Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Вчинки вагоміші за слова. / Роман Коваль

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Філософія / Бичко


ТЕМА 11. Шляхи і способи пізнавального освоєння світу

Наукове передбачення

Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в новітні часи — серед позитивістськи орієнтованих філософів) загальноприйнятою була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою мусив існувати факт чи група фактів, які мають остаточно «підтвердити» (або «спростувати») ту чи іншу теорію. Саме такого «вирішального експерименту» шукали в 20-ті роки «логічні позитивісти» на основі «верифікації», тлумачачи істину як результат «підтверджуваності» теорії фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумачення, оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий факт рано чи пізно з'являється), і теорія «фальсифікується».

Проте «аргумент» Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж ідеї «вирішального експерименту», тільки замість «позитивної» ролі факту (його «підтверджувальної сили») висувається його «негативна» роль (здатність факту «остаточно» заперечити, «сфальсифікувати» теорію). Спробу вийти за межі «зачарованого кола» емпіричного (детермінованого фактами — «позитивно» чи «негативно») знаходимо, в І. Лакатоша в його так званій методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток) наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які об'єднуються на основі певних базисних положень.

Така дослідницька програма стійка щодо «фальсифікуючої» дії негативних фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують «ядро» програми, ніби приймаючи на себе «удари» негативних фактів. Так, відкриття аномалій у русі планети Уран у XIX ст. суперечило («фальсифікувало») теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер'є) допоміжні гіпотези, які допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову планету — Нептун.

На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею «вирішального експерименту» (хоча в його міркуваннях є багато слушного), оскільки він залишився на загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного («фактуального») джерела істинності теорії.

Безперечно слушною в його міркуваннях є думка про «стійкість» теорії проти «фальсифікуючої» сили негативних фактів. Навіть у давні часи, коли з'явилися факти, які суперечили пануючій на той час геоцентричній системі, астрономи (і серед них передусім Птоло-мей), розробивши складну теоретичну побудову «епіциклів» і «екс-центрів», зуміли несуперечливо «прив'язати» негативні факти до геоцентричної теорії. Більше того, висунута вже в III ст. до н. є. Аристархом Самоським геліоцентрична концепція, хоч і набагато простіше узгоджувалася зі згадуваними негативними щодо геоцентризму фактами, рішуче була відкинута, оскільки суперечила теоретичній системі наук того періоду.

У своїй праці «Амальгест» Птоломей писав: «Якби Земля мала рух, спільний з усіма важкими тілами, то вочевидь внаслідок своєї маси випередила б ці тіла, залишила б усіх тварин і рівною мірою інші важкі тіла без усякої підтримки в повітрі і, зрештою, скоро й сама випала б з неба. Такі висновки, до яких ми прийшли: безглуздіші й смішніші важко собі уявити».

Щоб аргументовано спростувати міркування Птоломея, необхідно використати поняття інерції, невідоме вченим того часу і чітко не сформульоване навіть у часи М. Коперника (це поняття чітко сформулювали лише Г. Галілей і І. Ньютон). Тому навіть у Коперника геліоцентризм багато в чому мав характер лише формальної теорії. Недаремно кардинал Р. Беллармін писав одному з послідовників Коперника: «Гадаю, що ви і сеньор Галілей вчинили б обережно, якби задовольнилися здогадними висловлюваннями й утрималися б від абсолютних; так чинив, як я завжди гадаю, і Коперник... І справді, якщо говорять, що припущення про рух Землі і нерухомість Сонця краще пояснює спостережувані явища, ніж гіпотеза епіциклів та ексцентрів, то це — прекрасне твердження і воно не містить у собі ніякої небезпеки. Його цілком досить для математики».

Геоцентрична теорія, як бачимо, незважаючи на існування фактів, що її «фальсифікували» ще до початку нашої ери, незважаючи на існування альтернативної їй геліоцентричної ідеї (з III ст. до н. є.), яка простіше пояснювала негативні факти, стійко «протрималася» 18 століть і тільки після цього поступилася місцем (та й то не одразу) ідеям нової астрономії, фундамент якої було закладено Коперником.

