Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
1
Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє.
А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! — як не гроші, так хліб.
— Мамо, скоро? Я на майдані підожду.
— Скоро, — чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем.
— Миколи і Андрійка нема.
Тата ждуть: як станеться що... Їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, насередині грудей: «Квітко моя!» — і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць — любим серпиком.
— Скоро скінчу, стій! — стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука.
— Може, я не піду? — несміливо питає Оленка.— З мене сміятимуться.
— Хто ж?
— Учні і вчителі: всі.
— Нерозумний сміх і грішний.
— Вони глузуватимуть!
— Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять.
Дарія Олександрівна досадує, що «вони» сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась гіркота, звична за довгі роки.
І стерпіла! — як завжди.
Хмуриться мати.
Первісток її, чотирма роками старший за Оленку, підкорився страхові. «Навіщо пережиток?» — сказав, напевно, з чужого голосу. Андрійко, найменший, часом послухає.
Малі думають, що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала... Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли.
Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? — хоч кричи, не поможеться; «вони» сильніші.
Обличчя в неї — з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх .повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність відтінена бровами і косами — в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя.
Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник, відболіваючи провину: з непотрібної гостроти до Оленки, що недавно мала в школі декілька низьких оцінок; не з-за своєї нездібності, а з-за пустощів і недбальства.
Чомусь тоді, можливо, з побоювання сорому від чужих посміхів: мовляв, «дурна дитина в вас»,— Дарія Олександрівна грізно нагримала на Оленку і мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподівалася, що з того гримання вийде. Дитя сполотніло, затрусилося плечиками і, ледве не впавши непритомне, відступило в куток. Заридало, та так гірко, в болючому плачі, тремтівши дрібною судомою,— що всі в хаті обмерли. А воно раптом стихло, і хоч тоді кинулися всі втішати, проте було як потеряне і, здається, занедужало. Потім старалося і принесло найкращі оцінки. Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому — треба.
Глянувши на зошит, Дарія Олександрівна відчула, як болісно серце стиснулось: такий жаль на себе! — роки життя віддала б, тільки вернути те, що сталося.
Оленка під маминим гребінцем стала покірна; вся в білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями — як в тата. Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони. Як зоря — жила в хаті, дивна тихістю.
Сьогодні так пильно мати зачісує Оленку, збираючися піти з нею в церкву; стояти поруч і випроситися з провини.
І якраз лихо! — причіпливі повели чоловіка і невідомо що буде.
І також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюванні з насмішкою.
Згодиться; чого ж на майдані стояти?
— Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда — ніколи.
— Де буде?
— З людьми, що живуть скрізь. А повмирають, буде з ними на небі.
— А ми — де?
— Коли достойні, з ними.
— Як там живуть?
Дарія Олександрівна подумала: ось як твоя душа — безвинна і всім прощає, люблячи. Так живуть.
— Того не знаю, але — щасливі.
— Де?
— Оленко, все питаєш, а я не знаю.
— Мабуть, високо! — як птахи. Де дінуться від дощу?
— Це над дощем і зірками.
— А що їсти?
— Нічого не треба.
— І хліба?
— І хліба теж — ні.
Оленка дивиться в вікно, думаючи.
— Я вже знаю! — так, як сонце: ні об що не тримається і ходить.
Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою.
— Не розлучаться?
— Хто?
— Всі — родичі.
— Як любитимуться, то — ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою.
— Де?
— Невидима і коло всіх. Як церква.
Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис — в округлих і нерівних літерах.
Думка прив'язана до одного: як будуть разом — «тоді»? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.
Гарно — з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі.
Чого зошит — в Оленчиних руках, відомо, але мати ні словом не вказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з милими кривулямі; дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни — радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі.
Мов не бачить! — удає Дарія Олександрівна. В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але — чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами.
— Дай зошит!
Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю. Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні — ліпші, ніж празниковий візерунок.
— Гарно! — сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги.
Поправляє вбрання на Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні почуттям, ні поглядом.
Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати хлопців, чи тата бачили.
— Ну, вже! — сказала Оленці, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере краще.
Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори.
Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ.
Зразу всміхнулась до Оленки:
— Гожа! — хоч на заручини, а нехай не наврочу...
Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий наплив.
Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни.
— Чого в сільраду ведуть?
— Чого ж? Хліб правити — останній. Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося — вікна стемніли.
— Біда на всіх! — журиться тітка.
Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари — присохлу вишню.
Обличчя, в'янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою.
— Снилось мені,— оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи,— що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? — кожушанка з ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці... Таки знати: з ящірки, і все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон — до чого воно?
— Недобрий! — згоджується Дарія Олександрівна. — В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть.
— Одягнуть. Недобрий сон! — звіку такого не бачила. Де ж хлопці?
— На майдані. Вести хотіла в церкву, так опинаються ба в школі їх соромлять, сміхом мучать.
— От ворожа твар!
— Наторочено дітям, що нові книжки церкву перерослії. А ті книжки мертві!
— Отак з моїми племінниками. Їм очі прив'язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло прикрученого світла сичиками сидять.
— Біда; і вчити треба, бо знидіють.
— Треба! — згоджується тітка.— Аби ж учено, як годиться. Напам'ять нічого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скільки пісень і казок знала! — вночі збудять, і прокажу.
2
Хлібороби, сполохом зібрані в сільраду недільного дня, слухають промовця, як ніколи в селі Кленоточі.
Мирон Данилович притерп до стіни, коло крайнього вікна, і поглядає на промовця: «Страшний, ох, страшний! — твердить він собі в думці.— Такий переступить».
Стій і мучся мовчки, а дома рідні ждуть; і ранок біліє за тинками, в саду, як люстро — ранок; павутинки обсипані росою і світяться від чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кістками взяти всіх. На думці знов: «Переступить хоч закон, хоч щоі» Якби тому рудцеві близько в очі заглянув, був би вражений — аж скипілістю біжать поблиски в окунюватих чоловічках кароокого крізь масивні, мов з криги січені, скельця окулярів. Лоб скосистий і білявий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю.
Загрозливо, але забарно, рушає доповідчик: від самого царизму. Береться до твердих справ: індустрії, підкуркульства, саботажу, хлібоздачі і вкінці — «корчування».
Мирон Данилович огірчений без краю: «Так би зразу казав — давай весь хліб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить».
— Зламаєм опір і гнізда зметем! — промовець підвищує виголос до дзвінкості; земля здригнеться, так зметем з лиця.
Григорій Отроходін як промовець звик підносити стан почуття — до палючої погрозливості проти слухачів. Мова текла в виразі власної правоти. Виголошеннями летів на ницих, що противляться сповіщенню, свіченому з партійних світильників.
