Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ LVI ПОСТРІЛ У ДИЯВОЛА
Цілу ніч хворий не спав. Часом він лежав тихо, часом нестямно кидався на ліжку й марив.
Цілу ніч старий мисливець сидів біля нього й слухав його безладну маячню.
Те, що він почув, тільки підтвердило його попередні умоглядні висновки: що мустангер закохався в Луїзу Пойндекстер і що її брата вбито.
Другий висновок за будь-яких обставин засмутив би старого. Але зіставлений з тим, що Зеб тепер знав, він був просто-таки приголомшливий.
Зебові думки перескакували з одного на інше: сварка - капелюх - плащ... Його кидало в дрож від цього заплутаного клубка лиховісних загадок, що постав перед його внутрішнім зором. Ще ніколи тямовитий Зеб не був такий спантеличений. І він аж стогнав від безпорадності.
Він не дослухався до звуків за дверима, бо знав: якщо тій приїдуть, то не вночі. Тільки раз він вийшов з хатини, вже аж над ранок, коли місячне світло почало зливатися з першим промінням світанку.
Підняв його Тара. Блукаючи серед заростей, собака раптом протягло й тужливо завив, а тоді сполохано вбіг до хатини.
Загасивши свічку, Зеб тихенько вийшов за двері й прислухався.
Нічні голоси прерії чомусь мовчали. Можливо, їх урвало виття собаки. Але чому собака завив?
Старий мисливець спершу оглянув лужок перед хатиною, потім обвів поглядом узлісся й темний затінок дерев.
Нічого незвичайного він там не побачив.
Він звів очі на крутосхил, що темною смугою тягся на тлі неба; з обох боків над ним здіймалися крони високих дерев, що росли внизу. Між тими деревами був проміжок, кроків п'ятдесят завширшки,- Зеб знав, що то горішній край урвища, за яким розляглася відкрита рівнина.
Ту грань між світлом і темрявою було видно виразно, як удень, бо небо за нею осявав яскравий місяць. Навіть змія не проповзла б там непомічена. Але й там Зеб не побачив нічого. [318]
Зате дещо почув. З рівнини, начебто неподалік від краю урвища, до нього долинув тихий звук. Скидалося на те, що десь там кінь черкнув підковою об камінь. Принаймні так здалося Зебові, і він нашорошив вуха: чи не почує знов такого звуку.
Звук не повторився, але скоро мисливець упевнився, що його здогад був слушний: з-за дерев з'явився кінь і пішов далі краєм урвища.
На коні сидів вершник. І кінь і вершник чітким силуетом вирізнялися на ясно-сапфіровому тлі неба.
Кінь був досконалої будови - немов викарбуваний рукою справжнього митця. Постать вершника видно було тільки від сідла до плечей. Ноги зливалися з силуетом коня, хоч поблискування острог і стремен свідчило, що вони на місці; а от над плечима не видно було нічого - навіть і знаку голови!
Зеб Стами протер очі й подивився, потім знов протер очі й подивився. Ні, ніщо не змінилося. Нехай би він і сто разів протирав очі, та однаково побачив би те саме - вершника без голови.
Так, він бачив вершника без голови, в цьому годі було сумніватися,- бачив, як його кінь іде понад урвищем повільною, але рівною ступою і зовсім безгучно, немов не йде, а пливе, як ото пливуть «живі картини» в чарівному ліхтарі.
Те видовище тривало не одну мить: Зеб мав змогу спостерігати його довший час і розгледіти все добре - цілком досить, аби переконатися, що то не привиддя і не якась інша омана чуттів.
І зникло воно не враз, а поволі, поступово: спершу голова коня, тоді шия і груди, потім примарна й водночас чудернацька постать вершника і, нарешті, крижі коня та його довгий розмаяний хвіст.
- Боже правий!
Цей вигук злетів з уст Зеба Стампа не з дива, що вершник без голови зник. Якраз у тому не було нічого дивного: просто герой "вистави перетнув сцену і зайшов' за лаштунки - крони дерев над краєм урвища.
- Боже, правий!
Двічі вихопився у старого мисливця цей вигук безмежного подиву, і обидва рази з тону його було чути, який він приголомшений.
Те саме виказував і весь його вигляд. Попри всю Зебову хоробрість, по тілу його перебігав дрож, а темні від тютюнової жуйки губи аж побіліли. Якийсь час він [319] стояв не озиваючись, так наче після тих двох вигуків йому одібрало мову.
Нарешті він здобувся на слово.
