Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
XIII. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ Є ВОДНОЧАС І ПИТАННЯМ СОЦІАЛЬНИМ, ПИТАННЯМ ВСЕСВІТНЬО-ІСТОРИЧНИМ
Неправомірним є протиставлення національним проблемам соціальних як, мовляв, важливіших і пекучіших. Національні проблеми завжди є заразом і проблемами соціальними, проблемами класово-політичної стратегії. Це стосувалося і стосується й українського питання. Не кажу вже про зовнішньополітичний план, щодо якого і V конгрес Комінтерну заявив: "Українське питання є одним з найважливіших національних питань Середньої Європи, вирішення якого диктується інтересами пролетарської революції яку Польщі, Румунії і Чехословаччині, так і в усіх сусідніх країнах" 210. Звичайно, це міжнародне значення українського питання ще більше зросло як у зв'язку з соціалістичним будівництвом у сусідніх країнах Європи, так і в зв'язку з революційним рухом та національним будівництвом в Азії і Латинській Америці.
Але в даному разі слід задумуватися і над внутрішньосоціальним аспектом українського національного питання.
210 Гирчак Ф. На два фронта в борьбе с национализмом. М. - Л., 1930, с. 213 - 214.
Ленін і партія завжди наголошували, як важливо для пролетаріату, для соціалістичного будівництва усунути ту суперечність, що існує в Україні між українськомовним селянством і переважно російськомовним пролетаріатом, між українським селом і русифікованим містом. В цьому, зокрема, і полягав зміст політики українізації. Пролетаріат, промислове місто повинні були стати суб'єктом української культури і на цьому ґрунті зміцнити союз із селом і свій провід селом. Таким чином, українська нація повинна була стати повноправною і повноцінною сучасною соціалістичною нацією, а не якимсь недорозвиненим ембріоном, етнографічною сировиною, що несе непередбачувані ускладнення для майбутнього. Українська нація повинна була виявити свої сили в величній соціалістичній державотворчості...
На жаль, сьогодні ми можемо констатувати хіба що зростання дистанції між українськомовним селом і російськомовним містом. Тільки при цілковитій відсутності будь-якої політичної відповідальності можна дивитися на це спокійно і не помічати тих складних і сумних для соціалізму колізій, соціальних колізій, які породжує оця мовнонаціональна суперечність між селом і містом в Україні. Не кажучи вже про суто побутовий, культурно-побутовий - теж важливий - бік справи: хто не знає, скільки принижень і знущань з боку місцевої публіки зазнає, скажімо, сільська жінка, приїхавши в справах до міста. Взагалі сільська людина, українець з села, та, зрештою, і взагалі українець (який усвідомлює себе українцем) почуває себе в місті в Україні як на чужині, "на нашій, не своїй землі" (слова Шевченка).
Я певен, що в недалекому майбутті марксистський економіст і соціолог, аналізуючи причини сьогоднішніх труднощів у нашому сільському господарстві, неодмінно знайде в числі їх і хворобливі ненормальності в стосунках між селом і містом, комплекс соціально-культурної нижчості села, багатоманітну зневагу до села й сільської людини (не формальну, в офіціозі, а фактичну, в житті), а в Україні це ускладнюється і поглиблюється національним моментом, болісною національною різницею між українським селом і зросійщеним містом. Вдумливий і тонкий аналіз, мабуть, встановив би, що флюїди національної приреченості, відсутність національної перспективи, національного розросту за межі села, денаціоналізуючий тиск "згори", з міста, - не останній чинник у тому занепаді життєактивності і в тій деморалізації, збайдужінні й пияцтві, які нерідко можна спостерігати серед сільського населення і які й самі по собі є серйозною соціальною проблемою.
Так само майбутній соціолог відзначить і деморалізуючий вплив мовно-національної суперечності між містом і селом і на саме місто, де внаслідок цього розвиваються, помітно чи непомітно, явища і настрої, пов'язані з об'єктивно колонізуючим, асимілюючим і "споживацьким" становищем міста серед туземної етнографічної "сировини". Втрачається відчуття кровного синівського зв'язку зі своєю землею, з навколишнім народом. Згасає свідомість своєї відповідальності і обов'язків перед ними, а натомість розвивається почуття "свободи" від Цих обов'язків, "звільненості" від слідів походження, національної "голизни". Звідси та готовність нахапатися першого-ліпшого "шикарного" вбрання, криклива напівкультура з претензіями на породистість, "мерзость запустения"... Тому й виробляються рефлекси безвідповідальності, наплювізму й непомітного або демонстративного хамства (аж до знаменитого: "Эй, ты, колхозник!", "Ты что - колхозник?",
"Извините его, он из села", "Ты сначала научись говорить по-человечески", "кугуты" і т. д. і т. п. - це все загальновідоме).
Де вже тут говорити про вироблення почуттів колективізму, братерства, про усвідомлення себе і кожного людиною серед людства Хай же нарешті задумаються над цим, зокрема, шановні гуманісти - "общечеловеки" з "общерусской интеллигенции" в Україні, які люблять поговорити про загальнолюдське начало, але, по суті, самі сприяють створенню атмосфери, в якій можливе таке топтання людської гідності й цілої людської істоти з усією безліччю людських драм, що звідси випливає... "Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть..."
Коли якась нація мовно розпадається на дві частини, з яких "нижчий" шар говорить питомою своєю мовою, а "вищий" - іншою, засвоєною, - в цьому завжди прихована велика соціальна проблема і небезпека. Свого часу, бувши в Брюсселі, Герцен звернув увагу на те, що "культурна" частина бельгійців говорить по-французькому, в той час як зневажене нею простолюддя - no-фламандському. У цьому Герцен бачив величезну несправедливість і загрозу для демократії.
