Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
Оповідка восьма
«В невеличкому місті жив дуже скупий брахман, якого звали Свабгавакріпана. Він мав горщок, куди щоразу зсипав залишки ячного борошна, і вішав ту посудину над своїм ліжком, щоб не випускати її з очей. Одного разу вночі він подумав: «Коли цей горщок буде наповнений ущерть і настане голод, я продам його за сотню рупій, а на ті гроші куплю дві кози, які даватимуть кожні півроку приплід, і таким чином розведу ціле стадо. Потім за цих кіз придбаю корів, за корів - буйволиць, а за буйволиць - кобил, а вони мені приведуть багато коней, тоді я продам коней і матиму багато золота, а за те золото зведу будинок на чотири покої. Потім прийде в мій дім якийсь брахман і віддасть мені за жінку свою дочку-красуню, підходящу за віком, і від неї в мене буде син, якого я назву Самашар-маном. Згодом, коли він уже повзатиме, я сяду під стіною стайні з книжкою в руках і розмірковуватиму над нею. А Самашарман, побачивши мене, сповзе з материних колін, рачки полізе до мене і опиниться біля самих кінських копит. Розгнівавшись, я гукну своїй жінці: «Забери дитину!» А вона, заклопотана хазяйством, не почує моїх слів; тоді я встану й копну її ногою». Брахман так замріявся, що спросоння вдарив ногою по горшку й розбив його. Борошно посипалось на Свабгавакріпану, і він увесь побілів. Тому я й кажу: [256]
Хто помислить про незбутнє, недосяжного запрагне,
Той, мов мертвий, білий стане, як отець Самашармана».
Той, що знайшов золото, мовив: «Ото ж бо й воно! Такий гріх, як у тебе, породжується невситимою жадобою до наживи. Кажуть:
Хто з жадоби діло робить, а про наслідки не дбає,
Пожере того жадоба, як пожерла скнару Чандру».
Той, що тримав колесо, спитав: «Це ж як?» І той, що знайшов золото, розповів.
Оповідка дев'ята«В одному місті правив цар на ім'я Чандра, син якого полюбляв забавлятися з мавпами, і тому володар тримав цілу зграю цих тварин, добре їх годував, доглядав, і вони всі були дуже ситі. Ватажок мавпячої зграї знався на повчаннях Аушанаса, Бархаспатьї та Чанак'ї, діяв згідно з ними і наставляв на це своїх підданих. При тому самому палаці жила також отара баранів, на яких їздили юні царевичі. Один з тих баранів через жадібність свого язика безстрашно забігав на кухню й пожирав усе, що потрапляло йому на очі.
А кухарі хапали посуд, який був під руками - глиняний, мідний, з білого металу - і щосили лупцювали його. Споглядаючи це, ватажок мавп подумав: «Ой, хоч би сварка між кухарями та баранами не окошилась на мавпах! Кухарі зозла шпурляють у того ласолюбного барана чим попало. Вони спересердя можуть його і головешкою уперіщити, а кудлатий від найменшої іскринки спалахне. Потім він, весь у вогні, забіжить у стайню, що неподалік від кухні, підпалить сіно, якого там повнісінько, і коні зазнають тяжких опіків. А в книзі Шаліхотри про лікування тварин сказано, що в коней опіки від вогню лікують з допомогою мавпячого жиру. Треба щось робити!» Дійшовши такої думки, він скликав усіх мавп і нишком сказав їм:
«Якщо чвари затівають
Барани і кухарі,
То від їхніх чвар нікчемних
Зазнають і мавпи втрат. [257]
Ось чому той дім, де чвари
Без причин спалахують,
Геть усім, хто хоче жити,
Обминать подалі слід.
А також
Від чвар палаци дивні гинуть,
Дурні слова руйнують дружбу,
Владики ниці гублять царства,
Діла безумні - людську славу.
