Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина І) Переклад Миколи Лукаша
РОЗДІЛ VI Про великий і цікавий огляд, що вчинили парох і цилюрник у книгозбірні нашого завзятого гідальга
Дон Кіхот іще спав. Парох попросив у небоги ключа від кімнати, де зберігались оті книжки, до всього лиха призвідниці, і та охоче вволила його волю. Як увійшли вони всі туди (і клюшниця з ними), то виявили там сотню з чимось великих, грубелезних томів у гарних палітурах і ще чимало всяких дрібніших книжок; скоро клюшниця окинула їх оком, зараз вибігла з бібліотеки, та за хвильку вернулася знов із мисочкою свяченої води та кропилом.
- Прошу вас,- каже,- панотченьку, покропіте з ласки вашої сю кімнату, аби которий із чаклунів, що в тих книжках виводяться, не вчарував нас за те, що ми їх хочемо із світу згладити.
Посміявшися трохи з простосердої клюшниці, священик сказав ци-люрникові, щоб той подавав йому книги одну по одній, а він дивитиметься, про що вони, бо, може, серед них і такі знайдуться, що не заслуговують на спалення.
- Е, ні,- обізвалася небога,- не ощаджаймо ані жодної, бо всі вони накоїли нам лиха. Краще викиньмо весь той мотлох через вікно, складімо в стос і підпалімо або винесім на подвір'я і там розведімо багаття, щоб дим сюди не йшов.
Те саме казала й клюшниця - так уже вони обидві прагнули згуби тих неповинних мучеників, але парох на те не пристав: треба, казав, хоч титули всіх книжок перше переглянути. Майстер Ніколас подав йому насамперед чотири книги «Амадіса Гальського». Парох промовив:
- Се нам ніби призвістка, бо чув я, що ся книга - перший рицарський роман, видрукуваний в Гишпанії, а од нього вже пішли й постали всі інші. Тим-то я вважаю, що ми сього Амадіса, яко єресіарха всієї лиходійної секти, без жодної пільги мусимо до спаління засудити.
- Ні-бо, добродію,- заперечив цилюрник,- я чув дещо інше: кажуть, що ся книга краще над усі, що писалися будь-коли в сій царині, тим-то ми повинні помилувати її, яко єдину в своїм роді.
- Правда ваша,- погодився парох,- візьмім се до уваги і даруймо їй тимчасом життя. А що там за книга стоїть поруч?
- То,- оголосив цилюрник,- «Подвиги Еспландіана», правного сина Амадіса Гальського.
- Є такий закон,- зауважив парох,- що батькові заслуги на сина не переходять. Нате ж вам, господине, одчиніть вікно і викиньте його в двір, нехай положить початок тому стосові, що ми з нього кострище розпалимо. [43]
Клюшниця вчинила те з великою уподобою: бравий Еспландіан полетів у двір і став терпеливо чекати вогненної кари.
- Нуте, що там далі? - спитав парох.
- Далі йде «Амадіс Грецький»,- одказав цилюрник,- та на цій полиці, здається мені, стоять самі-но Амадісові родичі.
-: То нехай же всі летять у двір,- постановив парох.- Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його ек-логами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря.
- І я так гадаю,- сказав цилюрник.
- І я,- мовила небога.
- А коли так,- сказала клюшниця,- то в двір їх усіх! Узявши цілу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала їх у вікно.
- А то що за бандура? - спитав парох.
- Це,- сказав цилюрник,- «Дон Олівант Лаврський».
- Сю книгу скомпонував автор «Саду квіток розмаїтих»,- зауважив парох,- і, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг більш правдива чи, вірніше, менш брехлива. Одно знаю: книга дурна, аж світиться. У двір її!
- Далі йде «Флорісмарт Гірканський»,- оповістив цилюрник.
- Ага, і пан Флорісмарт є тут? - сказав парох.- Далебі, і йому не минеться. Хоч уродився він за надзвичайних обставин і мав усякі чудородні пригоди, та написане те все так сухо й лемехувато, що іншої долі й не заслуговує. У двір його, пані господине, та й оце ще візьміть на додачу.
- Оце по-моєму, панотче,- сказала клюшниця, з великою втіхою виконуючи той наказ.
- А ось «Рицар Платір»,- читав далі цилюрник.
- Древня книга, нічого сказати,- зауважив парох,- а проте, ласки не заслуговує. І її давайте в ту саму купу, чого там!
Так же і зробили. Розгорнули ще одну книгу, що називалась «Рицар Хреста».
- Заради такої святобливої назви можна було б простити авторові його неуцтво. Та знов же, недарма кажуть: «За хрестом сам диявол з хвостом». В огонь його.
Цилюрник узяв іще одну книгу й сказав:
- А се «Зерцало рицарства».
- О, я добре знаю її достойність,- сказав парох.- Тут фігурує сеньйор Рінальд Монтальбанський з своїми друзями й товаришами, що самого Кака в шахрайстві упослідили, а також Дванадцять Перів Франції посполу з їхнім правдомовним дієписцем Турпіном. Щиро кажучи, я засудив би цих героїв лише на доживотне вигнання з огляду хоча б на те, що вони вже раніше тривожили уяву знакомитого Маттеа Боярда, а згодом на тій самій основі виткав свою поему правдиво християнський поет Лодовіко Аріосто. Як я знайду його тут і побачу, що він говорить не по-рідному, а по-чужоземському, то не велико його вшаную, як же по-рідному, то схилю перед ним голову. [44]
- У мене він є по-італійськи,- сказав цилюрник,- та я його не втну.
- То навіть краще,- одказав парох,- ми могли б те й пану капітанові пробачити, аби, він тільки не переносив його до Гишпанії і не вивертав на кастільський кшталт, бо при тому немало природних прикмет сього твору втратилось. Так буває з усіма, що беруться вірші іншою мовою переспівувати: хоч як старанно, хоч як майстерно будуть вони те робити, а все одно так не вдадуть, як у первовзорі. Одне слово, книгу цю, а також усяку іншу францужчину, що тут знайдеться, треба б до якого часу закинути десь у суху глибку, нехай там лежить собі, а ми б уже згодом прирозуміли, як із ними вчинити. Тільки «Бернардо-ві дель Карпіо», що, певно, десь тут гуляє, та ще «Ронсевалю» жодної не дамо пільги: скоро впадуть мені в руки, зараз передам їх господині, а вона в огонь пошле без пощади.
Цилюрник з тим усім погодився - певно, що так воно і є, коли парох каже, бо то ж такий щирий християнин і такий правдолюб, що зроду-звіку ні думкою, ні словом не схибить. Далі майстер Ніколас розкрив «Пальмеріна Оливського» та «Пальмеріна Англійського», що стояв тут же поруч.
Побачивши парох сі книги, сказав:
- Оту оливину на тріски порубати та спалити, щоб і попелу по ній не зосталось, а англійську пальмочку слід берегти й хоронити, яко річ унікальну, в особливій шкатулі, на взір тієї, що Олександер Македонський знайшов серед перських трофеїв і тримав у ній Гомерові твори. Та книжка, пане куме, гідна пошани з двох поглядів: одно, що вона сама собою дуже добра, а друге, що написав її, як славлять люди, премудрий король Португальський. Усі пригоди в замкові принцеси Ладоміри пречудові, написані справді майстерно, мовою вишуканою і водночас ясною, автор уміло дотримує в ній ладу й міри, залежно від того, яких героїв змальовує. Отож, майстре Ніколас, коли буде на те ваша добрая ласка, то сей роман, а також «Амадіс Гальський» не зазнають огненної покари, а вся решта нехай гине - нема чого далі перебирати й перевіряти.
- Не зовсім так, пане куме,- заперечив цилюрник,- бачите, зараз у мене в руках славнозвісний «Дон Бельяніс».
- Сьому,- одрік парох,- за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зійшла, та повикидати ще всі дурниці про Замок Слави і іншу таку бридню; тож відкладімо розгляд на потім, побачимо, чи він виправиться, чи ні, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що беріть його, куме, до себе додому, лише нікому читати не давайте.
- Оце добре,- сказав цилюрник.
Не бажаючи більше того клопоту з рицарськими романами, він велів клюшниці забрати всі ті фоліанти й повикидати у двір. А клюшниця до того торгу й пішки - книжки палити їй любіше було, аніж тонкеє та широкеє полотно ткати. Вхопила їх цілий оберемок, штук вісім, чи що, та й викинула в вікно. Одну книжку, правда, впустила, ідучи; підняв її цилюрник, аж то «Повість про славного рицаря Тиранта Білого». [45]
- Боже правий! - аж скрикнув парох.- Невже то й справді «Ти-рант Білий»? Дайте мені його, куме, то ж цілий скарб насолоди, ціле море втіхи! Є там зацний рицар Дон Господи-Помилуй Монтальбан-ський, брат його Томас і витязь Фонсека, описується там і двобій хороброго Тиранта з британом, і витівки дівчини Ясочки, і жарти та зальоти вдовички Тихолітської, і, вкінці, любощі цісаревої з стайничим Іполитом. Правду вам кажу, пане куме, штилем своїм ця книжка найкраща в світі: рицарі в ній їдять, сплять, помирають дома в постелі, перед смертю пишуть духівниці, і ще є тут багато всякої всячини, що в інших книжках сього гатунку не знайдеш. Проте автор і тут ухитрився нагородити чимало нісенітниць, що дають нам привід засудити його твір на довічну каторгу. Візьміть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда.
- Нехай і так,- погодився цилюрник.- А що ми зробимо з цими дрібними книжечками?
- То, мабуть, не рицарські романи, а ві >ші,- сказав парох. Розгорнувши одну таку книжку, він побачив, що то була «Діана»
Хорхе де Монтемайора, і, гадаючи, що й інші будуть того самого гатунку, промовив:
- Цих книжок не треба палити, як тамтих: вони не роблять та й не робитимуть такої шкоди, як рицарські романи. Се твори цілком пристойні, вони нікому нічим не загрожують.
- Ох, добродію,- впала в річ небога,- краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком: ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна.
- Правду мовить панночка,- сказав парох,- краще нам і цю спокусу з-перед очей нашого приятеля забрати. Та коли вже ми почали з Монтемайорової «Діани», то, як на мене, палити її все-таки не слід, лише повикидати з неї всі вигадки про чарівницю Фелісію та любовне дання, а також занадто розтягнені вірші, а проза нехай собі буде,- се, як-не-як, перша серед книжок подібного роду.
- Далі маємо другу «Діану», що написав Саламантинець,- провадив цилюрник,- і ще одну книгу з такою самою назвою, компонування Хіля Пола.
- Саламантинець нехай іде до тої купи, що в дворі горітиме,- вирішив парох,- а ту «Діану», що Хіль Поло написав, бережімо, буцім то твір самого Аполлона. Але поспішаймо, пане куме, бо вже нерано.
- А ось,- сказав цилюрник, розгортаючи наступний том,- «Щастя кохання» на десять книг, скомпонував же їх сардинський поета Ан-тоніо де Лофрасо.
- Присягаю саном своїм,- промовив парох,- відколи Аполлон Аполлоном, музи музами, а поети поетами, ніхто ще не складав такої цікавої й неподобної книги: по-своєму вона найкраща й найвиборніша між усіма тими, що будь-коли в сьому роді на світ являлася, і хто її не читав, той, можна вважати, зроду не читав нічого кунштовного. Давайте [46] її сюди, куме, то для мене така знахідка, що якби мені хто подарував сутану з флорентинської саржі, то була б напевне менша втіха.
Сеє сказавши, одклав її набік із великим задоволенням, а цилюрник тим часом виголошував:
- Далі йдуть «Іберійський пастух», «Енареські німфи» та «Ліки на ревнощі».
- Що ж нам із ними робити? - спитав парох.- Передамо їх у руки світської влади, сиріч клюшниці, а причин краще не питайте, бо інакше сьому огляду кінця-краю не буде.
- А ось іще «Пастух Філіди».
- То не пастух,- зауважив священик,- а вельми розумний і дотепний великосвітський пан; сю книжку бережіть, як перлину коштовну.
- Оцей грубенький том,- вів далі цилюрник,- має назву «Скарбона розмаїтих поезій».
- Якби їх не було стільки багато,- сказав парох,- то вони цінувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сієї книжки всяку мізерію, що втислася поміж правдиво гарні речі. Не даймо її вогню на поталу, бо автор її - мій приятель, а крім неї, він написав іще й інші твори, піднесені й героїчні.
- А ось «Пісенник» Лопеса Мальдонада,- оголосив цилюрник.
- І сієї книги автор,- промовив парох,- належить до моїх добрих друзів. Коли він сам свої пісні рецитує, то всі дивом дивуються: так же то солодко співає, що прямо душу пориває. Еклоги в нього, щоправда, довгуваті, але, як то кажуть, запас біди не чинить. Нехай же й його книжка йде між вибранці. А то що за книга обік неї?
- «Галатея» Мігеля де Сервантеса,- одказав цилюрник.
- Ми з цим Сервантесом здавна великі друзі: вірші він так собі віршує, зате нещастями своїми багатьох перевершує. Книга його містить у собі деякі незлі вигадки, дещо ніби обіцяє, але кінців не виводить - треба, отже, чекати заповіданої другої частини: може, далі там усе ліпше буде, і тоді ми зможемо її помилувати, а тим часом, пане куме, тримайте її у себе в схові.
- Згода,- одповів цилюрник.- А ось іще три книжки заразом: «Араукана» дона Алонса де Ерсільї, «Австріада» Хуана Руфа, підсудка кордовського, та «Монсеррат» валенсійського поета Крістоваля де Віруеса.
- Сі три книги,- сказав парох,- то найкращі епопеї, написані кастильською мовою, вони гідно стоять поруч із найзнаменитшими італійськими поемами. Збережімо їх, яко найцінніші здобутки гишпан-ської поезії.
Переглянувши таку велику силу книг, парох аж заморився і ладен був уже засудити на спалення всю решту без розбору, та тут саме цилюрник розгорнув іще одну - «Сльози Анджеліки».
- Я перший проливав би сльози,- промовив парох, почувши ту назву,- якби хто казав спалити сю книгу, бо автор її - один з найкращих поетів не лише в Гишпанії, а і в цілому світі; крім того, він пречудово переклав дещо з Овідієвих «Метаморфоз». [47]
ЗМІСТ
На попередню
|
|