— Трудящі, борючись під прапором!..— карбує Отроходін.
В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими трудящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — джерело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужих очима.
Перша група зібрана гаразд; міліція при дверях: для строю і впливу. Ти партійністю відповідай — чому ж хатники ходять дозвільно, лишаючи справу в прориві, під оргвисновки? Ні, він чоловік міцніший, ніж борщоїди думають. Кип'яч варити — в кліщі їх! Мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, йому до ніг. Поклоняться надодачу.
Постанова є — і виконай! Вона в портфелі, під мідяними заклацками, коло руки. Дужча, ніж ваша впертість.
На прийомі в столиці один з групи, зготованої до виїзду, спитає: що коли селяни вмиратимуть, противлячись хлібоздачі? Керівник, який досі поскіпано жовтів, з міною суворо-офіційного державця, і стримано ворушив руку, випускаючи з-під посмоктаних вусів камінно-повільні речення, тут сіпнувсь і відкрив губи в такий вищир, що Отроходіна пройняло остиглістю... «Нечисто!» — метнулась думка про «хазяїна», очі якого глянули потім, спинені, з крижаною рудістю, ніби зимнооердна істота старовини, оживши, крізь них загрозилась.
Отроходін, від недовір'я до власного враження, зразу ж погасив думку. Боявся за переступ у самосвідомості і слухав відповідь, як канон на гранітній сторінці.
— Взяти хліб з мертвих — весь!
Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогі викрій півфронтовий і — зеленкавість, бо справді війни.
Він знає: хоч і зневажливо слухають хлібороби, але налякані. «Подумаєш! — царі... Жуки з поскорузлими мізками: а глядять, як шляхта: на кого?»
З підвищення, ніби драматичного кону, видно їх обличчя: всюди вирази гострої відрази, очі — з огниками; тривога і похмурість віє по залі. Дехто збайдужів.
У погляді одного, що біля вікна, вражає докір з фосфоричною гіркотою свічення, від якого трудно відхилитись.
Перевірити: притаєний! — з «індусів»; навколо таких, як правило, гніздиться опір.
Отроходін, звично зв'язуючи вислови, придивляється до видовженого обличчя в різкій світлотіні з вікна. Брови підняті, ніби здивовано, хіба — від терпеливості? Очі сірі, трішки блакитнясті: в терпких посвітах.
Щось, захоплюючи горючістю, рухнулось Отроходіну на серці і він скипає; говорить суворо — в очі коло вікна.
Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий. З вигляду — середовий чоловік; і в прізвищі сільська звичайність: Катранник. Враження буденності підсилено, бо небритий: в неділю схопили нагло. Череп вимірився в височину, з записками, що коло русявої чуприни біліли над обпаленістю чола і видовженого обличчя. Аж сивими, на дні западин, виглядають очі, хоч вони з проголубінню, притіненою від брів: мов землистого тону, як і вуса, опущені крайцями вниз.
Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер білясту, з рештками початкового барвлення біля коміра, закривав піджак неозначимої сірості, як буває на старих стернях під час обложного дощу.
Катранникові видно в вікно: стоїть підвода, кінь зіпрілий — на прив'язі коло штахетин. Намагається поміж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову і посилаючи в протулину попелясті губи... «Вже ми — як той кінь! — знов мучиться думкою Мирон Данилович.— Прикрутила партлінія, бур'янця не вхопим».
Дядьки принишкли, як часом соняшники під грозою, ще на півнеба нависла і цілить стрілами в беззахисний збір. Грозить обома руками Отроходін, говорячи, а його широкий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жевріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без оправи, при самих металічних зачіпцях.
Долонями вдарив об стіл з огнистою накривкою:
— Зробимо, як з ворогами,— в разі невиконання! Відповідатимуть і сім'ї...
Застиг. Скеля! Партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах наставлені в захист Отроходіна. А впроти — гурт худих дядьків, з яких тільки в одного ціпочок: тонкий, мов комишина.
Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так під час турення в колгоспи. Штовхнуть на північ, плачів повну, як і снігів.
Проминувши коня, зір стрічає далеко і протиставне до сонця,— ген, як карб: місяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний папір.
«...Нам зображення,— думає Мирон Данилович. — Брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки — смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства, що діється, і погіршало, бо з родинами гублять».
Недвижне біліє, мов привиддя, моторошний відбиток, а близько — тополі вряд, мов свідки або приречені.
Біль на серці в Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду,— а чим сім'я винна?.. І до кого вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем. Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси — тоді їм смерть і нам з ними. Ці ж супостати: давай! — виходить, просто хотять повбивати. Десь діти, на сонці, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напасті. Бідні! — хто пожаліє, як нас не буде».
Мирон Данилович від думок доповідчика відсторонений. «Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тільки одно — звідси вирватись; біда наша: втішаються нею партійщикн, як вовки овечим криком... I неділя пропала — золотозубий обгавкав світ».
За вікном кінь ловить бадилину.
«...Бач, мудрує. Ні, дарма! — губи короткі проти загорожі».
Катранник зустрів позирк промовця: пронизливий!
От відкриті в погляді один для одного. Як на вузькій кладці через безодню, або терпеливо розминутися, або — загибель.
Крізь очі, дрібні віконечка, побачили душі, яка повна відвертість їх здійсниться навіки; а до чого ж недобрі між собою, хоч значно ближчі, ніж здасться з ворожнечі!
Катранникові — такий розпач, мов нерви сповнені гіркими іскрами. I враз відгоріло. Найтихіша мирність прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада, але вже трішки просвітлена дивною цікавістю до промовця, після незміренної відрази.
Отроходін вирішив миттю, що селянин «плохий», можна вивернути. В непокорі криється м'якість. А чомусь розпалився гнівом: дужим і диким; зіниці в найгострішому блискові звернені до селянина. Густо-брунаті поверхнею, вони — без звичайної о прозору, їх мовби щось випинало зсередини в тверду застиглість, як часом буває в відважних осіб, холодних нервами.
При владності Отроходін, якій неодмінно приналежить, куди б не було! — рушить зразу в крайнощі.
Терпкий погляд буває в селянина поступливого! Для нього на життьовій межі здавна лежав світлий камінь: ознака розділених власностей, довірніша, ніж правничі папери. Бо взаконена в поколіннях, на межі його душі і душі другої о, означаючи закон — для білого світу добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирішено коїти руїну. Пнеться інший розпорядок: як хаща. Без жалості. Рватимуть крихту з дитячих рук! Гірко на думці в Мирона Даниловича: «Хтось десь, боговорожий, схотів швидко нагребти гроші, і переллють сльози в золото, наситять жадобу».
Склавши висновок, Мирон Данилович одвів погляд від промовця. Говори! Твоя справа на місяці показана.