"На этом-то раздвоении народа на два слоя, одного облитого светом и плавающего, как масло, над глубью, другого глубокого и темного, окруженного мглой, срезались все революции".
І з величезною проникливістю Герцен переходить звідси до українського питання, застерігаючи від нібито успішної лінгвістичної експансії-русифікації.
"Начнем же, господа, прежде лингвистического завоевания народа южнорусского (тобто українського. - I. Дз.), с того, что отдадим ему его землю, а потом и посмотрим, как он захочет говорить и учиться" 211.
211 Герцен А. По поводу письма из Волыни. "Колокол". Лондон, 1861, ч. 116, с. 966.
Придивіться, хто сьогодні в Україні говорить по-українському і хто по-російському. Якщо ви чесна людина, якщо ви вмієте бачити й осмислювати побачене, якщо істина дорожча для вас за вашу засліпленість і передсуди, за "панство велике і лакомство нещасне", ви не можете не визнати, що мовний вододіл є в Україні разом і соціальним, і соціально-культурним вододілом. І хіба серце ваше не заболить і душа ваша не здригнеться за "униженных и оскорбленных"?
А хіба оці цифри, які наводилися вище, - про фактичне відставання і невигідне становище української нації в ряді вирішальних сфер суспільної діяльності, - хіба вони не є серйозними соціальними проблемами, які потребують спеціального дослідження?
Нарешті, національні проблеми вписуються також у проблеми соціалістичної демократії і з ними взаємодіють. Свобода і права людської особистості зв'язані щільно із свободою і правами національними, так само як гідність і самосвідомість людини зв'язана з гідністю і самосвідомістю національною, оскільки свобода, права, гідність, самосвідомість - поняття неподільні. Національні проблеми прямо впираються в проблеми самоврядування й народоправства. Національний розвиток і національна багатоманітність - це самодіяльність і багатоманітність життя, це його вічне розгортання і збагачення, а цілеспрямоване державне нівелювання, зливання, поглинання націй, тим більше за деспотичним "предначертанием" - це торжество тупої бюрократичної одноманітності, казарменості, мертвотності. Уже тому цей процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об'єктивно реакційне значення.
Крім того, він страшенно збіднює комуністичне суспільство і несе для нього непоправні втрати. Ми говоримо, що національне питання підпорядковане класовій боротьбі, що воно частина загального питання боротьби за комунізм. Комунізм веде до найбільшого матеріального і духовного багатства людства, до збереження і намноження всіх його здобутків. Отже, треба дорожити тим предивним багатством, яке являє собою національна багатоликість людства, різноманітність його національної діяльності, що з неї і складається велике диво вселюдськості. Треба ним дорожити і розвивати його. А протилежна політика - політика розбазарювання, розхалтурювання, "списування" цих багатств на утиль, політика бюрократичного уодноманітнювання, "приведения к одному знаменателю" - це злочин перед комунізмом, і майбутні покоління не простять нам такого банкрутського спадку.
XIV. УРЯД УРСР ЯК РЕЧНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦІЛОСТІ: ЙОГО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НАЦІЮ
В усьому світі комуністичні партії вважають себе виразниками національних інтересів своїх народів. І якщо французькі комуністи пишуть на своїх прапорах знамениті слова свого героя Поля Вайяна-Кутюр'є: "Ми продовжуємо Францію", - то чому б українським комуністам не взяти з них приклад і не сказати: "Ми продовжуємо Україну"?
Щось ні одна (поза межами СРСР) соціалістична нація не виявляє бажання зникнути зі світу, самоліквідуватися (шляхом чимраз дальшого "зближення", звісно!) - на догоду абіловсько-маланчуківському докторсько-поліцейському "інтернаціоналізму".
Натомість, навпаки, кожна з них хоче утвердити себе і якнайповніше розкрити, кожна з них хоче бути в чомусь своєму взірцем для інших, кожна включається у всесвітнє "змагання" соціалістичних націй за своєрідне історичне "самовираження", неповторну господарсько-культурну історичну творчість, - і це змагання за добру національну "славу" очолюють комуністичні партії цих країн.
"В галузі куль тури немає більше чи менше здібних народів. Немає повноцінних і неповноцінних народів. Кожен народ, хоч би який малий він був, здатний і може зробити свій цінний внесок у загальну скарбницю культури. Наш народ - малий народ, наша країна - маленька країна. Тим більше зацікавлені ми в тому, щоб підвищувати свою кваліфікацію, бо й через десять років ми не зможемо володіти такою величезною промисловістю, якою володіють великі країни, такими багатствами, які є в інших державах. Ми, одначе, можемо і повинні ма ти можливість гордитися свідомістю того, що ми володіємо внутрішньою культурою, створюємо високохудожні взірці в мистецтві та в галузі науки, і тим, що наш народ може стати прикладом для багатьох інших народів " (Г. Димитров) 212.
212 Димитров Г. Избранные произведения. Москва, 1957, т. 2, с. 676 - 677.
Чи зійдуть коли-небудь з уст керівників Радянської України (великий сорокамільйонний народ!) бодай хоч трохи подібні слова, слова про те, що історія вготувала українській нації щось трохи краще, ніж "добровільну" самоліквідацію під чиїсь оплески?!
