Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ ХСІХ ЗАМАХ І САМОГУБСТВО
Після другої вимушеної перерви, що тривала не так довго, як перша, суд поновив своє засідання під великим дубом.
Наближається вечір, і скісне проміння призахідного сонця падає під розлоге зелене шатро. Те проміння вже [523] не ясно-золоте, як опівдні,- воно тепер вогненно-червоне, так наче саме небо розгнівалось. Але то звичайне собі природне явище - передгроззя.
І все ж таки дивно, що гроза насувається саме тепер, немов збігаючись з почуттями людей, що з'юрмилися під великим дубом, де засідав суд.
Здається, ніби гроза небесна йде у парі з гнівом земним!
Але гнівні погляди спрямовані вже не на Моріса Джеральда. Мустангера одностайно виправдано, і тепер він лише один із свідків.
Його місце зайняв інший. На символічній лаві підсудних - Касет Колхаун!
Оце чи не єдина видима переміна. Суддя той самий, присяжні ті самі, та й глядачі всі ті, що були від самого ранку,- тільки їхнє ставлення до підсудного зовсім не таке, як було.
Те, що Колхаун винен, уже не викликає ні в кого ані найменшого сумніву. Про це свідчать усі докази, і хоч вони переважно непрямі,- як здебільшого й буває у справах про вбивство,- але, зібрані докупи, утворюють неспростовний і міцний ланцюг.
Бракує у тому ланцюгу лиш однієї ланки - мотиву.
Мотиву як самого вбивства, так і подальшого знівечення тіла. Свідчення Моріса Джеральда щодо цього підтверджено й висновком хірурга форту, що дослідив труп: Генрі Пойндекстер помер від кулі майже одразу після пострілу, а вже потім йому відтяли голову.
Чому ж Кассій Колхаун убив свого двоюрідного брата? Навіщо відтяв йому голову?
Ніхто не може відповісти на ці запитання, крім самого вбивці. Але від нього правдивої відповіді годі й сподіватися - хіба що перед судом небесним.
Та скоро вже він стане й перед тим судом. Адже, зрештою, мотив злочину не так багато важить. Злочинця вже засуджено, і судове засідання доходить кінця. Присяжні винесли свою ухвалу: «Винен»,- і ось уже суддя, відклавши набік панаму, збирається надягти чорну шапочку, цю похмуру емблему смерті, й оголосити вирок.
Як і належить, засудженому надають останнє слово. В нього ще є надія уникнути смертного вироку, але то примарна надія.
Почувши звернені до нього слова, Колхаун здригає- [524] ться; ті слова лунають у його вухах як похоронний дзвін.
Він дико озирається, і в очах його відбивається розпач: на обличчях людей, що стоять довкола, він не бачить ні співчуття, ні навіть жалю. Всі дивляться на нього гнівно й похмуро.
Не допоможуть йому тепер і колишні поплічники - підкуплені горлорізи, що досі підтримували його. Вони принишкли серед натовпу, сховалися від людських очей, відступивши перед величчю закону й страхітливою очевидністю злочину.
Незважаючи на своє високе становище, підкріплене чималими статками, Колхаун лишився сам-один, без друзів і прихильників. Отака доля вбивці у Техасі.
Невпізнанно змінився і весь вигляд відставного капітана. Де й поділась його звичайна бундючність, якою він так часто хизувався на людях,- тепер він тримається сумирно й принижено.
Та це й не дивно. Адже він розуміє, що надії на порятунок нема, що він стоїть на краю домовини, перед лицем жахливої смерті. Свідомість цього не може не страхати.
Та раптом у глибоко запалих, пригаслих очах Колха-уна зблискує живий вогник. Схоже на те, що він хоче в чомусь зізнатися. Може, то буде визнання своєї вини? Може, злочинець вирішив позбутися страшного тягаря, що має лежати в нього на сумлінні?
Глядачі здогадуються про його намір і стоять, затамувавши віддих, не зводячи з нього очей. Навіть цвіркуни в листі - й ті замовкають.
Напружену тишу порушує запитання судді:
- Чи маєте ви щось сказати на своє виправдання, проти смертного вироку?
- Ні,- відповідає Колхаун.- Мені нема чого сказати. Ухвала присяжних справедлива. Я визнаю, що не гідний жити далі й заслуговую смертної кари.
За весь той день, сповнений дивовижних пригод і приголомшливих несподіванок, глядачі ще не були такі вражені, як оце тепер. їм навіть мову одібрало з подиву, й засуджений і далі говорить серед цілковитої тиші. Усі чекають від нього щирої сповіді.
- Справді,- каже він,- це я вбив Генрі Пойндекс-тера, застрелив у тій лісовій хащі.
За цими словами в натовпі лунає мимовільний крик, і в ньому бринить не так обурення, як жах. [525]Ту ж мить чується такий же мимовільний стогін - усі-розуміють, що то застогнав нещасний батько вбитого юнака.
Коли ці звуки завмирають, на плаці знов западає тиша, і засуджений веде далі свою сповідь.
- Я знаю, мене чекає смерть,- з удаваною байдужістю каже він.- Ви так ухвалили і, судячи з ваших облич, не зміните свого рішення. Треба бути дурнем, щоб, зізнавшись у вбивстві, сподіватися на помилування. Отож я й не сподіваюся. Я був поганою людиною і, без сумніву, заслужив на свою долю. Та хай там як, а не такий я ниций лиходій, щоб лишити по собі ганебну славу братовбивці. Атож, це я вкоротив йому-віку, я вже казав. Ви всі дивуєтесь чому, з якої причини. А причини не було ніякої.
Це нове одкровення вражає глядачів ще дужче. Вони здивовані, вражені, приголомшені. Проте ніхто не перебиває засудженого ні словом, ні порухом.
- Ви не розумієте, як це може бути? Тим часом усе дуже просто. Я вбив його помилково.
Цього разу подив натовпу виливається в крик, але він одразу вщухає, бо Колхаун уже провадить далі:
- Атож, помилково, і Бог свідок того, як я карався, коли виявив свою помилку. Та це сталося далеко згодом.
Засуджений зводить очі, немов сподіваючись на милосердя. Але не бачить на обличчях людей довкола й тіні співчуття - вони, як і раніш, незворушно суворі.
- Не буду критися,- провадить Колхаун,- я мав намір убити декого. Справді мав. Можу вам навіть сказати, кого саме. Ось він перед вами, цей клятий виродок!
Він з лютою ненавистю дивиться на Моріса Джераль-да. Той відповідав йому спокійним, майже байдужим поглядом.
- Так, я хотів убити його. І мав на те свої причини. Та про них я не казатиму, тепер це ні до чого... Власне, я був певен, що його і вбив. Хіба ж міг я подумати, що цей ірландський собака поміняється плащем і капелюхом з моїм двоюрідним братом?.. Ну, а про все інше ви вже знаєте. Куля, призначена ворогові, поцілила в друга. Постріл був влучний, і бідолашний Генрі як стій упав з коня. Та для певності я ще витяг ніж і, все ще одурений тим бісовим серапе, відтяв нещасному голову. [526]
Натовп здригається з жаху і вибухає криком. Далі чути вигуки, що закликають до відплати, глухий гомін багатьох голосів.
Загадку вбивства та його причину розкрито, і ніхто вже не хоче чути дальшої розповіді засудженого про його страшне лиходійство.
- Слухайте! - вигукує він, коли гомін трохи вщухає.
Усі знов звертають очі на нього.
- Ви знаєте все, що сталося досі, але не знаєте/що буде далі! Вистава ще не скінчилася. Ви бачите, я стою над домовиною, але я не зійду в неї, поки не зажену туди ж таки і його, Богом присягаюся!
Не треба довго гадати, що означають ці останні в Колхауновому житті слова. їх промовисто пояснює те, що він робить далі.
Звертаючись до натовпу, відставний капітан весь час тримав праву руку за лівим бортом сюртука і наприкінці, вже присягаючись, вихоплює із спідньої кишені револьвер.
Глядачі встигають помітити лише зблиск металу проти сонця, як один по одному лунають два постріли. І так само один по одному падають долілиць двоє чоловіків і лишаються лежати, майже торкаючись головами.
Один з них - Моріс Джеральд, мустангер; другий - Кассій Колхаун, відставний каштан кавалеристів-во-лонтерів.
їх миттю оточує натовп. Усі вважають, що обидва мертві. Серед тиші, яка запала навколо, лунає зойк жінки, такий розпачливий і тужливий, що здається, то розірвалось її серце.
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