Кінь натужно здобува бадилину; всією шиєю тягнеться, протуляючи губи між дошками, але і ця спроба марна. Вимучений і зголоднілий, стріпував гривою від злих мушок,що лiзли в очi
«...Прокисли повіки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди лізти: на слабі очі; біда тварині, бо такі господарі — заморили в роботі, а щоб кинути сіна, того нема; забатожено і нас на гибель,— ну, діждались!»
Отроходін скінчив. Несподівано виштовхнувсь наперед, з-поміж сусідів, що тісно стояли, хліборобик, сухенький і якийсь обгострений рисами лиця і одежі: ніби пташкуватий весь: також і злеглі пучечки волосся були схожі на пір'я, в нерівних стрішках.
— Можна спитать? — звернувся він до хмурного Отрокодіна.
Дядько стривожений, з хрипиком в голосі, теж — подібним до пташиного скрику. Не діждавшись відповіді, вискрипнув з обуренням:
— Хто ж діти візьме?
— Чиї, які діти? — осаджує дядька Отроходін, напружуючи губи в суворості.
— Дитинячі діти! — з відчаєм закричав дядько.— Мої діти, їх семеро, а їсти нічого. Хто годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо,— хто?
Отроходін мовчить, аж міниться. Тоді серед дядьків піднявся гомін:
— Спитав правильно! Куди діти підуть? А як же! Ви скажіть — куди? Хліба нема: вже забрано. Отроходін скипів, скипів неймовірно:
— До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!
Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свічок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух— дядьки посунули до дверей.
3
Тин, як розділковий ряд, до якого припав від сільради трикутник шпоришів, а напроти — здичавілий сад, його,. скажені нетрі.
Микола ставив крейдою знаки на кілках, що забіліли, обгорнуті в рисунок, мов ритуальні стояки древності.
Андрій, оглянувши символи, сів і вчинив перегляд кишенькового добра в складі: лінзи, що збирає світло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним свіченням і красновисика в образі оленя.
Погляд хлопця відхилений до сусіднього дворища: там — дія з участю трьох. Найменший, намірившися злізти на повітку, попросив помочі в середульшого. Той зчепив пальці, як підпору — ставити ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривій стіні... раптом послизнувся набік і впав. Піднявся, перейшов до краю стіни, де з попередньою поміччю повторив спробу, тримаючися за ріг повітки. Виліз би він але підійшов найстарший і потягнув за сорочку — знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звільнивши ліву руку, теж потягнув його за сорочку — в протилежний бік — і зрівноважив. Відходять утрьох від повітки і знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об землю, аж заторохтіла; пішов далі в супроводі середульшого. Тоді найменший приставив її до стіни; злізши, як на підпору, простягнув руки і вчепився за покрівлю. Вгору потягнувся, помагаючи собі пальцями ніг, якими на стіні знаходив горбкуваті місця. Став на покрівлі і зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повітки і кричить:
— Злізь мені заразі — чого посурганився? Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і зник.
Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби картинку в книзі. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвістю, мов цвинтар. Дивна для пам'яті! Брала очі, його великі очі і темно сірі, як у матері.
— Що там бачиш? — питає Микола.— Поки нема нікого, піди до сільради, в вікно заглянь: як — тато?
Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді.
Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради — місцеві партійці.
Микола на них вимовив:
— Хліботруси!
— А ми ні: ми хліботруди,— сказав Андрій.
— В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім повідомив:
— Я знаю, хто всякі другі.
— Що знаєш?
— Є хлібопроси, і всякі.
— Добре! — сказав Микола.— Твій горщик здібний варити. А ще?
— Ну, є... хлібоноси і хлібовози.
— Ще — хто?
— Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.
— Гаразд. А хто — ті, що хліб дають хлібопросам? Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло — плечима знизав від невирішення.
— Звуться: хлібодани! — назвав Микола,— Їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?
— Хлібобери, чи ні...
Микола поправив:
— Вони хлібохапи.
Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки.
— Пам'ятай,— попереджує Микола,— щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумів?
— Я мовчатиму
Микола перевірив крейдяні окраси на кілках, доповнив декотрі. Витяг пожмакану книжку з кишені і, сказавши братові: «Гуляй, поки що!» — зосередився на сторінках з обідраними берегами. От, спільно мандрують Правда і Кривда, і мусять, згідно з умовою, хліб ділити. Правда спочатку постачає, далі — черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, і перша згодилась. Як клунок Правди спорожнів і гинула з голоду, то Кривда вийняла з неї очі — платою за дрібні кусники хліба.
Читає і жахається Микола, і обурюється: як же так?! Страшно ранить його підступність.
Книжку старші учні дали тихцем; звеліли: «Читай і думай! — чим відплачують нам, забираючи хліб».
Микола забув поглядати на сільраду, біля якої зграями гайворонів купчаться бригади, зготовлені рушати. Переживає він зміст, ніби самого напасть мучить: з кров'ю відбирає світло очей, ведучи на смерть; він — присуджений. Зловістя грозиться, заступаючи день.
Андрій побрів через пустош до сараїв,, потоплених між бур'яни: самі руїни з потрухлими дошками в плісні. Ходив, як сновида, по садибі, порожній після висилок.
Саморобна піч рудіє: цеглини, складені в неповний квадрат, і зверху аркуш заліза з круглою вирізкою. Був якийсь незримий зв'язок між знахідкою і почуттями хлопця, через що річ видавалася поглядові значно справжнішою, ніж довколишність, і пробуджувала болючий неспокій. Ніби десь бачив закуток, що розкривається перед очі. Бачив — з іншого обширу, прозорішого, ніж звичайний. Видіння виступає бічними обрисами примітне, а рештою — ледь приуявлюється з незримості і турбує, проситься, світліє, зневолюючи цікавитися і стояти тут: без слуху! — тільки силою душевною вчуватися в значення чогось більшого, ніж знаходить погляд серед пустки.
А гурти громадилися біля сільради, як хмари з грозою: слухали розпорядчиків, маючи при собі підводу, кожен — окрему. Перелітали птахи над прижовклими верховіттями, знехотя і важко підкидаючи крила. Мовчки стежив їх Андрій, поки брат скінчить книжку; коли ж читання згорнуто і впроваджено в кишеню,— тоді спитався:
— Хто живе довше, ворон чи змій?
— Могли виздихати, а виходить, потрібні. Мабуть, змій!
— Скільки років?
— Багато; від змія залежить. Забув... деякі — сотнями літ. Можу помилитись.
— Ворон скільки?
— Багато десятків. Він потрібніший — прибирати. Є також непотрібні: он!
Він дивиться на сільраду. Непотрібні, щось почувши від дверей, заметушились і стали до підвід на чолі з розпорядчиками. Враз висипали з сіней дядьки,— швидкою ходою розділилися в різні напрямки.
А хлопці, вгледівши тата, поспішили назустріч і побачили смутного, як ніколи; примітили Отроходіна, що, блискучий окулярним склом, зубом і течкою, показував секретареві сільради на тата і про щось довідувався. Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, пояснює дітям:
— На смерть вирізнив! Ми — осібні противники.
Зажурений, пішов з хлопцями додому.
*
Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум'яно-мишастий і мінений в тінь, з гострими, ніби обкусаними в щипцях, защіпками жорстокості. За ним тьма і примари височинять: муругі, дедалі в міцнішому виході, і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя.
Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель...» Кілька місяців в уяві — той жовтар з підсвіття, де позводив металічні нитки під ніччю і виставляється, ніби з пошесті, знаходячи очі Мирона Даниловича; влютовується посеред думок, учіпливо, без перерви, при кожному помислі. Навіть коли згадати про справу, і тоді враз, проти волі, влізає привиддя і мучить серце.
При стрічах із знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте марення — завжди.
Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? — і робити що?
— Ви,— посумував батюшка,— спокусились про звіра.
— Та ні! — перечив Мирон Данилович.— Ним я не спокусився.
Батюшка поправив:
— Не ним, а про нього; це — друга річ. Об чім, а не чим. Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в повну смиренність і живіть любов'ю, як світлом: до всіх, до Бога найбільше. І моліться в кожну хвилину. Молитва — найдужча сила на землі.
Вислухав пораду Мирон Данилович і щиро хотів сповнити, однак, через клопоти і зайнятість відбився; мара ж лізла в думки по-старому.
От, знов міниться промовець: говорить речення, мов крук на могилі віщує розор...
Їдучи дрожками, Отроходін погляда на двори і ображається: чому тисячники звуть пункт призначення — «муходрянськ»? Даремно! Шкодить в зображенні ролі на селі. Коли столиця повна вапняної трути, що повисла в розпаленому повітрі серед цегли, то жити можна тут: зелень і росяні світанки. А зимою полонить столиця! — в завалах снігів і грізній свіжості чистого, мов діамант, повітря, в якому камінь дзвенющою луною віддає кожен тон довкруги. Скрізь відчайні розгони з складністю: в блідо-рожево-сизій мряковинці далечини, підводяться барвними великостями будівлі, древні — з вежами, і новіші — багатовіконні і краснокарнизні. Життьовий дух, поривний і могутній, проймає і людину, і місто в строгості настрою.
Постійно в спогаді Отроходіна — столиця; там народивсь і п'ястуком окріпнув: для неї ладен світ перетрусити — в переміну або загибель.
Меткі очі в Отроходіна! Тільки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишніх технічних секретарок обкому. Про її зовсім легенький нахил до бухарінської фракції взнав аж при розквіті в сердечній драмі. Почав відступати і порвав відносини, але тінь пригоди простяглася на життєпис.
Приятелі, що коло оргбюро, зрештою, «зам'яли» дрібний прогріх. Ретельність він виказав несамовиту! Крім того, промкнувся в двері двох загадок найглибшого порядкування в «рядах».
Легшу загадку збагнув наполовину; труднішу — тільки до десятої досади.
Половина дивовижно проста: зразу дослідив і звикся Ти хоч би перепронакомуністичний і в програмі, і в лінії, і в дисципліні, і кат зна в чому, а тобі ціна в партії — копійка зелена, якщо проморгав єство справи: чоломбитство «хазяїнові»! Якщо ж ти — ну, словом, Отроходін, вхопивши цієї струни, виплив до верхів грання і наприкінці відірвався від прозорої тіні.
Інша половина в тих дверях аж надто некришталева, і навіть він, весь небілий, зупинився, вважаючи, що досить.
Що ж до труднішої загадки, то гірко сприкрила: в побудові лабіринту мала постійну лукавість. Ніби грали з тобою в «кішку-мишку». Зробив сюди крок, готувавшись надзвичайно, а успіху нема, бо негайно зверхники пересунули справу в інший напрямок, і видно, що тільки з потреби ставили перепону. Весь час! Незміренна чужість і гостра ворожість приходить — з далекості, роблячи страшний замокі... здається, рідні сосни в тумані збожеволіли б і закричали, обливаючись кровавою смолою.
Дещо він схопив, дякуючи швидкості думки, але вони, «згори», маючи партійний механізм і сніг, змусили приморозитись.
Вивчав їх крючки, і петлі, і підойми, перед якими печінки боліли. Однак без жодного ключа і навіть номера на обідок. Тільки досвід набуто: в полі «парткаверз», як він собі означив. Аж тут можливість і поштовх дано — «просунутися» через низову мережу. Відпочивши від численних неводів, якими дрібна рибка партії відділена від смачних місць, зайнятих рибищами,— він офіційно зрадів нагоді.
Надіявся довести, в ореолі знавця місцевих обставин, ентузіазм до слуху «хазяїна» понад сітчасті заслони. Йому «вгорі» нададуть великориб'ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти тощо... «Вгорі» — означає в столиці, в апараті; так життя в дійсному сенсі: з багатством змісту, а передусім без сонності «низу», де загрузли в побут, як тварини! — сорокаградусна, котлети з мухами, сімейні зради, духовна порожнеча і нудьга! нудьга, хоч повісся.
Щоправда, і «згори» раптом страшно була вкусила за середину душі — нудьга, скручена кільцями в партії, мов зміїний вузол з навколишнього непросвітку. Пощастило «розвіятися»!
Зрештою, кинули в село: тут столичні партробітники прибирають німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти.
Біг дрожок по немощеній землі, як завжди заспокоював Отроходіна після засідань: м'який і рівний біг, з дружними коненятами, що дістати собі в розпорядження було сподіванкою віддавна,— слабо впливає тепер.
Збурила непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю.
4
Неділя випала найнещасливіша для Кленоточі і сусіднього села, звідки приходили богомольці, втративши свій храм, коли обернено його в склад городини і пиляного лісу. Неодмінно приходили, хоч віддаль — біля семи верств.
Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до навали татар, при яких нерушимо встояла, бо ті хоч трохи поважали несвою віру. В XVII віці церква згоріла, при напастях від християн таки ж, а з прибуття протилежного до татар. За пізніших гетьманів викладено з каменю.
Біла, як празниковий хліб. Оздобами і виступцями, карнизами і щедрою ритмікою віконного рисунку окреслювалася в ранковій просвітленості.
І ось повідомлено: сьогодні, як попереду в сусідньому селі, церкву «закривають»; після відправи ключі віддати комісії, нехай приймає коштовності.
Батюшка сідий і тихоголосий, слабий на очі. Повно молящих. Поприходили з хуторців також, почувши, що — остання служба. В проповіді сказано про терпіння в часи цезарів і далеко після них, до нашого дня. Напасті ні тоді не вгасили світильника церкви, ні тепер неспроможні, хоч храмовий будинок сплюндрують.
— Здібні храмину тіла кожного з нас нищити,— сказав батюшка,— а душу вбити безсилі, бо вічна.
Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявляє собі: ніби в сні, душа від земного виду звільнена, десь там... відходить до ненашого селища. Зрештою, і вона, Харитина Катранник, і всі знають, які то привиди; і душа — подібна після смерті. Сама бабуся близька до того: висохла від літ. У чорному; просторно і рівно держиться одежа після прасування. Хустка біла, далеко вперед нависла, аж очі втонули під тінню: глибоко сивіють, як і в сина, тільки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвів на пекучій дорозі.
Батюшка вчить:
— Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас!
Чує і знає Харитина Григорівна, без жодного сумніву: це правда; і це так зворушує! — сльози збираються, застилаючи очі. Гіркий світ, де живемо, проте — не покинуті ми.
Чує з проповіді знов:
— Як покаємося, простить Господь і помилує. Знає стара: і це правда; чує серцем! — і так радісно їй, знов — не може сліз стримати. Не пропащі ми, хоч грішні; є порятунок. Дивиться бабуся — нічого за дрібними не бачить, а весь слух душі її ловить промовлене, як нива, вже біляста з посухи і спрагла, вбирає краплі дощу. Ідуть перед нею, велике — як досвід, добрі правди. Стара часом аж тремтить, стрічаючи речення, хоч не про милость, а вже — про наш переступ. Чуючи їх вразливість, бабуся і порадіє: виразку відкрито — гоїти! Мов з поміччю переходячи по сліпому бездоріжжю, стара приймає слова і боїться недочути.
— Заповідано нам,— сказав священик,— тільки любов; сам Христос єсть любов божественна. Ті з нас — учні Його, котрі виконують заповідь. А хто ні,— не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює дні і ночі. Огляньмось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба. Хочем упертістю пересилити Бога. Вийдем із церкви, і знов живем, як погани: в ненависті. А свята любов — від серця Божого; чи живем любов'ю? Ні! Колись гебреї сорок літ по камінню і піску в пустині мандрували, обношені і змучені; хоч грішили, так каялись. І скінію несли, як святиню найбільшу. А ми? — чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповідь Його? Покинули! І понесли злобу. Без молитов, згорділи, що в нас родюча земля. От, відібрана. Без молитов згорділи, що багато хліба було. Віднявся. Бо з пирогами забули скінію духовну. Одумаймося! Сокира при дереві і огонь: пожерти, коли духовного плоду нема.
Страхається бабуся, згадуючи, що тепер — в селі; так і є: розпились і розсобачились. Непоштиві ми, насмішкуваті і злі, і нещирі; пліткуєм, як свині, про кожного — нечисто. Живем без страху Божого. В неділю бійка на вулицях. Озвіріли! Хіба що кара справить.
Священик докоряє:
— Ми кажем, чого любити сусідів, коли кривдять? Так тоді ж любов справжня! Бо чого варта, якщо — на обмін для рівної плати, мов гроші. Згадаймо розбійників, розп'ятих коло Ісуса. Один насміявся з істини. Другий благав Господа про милування, і двері раю відкрилися — тому, хто кривдив інших. Можливо, скривджені оскаржать: «Чого він, Господи, тут? Ненавидим його!» Чи будуть гідні жити в Царстві такі непрощаючі, що вносять злобу і роздор? Ні! Ніяк і ніколи! Бо в небі — тільки згода і мир, тільки любов і прощення, тільки радість блаженних. Ні відгуку сварок з помстою; благоугодно Всемилосердному простити розкаяного розбійника, і ніхто не думай допитувати суди Божі... Кожен знай одно: чи власні гріхи прощені? — бо кожен осквернився.
Харитина Григорівна похоплена в думці: «Це я! про чужу чорноту злюсь, а свою забула, ще гіршу. І все — курчата, все — грядки, тижнями в клопоті, на небо не гляну».
Раптом знов полонив її, виринувши на серці, неспокій, з яким і в церкву прийшла: чого сина позвали сільрадівці? Біда якась!
Проповідь закінчується в примиренні:
— Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душі від злоби і станьмо, як одна сім'я, в імені Спасителя, що кров'ю і смертю викупив нас. Звернім очі до Нього в день іспиту, бо вже приходить. Будьмо тверді, як перші мученики перед звірами, що з ревом близилися терзати. Душі наші в руці Христовій. Амінь.
Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обікрадені і загнані в осоружну гуртівню, де стали — як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою.
Досі мали хоч кораблик світлий, що обороняв. А підступають і тут зайди, надихані тьмою.
Виходячи в натовпі, бабуся поглядає на мальовання давніх літ, з якого видно браму, навскоси поставлену посередині; згори книга розпросторює світло, і обведена в огнений вінок. Білохресний схимник — справа, а за ним сонце, місяць і зорі одночасно. В лівій частині від брами, як відгородки, розміщено: бочоночок, переповнений червінцями; карафку з вином, обкуту в золото, на взір «царяградки»; портретик жінки, нестрого зачісаної, і княжу корону. Посередині ж там кістяк смерті лисніє. Нанизу кириличний підпис червонить кіновар'ю з потемнілості: «Да не іскусяться змисли».
Харитина Григорівна споглядає малюнок, а в тискові мусить слухати шепіт двох жінок, старших, ніж сама.
— Оце дев'ятнадцять віків збіга, як Христа розп'ято, і вже відзначить анахтемська сила: душитиме! — журиться одна, хитаючи головою.
— Атож! І зна звідки почати — з церкви. Це ж і воно,— болісно відшептує друга.
Всі повиходили; староста замкнув двері і з ключами дожидає комісію. Батюшка пішов: і хворий, і не міг дивитись на осквернення. Поодаль народ стовпився півкружно, дожидаючи,— що з церквою буде. Розмова притишено перейшла в живій стіні людській і вщухла. Жінки, молодші віком, поставали наперед. Безгоміння! — мов серед колосся в ниві, перед грозою.
Похила душа жіноча, така стара, що вії обсипалися з повік, між якими ворушились дві пригаслі іскорки,— щось прошамкотіла зморщеними устами. Молодші поставили її спереду, нехай побачить.
Наближається комісія, і з нею комсомольці, яких люди знають з обличчя і прізвища, а від цього дня будуть пам'ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки, чи що. Як збройні солдати, хлопці держать знаряддя, удаючи зневажливість, але огинаються під поглядами.
При дверях староста і невеликий гурток стрічають прихідчиків; тихо і непоспішно відповідають на запитання, що — в тоні нетерплячого окрику. Члени комісії квапливі і дражняться. Виказують рішучість, мов судові виконавці, і скупчено, на чолі бригади, тягнуться до дверей.
Притьма відхилилась увага: і збору прихожан, і старости з його людьми, також — комісії з руїнниками. Напруження в ворожнечі розгорілось до краю, тому досить було випадку, щоб блискавка почуттєва розрядилася в його сторону.
Глянули люди і застигли.
Під стіною поспівав, як нерівний дзвін торкнув, сліпецьдідик з лірою. Сивина його посіріла від старості і припорошеності. Поряд стояв обшарпаний хлопчак, держачи в одній руці костур старого, а в другій дерев'яну мисочку — милостиню брати.
Скрипіла тягучими звуками реля: в супровід голосові, що, вириваючися з хрипкості, піднісся оповідати, чергуванням співу і примовок.
По святій горі Спаситель ходив,— алілуя;
Спаситель ходив, райський сад садив: Господи помилуй.
Райський сад садив, три рази полив,— алілуя;
Три рази полив, райський сад зацвів: Господи помилуй.
Жорстокі діти зірвали квіти,— алілуя;
Квіти зірвали, марно зів'яли: Господи помилуй.
Спаситель сказав: «Не журітеся!» — алілуя;
В полі тернина біло зацвіла: Господи помилуй.
Її зірвете, вінок сплетете,— алілуя;
Вінок сплетете, мене вберете: Господи помилуй.
Мене вберете, на хресті розпнете,— алілуя;
Руки і ноги гвоздем проб'єте: Господи помилуй.
Моє реберце коп'єм проб'єте,— алілуя;
З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй.
Я тою кров'ю весь народ скуплю,— алілуя;
Весь народ скуплю, з собою візьму: Господи помилуй.
На середині співання голова комісії вирвав ключі з рук старости і почав відмикати замок, аби показати всім, як відвертається від забобонності — він, свідомий громадянин. З ним і члени комісії підступили до дверей, ніби їм псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цікавить.
Не щастило голові з ключами! — ніяк не второпає відімкнути: при нервуванні увага розділена, бо і сам ловить нитку лірникової мови.
Поки відмикано двері, дідик докінчував вірш; було щось незвичайне в піднесеному голосі, дякуючи чому картина ставала перед очима, як жива. Ніхто не ворушився в натовпі.
Скінчив дідик, то ще не віддзвеніли останні відзвуки,— вже кинувся до старого один з членів комісії; гостро викрикнув:
— Ти що! — контрреволюцію приніс? Дідик думає. Зрештою, відхитує головою:
— А ні, ще ніхто не чув, про що кажете, як ця старовина була. Ірод царював. Потім того, за козаччини псальма складена. Це давнє! А те, що кажете,— де б воно взялося?
Причепі рот скувало: не знав, що відповісти. Тим часом голова, відімкнувши церкву, входив при супровідцях. І молодиці з натовпу також підступили: аж підганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слідом і весь збір людський рушився. Серед живих хвиль комісія з бригадою закрутилися трісками. Не встигли отямитись, як народ, поспішаючи без жодного слова, наповнив церкву і з мурав'їною запопадливістю обпав обладнання в церкві.
Ніхто в цілковитому безладді навіть не поткнувся прямо на Царські ворота. Вбігали в олтар північними і південними дверима. Там відразу найшло багато,— жоден з комсомольців і комісії не зміг протовпитися. Миттю схоплено: Євангеліє, хрест, дарохранильницю, антимінс і все, що з олтаря можна винести.
Корогви серед живого виру хитались, падали і, відділені від древка, щезали за пазухами в селян; ікони зіходили з своїх місць і, трохи пропливши над поверхнею, також тонули в людських течіях. Плащаниця, обережно несена, світліла над головами, наближаючися до дверей, і раптом — ніби розтанула. Кадила, священичі одежі, таці, лампадки — всі речі, які можна врятувати від напасників, щезали негайно.
Враз натовп кидається до виходу, мов пожежа гонить; і теж — без слова. Як наповнили храм раптово, так і розбіглись. Лірник із поводирем зник також. Голова комісії почав був кричати, щоб спинили рух, але зразу ж затих. борсаючись. Отямився він з тисканини, коли церква спорожніла.
Ні прихожан, ні цінностей. Тільки комісія і бригада тягнуться до свого начальника. Він забурчав:
— Знаю, позакопують! Були й хуторські, рознесуть по степу і в лісі. Ну, нічого: знайдеться.
Обсмикав піджак на собі, сіруватий, із шаховинками. Махнув пухлою рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мішечки під безколірними очима — обтяжують вид, як і розкішні жовті вуса.
— Зняти дзвони!
Хлопці знехотя, ніби ледачі підпаски, послані завернути коні, рушили до дзвіниці, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили дзвін, вживаючи линву і дерев'яні пристрої. Заблищав він проти світла, вихилений з вікнини. А скрізь по дворах, близьких до площі і церкви, повисипали люди: дивляться на розор.
Дзвін летів, як блискавка; світнув, обкинутий сонцем, і з громовим гуркотом ударився об цеглу біля дзвіниці. Відкинувся догори і трохи вбік від місця.де впав, теряючи клин міді, нерівне відколотий. Нечутно, але з страшною луною духовною, відгукнувся той звук навколо — в цілому селі. Стало сумно, як. після пожежі. І ніби все село, крім дзвіниці, заніміло, стративши голос.
5
Підходячи з донькою до хвірки, господиня вгледіла: вертається її чоловік з обома хлопцями, а слідом гурба навкруг підводи. Кров схолонула в серці: «Лихо знов!»
Страшенно засмучений він — ще таким не бачила... от бідний наш, невсипущий робітник, всю сім'ю годує, і за що вони мучать? Ми ж — тільки злидні: до середняків не піднялись.
Як приречені, йдуть Мирон Данилович і хлопці. За ними, на п'яти набігаючи,— бригадники.
Стала господиня коло воріт, не зрушиться, мов приросли стопи до землі, хоч тривога аж валить з ніг, пориваючи, мов вітер — суху билинку.
Напасники відкинули ворота і, подібно до татар, забігають коло підводи, покрикуючи.
Господар сказав дружині:
— Стільки хліба правлять, що — нема...
— Де б же взявся? Забрано! — скрикнула, мов не при собі, Дарія Олександрівна, збагнувши, що юрма забігає вже класти в могилу.
— Забрано? — перепитує і наближається розпорядник. Сизіють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних і обпитих. Рідка щетинка тягнеться на пергамових щоках.
— Сказали: забрано? — про державну заготівлю?.. Замість, як свідомі громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, — підкуркульники!
— Хто підкуркульники? Приходили схожі на вас, забрали землю. Зосталась хата і шматок грунту коло вікон. Ми незаможники.
— Розкажіть! — з досадою відповів розпорядчик.— Збіжжя повно.
— Ми засівали сам клинчик і нема хліба.
— Заладили: нема!
— Бо нема. Кукурудзи трішки було та буряків, та картоплі: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землі ж не мали — забрано.
— Забрано, забрано! — передражнює, лютуючи, розпорядник.— Зараз подивитесь, як бува забрано.
I враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворітьми в сусіда. Чутно вигук і відповідь.
Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:
— Куркуль, віддай хліб!
Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:
— Дітки, беріть хліб, як вам треба...
— Віддай хліб, ти — есплутатор! Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід відповідає в тон:
— Який я есплутатор? То — хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: сі в мозолях, і дивіться на чиїсь...
Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м'які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком — знов кричати.
— Віддай ключі, куркуль!
— Ось вони! — мирно відповідає сусід.— Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?
Керівник докинув найособливіший сигнал,— тоді хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:
— Куркуль!
На додачу диригент грозить хліборобові:
— Ми з тебе Свитченка зробимо!
На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і хропів. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному». Село вживало його ім'я, замісно назвати когось: «ледащо».
Сусід сказав:
— Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене — це трудніше.
Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак — і знов різнуло найвищими голосами:
— Куркуль!
Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла від сусідового слова, і розпорядчик закричав:
— Віддаєте хліб чи ні?!
— Де ж ми візьмем? — з розпачем сказала Дарія Олександрівна.— Вже забрано...
— А-а, забрано! — розпаленів круглоокий.
Він обернувся до своїх, що спинили підводу і стали за його спиною, озброєні лопатами, ломами, «шпиками» чи «щупами» — довгими, понад зріст людський, залізними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими під прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрі мали гвинтівку.
— Провчимо підкуркульників!
Він розділив загін на дві частини. Одна розсипається по садибі; друга, з ним самим на чолі, прямує в хату, ніби в свою власну, не спитавшись дозволу і не глянувши на господарів.
Дарія Олександрівна за ними, і доня тремтячою рукою тримається за її рукав: підбігає. Вся дрижить, ніби в пропасниці. Хлопці, ідучи за Оленкою, дуже присмирніли.
Зоставшись надворі, господар стежить обшукувачів. Морозний острах торкає серце, коли вони крутяться довкруг попелища: біля зваленого тинка і нишпорять при глинищі, де спадає воно до потоку з кладкою, серед осичини.
Вони раз у раз вганяють у землю «шпики»: строчать скрізь. Докопуються в саду і розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривітню. Під пеньками порпаються. Перекочують каміння і зброджують кропивники. Вивертають огорожу. Гупають і прислухаються, чи нема луни з порожнин.
Мирон Данилович від плюндрування зболів,— похило відступає до хати.
Там грабіж: ніби з переказів про людовидого змія. Заскочили в хижу і все поперевертали. Глечик із смальцем,— надщерблений, без ручки,— поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтівочник став: стерегти!.. поважний, як виобраз «порядку».
На горищі був старий клунок з неперевіяним просом; оклали до глечика. Поскидали з печі лахмітини, в яких дошукувалися жмені зерна. Торбинка з квасолею висіла на кілочку,— сам розпорядчик, знявши, поніс до глечика.
Паляницю з стола, рушником прикриту, теж — до скарбу.
Бурячки червоні, в діжці, вчепили враз. На картоплю в погнутому відерку з проржавілим дном скочили, ніби вовки на телячу печінку. Котили гарбуза з-під полу і несли полатаний мішечок із соняшниковим насінням, підрешіток із пшеничкою «кінський зуб».
Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить — йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядчикові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим...
«Це — не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту тобі зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!»
Що буде? В хаті п'ять ротів — як прогодувати?.. Жінка метнулася віднімати хлібину. — Це ж дітям — навіщо берете?
Її кулаками відштовхнули. Біля покуття плаче, затуливши очі краєм хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в бурю, і все не перестає тремтіти; щось дуже її вразило під час нападу.
Хлопці коло тата: притихли, настрахані.
Винесено харчі на підводу. Гвинтівочник, зображуючи на ширококостому білесому обличчі відтінок владності, застиг — загрозливо, в скам'янілій сіризні, як статуя вождя, що в районі, між елеватором і залізничою станцією.
Витупотівши з хати, юрма приєдналася до спільників.
Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врізаючи щупи і прокопуючи ямки.
Вернулася з церкви Харитина Григорівна. Злякано дивиться і питає сина:
— Це — вони?..
— Вони, мамо!
Пішла в хату; глянула, переступивши поріг, і обмерла! Їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так поралися, так гляділи, щоб зберегти добрий вигляд зокола і всередині.
А ось — гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидуване, позмішуване і потоптане.
Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара — вже кінець настав.
На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.
Все їстівне взято! Стала вона за поріг, бачить — топчуться бригадники по грядках. Гребуться, як собаки, по несвоїй садибі. Підійшла стара до підводи і вмовляє вартового:
— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти треба, оддайте зараз, я вам кажу!
Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструктував: «Забрати до крихти». А далі, вгорі — вождь партії і держави.
Чого ж стара турбує?
Бабуся взялася за полудрабок. Тоді вартовий штовхнув її в плече — поточилась вона і впала на шпориш. І не могла встати. Син, підбігши, піднімає. Глянув на вартового і промовив з великою вразою:
— Дикун собачий!
А той, прозваний, зготувавши гвинтівку, процідив зневажливо:
— Ти! Гляди мені,— і замовк. Відповідальний, мов коло порохового погреба. Стара нічого не казала: ведена під руку, віддалялася до хати.
Прилягла на піл, пахмітину підославши; і — мов нездужала незнаною пошестю.
Млисті приуяви кружилися, всі розметані. Крізь майоріння відчувала: наближений морок холодною запоною обки, дається, і ніде обминути. Потім розтанув. Лишився біль, гіркий і гострий, не так за себе, як за внуків — їсти вже нічого дати. Квилитимуть, пташенята при дорозі. В світі нема нікого, хто б поміг. Незнані вони ні в кого і ніхто не заступиться; коли пропадуть, слова ніхто не скаже. Один Бог бачить з неба. Може — іспит, нехай очистимося в горі, як огні останньому.
Родина ставить речі на місця.
Потім: що їсти? — діти просять. Мати вирила десь на грядках дрібненькі бурячки; зварила юшку. Дуже посолену, сьорбали з сухарцями, що були розсипані в хижці.
Ось, лихо захопило тенетами — несила вирватися. Безжалісно, ніби гроза, облягло; мучить, наганяючи до загибелі.
Діти споважніли, мов цілком розуміють, що діється.
Бабуся і мати, сидячи на полу, почали клопіт коло одежин — оглядають: котра годиться про зиму, котра ні.
— Стрінув пічник,— говорить бабуся,— про церкву питав, чи закрили.
Андрія цікавить чудесник, який, справлявши піч, розповів про хитрі димоходи всередині. Доти піч видавалася нудною: купа цегли; а тепер — повна загадок.
— Кажу йому, що було. Він і жаліється: не глянемо на Писання — по ньому жити. Читаємо сторінки нивок: туди серця віддали. Так само сказав батюшка.
— І правда! — зітхає мати.
— Про небо забули. Горе прийде.
— Вже почалося.
— Сказав тоді: живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло довершити. Це з ікон видно; Спаситель на хресті мучиться, а внизу вони, домальовані, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити дев'ятнадцять віків після розп'яття: так кажуть.
— Вже ж видно! — згодилась невістка.
— Пічник примітив: птиця падає мертва.
— Походом на нас рушено,— додав Мирон Данилович.— То тільки видається, що їх прапори червоні; вони темні.
— Дивно говориш,— зауважує дружина.
— Так бачу! Пропадем; а хіба можна жити по-демонському?
— Стримайся!
Дарія Олександрівна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих від страху.
Менший при столі ворушить книжку; старший присів під стіною в міжвіконні: затерп! і очі запали, з нерушимою думкою. Оленка біля мами спостерігає, як чотири великі руки — дві в рясних брижках і стемнілі, а дві світліші — перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
— Я ж нічого!.. З їх прапорами негаразд,— поправився господар.— То тільки Лук'ян потіша, що «заживем».
— Не ми, хтось другий! — сказала бабуся.
— Не ми і не Лук'ян,— продовжив господар.— Лук'ян знає одно: голосувати «за». Зразу підніма руку — перший. Завжди «за» і попереду всіх. Не встиг доповідник зачинити рот — Лук'ян підніма руку: згоджується. За позику перший, за розкуркулення перший. Сьогодні розбіглися, а то голосував би «за», хоч гробове віко кладуть на село. Потішає — «заживем». Змії з'їдять!
— Нащо казати? — спиняє жінка, повівши погляд на дітей.— Лук'ян не гірший від начальників.
— Ті не люди, а гаки — тягти хліб! Перед зборами чув новину: вночі потяг приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з міста аж курить на вокзал, бо там головні, з Москви. Крізь вагонні двері жменьку вціджено, самих заводіїв. Стрінули їх: обдутий один і попелястий, вуса під щіточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович — бідовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах і весь харч винести... Чорнявий підкинувся і кричить на всю станцію: «До зернини! До зернини!» — себто, так забрати хліб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишені, і з усієї сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось і повідлітало... «Ось ваша хлібозаготівля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всіх під розстріл». Відлітавши, зерно вскочило в рот одному з тутешніх і він почав його крутити і розмелювати на зубах: непогане зерно,— він агрономом був і знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято під арешт і невідомо де дівся. А ці два змовлені з третім...
— Може б, тихіше говорив? — попросила жінка.— Всі чуємо.
— Добре! — Мирон Данилович обнизив мову: — Люди взнали, що для двох повно всього в вагоні, як в ресторані: і харчів, і напоїв, м'яса, окороків, ну, всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно.
— Чому не знати? — втручається бабуся.— Он, коли Журавленків обікрадено, років тому з десять буде, ніхто ж і не бачив і не чув, а всі зразу в одно: не інакше, як Корінчук заліз. Пішли шукати — так і є!.. Повитрушували крадене.
— А наїдків зібрано в вагоні: риба консервна і корейка — закушувати сорокаградусну, нарізати і на булку класти; курятина і масло; скільки чого хочеш! — помаранчі і виноград...
— Мамо, помаранчі хочу,— тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
— Дитинко, де ми візьмемо? Тут — аби живими бути. Мирон Данилович, мов заворожений, вичитує коло вікна, з якого видно місце, де стояла підвода:
— А в буфеті — вина і наливки, і горілки теж, настояні на чому завгодно: на полині...
— Чого б полинівку пили? — сумнівається бабуся.
— Може, ні! А так кажуть. І зубрівка...
— Хилитимуть гірку?
— Чого ж, їдучи хилитимуть; і в Кремлі повно...
— Ну, верховодові рознесло вид,—згадала бабуся.
— Кажуть: швидко їсть; понурий!
— Понурий глибоко моркву риє.
— При дітях би не казали: десь вирветься! — просить Дарія Олександрівна.
— Не бійся, дочко! В найчорніші двері прибули, вихідні з світу.
Безгоміння настало в хаті, ніби невидимий ворон, більший, ніж ніч, обвіяв душі.
6
Темрява — як чорний дим.
Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: відкопувати запас, для сім'ї найдорожчий.
Довго рив! — і в поті, і аж в тремтінні. Крім праці, тривога мучила. Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що краями злипалась. Надібрав трохи і знов зарив. Хотів чиркнути сірник і перевірити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: міг привернути лихі очі. Вдосвіта, ледве забіліє, треба навідатися. Внизу, недалеко від глинища, хлюпотіла річечка,— туди пішов і обмив руки.
Вертаючися, сторожко ступав, як кіт, що боїться собак. Швидко брав двері: не встигли рипнути, і зразу ж замкнув.
Діти сплять. У пічурці — прикручена лампа; сумовитою червонавістю вирізняє з пітьми господаря і його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу — рідкувату, трішки припряжену лустками цибулі.
Побудили дітей і сіли за стіл: до пізньої вечері.
— Що таке? — промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски.— Було що їсти — не доїдав, а як не стало — аж трусишся, дуже кортить.
— Від страху за їжу! — пояснила бабуся.
Всі ретельно вискрібали миски. Казанок віддано найменшому, і той довго порається, хоч повіки липнуть, ніби в глей замазані.
З тієї ночі зайшла в хаті невситима жадоба до їжі; і мов нечутий крик, болючий провістями, повиснув серед повітря і почав мучити.
Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собі: звичка, вироблена роками, від неспокою. В нервах зростали незнані часоміри, що вірно числять. Крізь сутінки, змішані з випарами, прокрадався господар до глинища — поправити на перекопаному і посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вістку, але він не слухав, як раніше. Поспішаючи, зиркнув і мимоволі уявив споживну істотку — без пір'я. Відпурхнула пташина понад течією, до галузок на тому боці, а господар відійшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрі з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвів попелище, серед полиння і кропиви, біля решток садової загорожі, але не підступав, щоб сліду на траві не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.
Нетерпеливий! Покинув справу і вийшов за ворота, постояв — прислухався; тихими вуличками побрів через околицю.
Де-не-де люди никали в подвір'ях, мов тіні. Спало на думку — заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.
Книга: БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
ЗМІСТ
На попередню
|
|