З численних заяв урядів і партій соціалістичних країн Європи та Азії знаємо, що вони розглядають себе як речників національних інтересів своїх народів і найбільшим своїм інтернаціональним обов'язком вважають максимальний розвиток економіки, матеріальної і духовної культури своїх націй як найреальнішого внеску в загальну справу комунізму. Цілком природно і згідно з духом марксизму і комунізму ці уряди і партії розглядають все, що шкодить економіці чи культурі, престижеві чи гідності нації, - як фактор негативний і для інших країн, і для всієї інтернаціональної справи комунізму. Якби можна було собі уявити, що в одній з цих країн, у Польщі, або в Угорщині, або в Болгарії тощо, було відзначено факт кількісного зменшення нації, асиміляції її значної частини, або мовно-національні суперечності між містом і селом, або факт неблагополучного становища національної мови, занепаду національної культури, або брак найпотрібнішої літератури національною мовою, або порівняно низький відсоток і рівень національних кадрів, - це, безумовно, дуже стурбувало б уряди відповідних країн, і вони, безумовно, вжили б рішучих заходів для того, щоб вивести свій народ з такого становища, з національної кризи. Тим часом невідомо, як уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки реагує на таке, саме таке становище своєї нації в Союзі РСР, Союзі, який для того й був створений, щоб захищати інтереси, в тому числі й національні, кожної республіки.
Ще 1913 року в "Критичних замітках з національного питання" Ленін писав:
"Безсумнівно, нарешті, що для усунення всякого національного гніту надзвичайно важливо створити автономні округи, хоча б зовсім невеликого розміру, з цільним, єдиним, національним складом, причому до цих округів могли б "тяжіти" і вступати з ними у зносини і вільні союзи всякого роду, члени даної національності, розсіяні по різних кінцях країни або навіть земної кулі. Все це безперечно, все це можна заперечувати тільки з зашкарубло-бюрократичної точки зору" 213.
Тепер ми маємо не те що автономну округу, а власну національну державу, з власним національним урядом, але цей уряд не дбає ні про збереження національного етнічного складу населення своєї країни (процент українців в Україні, особливо українців за мовою, неухильно знижується); ні про українське національно-культурне обличчя республіки; ні про забезпечення її національними кадрами; ні про забезпечення національних інтересів багатьох мільйонів українців в інших республіках Союзу (як це роблять, хоча б частково, уряди прибалтійських республік, які підтримують, приміром, національні "студентські земляцтва" в Москві, тоді як українцям у цьому відмовлено); ні про "притягування... членів даної національності, розсіяних по різних кінцях... земної кулі" 214, як це робить, скажімо, соціалістична Польща (українець в СРСР навіть нічого не знає, наприклад, про політичне і культурне життя мільйонів трудових українців за кордоном).
213 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 24, с. 144.
214 Там само.
Як про далеке й неймовірне минуле дізнаємося про ті часи, коли Пленум ЦК КП(б)У, захищаючи права українських республіканських органів перед зверхцентралізаторськими тенденціями московських установ, приймав такі рішення:
"Доручити Політбюро практично вивчати всі конкретні факти порушення конституції та неправильного проведення її з боку союзних наркоматів та інших центральних установ, поставивши питання про те в ЦК ВКП(б), а також вести дальшу роботу в справі об'єднанняв межах УРСР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять до Радянського Союзу" 215 . Або коли в доповіді на X з'їзді КП(б)У говорилося:
"Ми ставимо своїм завданням і ставимо питання перед ВКП(б) про державне об'єднання України, - у Курщині, в західній частині Вороніжчини і т. д. Це українське населення... не має достатнього обслуговування своїх національних потреб" 216.
Або ще ті часи, коли М. Скрипник на XII з'їзді РКП(б) порушував питання про сім мільйонів українців в РРФСР:
"Украинцы в Советском Союзе занимают не только территорию Украинской Советской Социалистической Республики, но размещены и по территории остальных республик, достигая в РСФСР численности свыше 7 млн человек. Посмотрим, как обслуживаются эти 7 млн населения... мы имеем... всего 500 школ на украинском языке и затем всего два техникума типа средних учебных заведений, причем существование школ этих находится сейчас под вопросом... Я не думаю, чтобы такой процент удовлетворял культурно-просветительные нужды этого украинского населения и был признан в какой-нибудь мере благополучием. Очевидно, здесь практика наша расходится с на шей теорией. Необходимо по этому вопросу, чтобы наши тезисы воплощались в жизнь надлежащим образом" 217 .
215 "Шляхи розвитку української пролетарської літератури с. 350.
216 "X з'їзд КП(б)У...", с. 444.
217 "XII съезд РКП(б)...". с. 522-523.
Тепер, через сорок років, вже не доводиться говорити про школи й технікуми - це "ультранаціоналістична" мрія. Але хай би уряд УРСР подбав хоча б про те, щоб мільйони українців за межами України, в РРФСР, одержували бодай якусь кількість українських газет, журналів, книг, радіопередач. (Адже росіяни на території УРСР цілком забезпечені пресою і літературою, яка не тільки ввозиться з Росії, а й широко видається в Україні: так само вони забезпечені й школою, і вищою освітою російською мовою). Поки що, незважаючи на багаторічні домагання Спілки письменників України, справа тут обмежилася тим, що на цілину та в деякі кубанські школи послано невеличкі бібліотечки, зібрані літераторами.
Навіть таких ось, приміром, дрібниць уряд України не може полагодити: в соціалістичній Польщі й соціалістичній Чехословаччині та невелика кількість українського люду, що там живе, видає чимало книжок і періодичних видань українською мовою. Придбати їх можуть українці в усьому світі, а от українець в УРСР не може. Хоч в УРСР можна передплатити всі інші неукраїнські видання з Польщі та Чехословаччини. І скільки в цій справі не запитувано відповідні органи УРСР, нічого не виходить.
Що вже казати про серйозніші справи!
Не додержуючись ленінських принципів національної політики та національного будівництва, не виконуючи своїх власних законів та постанов, прийнятих у двадцяті роки і не скасованих досі, не забезпечуючи повноти національно-культурного життя українського народу і фактичної рівності української культури й мови, занедбавши справу національно-культурного будівництва і справді інтернаціоналістського виховання, уряд Української РСР тим самим не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого діє і коштами якого диспонує і якому підзвітний; не виконує своїх обов'язків перед світовим комуністичним рухом і майбутнім комуністичним суспільством, в інтересах яких потрібний максимальний розвиток кожної соціалістичної нації, цілковите здоров'я всіх національних членів великої комуністичної сім'ї.
Те, про що ми тут сказали, далеко не вичерпує і найголовніших чи найочевидніших проблем і фактів, що стосуються сьогоднішнього національного становища України. Але і з цього вже видно, яке це становище складне, ненормальне і тяжке, у повному значенні слова - драматичне.
І немає нічого дивного й несподіваного - а тільки природне й закономірне - в тому, що дедалі більше людей по всій Україні починають відчувати глибоку тривогу за долю своєї нації. Особливо гіркі і часто суперечні рефлексії народжуються у значної частини молоді. Свідченням цього є і численні індивідуальні та колективні листи до різних установ, редакцій тощо; і величезна кількість рукописної, переважно анонімної поезії та публіцистики, що "ходить по руках" (ця масова продукція часто наївна і невправна, але в ній "крик душі"); і різні літературні вечори та дискусії, так часто заборонювані (скільки вже постанов приймалося партійними інстанціями проти цих вечорів і скільки людей за них покарано!); і той глухий, неясний рух і збудження, що скрізь в Україні відчувається серед української молоді. А посереднім свідченням "неблагополучності" є явне розширення штатів ' гарячкова активізація органів КДБ, яким чомусь передоручено наш. ональну політику в Україні.
У 1923 році на XII з'їзді РКП(б) один із делегатів говорив:
"Неужели же мы будем заставлять чекистов следить за тем, чтобы инородцы изучали русский язык? Ведь за родным языком и за родной школой идет национальное сознание, а за национальным сознанием идет желание знать, куда идет крестьянский рубль" 218.
Не знаю, чи стежать зараз чекісти за вивченням російської мови Але як "усердно" і з "пристрастием" стежать вони (а втім, не будемо називати романтичним словом "чекіст" жалюгідних сексотів і стукачів) за мовою українською і всім, що з нею пов'язане, - про це багатенько може розповісти кожен, хто до неї причетний. Можна в разі потреби списати на цю тему чималенький зошит, бо ж зворушлива опіка КДБ над справами української культури триває не один рік і обіймає різні форми "роботи". Правда, серед усіх цих форм останнім часом забирає гору одна: зубодробильна - "запретить, пресечь, изолировать"...
Кадебістський розгул пробують виправдати обивательськими теревенями про "український буржуазний націоналізм" (під яким розуміється всяке відхилення від зрусифікованого стандарту). Говорити про загрозу націоналізму з боку нації, яка масово русифікується, - це все одно, що кричати: "таскать вам не перетаскать" на похоронах (пам'ятаєте, в якому контексті вживав ці слова Ленін?) 219.
218 "XII съезд РКП(б)...", с. 438.
219 Ленін В. І Повн. зібр. тв.. т. 30, с. 330.
Пригадується і казочка про того добродія, що перший волав: "Ловіть злодія!" Але коли навіть якісь вияви націоналізму з боку якоїсь частини українців справді є, то, по-перше, треба розкривати їх конкретно й публічно, а не напускати туману з мильних бульбашок на забавки обивателеві; по-друге, треба ж подумати, що їх, ці вияви націоналізму, породжує на сорок дев'ятому році радянської влади. Може, справді, щось негаразд у нашому житті, в нашій політиці? Бо це тільки для найтупішого обивателя кадебісти можуть пускати версію про американські долари, а самі ж вони не можуть у це повірити, бо краще, ніж будь-хто інший, знають, що це не так. Треба хоч трохи знати і шанувати Леніна, знати його пряму вказівку: про недопустимість формальної постановки питання про націоналізм "вообще", вказівку про два роди націоналізму, про те, що джерело місцевого націоналізму - російський великодержавний шовінізм, і щоб ліквідувати коріння першого, тре-
ба боротися з другим. Треба хоч трохи рахуватися з прямими постановами партійних з'їздів, які спеціально займалися цими питаннями, - щоб не було самодіяльного головотяпства і сатрапського "искоренительства":
"Поскольку пережитки национализма являются своеобразной формой обороны против великорусского шовинизма, решительная борьба с великорусским шовинизмом представляет вернейшее средство для преодоления националистических пережитков " 220 .
220 "XII съезд РКП(б)...", с. 647.
У нас же ніякої боротьби з цим шовінізмом не ведеться, навпаки, він всіляко роздмухується і, маскуючись під інтернаціоналізм та комуністичний світогляд, витісняє їх; натомість усякий найелементарніший протест проти нього, проти жорстокого обмолочування національної гідності зразу ж "бдітельно" фіксується, таврується як буржуазний націоналізм, а потім довго і занудно "викорінюється".
Це "викорінювання" далеко не зводиться до проведених останнім часом арештів, обшуків і допитів, хоч у них воно і знайшло тепер свій найодвертіший і найганебніший вияв.
"Фіскальна" (вираз Леніна) морока останнього часу свідчить перш за все про мізерність політичного глузду її зачинщиків. Кажуть, що ці поважні чини ламають тепер голову над фатальним питанням: є в Україні підпільна організація націоналістів чи немає (розуміючи під "націоналістами" тих, хто мислить не так, як вони, а тому їм не подобається) і як таку організацію скомпонувати із заарештованих?