Праге такий «консерватизм» теорії цілком виправданий, адже історія науки знає багато випадків, коли поява фактів, що суперечили тій чи іншій теорії, аж ніяк не була свідченням її неістинності. Більше того, побудова «додаткових гіпотез», що «прив'язували» негативні факти до теорії, узгоджували їх з теорією, нерідко приводила до наукових відкриттів. Так було в уже згаданому випадку з аномаліями в русі Урана (останньої відомої на початок XIX ст. планети Сонячної системи). Узгодження цих аномалій з законами небесної механіки, якій вони нібито суперечили, не тільки зберегло теорію, а й привело до відкриття (суто теоретичним шляхом) нової планети Нептун. Аналогічним шляхом була відкрита в 1930 р. остання відома на сьогодні планета Сонячної системи Плутон.

Ще один випадок. Коли Д. І. Менделєєв сформулював свій знаменитий періодичний закон і склав на його основі таблицю хімічних елементів, то з'ясувалося, що розташовані в порядку зростання атомної ваги елементи таблиці далеко не скрізь відповідали вимогам періодичного закону. Впевнений у правильності відкритого ним закону, Менделєєв вніс у таблицю зміни, які узгоджували факти з вимогами закону (а не навпаки). Це порушило неперервність розташування елементів, у таблиці з'явилися «порожні місця». Менделєєв побудував логічну «модель», що пояснювала наявність «порожніх місць» існуванням ряду ще не відкритих хімічних елементів із цілком певними (вчений точно назвав, з якими саме) властивостями. Згодом усі ці елементи і справді (більшість — ще за життя Менделєєва) були відкриті.

Характерна деталь: числове значення атомної ваги одного з цих елементів — галія — виявилося при його відкритті іншим, ніж передбачав Менделєєв. Учений написав листа авторові відкриття Лекоку де Буабодрану, в якому висловив упевненість, що таке розходження є результатом неточності досліду, а не неточності теорії. Повторений більш чітко дослід підтвердив правоту Менделєєва.

Подібні випадки були і в інших галузях науки, наприклад відкриття російським географом В. Ю. Візе острова в Північному Льодовитому океані, здійснене теоретичним шляхом. Згодом цей острів був справді відкритий однією з полярних експедицій і названий островом Візе. Такий, здійснюваний суто теоретичними (логічними) засобами, метод виявлення й пояснення фактів звичайно називають науковим передбаченням.

Конструювання подібного роду «логічних моделей» має на меті отримання нового знання. Подальша доля цих моделей вочевидь залежить не від їх логічної будови (логічна «модель» Птоломея і логічна «модель» Адамса і Левер'є з точки зору їх логічної коректності бездоганні), а від самих об'єктів, що ними «моделюються».

Звичайно, і аномалії в русі Урана, і аномалії руху небесних тіл в геоцентричній теорії були новими фактами щодо небесної механіки й геоцентричної теорії. Проте ці факти були новими по-різному. Перший свідчив про існування нового елемента в наявній системі знання (хоча Нептун і був новою планетою, але як планета він нічим принципово не відрізнявся від уже відомих планет Сонячної системи), другий, як з'ясувалося згодом, свідчив про існування такого нового, яке виходило за межі наявної системи знання. Отже, характер наукового передбачення має такі логічні моделі, які відкривають нові елементи тієї сфери дійсності, основні закономірності якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання. Логічні ж моделі, які прагнуть пояснити факти, що лежать за межами фіксованої даною теорією сфери дійсності, неминуче виявляються заблуд-женням. Вони безпідставно поширюють чинність певних положень за межі їх об'єктивної істинності.

Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної моделі виявляється вже після її конструювання (часто — набагато пізніше). То чи можливе взагалі визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі? Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта до наявної системи теоретичного знання або його належність до іншої, якісно відмінної системи теоретичного знання?

Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її закономірностях) сфері реальності, виявляється принципово непояснимим наукою даного історичного періоду тому, що його структура і сам спосіб буття підпорядковані закономірностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже відомих науці. Тому при спробі порівняти їх (структуру і спосіб буття) з відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає відношення несумірності подібне до того, яке вперше було зафіксоване в геометрії Евклідом (III ст. до н. є.) при зіставленні сторони й діагоналі квадрата.

Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру — раціональних числах) відношення таких різноякісних геометричних «об'єктів», як довжина і радіус кола (число п), діагональ і сторона квадрата (А/2) та ІН., на всіх етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про неможливість повного вираження об'єкта в одиницях виміру, який застосовується.

Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так званої теорії ефіру, що свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла. Ця теорія вказувала на існування якогось фізичного середовища, коливання якого й виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі сторони процесу поширення світла. Та цей позитивний результат супроводжувався своє-, рідним ірраціональним залишком: поперечний характер світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів твердішим за крицю, і водночас ефір не повинен був чинити опору тілам, що рухаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну субстанцію, що дає можливість лише визначити системи координат, в яких є справедливою звичайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але натомість постала нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добування квадратного кореня з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від заблудження. Що ж до логічних моделей типу гіпотези Адамса —Левер'є про існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного закону Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при конструюванні логічної моделі може служити певним теоретичним (формальним) показником нежиттєвості даної «моделі», показником неможливості отримати істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.

Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно орієнтуватися за допомогою специфічної (що виражає якісну специфіку даної предметної галузі) «логіки» цієї системи, можна навіть відкривати нове (нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Проте неминуче настає момент, коли специфічна «логіка» даної предметної сфери виходить за її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником такої ситуації є поява ірраціональних залишків у спробах «включити» ці об'єкти в традиційну систему7 пояснення. Настає криза традиційної системи пояснення і тлумачення реальності. Нові факти потребують для свого осягнення нових, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, а й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул, традиція лише віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю, невизначеністю, нетрадиційніс-тю. В період однієї з останніх подібних криз (кризи природознавства і філософії на початку XX ст.) Ф. Содді і Е. Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали новий хімічний елемент — торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних хімічних елементів у інші, виявилося докорінно новим і тому викликало у вчених серйозні вагання з приводу доцільності публікації результатаів свого дослідження. Вагався з визнанням факту перетворення хімічних елементів і П. Кюрі. Водночас історія науки переконливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами. Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової механіки, хоча її виникнення було тісно пов'язане з його власними дослідженнями. Навіть у Е. Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором вирвалася фраза: «Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі шкодую, що мав справу з атомною теорією»1.

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що прихильники традиційних уявлень просто нове відкидають геть. Так, відвертим глузуванням зустріли сучасники М. І. Лобачевського його видатне відкриття — неевклідову геометрію. Анонімний автор рецензії на книгу Лобачевського «Про начала геометрії» єхидно запитував: «А чому не уявити, наприклад, чорне білим, круг — чотирикутним, суму всіх кутів у прямолінійному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений

інтеграл рівним то - то оо? Дуже, дуже можна, хоча для розуму все

це і незрозуміло... Чому б замість назви «Про начала геометрії» не написати, наприклад, «Сатира на геометрії», «Карикатура на геометрії» і що-небудь подібне»*

«Навряд чи вартою уваги» назвав книгу Лобачевського й видатний російський математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький математик XIX ст. К. Гаусс, який сам дійшов деяких висновків неевклідової геометрії, утримався від їх публікації. «Можливо навіть, — писав він в одному з приватних листів, — що я не наважусь на це за все своє життя, тому що я боюсь галасу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки цілком» .

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання, «підтверджуване» (чи «заперечуване») фактами, виявляється здатним відобразити лише окремі сторони істини (її абсолютність або відносність). Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як здатність оперувати фактами, як уміння «прив'язувати» ті або інші факти, що суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.

Такий підхід здатний давати певне «прирощення» знання, якщо йдеться про нові елементи даної, вже усталеної теоретичної системи. Остання обставина надає емпіричному підходові навіть ореолу «творчого» методу осягнення реальності. Проте, зустрічаючись з якісно новими сферами реальності і вперто прагнучи освоїти їх, спираючись на традиційну (специфічну для цієї теоретичної системи) «логіку», емпіричний підхід неминуче зупиняється перед зростаючою «парадоксальністю», «ірраціональністю» навколишнього світу.

Проводячи у зв'язку з цим паралель між творчістю Ф. М. Достоєвського та А. Ейнштейна, Кузнецов пише: «Коли ми відтворюємо логічний і психологічний шлях, яким Ейнштейн ішов до теорії відносності, ми бачимо дивовижну здатність вченого глянути на світ ніби вперше очима, що відкрилися вперше, без тягара укорінених асоціацій... Старі, звичні асоціації розірвані. Дійсність, позбавлена звичних асоціацій, засяяла свіжими барвами, які здаються парадоксальними. Достоєвський досягає цього результату «жорстоким експериментуванням». Він ставить своїх героїв у найтяжчі, неймовірно важкі становища, і тоді виявляються такі сторони думки і характеру, які за звичайних умов неможливо виявити.