Так-от, щоб нам усім не опинитися в пастці, треба негайно залишити цей палац і тікати в ліс». Мавпи зневажливо прослухали його слова й з усміхом мовили: «Ти, шановний, мабуть, на старості літ уже зовсім з розуму вижив, що таке плетеш. Сказано ж:
В слона беззубого із рота
Тече постійно слина.
Ніколи думкою не зблисне,
Ані мале, ані старе!
Ми не збираємось відмовлятися від чудових, мало не на самій амріті зготовлених, різноманітних страв, які подають нам своїми руками царські слуги. Що нас у тому лісі чекає? Кислі, гіркі та грубі плоди на деревах!» Очі ватажка мавп затуманилися сльозами, і він закричав: «О тупоголові! Невже ви не розумієте, який плід готує вам нинішня розкіш? Сік зрілих плодів, що ви ними ласуєте зараз, невдовзі може стати для вас отруйним! Не хочу я бути свідком загибелі свого роду і тому сам піду до лісу. Бо ж кажуть:
Щасливий, хто не бачить,
Як вірний друг страждає,
Як дім його грабують,
Як гинуть рід і рідний край».
Після цього ватажок залишив зграю й подався в ліс. А на другий день, коли баран заскочив на кухню, аби поживитися там, кухар, нічого не маючи під рукою, щоб приборкати нахабу, схопив тліючу головешку і вдарив його по спині. Миттю спалахнула на ньому вовна. Він, бекаючи, побіг щодуху у стайню і ну качатись по землі, заваленій [258] сіном, яке одразу ж зайнялося, і вогонь перекинувся на коней, а ті від тяжких опіків стали у муках помирати. Декотрі з них, наполовину обпечені, порвавши пута, повибігали надвір і з іржанням почали гасати по місту, лякаючи людей. Тоді стривожений цар скликав лікарів, обізнаних з настановами Шаліхотри, і сказав: «Повідайте мені, чим можна вилікувати коней від опіків?» А ті, помудрувавши над ученими книгами, мовили: «В цьому випадку, як радить шановний Шаліхотра,
Як тільки жиром мавпячим
Попечену помазать рану,
Вона безслідно пропадає,
Немов пітьма при сході сонця.
Коли вдатись до такого лікування, то рана швидко загоїться». Цар послухав їх і спішно наказав винищити всіх мавп. Що тут казати? Накинулися царські слуги на бідолашних з дрючками та каменюками і повбивали їх. А мавпячий ватажок, дізнавшись, що весь рід його загинув, страшенно зажурився, втратив смак до їжі і, блукаючи по лісах, розмірковував: «Як би відомстити отому підлому цареві за таке неподобство? Правду ж кажуть:
Той вважається нікчемним, хто зі страху чи з природи
Здатен споглядать спокійно, як із родака збиткують».
Одного разу ватажок мавп, змучений спрагою, підійшов до озера, порослого лотосами. Огледівшись довкола, він побачив на березі сліди якоїсь людиноподібної істоти, що вели в озеро, і подумав: «Мабуть, тут у воді живе злий демон. Візьму я лотосову стеблинку і з відстані питиму воду». Тим часом посеред озера показався ракшас із разком перлин на шиї і проричав: «Гей, ти, кожного, хто п'є з цього озера, я повинен з'їсти. Але не було й немає такого хитруна, який би додумався пити воду так, як ти, і це мене тішить. Проси, що твоїй душі заманеться!» Ватажок мавп запитав: «А скількох ти можеш з'їсти?» Ракша йому відповів: «Тих, що в воду вступають, я пожираю сотнями, тисячами і навіть десятками тисяч, а на суші мене й шакал подолає». Ватажок мавп йому сказав: «У мене з царем непримиренна ворожнеча. Якщо ти даси мені своє намисто, я силою слова розпалю в душі царя [259] жадібність, і він з усім своїм почтом увійде в воду». Той повірив йому, віддав намисто і мовив: «Коли це можливо, друже, то так треба й зробити!» Велитель мавп, почепивши собі на шию намисто, став ганяти по селах і палацах, а стрічні люди питали його: «Де це ти, мавпячий ватагу, так довго пропадав? І звідкіля в тебе таке намисто, блиск якого затьмарює саме Сонце?» Велитель мавп відповідав їм: «В одному лісі є велике озеро, яке створив сам Кубера, що роздає багатство, і кожний, хто в нього зануриться в день, присвячений Сонцю, тоді, коли воно лише наполовину підніметься над обрієм, то вийде відтіля, з ласки Кубери, у такому ж намисті». Цар, почувши про диво, покликав ватажка мавп і спитав: «Слухай, велителю мавп, це правда? А далеко те озеро з перлинами?» Ватажок мавп відповів: «Про те свідчить намисто на моїй шиї. Якщо і ти хочеш мати таке саме, пошли когось зі мною, і я покажу, куди йти». Вислухавши його, цар прорік: «Та я й сам з усім своїм почтом піду і дістану перлинне намисто». Ватажок мавп сказав: «Так, царю, і треба зробити!»
От зібралися всі родичі й слуги царя, шо задумали роздобути коштовність, і рушили в дорогу. А велитель мавп, як бувало й раніше, зручно примостився на колінах в самого царя, який сидів у паланкіні. Недарма кажуть:
Слава тобі, о богине Бажання!
Навіть багатих примушуєш ти
Справи вчиняти нікчемні й мерзенні
Й по неприступних блукати краях.
А також
Хто має сотню рупій, тисячі бажає,
Хто має тисячу, сто тисяч хоче,
У кого завелось сто тисяч, прагне царства,
Якщо вже править царством, жадає небом править.
Он випадають зуби вже, тьмяніє зір і слабне слух,
Сивіє в старця голова, жадання ж не старіє в нім.
Аж на світанку подорожани добулися нарешті до того озера, і ватажок мавп сказав цареві: «О божественний, поталанить лиш тим, хто ступить у воду тоді, коли сонце зійде наполовину. Саме тієї миті нехай усі твої люди й занурюються в озеро. Потім підеш і ти, а я побреду за тобою і покажу те місце, де бачив багато намиста». Коли [260] шукачі багатства увійшли в воду, їх усіх поглинув ракшас. Цар нетерпляче спитав ватажка мавп: «Чому вони так довго не повертаються?» А той хутко вистрибнув на дерево й відповів йому: «О підлий правителю, весь твій почет проковтнув ракшас. Це я розквитався за те, що ти винищив рід мій. Тепер іди собі. Не дав я тобі ступити в те пекло тільки тому, що ти повелитель! Кажуть:
Що ж, за добро плати добром, за утиск утиском плати.
Не бачу в тому я гріха, якщо за зло платити злом.
Так-от, ти мій рід вигубив, а я твій». Убитий горем цар поплентався додому тією ж самою дорогою, якою прибув до озера. Коли він зник з очей, з води виліз ракшас і радісно мовив:
«Ось так я знищив ворогів, собі товариша придбав,
Зберіг намисто і напивсь через лотосове стебло».
Тому я й кажу:
Хто в жадобі діло робить, а про наслідки й не дбає,
Пожере того жадоба, як пожерла скнару Чандру».
А потім той, що знайшов золото, ще додав: «О друже, відпусти мене, і я піду собі додому»,- а той, що тримав колесо, мовив: «О приятелю мій, у гурті й біда півбіди. Як же ти мене покинеш у такій печалі? Кажуть:
Хто друга кидає в біді, стає немилосердно злим,
Невдячністю відповіда, напевно в пекло попаде».
Той, що знайшов золото, мовив: «Це справді так, коли є можливість допомогти, а якщо це людині не до снаги? Ніхто неспроможний порятувати тебе. До того ж, дивлячись на твоє перекошене від болю обличчя, я починаю розуміти, що коли я зараз же не піду звідси, то й мені лиха не минути. Бо
Із виразу твого лиця я бачу, мавпо, ти в біді,
Твій хвіст Вікала прикусив,- хто вирветься, той буде жить».
Той, що тримав колесо, запитав: «А як саме?», і приятель йому розповів. [261]
Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