- Побий мене грім! - пробурмотів він ледь чутно, все ще не спускаючи очей з того місця, де щойно востаннє майнув хвіст коня з таємничим вершником.- Оце-то страхіття, не будь я Зебулон Стами! Таки правду казав ірландець. А я думав, що все те йому привиділося з п'яних очей. Аж ні. Він насправді бачив його, так само, як оце я. Тож не дивно, що той бевзь так перепудився. В мене й самого досі жижки трусяться. Боже правий, що ж це може бути?..- Він на хвилю замислився, тоді заговорив знову: - Що ж воно може бути? Хай йому чорт, не знаю, що й подумати. Коли б це не вночі або трохи ближче, я б роздивився до ладу... Ха! А чом би мені й не підійти до нього ближче? Я не я буду, як не спробую! Не з'їсть же він мене, хай би то був і сам нечистий! А коли то й він, я ще побачу, чи всидить він у сідлі, як дістане кулю в груди. Ну ж бо, ходім познайомимося з тією потворою, хоч би що воно було.
Мовивши так, старий мисливець нечутно подався між деревами до стежки, що вела нагору. По рушницю йому йти не довелося, бо він узяв її з собою, ще коли вибіг із хатини, стривожений виттям собаки. І якщо вершник без голови був істотою земною, з плоті й крові, а не якоюсь потойбічною проявою, Зеб Стамп цілком міг сподіватись побачити його знову.
Коли він дивився на вершника від дверей хакале, той їхав просто до виярка, яким можна було спуститися згори в долину. Тією ж таки стежкою подався й Зеб, і, якщо вершник не звернув убік чи не пустив коня чвалом, мисливець мав перестріти його на краю урвища. Усе це - і відстань, і потрібний "час - Зеб прикинув ще до того, як рушив угору.
Його розрахунки виявились правильними, дюйм у дюйм і хвилина в хвилину. Тільки-но голова його опинилася впорівень з краєм урвища, він побачив плечі таємничого вершника.
Ще крок нагору - і оку відкрилась уся його постать. Ще один крок - і проти неба стало видно коня, від кінчиків вух до копит.
Саме в ту мить, коли Зеб побачив його, кінь спинився на краю урвища, передом до виярка. Як видно, він уже мав сходити вниз, але чи то вершник з обережності [320] напнув поводи, чи то він сам почув, як мисливець береться нагору, чи, може,- ще ймовірніше,- учув його нюхом.
Та хоч як там було, а кінь стояв просто перед ним.
Побачивши це, Зеб Стамп і собі спинився. У будь-кого іншого на його місці волосся стало б сторч, та й у старого мисливця, як він потім признавався, «мороз пішов поза шкірою». Проте він не відступився від наміру, що спонукав його шукати цієї моторошної зустрічі: Зеб хотів дізнатися, хто перед ним - людина чи диявол.
Він миттю приклав рушницю до плеча й скерував погляд над цівкою. Ясне місячне світло дало йому змогу навести мушку просто на груди вершника без голови.
Ще мить - і куля пробила б ті груди, але раптом у свідомості мисливця зринула страшна думка: а що, як він оце вчинить убивство?
Ця думка змусила його опустити рушницю, і він з хвилину вагався.
- А може, це людина? - пробурмотів він.- Та ні, начебто не схоже. Хіба ж там є місце для голови, під тим мексиканським покривалом? Ну, а як це людина, то в неї має бути язик, от тільки не знаю де - голови ж то нема... Гей, чужинцю! Чи не надто пізня година для прогулянок, га? А голову свою ви де забули?
Відповіді не було. Лише кінь форкнув, почувши людський голос. Ото і все.
- Слухайте, чужинцю! До вас говорить старий Зеб Стамп із Кентуккі. Він не та людина, щоб з нею жартувати. Отож облиште свої штуки й поясніть усе як є, а то глядіть, щоб не довелося плакати. Зараз же озвіться, а ні - то я вліплю вам у тельбухи шматок свинцю!
І знов мовчанка. Цього разу й кінь, уже звикши до голосу, тільки головою труснув.
- Ну й чорт тебе бери! - гукнув мисливець, роздратований цією образливою мовчанкою.- Даю тобі шість секунд, а як і тоді не озвешся, продірявлю кулею. Якщо ти опудало, це тобі не зашкодить. А якщо справді диявол - то й поготів. Ну, а коли людина й просто клеїш дурня, прикидаючись мерцем, то дістанеш по заслузі за ці свої штуки. Ану озовися! - вже з гнівом [321] гримнув він.- Озовися, кажу тобі! Не хочеш? Тоді стріляю. Один... два... три... чотири... п'ять... шість...
І в ту мить, коли мало б прозвучати «сім», почувся лункий виляск пострілу, потім свист кулі в повітрі й глухий удар - то смертоносний свинець влучив у щось туге.
Проте, здавалося, той постріл тільки налякав коня - та й годі. Вершник як сидів, так і лишився сидіти в сідлі!
Та й кінь начебто не дуже злякався, і в пронизливому іржанні, яким він відповів на постріл, вчувалася скоріше насмішка. Але він усе ж таки зірвався з місця й шаленим чвалом поскакав геть, а Зеб Стамп залишився де був, такий вражений, що годі й сказати.
Після пострілу старий мисливець ще якусь хвилю не підводився з коліна. Коли й перед тим йому було моторошно, то тепер удвічі дужче. Наслідок пострілу не просто вразив його, а сповнив жахом. Зеб не мав сумніву, що його куля влучила в серце вершникові - або ж туди, де йому належить бути в людини,- це була така сама певна річ, як те, що він тримав у руках рушницю.
Виходить, то була не людина? Зеб розважив, що ні, і ця думка, може, й заспокоїла б його, коли б не кінь - не оте його дике, жахливе іржання, на згадку про яке в старого мисливця й досі холола кров, і він тремтів, мов у пропасниці. Він залюбки подався б геть звідти, але якийсь час був просто неспроможний звестися на ноги й так і стояв на одному коліні, заціпенівши з жаху. Стояв і дивився вслід тій загадковій потворі, аж поки вона зникла з очей ген на залитій місячним сяйвом рівнині. Тільки тоді він через силу підвівся і спустився виярком до хатини.
І вже аж там Зеб отямився настільки, що зміг більш-менш спокійно обміркувати свою дивовижну пригоду. Та ще не скоро він остаточно позбувся думки про те, що зустрівся з самим дияволом. Нарешті, добре все зваживши, він дійшов висновку, що то цілком неймовірна річ, хоч це й не дало йому відповіді на запитання: а що ж воно було насправді?
- Та певне ж...- бурмотів сам до себе мисливець, хоч ніякої певності в голосі його не чулося.- Та певне ж, що це не може бути гість з того світу, бо де ж би мені тоді почути, як уліпилася в нього куля? То ж свинець ударився в якесь туге тіло, а в привида ж бо [322] тіла немає!.. Ет, хай йому чорт! - мовив він зрештою, як видно, втративши надію знайти розгадку таємничого явища.- Годі думати про ту чортівню. Одне з двох: або то ганчір'яне опудало, або ж сам нечистий з пекла!
Коли Зеб Стамп повернувся до хатини, разом з ним через поріг прокралося голубувате вранішнє світло. Час було піднімати Феліма, щоб він змінив його біля постелі хворого.
Ірландець уже зовсім отверезів і, почуваючи себе трохи винним, що проспав цілу ніч, радо перебрав на себе обов'язки доглядальника.
Та, перше ніж пустити на своє місце такого невмілого наступника, старий мисливець сам заново поперев'язував забиті місця та подряпини хворого. Проживши стільки років серед лісу, він добре знав усілякі засоби, що їх можна знайти в природній аптеці. Поблизу хатини ріс кактус н о п а л ь; його сік напрочуд цілющий для ран. Зеб знав, що коли прикласти його до свіжої рани, то вона вже через день почне затягатись, а через три дні загоїться зовсім.
Непохитно вірячи в цілющу силу кактусів,- ця віра притаманна майже всім жителям багатої на ці рослини Мексики,- Зеб Стамп не визнавав лікарів, і навіть якби їх було напохваті й зо два десятки, то не скористався б з нагоди й не покликав жодного. Він був певен, що Морісові Джеральду не загрожує небезпека, принаймні від ушкоджень і ран.
Небезпека йому загрожувала, але зовсім інша.
- Ну от, містере Феліме,- мовив мисливець, закінчивши свої лікарські клопоти,- ми зробили йому все, що можна було зробити зовні, і тепер саме час подбати про його нутрощі. То ти кажеш, ніякого харчу в домі нема?
- Ані крихти, містере Стампе. А ще гірше, що й випити нема чого. Ніде ні крапелиночки.
- Це ти, клятий п'янюго, все вижлуктив! - гримнув Зеб, і лютий вираз його обличчя свідчив, що ця звістка вразила і його.- Тут було стільки питва, що вистачило б, аж поки хлопчина одужає. А тепер що робити?
- Бога ради, містере Стампе! Ви мене даремно кривдите! Даремнісінько. Я пив тільки з малої фляжки. А бутля спорожнили оті бісові індіанці. Щиру правду вам кажу. [324]
- Брехні! Ти б так не впився самим тим, що було у фляжці. Я ж тебе, клятого ненажеру, добре знаю. Напевне, й до бутля не раз прикладався.
- Всіма святими присягаюся...
- Під три чорти твоїх святих! Жодна розумна людина не вірить у те кодло... Ну що ж, годі вже про це. Ти висмоктав усе віскі - і край. Тепер ближче як за двадцять миль його не дістанеш, отож так і буде.
- Боже, оце-то лихо!
- Припни свого бісового язика і слухай, що я скажу. Без питва ми сяк-так обійдемось, а ось конати з голоду нам ні до чого. Хлопчина онде зовсім охляв. Певно, вже хтозна-відколи не мав і ріски в роті. Та й сам я такий голодний, що ладен їсти й койота, а від смаженої індичини й поготів не відмовився б, бо вона ж таки напевне смачніша від койота. Одначе, щоб їсти смажену індичину, треба мати індика, і на Аламо здобути його не так уже й важко. Отож ти лишишся тут і доглядатимеш хлопчину, а я пройдуся берегом, може, й натраплю десь того булькотуна.
- Я зроблю все як треба, містере Стампе, можете мені...
- Помовч, доки я скінчу!
- І словечка більш не зроню, їй-Богу!
- Тож мовчи і слухай. Є одне діло, і я маю бути певен, що ти в ньому не схибиш. Річ ось у чім. Якщо сюди хтось набреде, поки мене не буде, ти зараз же даси мені знати. Ту ж таки мить, зрозумів?
- Авжеж. Так і зроблю, будьте певні.
- Гляди ж, я покладаюся на тебе.
- Можете мені вірити. Тільки от, містере Стампе, як це зробити? Як я дам вам знати, коли ви зайдете десь далеко й не почуєте мене? Що тоді робити?
- Ну, навряд щоб я зайшов надто далеко. Таким раннім ранком індики мають гуляти й поблизу... Одначе все може бути,- сказав Зеб, подумавши.- Рушниці в хатині нема? Або й револьвер згодиться.
- Нема ні того, ні того. Панич забрав із собою, коли востаннє їхав до селища. То, мабуть, там і залишив.
- Кепсько. Я ж і справді можу тебе не почути... Уже переступивши поріг, Зеб спинився й знов замислився.
- Дарма! - вигукнув він за хвилину.- Придумав! Ось як ми зробимо. Бачиш мою стару худобину? Онде вона припнута під деревами. [325]
- Бачу, містере Стампе. Певно, що бачу.
- А отой колючий кактус на краю галявини бачиш?
- Ну звісно.
- От і молодець. А тепер слухай. Коли я піду, не забувай визирати за двері, а як хтось сюди поткнеться, біжи мерщій до того кактуса, зріж гілку, де найбільше колючок, і застроми її конячині під хвіст.
- Боже мій, та навіщо ж мені отаке робити?
- Гм, мабуть, треба-таки пояснити тобі,- задумливо мовив Зеб,- а то ти ще, гляди, чогось не того наробиш. Бачиш, Феліме, коли б сюди без мене хтось над'їхав, я маю одразу ж знати про це і притьмом повернутися. Далеко я не піду, але ж однаково можу не почути, як ти гукатимеш. Коняка зробить це краще за тебе. Тільки запхай їй кактуса під самий хвіст, і нехай собі верещить. А вже її я не почую, хіба що як лежатиму мертвий. Отож, Феліме, зроби все точнісінько як я тобі кажу.
- Усе так і зроблю, щоб я пропав!
- Гляди ж бо. Від цього може залежати життя твого хазяїна.
Промовивши це останнє застереження, мисливець почепив на плече свою довгу рушницю й пішов від хатини.
- Він таки має голову на в'язах, цей старий,- озвався Фелім, коли Зеб уже не міг його почути.- Тільки чого це він так боїться, щоб хтось сюди не приїхав? Мовляв, якась небезпека, і паничеве життя від цього залежить? Еге ж, саме так він і сказав. І звелів визирати за двері. То, мабуть, треба одразу ж піти поди-
. витися.
З цими словами він вийшов за двері й пильно оглядів усі стежки, що вели до хатини. Тоді повернувся й став на порозі, мов солдат на варті.
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