Але ж подібному «жорстокому експериментуванню» вчений піддає природу, коли приходить до парадоксальних, таких, що за звичайних умов приховані, експериментальних результатів. Як поводить себе тіло, яке рухається в умовах «жорстокого експерименту», що надає йому швидкості, близької до швидкості світла? Воно поводить себе вкрай парадоксальним способом».

І справді, щоразу, коли «здоровий людський розум» заводив наукові дослідження у глухий кут, ставив його перед стіною, об яку розбивалися найвинахідливіші раціональні рішення, вихід знаходився в найнеймовірнішому напрямку, що його відкривала ідея, яка на перший погляд могла здатися «божевільною», «абсурдною», настільки вона суперечила традиціям здорового глузду.

Для подолання однієї з найтяжчих в історії науки криз, що сталася на межі XIX—XX ст., був потрібен цілий спектр найсмі-ливіших припущень — «прирівнювання енергії частки й частоти хвилі, —зазначав цей момент німецький фізик М. Борн, —вже саме по собі абсурдне». Так само і твердження А. Ейнштейна про відносність простору й часу спочатку розглядалося багатьма як абсурдне. Проте саме такі — «абсурдні» на перший погляд — ідеї і надали нового життя фізиці на початку XX ст.

Один із провідних сучасних американських фізиків-теоретиків Ф. Дайсон наводить слова Н. Бора, які той сказав при обговоренні нової ідеї швейцарського фізика В. Паулі: «Всі ми згодні, що ваша ідея божевільна. Питання, що нас розділяє, полягає в тому, чи достатньою мірою вона божевільна, щоб мати шанси бути істинною. На мій погляд, вона недосить божевільна для цього». Навівши ці слова Бора, Дайсон продовжує: «Те ж саме заперечення — недостатня божевільність — може бути віднесене і до всіх інших спроб створити радикально нову теорію елементарних часток, які мали місце до цього часу. Це особливо стосується тих, хто заперечує будь-які основи. Ті, які зрозуміти не можна, як правило, друкуються. Велике відкриття, коли воно тільки з'являється, майже напевне виникає в заплутаній, незв'язній формі. Самому відкривачеві воно зрозуміле лише наполовину. Для решти ж воно — цілковита таємниця. Тому будь-яка побудова, що не здається на перший погляд божевільною, не може мати надій на успіх»2.

Визнання в XX ст. наукової правомірності «божевільних» ідей свідчить про те, що наука, нарешті, подолала сліпе довір'я до емпіричної очевидності й пересторогу проти всього, що на перший погляд суперечить здоровому глуздові, — цю своєрідну «дитячу хворобу» ранніх етапів її розвитку. Не можна, звичайно, вважати, що в попередні століття розвиток науки відбувався виключно в межах «здорового людського розуму». Нові ідеї завжди були парадоксальними.

Коли йдеться про пізнання нових елементів вже пізнаної у своїх фундаментальних закономірностях сфери реальності, тут немає нічого незвичайного. Це —творче пізнання, оскільки пізнається щось нове, але детермінується воно вже відображеннями в людській свідомості закономірностями реальності. Коли ж ідеться про так звані божевільні ідеї, то, хоча й тут мовиться про творчість, остання має принципову особливість. Вона долає наявні (дійсні, вже пізнані й опредметнені в мові) детермінації.

Саме тому виникнення «божевільних» ідей здається якимось зовсім не детермінованим актом. Насправді ж воно також детерміноване, але детермінуючі чинники належать тут або ще не відкритій сфері реальності, або ж такому стану реальності, який іще не склався в дійсності й існує поки як можливість. Тобто детермінуючі чинники тут належать не теперішньому, а майбутньому, не дійсності, а можливості.

Отже, вибір нової теорії, що повинна відображати якісно нову сферу реальності, є вибором напряму пошуків нових, нетрадиційних ідей: тому цей вибір є свободним, оскільки він не детермінується тими чи іншими чинниками наявної (традиційної) системи знання. Проте, будучи свободним, цей вибір не є довільним. Він завжди визначається цілком об'єктивними чинниками, які, щоправда, мають специфічний характер — їхнє буття є майбутнім буттям, буттям можливостей.