Проблема міфічної організації - це плід цілковитого нерозуміння реальних процесів, плід бюрократично-кадебістської відірваності від життя, плід кабінетно-келійного стилю мислення. Це плід професійно-озлобленого ігнорування живих національно-культурних потреб українського народу. Це водночас і перебільшення, і применшення того, що відбувається.
Перебільшення: тому що ті явища, які так турбують КДБ, - це поодинокі спорадичні ексцеси стихійного порядку, а заарештовані - просто люди, які звернули на себе увагу функціонерів або сексотів своєю легальною діяльністю, але за якими зовсім не стоїть якийсь другий, конспіративний план.
Применшення: тому що йдеться не про якусь організацію чи групу осіб, а про щось незмірно більше і глибше - про стихійні і різнорідні, які всюди самі собою виникають, процеси "самозахисту" нації перед лицем очевидної перспективи зникнення із сім'ї людства.
Ф. Енгельс не раз говорив про "неминучість боротьби кожного народу за своє національне існування" 221, про те, що коли виникає загроза національному існуванню, то "боротьба за відновлення національного існування забиратиме всі сили" 222.
Це постійне самовідновлення, самозбереження, самозахист - могутній колективний інстинкт народу, непозбутня позасвідома природна сила, як інстинкт самозбереження всякого організму.
Ось ці сили національного існування і пробиваються стихійно і непередбачено всюди, ставлячи незбагненні загадки тупооким стратегам "единообразия" і перекидаючи всі історіософські "предначертания" щедрінських градоначальників.
221 Лист Ф. Енгельса до Бебеля А. від 16 грудня 1879 року. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 34. с. 331.
222 Лист Ф. Енгельса до К. Маркса від 15 серпня 1870 рК. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 33, с. 31.
Сили ці незглибимі й невичерпні, допильнувати й сконтролювати їх неможливо ні при якій техніці політичного стеження.
І це не тільки етнографічна сила. Скрізь і всюди щодалі зростає соціалістична національна свідомість українця. Вона невіддільна від людського самопізнання. Вона і далі пробуджуватиметься і зростатиме під дією могутніх чинників. В міру господарського і суспільного розвитку й прогресу демократизується соціальне життя і на цьому грунті підноситься людська гідність і самоусвідомлення. Кристалізуються громадянські поняття і почуття, всюди випростується людина. Зростає освіченість і культурність українського населення, за чим неминуче йде більш чи менш свідоме бажання визначити себе в світі. Поліпшується матеріальне становище українського села, яке тепер дає більше молоді, не прибитої злиднями і не затурканої, а свіжої, сильної і гордої, готової обстоювати своє національне обличчя. (Подивіться, наприклад, на теперішніх випускників сільських шкіл, що поступають до вузів, і порівняйте їх з тими, які були десять років тому). Дедалі більша частина міської молоді (є вона і в вузах, і в школах, і на заводах) удається до моральних і духовних шукань, бо відчуває, що її в чомусь обдурили і щось святе від неї приховали. (Пам'ятаєте, як Костомаров висловив своє перше враження від поезії Шевченка: "Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя, і страшно, і солодко, і боляче, і цікаво було зазирнути туди... Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб заховати від нащадків навіть гадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча") 223. Тисячею пізних доріг ця молодь приходить до відчуття України.
Ця соціалістична національна свідомість, ця впевненість у своєму праві й обов'язку відповідати перед людством за свою соціалістичну націю, це бажання бачити соціалістичну Україну реально існуючою і справді рівною серед соціалістичних країн, бачити її як національну реальність, а не як адміністративно-географічну приповідку та бюрократичну притичину підсилюються і рядом генеральних факторів світової історії та світового комуністичного руху. Досить назвати історичний досвід бурхливого розквіту соціалістичних націй Європи, піднесення й оздоровлення їхнього національного самопочуття - та елементарне порівняння, що напрошується саме собою, становища України з їхнім становищем; крах убогого уявлення про безнаціональність, безнаціональну однозначність комуністичного суспільства під тиском реальної історичної дійсності, реальної історично-національної багатоликості комунізму; чимраз ширше й зацікавленіше ознайомлення радянського читача з живою всесвітньою комуністичною теорією, з теоретичними працями, з ідеями марксистів-ленінців у всьому світі, які виявляються набагато глибшими, людянішими і привабливішими, ніж сьогоднішня наша газетна жуйка; нарешті, піднесення національних рухів і національних цінностей у всьому світі, в тому числі і в Європі. Недавно "Правда" справедливо писала про те, що значення національного фактора зросло навіть у найрозвиненіших промислово країнах; наші газети схвально цитували тверезі слова де Голля, що так арґументував проти планів "об'єднання Європи":
"Об'єднана Європа через відсутність рушійних сил, якими є суверенітет народів і відповідальність держав, була б автоматично підкорена заокеанському покровителю. Тоді залишилися б, звичайно, французькі робітники, селяни, інженери, професори, службовці, депутати, міністри, але не було 6 більше Франції... Найвищий інтерес людського роду велить, щоб кожна нація сама несла за себе відповідальність, була захищена від усяких, посягань, дістала б допомогу в своєму розвитку, не обумовлену підкоренням" 224.
223 Костомаров М. 1. Із статті: Спогади про двох малярів, кн. "Світова велич Шевченка", К.. 1964, т. 1. с. 101 - 102.
224 Виступ де Голля по радіо і телебаченню. "Радянська Україна". 1965, 29 квітня.
Але найдивовижніший факт навела нещодавно "Літературна Україна" (минулого року про це писалося і в "За рубежом"): валлійська мова, яка вважалася вимираючою і якою 1921 року в Британії говорило 930 тисяч, тепер стає державною мовою Уельсу, оскільки нею говорять вже три мільйони! 225
У всьому світі нації не відмирають, а навпаки - розвиваються і набирають сили, щоб найбільше дати людству, щоб найбільше внести у вироблення загальнолюдських цінностей. І особливо соціалістичні нації.
І українська нація не стане відщепенцем роду людського.
Вже не раз і не два в історії українське питання оголошували неіснуючим, а українську націю вигаданою (незмінно приплітаючи сюди марки, шилінги, франки, долари і т. п.). Свого часу навіть Сталін висміював таку "історіософію", зроджену в бездонних моральних "омутах отечественного града Глупова":
"Здесь я имею записку о том, что мы, коммунисты, будто бы насаждаем белорусскую национальность искусственно. Это неверно, потому что существует белорусская национальность, у которой имеется свой язык, отличный от русского, в виду чего поднять культуру белорусского народа можно лишь на родном его языке. Такие же речи раздавались лет пять тому назад об Украине, об украинской национальности. А недавно еще говорилось, что украинская республика и украинская национальность - выдумка немцев. Между тем ясно, что украинская национальность существует, и развитие ее культуры составляет обязанность коммунистов. Нельзя идти против истории" 226.
225 Нарешті - визнання, "Літературна Україна". 1965, ЗО листопада.
226 "X съезд РКП(б)...". с. 213.
Потім він забув своє власне застереження і почав нищити українську націю. І що ж? Кілька мільйонів українців винищив, але нації не знищив. І ніхто, і ніяк не знищить.
"Нельзя идти против истории" - ні з "каленым железом", ні з шовковою вуздечкою "двомовності". Дарма йти проти живого життя, - навіть з армією фіскалів і стукачів, - з ними прийдеш хтознакуди, але напевно не до комунізму.
В комунізм не можна гратися: його треба або проводити в життя, або зрадити в ім'я "неделимой" казарми.
Поміркуймо спокійно: які є перспективи в нинішньої національної політики і які переваги вона дає? Чи ці переваги, якщо вони справді є, такі значні, що компенсують оті катастрофічні втрати, про які говорилось вище, чи виплачується ними відступ від марксизму-ленінізму?
Судячи з деяких туманних офіційних приповідок, нинішня політика денаціоналізації та русифікації, "приведения к одному знаменателю", пов'язана передусім з доконечною потребою, мовляв, високого ступеня централізації для забезпечення надзвичайних масштабів будівництва та високих темпів економічного розвитку. Можливо, декому так і здається, що надцентралізація зручніша, ефективніша і т. д.
Але, по-перше, не все те справді корисніше, що здається зручнішим. Ще на XII з'їзді РКП(б) застерігалося:
"Наши центральные органы начинают смотреть на управление всей страной с точки зрения их канцелярских удобств. Конечно, неудобно управлять двадцатью республиками, а вот если бы это было все одно, если бы, нажав на одну кнопку, можно было управлять всей страной, - это было бы удобно. С точки зрения ведомственной, конечно, это было бы легче, удобнее, приятнее. Если бы я рассказал вам историю борьбы, которую приходится республикам вести с нашим центральным аппара том, это была бы история борьбы за их существование" 227.
Чи не перемагає тепер "точка зрения ведомственная"? "Легче, удобнее, приятнее" - для "центральних інстанцій". А звідси й ілюзія, ніби корисніше для справи.
По-друге, мета господарської доцільності ніколи для марксистівленінців не була єдиною чи єдино вирішальною в такій складній і різносторонній справі, як будівництво нового суспільства, і, зокрема, національне будівництво. Ще у співдоповіді з національного питання на X з'їзді РКП(б) відзначалася хибність і небезпека "економізму" в національній політиці.
"У нас очень многие товарищи, воображающие себя марксистски мыслящими, говорят: "Перед нами стоит вопрос, к которому нужно подходить с экономической точки зрения, с точки зрения выгодности более высоких экономических форм" 228 .
227 "XII съезд РКП(б)...". с. 522.
228 "X съезд РКП(б)...", с. 194.
Ця точка зору вела прямісінько до того, що Ленін назвав "империалистическими отношениями" к "нашим собственным инородцам". Атому партія відкинула її в ім'я господарськи "невигідного", але для національної справедливості в комунізмі потрібного, життєво необхідного національного будівництва в республіках ("вигідніше" було Розвивати промисловість в "центрах", а розвивали і "на окраинах", вигідніше" було обходитися російськими кадрами, а готували місцеві, економічно "вигіднішою" була російська мова, книгодрукування, преса, освіта і т. д. російською мовою, а розвивали всі національні мови і т. д., бо в будівництві нового, комуністичного суспільства господарський момент - тільки один із багатьох).
Ось це і варто завжди пам'ятати: чисто економічний підхід, вузькогосподарські вигоди (вигоди з погляду "центру") в національній політиці ведуть прямісінько до імперіалізму й великодержавництва, від чого застерігав Ленін.
По-третє, чи справжні, чи не уявні ті економічні переваги, які дає надцентралізація, фактичне позбавлення республік економічної суверенності і пов'язана з цим політика інтенсивної русифікації? Чи не більший економічний ефект дала б, чи не краще сприяла б рішучій перевазі в економічному змаганні з капіталізмом політика широкої економічно-господарської ініціативи та самодіяльності республік політика найактивнішої мобілізації місцевих резервів, політика здорового соціально-економічного змагання самобутніх республік (на відміну від теперішньої зрівнялівки й знеосібки), політика опертя на широке самоуправління й суспільну та господарську самодіяльність мас, опертя на величезне духовне піднесення, яке було б безумовно викликане активізацією національно-культурного життя.
"Демократичний централізм не тільки не виключає місцевого самоврядування з автономією областей, які відзначаються особливими господарськими й побутовими умовами, особливим національним складом населення і т. п., а, навпаки, необхідно вимагає і того, і другого. У нас змішують постійно централізм з сваволею і бюрократизмом. Історія Росії, природно, повинна була породити таке змішання, але воно лишається все ж безумовно недозволенним для марксиста" 229 .
229 Ленін В. І. Повн. зібр. тв.. т. 24, с. 140.
А втім, не нам про це думати, "если думают вожди". Хоч важко здогадатися, в чому був би уражений їхній вождівський авторитет та загрожені їхні вождівські прерогативи, якби ці питання зробити, скажімо, предметом публічної дискусії, всенародного обговорення.
Є ще одне міркування на користь теперішньої національної (денаціоналізаторської) політики, міркування, яке вголос не висловлюється, але вгадується за словами й діями багатьох бюрократів. Мовляв, доки існує багатонаціональність, доти й бійся всіляких сепаратизмів та націоналізмів, а якби швидше перемішати нації та зробити одномовну бурду, то настав би цілковитий спокій. На це, якби така думка була висловлена вголос, треба було б відповісти: по-перше, хоч би як інтенсивно провадилася денаціоналізація й русифікація, але "роботі" тут ще й кінця-краю не видно. Навіть найбільший прихильник і теоретик асиміляції Карл Каутський був змушений визнати, що неможливо або просто важко цілком асимілювати народ, який встиг витворити свою писемність і національну культуру 230, так що покладатися на ті результати, яких і в найдальшій історичній перспективі ще не побачиш, Діло хистке; по-друге, саме така політика денаціоналізації та русифікації і викликає ширше невдоволення, - реальне невдоволення при уявних "успіхах", - в той час як політика стимулювання національного розвитку привела б до такого становища, за якого серйозних підстав для невдоволення не було б. Так що ж краще - горобець у небі чи журавель у руках?
Нарешті, є ще третє міркування, споріднене з вищезазначеним, але, на відміну від нього, легальне і широко використовуване в нашій пресі та пропаганді. Йдеться про арґументацію, так би мовити, військово-патріотичного порядку. Мовляв, перед загрозою загострення міжнародного становища та воєнних провокацій з боку імперіалізму нам треба посилити військово-патріотичне виховання, особливо виховання в дусі "єдиного отечества" і в дусі своєрідної ідеалізації "отечественной истории", в ранг якої модернізується історія Російської імперії, російського царизму 231. На це слід сказати, що справжнє виховання комуністичного патріотизму, патріотичного почуття комуністичної співдружності народів може ґрунтуватися тільки на засадах комуністичного національного патріотизму, на відчутті, що твоя нація неповторна і повносущна серед усіх інших, кожна з яких так само повноправна і повносущна, - тобто, може ґрунтуватися тільки на почутті комуністичної родини, а не єдності в сенсі однозначності. І це "чуття єдиної родини" ми повинні виводити тільки зі свого комуністичного світогляду і своєї комуністичної практики, а не з фальшивої і гнилої основи царського "общего отечества".
230 Каутський К., Визволення націй. К., 1918, с. 30.
231 Сахаров А. М.. О значении отечественной истории. - "История СССР", 1965. ч. 4, с. 3-12.
Важко говорити про те, які ще міркування стали підставою для теперішньої національної політики. Важко, бо, як ми вже констатували, ця політика не хоче виступити публічно і прилюдно своєю власною істотою, а ховається в загальники і закодовані формули. Основний її принцип - ні в якому разі не називати речі своїми іменами. Де вже тут говорити про відкрите і чесне обговорення питань, які стосуються того, що для мільйонів людей найсвятіше і найдорожче, - їхньої Батьківщини, їхньої національної спадщини. Ми вже бачили, чим скінчилися спроби поговорити на ці теми... Як зворушливо-лаконічно роз'яснив Хрущов одному "ходакові" з України: "Этот вопрос не трогайте: сломаете спину".
Або як тепер по-смердяковському підхихикують всілякі "господа ташкентцы" на адресу Світличного та інших заарештованих: "Ишь, Болгарией быть захотелось! Мы эту блажь вышибем!"
"Вышибать" ні в кого не вчитися... Тільки як же тоді бути з елементарними поняттями про комуністичну громадянськість? Як бути з заповітами В. І. Леніна?
"В. И. Ленин завещал нам в своих последних работах воспитание как можно большего числа таких людей, "за которых можно ручиться, что они ни слова не возьмут на веру, ни слова не скажут против совести", чтобы они "не побоялись признаться ни в какой трудности и не побоялись никакой борьбы для достижения серьезно поставленной себе цели", великой цели построения истинно человеческого общества - коммунизма" 232.
Декому "зручніше" було б замість таких людей мати холуїв, а задля приведення до такого ідилічного стану так і кортить чесність, совість і принциповість "вышибать" з людей державним кулаком та карцером.
То що ж: будете і на п'ятдесятому, і на сімдесят п'ятому, і на сотому році радянської влади знімати з роботи людей за літературні вечори; підсовувати потаємні магнітофони туди, де збираються товариські компанії; розганяти публічні дискусії за допомогою роти КДБ і самбістів; арештовувати за читання книжок; компонувати в катівнях КДБ "націоналістичні організації", вилучати з приватного користування друкарські машинки; перевіряти й "проріджувати" особисті бібліотеки будівників комунізму; "тягати" по інстанціях; "ломать хребты", оббріхувати, тероризувати, творити все те, що творите зараз і що так кваліфікував В. І. Ленін:
"...Підле цькування за "сепаратизм", цькування людей, які не можуть захищатися, є верх безсоромності..." 233.
232 Румянцев А.О. О партийности творческого труда советской интеллигенции, "Правда", 9 сентября 1965 г.
233 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 23. с. 324.
Що ж, тупої поліційної сили для цього, може, б і вистачило. Але чи не завело б це справу комунізму в сліпий кут? Чи не було б це надто паскудним обпльовуванням його світлих ідей перед очима всього людства?
Сьогоднішній день - не останній день світової історії. Рано чи пізніше все стає на своє місце. І як не завтра, то післязавтра нам самим доведеться гірко розплачуватися за кожну несправедливість і кожен прорахунок, допущений сьогодні, за кожне замовчування і кожен обман, за кожну спробу "перехитрити" природу, історію, народ...
І в цій справі, в національній справі рано чи пізно, а доведеться повернутися до правди, доведеться повернутися до Леніна, до ленінського благородства і ленінського почуття справедливості, до ленінської національної політики.
Нічого вигадувати і мудрувати тут немає потреби: ця політика була достатньо відпрацьована і в головних своїх засадах, і в усій широчині практичного підходу. Вона була точно сформульована в передсмертних записах Леніна, в постановах партійних з'їздів. Основне в ній: ліквідація фактичної нерівності чи фактичного відставання менших націй у різних сферах матеріального і духовного життя, поступка більшої нації меншим; недопущення будь-яких переваг однієї нації, однієї мови й культури над іншими в межах СРСР; додержання суверенності республік і недопущення централізаторського ущемлення під будь-якими "благовидными предлогами" цієї суверенності; максимальний національно-культурний розвиток усіх республік на ґрунті національних мов, культур, традицій; послідовна боротьба проти російського великодержавного шовінізму як головної небезпеки для комунізму й інтернаціоналізму; виховання комуністичної національної самосвідомості в усіх націй і на цьому ґрунті справді інтернаціоналістське виховання в дусі братерства і взаємодопомоги.
А відповідні щодо України практичні заходи були свого часу досконально розроблені в постановах КП(б)У та уряду Української РСР. Треба тільки підняти їх із сталінсько-хрущовського наплювізму і забуття, показати їх народові і спільними силами взятися за їх виконання.
При цьому дуже легко (і вкрай потрібно) уникнути того елемента адміністрування і примусовості та компанійщини, який багатьох (і це зрозуміло) відстрашує в самому слові "українізація". Примусова, офіційна українізація згори була б тільки компрометацією української культури й мови, особливо коли незрозуміло, кому і навіщо вона потрібна, а її на практиці могли б поставити саме так - безглуздо й антипатично.
Коли я наводив приклади "непомітного" русифікаторського насильства, то робив це зовсім не для того, щоб запропонувати замінити його насильством українізаторським. Зовсім ні, я говорив це для того, Щоб показати тим, хто цього не бачить, що у нас є русифікаторське насильство і що "добровільність" русифікації тільки позірна, "кажущаяся". Цьому русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу - свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національ ного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення. Але перше й останнє - свобода обговорення, дискусії, суперечки. Чому так панічно боїться цього теперішня національна політика? Звідки такий переляк перед людським словом і така інквізиторська лють на нього? Чому так ганебно тікають офіційні представники з тих вечорів і дискусій, де зненацька зринає національне питання, чому забороняють зривають, затикають рота - замість того, щоб прийти і роз'яснити справу, перемогти в чесній дискусії, переконати в одвертій розмові? Чому із студентами університету не дискутують, а викликають поодинці, товчуть у кабінетах, виключають, тероризують і т. д.?
Давайте чесно і відверто обговоримо всі аспекти національної справи. Від цього буде тільки користь. Хай будуть висловлені всі погляди. Немає жодного сумніву, що силою логіки й арґументації, силою правди й совісті, силою людської порядності й турботою про загальне благо переможе та точка зору, яка виражає справді комуністичне розуміння інтернаціоналізму: недопустимість будь-якої несправедливості до будь-якої нації світу в ім'я будь-яких розрахунків, переваг і "необхідностей"; загальна відповідальність людської сім'ї за повносущність кожного свого члена - кожної нації в світі; безмежний, чи не обмежуваний в часі й зусиллях, найсвітліший розвиток кожної нації в ім'я вселюдства, в ім'я комунізму; взаємодіяння і братерство в ім'я зростання і самоутвердження кожного, а не в ім'я старшинства, поглинання й однозначності.
Тоді стане зрозумілим і очевидним, що починати треба з найголовнішого: з популяризації тих ідей Леніна, ідей марксизму-ленінізму та світового комунізму, які тепер замовчуються, обходяться або фальсифікуються; з виховання комуністичного національного самопізнання й самосвідомості, комуністичного розуміння інтернаціоналізму й переборення психологічної інерції шовінізму, великодержавництва, національного ліквідаторства й хамства, бюрократичної шаблонізації. Така національно-освітня й виховна робота створила б духовні й психологічні передумови для всіх інших заходів у піднесенні національно-державного і національно-культурного життя Радянської України, а ці останні, набравши реального змісту й живого багатства, ідейної привабливості і надихаючої сили для мільйонів українців, у свою чергу стали б величними підоймами комуністичного будівництва, допомогли б пробудити й мобілізувати недобачувані тепер сили й резерви, помножили б внесок України в загальні зусилля народів СРСР. народів усього соціалістичного табору.
Тоді Радянська Україна справді стане неповторною перлиною багатоликого соціалістичного світу, тоді вона справді дасть людству те, на що вона здатна.
Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, "пресечения", "искоренения"...
І не доведеться запаковувати в кадебістські "ізолятори" людей, вся "вина" яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов'ю і тривожаться її долею, людей, які мають право сказати про себе словами Шевченка:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Книга: ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? / Іван ДЗЮБА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