Вище йшла мова про «механізми» контакту людської свідомості з можливостями, з майбутнім. Тут лише додамо про роботи російського вченого М. О. Бернштейна, автора концепції так званої фізіології активності. Якщо проаналізувати, на чому базується формування рухових дій, пише Бернштейн, то виявиться, що кожний значущий акт являє собою рішення (або вже спробу рішення) певного завдання дії. Але завдання дії'', іншими словами, результат, що його організм прагне досягти, є щось таке, що повинно стати, але чого ще немає. Таким чином, завдання дії є закодоване так чи інакше в мозкові відображення або модель потрібного майбутнього. Вочевидь, життєво корисне або значуще діяння не може бути ні запрограмоване, ні здійснене, якщо мозок не створив для цього спрямовуючої передумови у вигляді названої зараз моделі потрібного майбутнього.

Поняття «моделі потрібного майбутнього», сформульоване Берн-штейном, дає змогу вказати на певні фізіологічні передумови, що беруть участь у формуванні свободно!'' дії людини. «Заглядування в майбутнє або... модель майбутнього змушує визнати, що в мозкові існують свого роду єдності протилежностей, дві категорії (або форми) моделювання сприйнятого світу: модель минуло-теперішнього, або того, що стало, і модель прийдешнього. Друга плине безперервним потоком і перетворюється в першу. Вони необхідно відмінні одна від одної насамперед тим, що перша модель однозначна і категорична, тоді як друга може спиратися тільки на екстраполювання з тією чи іншою мірою ймовірності»1. І далі: «Рушійне завдання, яке визначає для себе індивід, формулює категорично єдиний вихід з наявної ситуації, якою б не була його апріорна ймовірність у таблиці самій по собі (хоча б вона там дорівнювала нулю)» . Отже, поле людського вибору майбутнього виявляється надзвичайно широким, навіть можливий вибір можливості, яка в природі, «в таблиці самій по собі» (Бернштейн), взагалі не реалізувалася б стихійно.

Книга: Філософія / Бичко

ЗМІСТ

1. Філософія / Бичко
2. ФІЛОСОФІЯ ЯК СПОСІБ ДУХОВНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ В СВІТІ ФІЛОСОФІЯ ЯК СПОСІБ ДУХОВНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ В СВІТІ ТЕМА 1. Людиномірність предмета філософії
3. ТЕМА 2. Філософські образи буття в історії культури
4. ТЕМА 3. Питання про суть буття. буття, суще, світ
5. ТЕМА 4. Буття та життя
6. ТЕМА 5. Розмаїття форм буття
7. ТЕМА 6. Континуальність буття
8. ТЕМА 7. Життєтворчість людського буття: проблема свободи
9. ТЕМА 8. Життєтворчість людського буття: колізії практики
10. ТЕМА 9. Свідомість як духовна діяльність
11. ТЕМА 10. Пізнання як творчість. проблема істини
12. ТЕМА 11. Шляхи і способи пізнавального освоєння світу
13. ТЕМА 12. Досвідно-практичні джерела пізнання. лопко-дискурсивний та інтуїтивний рівні пізнавального процесу
14. ТЕМА 13. Соціальна філософія як система знань: предмет, методи, структура, функції
15. ТЕМА 14. Парадигми і напрями філософського осягнення суспільного життя
16. ТЕМА 15. Основні виміри дослідження соціальних інститутів
17. ТЕМА 16. Сучасні соціальні теорії
18. ТЕМА 17. Філософія історії в системі світоглядних форм осмислення історичного процесу
19. ТЕМА 17. Філософія історії в системі світоглядних форм осмислення історичного процесу (продовження)
20. ТЕМА 18. Основні напрями розвитку філософії історії: класичний етап
21. ТЕМА 18. Основні напрями розвитку філософії історії: класичний етап (продовження)
22. ТЕМА 19. Формування та розвиток некласичної філософії історії
23. ТЕМА 19. Формування та розвиток некласичної філософії історії - продовження
24. ТЕМА 20. Філософія історії як галузь пізнання: об'єкт, предмет, співвідношення з іншими галузями знання
25. ТЕМА 20. Філософія історії як галузь пізнання: об'єкт, предмет, співвідношення з іншими галузями знання - продовження
26. ТЕМА 21. Основні виміри філософії історії

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate