Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Агід і Клеомен Переклад Й. Кобова
Плутарх Агід і Клеомен Переклад Й. Кобова
© Plutarch
© Й.Кобів (переклад), 1991
Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 239-382.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
АГІД
1. Не без підстав і просто-таки цілком слушно дехто вважає, що міф про Іксіона (1) придуманий стосовно людей, яг ганяються за славою. Бо як Іксіон замість Гери в обіймах тримав схожу на неї хмару і звідти появились на світ кентаври, так і честолюбці, пропадаючи за славою, яка є лише нужденною примарою чесноти, не творять нічого благородного й цінного, а здійснюють чимало неправильних учинків або таких, що є сумішшю добра і зла. Вони, заполонені щораз то іншим поривом, стають жертвою заздрості та інших людських пристрастей, так що до них можна віднести слова поета Софокла, які в одному з його творів кажуть пастухи про свої стада:
Ми їхні владарі, і їхні слуги ми,
Хоча вони мовчать, їх слухать треба нам (2).
Справді-бо, державні діячі, догоджаючи пристрастям і капризам юрби, по суті, стають її слугами, аби тільки заслужити назву «вождів народу» і «правителів». Порівняти їх можна з начальниками носової частини корабля (3), які, хоч море перед кораблем бачать ліпше і раніше, ніж стерничі, проте постійно оглядаються на них і виконують їхні розпорядження. Так само державні діячі, які бачать перед собою тільки власну славу, насправді, є слугами юрби і тільки на словах її керівниками.
2. Людині справді досконалій і благородній в повному значенні цього слова слава взагалі не потрібна, хіба та, яка відкриває їй дорогу до громадської діяльності і здобуття довір'я серед громадян. Лише людям молодим, честолюбним припустимо в міру хизуватися славними й гарними вчинками. Бо чесноти, які в людей у цьому віці починають тільки зароджуватись і пароститися, спершу, як каже Теофраст (4), набирають сили від похвал, а згодом розвиваються вже, маючи підпору в благородному способі мислення. Будь-яка надмірність небезпечна в усіх відношеннях, а надмірне марнославство на державній ниві просто-таки згубне. Бо людей, які досягли великої влади, воно доводить до нестями та явного божевілля, коли вони перестають вважати гідними слави добрі вчинки, а, навпаки, найбільшим добром вважають те, що приносить славу.
Одного разу Фокіон (5) сказав Антіпатру (6), який вимагав від нього зробити щось, що суперечило добропорядності: «Я не можу бути для тебе другом і улесливим догідником в одній особі». Державний діяч повинен звернутися з такими або подібними словами до народу: «Не можете, громадяни, мати в мені одночасно і правителя і прислужника». Бо інакше все вийде точнісінько, як із змією в байці: її хвіст збунтувався проти голови, вимагаючи, щоб і він по черзі показував дорогу, а не завжди тільки ззаду плентався. А коли хвіст зайняв місце попереду, то повз бездумно, так що і себе погубив ганебно і голову розбив на гамуз, бо вона всупереч природі змушена була йти за сліпою і глухою частиною тіла як за поводирем (7). Відомо, що така доля дістається багатьом державним діячам, які все роблять у догоду народові. Потрапивши в залежність від юрби, яка навмання жене вперед у скороминущому пориві, вони потім неспроможні вже ні зупинитися самі, ні протидіяти смуті.
Такі думки про те, до чого призводить гонитва за славою серед юрби, прийшли мені до голови, коли я роздумував над долею братів Тіберія та Гая Гракхів: їх, чудових від природи людей, прекрасно вихованих, які керувалися в громадській діяльності найблагороднішими спонуками, погубила не стільки безмежна жадоба слави, скільки- страх перед безславністю, страх, який мав цілком благородні підстави. Бо, здобувши серед співгромадян велику любов і підтримку, вони соромились залишитись у них у боргу і, постійно стараючись корисними для народу заходами перевершити виявлені їм почесті й одержуючи за це ще більші докази вдячності й довіри, вступили в свого роду честолюбне змагання з народом і взагалі не помітили, як опинилися в становищі, де й рухатись далі не було для них почесно, і зупинятись було ганьбою. Порівняти з ними можна двох спартанських вождів народу - царів Агіда й Клеомена. Бо і вони, як Гракхи, хотіли допомогти простолюду і, намагаючись відновити справедливий суспільний лад, уже давно призабутий, так само стали жертвою ненависті з боку можновладців, які не хотіли позбутися своїх дотеперішніх привілеїв та влади. Братами, щоправда, ці два спартанці не були, але спорідненими й братніми були їх суспільні цілі, які вони ставили перед собою і підґрунтя яких також було однакове.
3. Як тільки вкоренилося в Спарті прагнення до срібла й золота (8), услід за придбанням багатства з'явилися пожадливість і скнарість, а разом з користуванням ним прийшли розкіш, розбещеність і марнотратність. Втратила тоді Спарта більшість своїх прекрасних прикмет і, потрапивши в жалюгідне не достойне її славного минулого становище, перебувала я ньому, аж поки царями стали Агід і Леонід. Агід, з роду Евріпонтідів (9), син Евдаміда, був шостим царем після Агесілая (10), який уславився своїми походами в Азію і справедливо вважався колись найвидатнішим діячем серед греків. Сином Агесілая був Архідам, який загинув у Італії біля Мандурія в битві з мессапіями (11). У Архідама було два сини: старший Агід і молодший Евдамід, який після загибелі бездітного Агіда в битві з Антіпатром коло Мегалопо-ля (12) успадкував царський титул. Сином цього Евдаміда був також Архідам, сином же Архідама - ще один Евдамід, батько того Агіда, чиє життя ми тут описуємо (13). Леонід, син Клеоніма, походив з іншої царської родини, яка панувала в Спарті, а саме від агіадів. На трон він вступив восьмим після того Павсанія, котрий розгромив Мардонія в битві коло Платей (14). У Павсанія був син Плістоанакт, у Плістоанакта - Павсаній, який втік з Спарти в Тегею (15), а царем на його місце став старший син Агесіполід, після смерті ж бездітного Агесіполіда царська влада дісталася молодшому синові Павсанія Клеомброту. У того народився син Агесіполід і Клеомен, з яких перший панував недовго й помер бездітним, а Клеомен, який правив після нього, пережив старшого із своїх синів Акротата і залишив молодшого сина Клеоніма. Однак не він став царем, а Арей, внук згаданого раніше. Клеоніма й син Акротата. Арей загинув у бою під Корінфом (16), а царем став його син Акротат. Той також загинув незабаром, розгромлений тираном Арістодемом у битві коло Мегалополя, залишивши дружину вагітною. Вона народила хлопчика, опікуном якого став син Клеоніма Леонід. А коли дитина померла, не сягнувши зрілого віку, царська влада перейшла до Леоніда, якого не злюбив простий народ. Хоч у Спарті тоді почався загальний занепад, і розпуста охопила всіх без винятку, однак Леонід набагато далі ніж інші, відійшов від предківських звичаїв, бо тривалий час вештався по палацах перських сатрапів, служив Селевку (17), а тепер безсоромно проявляв азіатську гордовитість як у користуванні царською владою, що повинна підкорятися законам, так і в своєму ставленні до грецьких справ...
4. Що стосується Агіда, то він благородством мислення й величчю духу набагато перевершив не тільки Леоніда, а й майже всіх царів, які правили в Спарті після Агесілая Великого. Йому не сповнилось ще й двадцяти років, коли він став царем. Він був вихований у багатстві й розкошах жінками - матір'ю Агесістратою та бабою Архідамією, яких вважали найбагатшими серед лакедемонян. Але Агід одразу оголосив війну насолодам, зняв з себе прикраси, які, за уявленнями всіх, мали додавати його зовнішності особливого блиску й привабливості, і рішуче відмовився від будь-яких утіх та марнотратства. Він пишався своїм грубим спартанським плащем, хотів користуватися спартанським столом і взагалі вів спартанський спосіб життя, причому казав, що царська влада потрібна йому лише для того, щоб мати змогу з її допомогою відродити стародавні закони і звичаї.
5. Початок занепаду й недуги спартанської держави припадає приблизно на той час, коли спартанці, зломивши могутність афінян (18), наповнили своє місто золотом і сріблом. Та поки залишався в силі закон Лікурга (19) про кількість родин при спадкуванні, поки батько передав свою власність тільки синові, то цей порядок і ця майнова рівність певною мірою рятували державу від усіляких інших бід. А змінилося все, коли ефором став якийсь Епітадей, людина впливова, але зухвала й важкої вдачі. Він, посварившись із сином, запропонував ретру (21), за якою кожному надавалося право віддавати при житті або відписувати в заповіті свій дім і земельний наділ будь-кому за своїм бажанням. Епітадей вніс цей законопроект, щоб заспокоїти свій гнів, а інші прийняли його й затвердили під впливом користолюбності і таким чином занапастили те, що було розумне в суспільному ладі. Бо відтоді можновладці почали набувати землю, не знаючи міри, нещадно відсували тих, хто мав право на спадщину, тому незабаром багатства зібралися в руках небагатьох, а держава від цього почала бідніти. Загальна бідність разом із заздрістю й ворожістю до маєтних спричинила байдужість до доброго й прекрасного, бо верх узяли низькі почуття. Спартанців залишилось не більше семисот чоловік, та й з них, може, тільки сотня мала землю і спадкове майно, а решта громадян була безмаєтною і безправною черню і проживала в місті. Чернь в разі потреби неохоче, без запалу ставала на захист Спарти від нападів зовнішніх ворогів, зате завжди чекала слушної нагоди вчинити державний переворот і змінити існуючий порядок.
6. Виходячи з таких міркувань, Агід, який вважав своїм благородним завданням установити майнову рівність громадян і поповнити їх число, почав випробовувати настрій народу. Молодь, над усяке сподівання, зразу відгукнулась на слова Агіда, готова була разом з ним воскресити давні спартанські чесноти, і заради свободи перемінила спосіб життя, неначе одежу. Не те було з людьми старшого віку. Вони, наскрізь просякнуті зіпсуттям, ніяк не бажали повернення Лікургових порядків, вони почували себе так, як збіглі раби, коли їх ведуть назад до дому суворого рабовласника. Отже, вони гудили Агіда за те, що він висловлює незадоволення нинішнім становищем і тужить за давно відгомонілою величчю Спарти. Зрештою, і поміж літніми людьми були такі, що вихвалювали честолюбні й благородні задуми Агіда, зокрема Лісандр, син Лібія, Мандроклід, син Екфана, і Агесілай заохочували його до здійснення своїх починань. Лісандр втішався великою повагою серед співгромадян, а Мандрокл перевершував усіх греків умінням вести таємні справи, з відвагою поєднуючи і обережність. Дядько царя, Агесілай, талановитий оратор, але людина розбещена і грошолюбна, удавав, що відгукнувся на намови і прохання свого сина, Гіппомедонта, уславленого подвигами в декількох війнах. Гіппомедонт міг тут подати велику допомогу завдяки любові, яку відчувала до нього молодь. Проте, правду кажучи, справжньою причиною, яка спонукала Агесілая приєднатися до починань Агіда, був надмір боргів, від яких він сподівався звільнитись при зміні державного устрою. Після того як Агід зумів схилити на свій бік дядька, він одразу спробував за його допомогою залучити до задуманої справи свою матір, сестру Агесілая, яка користувалася в Спарті великим впливом через безліч залежних від неї людей, боржників і друзів. Крім того, п вплив на хід державних справ не раз мав вирішальне значення.
7. Однак, тепер, почувши про ці задуми, Агесістрата попервах налякалася й почала переконувати сина, щоб він відмовився від своїх починань - вони, мовляв, нездійсненні й непотрібні. Однак, Агесілай узявся доводити їй, що ці починання мають на меті загальне добро і будуть успішно звершені з великою користю для Спарти, та й сам Агід просив матір пожертвувати багатством заради його слави і доброго імені серед громадян: «Адже грішми,- доводив він їй, мені не під силу змагатися з іншими царями, бо слуги сатрапів і раби намісників Птолемея й Селевка (22) багатші від усіх спартанських царів разом узятих, але якщо своєю поміркованістю, простотою й величчю духу я візьму гору над їхньою розкішшю, якщо встановлю серед громадян майнову рівність і запроваджу однаковий для всіх спосіб життя, то, безперечно, здобуду ім'я і славу воістину великого царя».
Вражені цими честолюбними замислами молодого Агіда, обидві жінки врешті-решт змінили свою думку і настільки захопились, якщо можна так висловитись, цим невтримним прагненням юнака до благородної слави, що тепер уже самі підбадьорювали й підганяли Агіда до здійснення його починань. Більш того, вони запрошували до себе знайомих і намовляли їх підтримати молодого царя, розмовляли з жінками, бо знали, що лакедемоняни з давніх-давен радо прислухались до порад жінок, і набагато більше дозволяли їм втручатись у громадські справи, аніж собі - в справи домашні. Майже всі багатства Лаконії перебували в той час у руках жінок, і саме ця обставина великою мірою ускладнювала й гальмувала починання Агіда. Бо більшість жінок неприхильно поставилась до його намірів, тому що не хотіли відмовитись від розкоші, в якій вони, не маючи уявлення про благородні цінності, вбачали своє щастя, а також усвідомлювали, що новий порядок поклав би край їхньому значенню і впливу, які їм давало багатство. Вони звернулися до другого царя, Леоніда, з настирливими проханнями, щоб він, як старший за віком, протиставився починанням Агіда і приборкав його. Леонід, звичайна річ, дуже хотів стати по бік багачів, але зі страху перед народом, що виступав за переміни, явно жодних заходів проти Агіда не вживав, і лише тайкома старався цій справі шкодити й остаточно розладнати її. З цією метою він обмовляв Агіда перед високими службовцями в Спарті, начебто молодий цар обіцяє бідноті майно багатих взамін на тиранічну владу для себе. Роздачею землі та відміною боргів він нібито хоче купити собі юрму охоронців, а не придбати для Спарти громадян.
8. Проте завдяки заходам Агіда ефором був обраний його прихильник, Лісандр. Через нього Агід одразу запропонував старійшинам (23) ретру, головні статті якої були такі: всі борги боржникам скасовуються, земля розподіляється заново. Смуга землі між Пелленським видолинком і горою Тайге-том, Малеєю і Селласією(24) буде поділена на чотири тисячі п'ятсот ділянок, земля поза межами цієї смуги - ще на п'ятнадцять тисяч ділянок, які мають відійти до періеків , здатних носити зброю, а внутрішня смуга з чотирма з половиною тисячами ділянок буде надана самим спартанцям, число яких має поповнитись за рахунок періеків і чужоземців, які одержали старанне виховання, гарних на вроду, в розквіті віку, всі спартанці складатимуть п'ятнадцять фідітіїв по чотириста і по двісті чоловік і вестимуть такий спосіб життя, який вели їх предки Фідітій - спільна трапеза в стародавній Спарті і одночасно сукупність учасників такої трапези.
9. Такий законопроект був поданий Раді старійшин. Та оскільки старійшини не змогли прийти до єдиної думки щодо нього, то Лісандр скликав народні збори й сам виступив перед громадянами. А Мандроклід і Агесілай закликали народ не звертати увагу на жменьку людей, які глумляться з простолюду, і не ставитись байдуже до того, що Спарта втратила свою гідність і повагу. «Згадайте,- казали вони,- стародавні провіщення, які умовляли остерігатися користо-любності, як згубного для Спарти зла. Не забувайте і про недавнє провіщення, яке принесено нам від Пасіфаї!»
Храм же Пасіфаї й оракул міститься в Таламах (26). Пасіфая, за одним переказом, була дочкою Атланта, і від Зевса народила сина Аммона, на думку інших, в Таламах умерла Кассандра (27), дочка Пріама, яка одержала ім'я Пасіфаї за те, що всім відкривала майбутнє (28). Знову ж Філарх (29) доводить, що йдеться про дочку Амікла на ім'я Дафна (30), яка, втікаючи від закоханого в неї Аполлона, перетворилась на лаврове дерево, а бог ушанував її, наділивши даром віщування. Отож згадані оратори нагадували тепер, що й оракул Пасіфаї наказував спартанцям установити в себе рівність для всіх згідно з законом Лікурга.
Насамкінець перед зібраними спартанцями виступив цар Агід і в короткій промові заявив, що робить великий внесок у побудову нового суспільного ладу - першим віддає в загальне користування все своє величезне особисте майно, яке складається з орної землі й пасовищ, а також із шестисот талантів грошей. Те саме ладні зробити його мати й баба, а також його друзі й родичі - найбільші багачі серед спартанців.
10. Народ був вражений такою великодушністю молодого Агіда і зрадів невимовно, що майже через триста років з'явився нарешті цар, гідний Спарти. Зате тоді з особливою запеклістю виступив проти Агіда цар Леонід. Він усвідомлював, що коли й він змушений буде вчинити так само, то не матиме такої ж вдячності від співгромадян, бо хоч усі віддадуть нажите ними майно, честь повністю дістанеться тільки тому, хто перший показав у цьому приклад, тобто Агіду. Тим-то Леонід задав Агіду запитання: «Як ти гадаєш, чи був Лікург справедливою й порядною людиною?» А коли одержав ствердну відповідь, знову запитав: «А хіба Лікур видав який-небудь закон про відміну боргів або про надання громадянських прав чужинцям? Він, який вважав, що без вигнання чужинців не може бути мови про здорове суспільство?» На це Агід відповів йому так: «Немає нічого дивного в тому, що ти, Леоніде, котрий виховувався в чужих краях і наплодив дітей з доньками сатрапів, не знаєш законів Лі-курга. Він-бо разом з монетою вигнав із Спарти борги й позики грошей. Не знаєш також, що він не стільки косо дивився на чужинців, які поселялися в містах, скільки на людей, у яких звичаї і спосіб життя відмінні від спартанських. Таких-то людей він справді виганяв, але не з особистої не-хіті до них, а тому, що боявся, аби вони, спілкуючись із спартанцями, не прищепили їм жадобу до наживи, розкіш і розбещеність. Адже Терпанд, Фалет і Ферекід (31) були чужинці, але в своїх піснях і повчаннях висловлювали погляди, близькі до поглядів Лікурга, і через те зажили в Спарті великої пошани. А ти, Леоніде,- говорив далі Агід,- хвалиш Екпрета, який, бувши ефором, відрізав сокирою музиканту Фрінніду (32) на кіфарі дві струни з дев'яти. Хвалиш також тих, хто в подібний спосіб обійшовся з Тимофієм (33), а мене ганиш за те, що я хочу вигнати з Спарти розкіш, марнотратність і чванливість! Але ж ті люди були всього-на-всього проти надмірної вигадливості й вишуканості в музиці. Вони-бо хотіли, щоб ці хиби не розвинулися далі, коли вже брак ритму й милозвучності в житті й звичаях призводить державу до внутрішнього розладу й дисгармонії».
11. Після цієї промови народ став на бік Агіда, а багачі звернулися до Леоніда з проханням захистити їх. Вони також просили допомоги у старійшин, які були наділені правом розглядати попередньо законопроекти, що виносяться на народні збори, і своїми умовляннями домоглися того, що кількість голосів проти прийняття ретри була на один голос більша, ніж за її прийняття. Тоді Лісандр, який ще залишився ефором, вирішив притягти Леоніда до суду на підставі стародавнього закону, який забороняв Геракліду мати дітей з чужинкою, а тих, хто від'їжджав зі Спарти й переселявся в іншу країну, засуджував на смерть. Однак виступати з обвинуваченням проти Леоніда Лісандр підмовив інших, а сам разом з товаришами по посаді став спостерігати за появою на небі особливого знамення. Річ у тім, що кожні дев'ять років ефори в ясну, але безмісячну ніч сідають разом і мовчки дивляться на небо. Якщо тоді з однієї його частини перелетить на другу зірка, вони починають проти царів судове переслідування за зневагу до богів і позбавляють їх влади до того часу, поки з Дельф або з Олімпії не прийде оракул, який виправдовує обвинувачених царів. Отож Лісандр оголосив, що йому явилось таке знамення і притягнув Леоніда до судової відповідальності. Він виставив свідків, які заявили, що той прижив собі двоє дітей з азіаткою, яку віддав йому за жінку котрийсь начальник кінноти царя Селен-ка, але оскільки вона зневажала й ненавиділа Леоніда, він повернувся проти свого бажання в Спарту і тут захопив трон, бо інших спадкоємців трону не було. Одночасно Лісандр намовив зятя Леоніда, Клеомброта, який також був царського походження, пред'явити свої права на царську владу. Наляканий Леонід утік, шукаючи притулку в храмі Афіни Міднодомної(35). Разом з ним пішла туди його дочка, яка покинула Клеомброта. Леоніда викликали в суд, але він не з'явився. Тоді спартанці позбавили його царського трону й передали його Клеомброту.
12. Тим часом скінчився строк перебування Лісандра (35) на посаді ефора, і він утратив владу. Новообрані ефори зразу дозволили Леоніду залишити його притулок, а проти Лісандра й Мандрокліда висунули обвинувачення в тому,, що вони протизаконно подали пропозицію про скасування боргів і розподіл землі. Обвинувачені, бачачи, що непереливки, умовляли царів виявити одностайність і не звертати уваги на рішення ефорів. Адже вся сила і значення ефорів,- казали вони,- полягає в незгоді між царями, бо ефори повинні віддавати свої голоси за того царя, чия думка правильна, коли другий цар задумує щось некорисне. Якщо, однак, обидва царі мають однакові погляди, то тоді їхня влада непохитна, і ефори, виступаючи проти царів, діють протизаконно, бо вони повинні діяти як посередники в суперечках між царями, а не втручатися в справи, коли ті одностайні. Після того як обвинуваченим пощастило переконати царів, вони вийшли на майдан у супроводі своїх друзів, прогнали ефорів з їхніх крісел і призначили нових, у числі яких був і Агесілай. Відтак вони озброїли багато молоді і звільнили ув'язнених з тюрем, тим самим нагнавши неабиякого страху противникам, які чекали, що тепер посипляться смертні вироки. Однак царі не стратили нікого, навпаки, коли Леонід таємно тікав у Тегею, рятуючись від убивць, яких послав навздогін за ним Агесілай, Агід, дізнавшись про це, послав вірних йому людей, які взяли під захист Леоніда і в безпеці доставили в Тегею.
13. У той час, як справа успішно просувалася вперед, і ніхто вже не стояв їй на заваді й не заперечував, раптом знайшлася одна людина, яка все занапастила й погубила. А зробив це Агесілай, який спотворив найблагородніший, у повному значенні цього слова, спартанський задум най-ганебнішим з пороків - користолюбством. Агесілай мав багато надзвичайно врожайної землі, але по вуха був у боргах, а що сплатити їх ніяк не міг і в той же час не хотів втратити свої землеволодіння, то почав переконувати Агіда, що коли той одночасно здійснить обидва свої наміри, в Спарті можуть виникнути великі заворушення; та коли землевласників задобрити спочатку скасуванням боргів, то вони потім спокійно й легко погодяться на переділ землі. Так думав і Лісандр, до речі, обманутий Агесілаєм. Кінець кінцем, усі принесли з собою на майдан боргові розписки - в Спарті вони називаються «кларіями»,- склали їх на купу і спалили. Коли полум'я знялося високо вгору, багачі й лихварі розходилися вкрай засмучені, а Агесілай, немов глузуючи з них, вигукнув, що ніколи ще не бачив яскравішого світла й чистішого вогню.
Народ тепер вимагав негайно переділити землю. Царі навіть дали такий наказ, однак Агесілай знаходив усілякі перешкоди, викручувався на всі лади й затягував справу доти, поки Агіду не довелось виступити в похід, бо ахейці (36), союзники Спарти, просили допомоги, боячись, що етолійці (37) через Мегариду (38) нападуть на Пелопоннес. Щоб перешкодити цьому нападові, ахейський полководець Арат зібрав військо і про свої починання написав ефо-рам.
14. Ефори негайно відправили до Арата Агіда, який виявляв честолюбний запал і пишався відданістю своїх воїнів. Були це переважно люди молоді й бідні, які, щойно звільнившись від боргів, плекали надію, що після повернення з війни одержать землю. Тим-то вони горіли бажанням показати себе перед Агідом у якнайкращому світлі. Своєю поведінкою вони викликали подив у жителів міст Пелопоннесу, через які проходили, бо не завдавали їм ніякісінької шкоди, марширували спокійно і майже без галасу, так що всі греки тільки дивувалися, який то порядок мав бути в спартанському війську колись давно під проводом славного Агесілая або Лісандра чи незапам'ятного Леоніда(39), якщо тепер спартанські воїни показують такі взірці поваги і страху перед юнаком, молодшим мало не від кожного з них. Зрештою й сам юний Агід був предметом загального подиву й пошани через свою простоту, працьовитість, скромний одяг і зброю, які нічим не відрізнялися від обладунку звичайного воїна. Але багатіям не до душі були нововведення Агіда, бо вони боялися, щоб його дії часом не стали для простого народу спонукою до заворушень, а він - зразком справжнього правителя.
15. З'єднавшись біля Корінфа з Аратом, який ще остаточно не вирішив, коли дати противнику бій і як вишикувати військо, Агід виявляв готовність битися і відвагу, але не необдуману й відчайдушну. Він твердив, що, на його думку, слід вступати в вирішальний бій, щоб не дати ворогу пройти через ворота Пелопоннесу, і не допустити, Що війна перенеслася в глиб півострова. Проте він зауважив, що вчинить так, як визнає за доцільне Арат, бо Арат старший віком за нього і стоїть на чолГ ахейців, а він, Агід, прийшов не для того, щоб командувати ними, а щоб подати їм допомогу в боротьбі зі спільним ворогом. А Батон із Сінопи (40), навпаки, твердить, начебто Агід був проти битви, хоч на ній наполягав Арат, але Батон просто не читав того, що про це пише сам Арат. Бо, виправдовуючи своє становище, Арат пише, що оскільки селяни вже встигли звезти з полів увесь урожай, він вважав за доцільніше залишити ворогам дорогу вільною для вступу в Пелопоннес, ніж ризикувати, вирішуючи в битві долю ахейців у цілому. Отже, відмовившись від думки про вирішальну битву, Арат, подякувавши союзникам і похваливши їх, відправив їх додому. Тоді й Агід подався назад у Спарту, де тим часом дійшло до заворушень і великих змін.
16. Річ у тім, що Агесілай, ставши ефором і звільнившись від журби, яка його досі гнітила, не цурався тепер ніякого протизаконного вчинку, аби тільки він давав йому грошову вигоду. Так, він, порушуючи освячений звичаєм порядок, бо ще не надійшов строк, якого вимагав круг часу, вставив у рік тринадцятий місяць (41), щоб брати за нього додатковий податок. Боячись відплати з боку тих, кого він кривдив, ненависний для всіх спартанців, він утримував озброєних охоронців і ходив у будинок Ради лише в їх супроводі. Він виразно давав зрозуміти, що одного з царів має ні за що, а до Агіда зберігає певну видимість поваги радше як до свого родича, ніж як до царя. До того ж він поширював чутки, що залишиться ефором і на наступний строк. Але саме тому його вороги, щоб не допустити цього, змовилися між собою й на очах у всіх повернули в Спарту Леоніда з Тегеї і знову віддали йому трон, причому народ на це охоче погодився, бо ніхто не приховував свого обурення з того приводу, що їх безсоромно ошукано обіцянкою переділу землі.
Агесілая врятував, потай вивівши з міста, його син Гіппомедонт, якого всі любили за його мужність і який просив співгромадян помилувати батька. Із царів Агід мусив шукати захисту в храмі Афіни Міднодомної, а Клеомен подався просити притулку у храм Посейдона, бо видно було, що Леонід відчуває до нього більшу ненависть, ніж до Агіда. Так і було: Леонід, не чіпаючи поки що Агіда, прийшов до Клеомброта в супроводі воїнів і гнівно картав його за те, що він - його зять - вчинив зло своєму тестю, віднявши в нього царську владу й вигнавши з батьківщини.
17. Клеомброт, який не мав чим виправдати себе, сидів з похнюпленою головою й мовчав. Разом з ним була Хілоніда, дочка царя, яка раніше, коли батько потрапив в опалу, вважала батькову кривду своєю кривдою, і коли Клеомброт став царем, покинула його, свого чоловіка, щоб поділити гірку долю батька. Опісля, коли Леонід перебував на вигнанні, вона сумувала за ним і дорікала чоловікові. Але тепер, коли зайшли разючі зміни в долях одного й другого, змінилася й вона. Люди бачили, як вона сиділа прохачкою разом з Клеомбротом, обіймаючи його обома руками, а двоє дітей горнулися до неї з двох боків. Усі гляділи на неї з подивом, усі були зворушені до сліз її добротою й любов'ю до чоловіка. А вона, показуючи на свій сяк-так накинутий одяг і незачесане волосся, сказала: «Поглянь, батьку, як нужденно я виглядаю. Проте причиною цього не є моє нинішнє співчуття до Клеомброта, ні, бо печаль стала моєю нерозлучною подругою й супутницею, відколи нещастя посипались на тебе, і ти пішов на вигнання. Як бути мені тепер, коли ти переміг і знову став царем Спарти: чи мені далі жити в горі, чи вдягнути на себе розкішні царські шати й дивитись, як мій чоловік, що взяв мене за дружину дівчиною, загине від твоїх рук? Зрештою, якщо він не зуміє випросити в тебе помилування і не зворушить тебе сльозами своїх дітей і дружини, то його спіткає за нерозум кара тяжча, ніж задумав ти сам, бо, перш ніж умерти, він побачить смерть найдорожчої своєї дружини. Адже як я зважусь жити й дивитись у вічі іншим жінкам, якщо ні чоловік, ні батько не змилостивились наді мною, залишившись глухими до моїх прохань? На мою долю випало як дружині і як дочці поділяти безталання й ганьбу моїх близьких! Якщо в тебе, батьку, були якісь слушні підстави нарікати на мого чоловіка, то я їх відняла, коли стала на твій бік, коли спільно з тобою терпіла біду, яка нас спіткала, і в такий спосіб осудила його вчинок. Зрештою, ти сам своєю поведінкою показуєш, що таку провину можна зрозуміти й виправдати, якщо царську владу вважаєш настільки цінною й жаданою, що, на твій погляд, справедливо і вбити зятя і бездушно ставитись до рідної дочки».
18. Так гірко нарікаючи, Хілоніда притулилась лицем до голови Клеомброта й помутнілими від сліз і скорботи очима обвела присутніх. Леонід після короткої наради з друзями наказав Клеомброту встати й забратись геть на вигнання, а дочку вмовляв залишитись і не покидати батька, який її так любить, що заради неї пожалів її чоловіка. Але переконати її він так і не зміг. Вона подала одну дитину чоловікові, який підвівся, другу взяла на руки сама і, поцілувавши вівтар бога, пішла разом з Клеомбротом на вигнання. І якби Клеомброт не був засліплений жадобою пустої слави, вважав би вигнання з такою дружиною більшим щастям, аніж царську владу.
Позбувшись Клеомброта і відсторонивши від влади до теперішніх ефорів, Леонід призначив інших і став чигати на життя Агіда. Спершу він намовляв царя вийти з притулку і правити, як і раніше: громадяни, мовляв, йому прощають, бо розуміють, що він як людина молода й честолюбна став жертвою підступів Агесілая. Але Агід, запідозривши в цьому щось недобре, залишався у храмі, тож Леонід нарешті перестав брехати й лицемірити і вдався до інших підступів. Агіда часто відвідували й розмовляли з ним Амфарет, Дамохарет і Аркесілай. Час до часу вони брали з собою Агіда в лазню і після купелі знову проводили в храм. Усі три були його добрими приятелями, але Амфарет, незадовго до цього позичив у Агесістрати кілька дорогих шат і чар і, щоб їх привласнити, почав замишляти зле проти Агіда та двох жінок - його матері й баби. Він, як передають, піддався намовам Леоніда і, крім того, під'юджував проти Агіда ефорів, до числа яких належав і сам.
19. Агід і далі перебував у храмі, лише вряди-годи виходячи в лазню. Тим-то вирішено було схопити його, коли він буде поза межами храму. «Приятелі» підстерегли його, коли він вертався з лазні, вийшли йому назустріч, привіталися й пішли разом з ним, розмовляючи й жартуючи, як ведеться в гурті молодих і добрих знайомих. Але як тільки вони підійшли до повороту, що вів до темниці, Амфарет, як наділений владою ефора, схопив Агіда за плече і сказав: «Я веду тебе, Агіде, до ефорів, щоб ти склав їм звіт про свою діяльність». Одночасно Дамохарет, чоловік високий на зріст і дужий, накинув йому на шию плащ і потяг Агіда за собою, а інші, як було домовлено, штовхали його ззаду.
Оскільки місце було безлюдне, ніхто не прийшов цареві на допомогу. Так змовники кинули Агіда у в'язницю. Негайно з'явився Леонід з великим загоном найманців і наказав оточити будинок. Ефори увійшли всередину в'язниці до Агіда і привели з собою тих старійшин, які були їх однодумцями. Щоб надати розправі над Агідом видимість судового розгляду, вони зажадали, щоб він виправдався за свої дії. У відповідь молодий цар висміяв їхнє лицемірство. Тоді Амфарет крикнув: «Ти ще пошкодуєш і поплатишся за своє зухвальство!» Один з ефорів, який співчував Агіду й хотів підказати йому спосіб зняти з себе вину, спитав його, чи не діяв він часом з примусу Леоніда й Агесілая. Але Агід відповів, що ніхто його не примушував, і тільки маючи перед очима образ Лікурга, він прагнув установити в Спарті такий державний устрій, який був у давнину. Тоді той самий ефор запитав його, чи не розкаюється він у своїх учинках. На це юнак відповів, що він не розкаюється в найблагородніших своїх починаннях і не розкається, навіть коли побачить, що йому доведеться витерпіти найжорстокіші муки. Тоді ефори винесли йому смертний вирок і наказали вартовим повести Агіда в так звану дехаду. Це таке приміщення у в'язниці, де засуджених страчують через задушення. Бачачи, що вартові не наважуються підійти до Агіда, і навіть найманці відвертаються і відмовляються виконати цей наказ, мовляв, ні закони, ні звичаї не дозволяють підняти руку на особу царя, Дамохарет узявся їх лаяти й погрожувати, а відтак сам потяг Агіда на місце страти.
Тим часом багато хто вже встиг дізнатися, що Агіда схоплено, і коло дверей в'язниці зчинився галас, палахкотіли факели, прибігли мати й баба Агіда, щоб урятувати його, і вимагали, щоб цар спартанців став перед судом всіх громадян і захищав себе. Але це тільки прискорило страту, бо ефори побоювались, що коли збереться ще більше народу, то Агіда визволять ще цієї ночі.
20. Йдучи на страту Агід побачив, що один з вартових гірко плаче, до глибини пройнятий його сумною долею, і сказав йому: «Перестань плакати наді мною, чоловіче! Умираючи всупереч закону і справедливості, я стою вище від своїх убивць». З цими словами він без опору дозволив накинути собі на шию зашморг.
Після цього Амфарет підійшов до дверей в'язниці. Тоді Агесістрата впала перед ними як перед давнім добрим приятелем сина навколішки з проханням про помилування Агіда. Амфарет підняв її з землі й запевняв, що Агіду не вчинять ніякої кривди. Він навіть запропонував їй, якщо вона хоче, пройти з ним до сина. Агесістрата просила, щоб разом з нею впустили матір. На це Амфарет відповів, що він не заперечує. Впустивши обох жінок усередину, він наказав знову зачинити двері в'язниці. Тут він найперш віддав на страту Архідамію, стареньку вже дуже похилого віку, яка зажила великої поваги серед спартанських жінок. А коли ця була страчена, казав впустити також Агесістрату. Побачивши мертвого сина на підлозі й матір, яка висіла на петлі, вона з допомогою вартових зняла її з петлі, положила поруч з Агідом і накрила їх. Потім, припавши до тіла сина й поцілувавши його обличчя, промовила: «Синуі твоя надмірна довірливість, твоя лагідність і людинолюбність погубили і тебе, і нас з тобою!» Амфарет, який, стоячи в дверях, все бачив і чув, підійшов ближче до Агесістрати і гнівно крикнув: «Якщо ти поділяєш погляди сина, то поділиш і його долю!» Коли Агесістрату підставили під петлю, вона ще сказала такі слова: «Аби тільки це пішло Спарті на добро».
21. Коли звістка про цей страшний злочин облетіла місто, і з в'язниці винесли три мертві тіла, страх перед можновладцями не був настільки великий, щоб громадяни бодай намагалися хоч трішечки приховати свій біль з приводу того, що сталося, і ніхто вже не стримував своєї ненависті до Леоніда й Амфарета. Всюди обурено говорили, що відколи дорійці населяють Пелопоннес (42), у Спарті не було скоєно такого страшного й нечестивого злочину. На царя лакедемонян навіть вороги не піднімали рук, зустрівшись із ним на полі бою, відступали зі страху і з поваги до його високого достоїнства. Тим-то, незважаючи на безліч битв, які точилися між лакедемонянами й іншими греками аж до часів Філіппа (43), лише один цар - Клеомброт - був убитий ударом списа коло Левктр , щоправда, мессенці твердять, начебто ще цар Теопомп поліг на полі бою від руки Арістомена (45), але самі лакедемоняни заперечують це й доводять, що Теопомп був тільки поранений. Так чи інакше, існує тут розбіжність думок. Зате немає сумніву, що Агід був перший із спартанських царів, який загинув, страчений ефорами. А загибель його тим сумніша, що почав він благородну й гідну Спарти справу, та й загинув у такому віці, в якому до помилок людей ставляться поблажливо. Якщо вже він заслуговував якогось докору, то хіба з боку друзів, а не ворогів, і передусім за те, що зберіг життя Леоніду і як людина шляхетного серця і м'якої вдачі надто довіряв людям.
КЛЕОМЕН
1. Після смерті Агіда (1) його брат Архідам негайно втік із Спарти, так що Леонід не встиг його схопити, але дружину загиблого Агіаду разом з недавно народженою дитиною забрав з дому чоловіка й силоміць видав заміж за свого сина Клеомена, хоч той для одруження був ще замолодий. А зробив це Леонід тому, що не хотів, аби з нею одружився хтось інший. Річ у тім, що Агіада була дочкою Гіліппа і як його спадкоємиця мала одержати величезний маєток, а гожістю і вродою перевершувала всіх грекинь, до того ж славилась бездоганною поведінкою. Як передають, вона вдавалася до всіляких засобів, аби не допустити цього примусового шлюбу з Клеоменом, та коли вийшла за нього заміж, хоч і не перестала ненавидіти Леоніда, але для свого молодого чоловіка була дружиною доброю й відданою. Та й Клеомен полюбив її щиро з першого дня і навіть певною мірою співчував її тузі й радо слухав спогади про покійного, часто розпитував про життя і вчинки Агіда, слухав її розповіді про його задуми й погляди на життя.
Клеомен був людиною честолюбною і великодушною. Від природи він був не менш, ніж Агід, схильний до самовладання, стриманості і скромності в побуті, зате не було в ньому м'якості й обережності Агіда, навпаки, в його душі сиділо немов якесь вістря завзятості, яке штовхало його щоразу, коли перед ним з'являлася якась благородна мета, і він нестримно рвався до неї. Найпрекрасніше діло, на його погляд, було правити людьми, які самохіть підкоряються владі, водночас не менш прекрасним ділом він вважав приборкувати непокірних, силою скеровуючи їх на правдиву путь.
2. Становище, в якому в той час перебувала Спарта, аж ніяк не могло подобатись Клеомену. Громадяни повністю поринули в бездіяльність і життєві насолоди, сам цар до всього проявляв байдужість, аби тільки ніхто не заважав йому жити в багатстві і розкошах. Ніхто не дбав про громадські справи, бо кожний думав лише про свій дім та власну вигоду. А про гартування молоді вправами, про прищеплення їй скромності й витримки, про суспільну рівність - про все це після загибелі Агіда та його оточення небезпечно було навіть згадувати.
Кажуть, що Клеомен ще підлітком ознайомився з філософськими вченнями під керівництвом Сфера з Бористена , який поселився в Спарті й багато уваги присвячував навчанню хлопців і юнаків. Цей Сфер був одним з найзнаменитіших учнів Зенона з Кітіона. Він полюбив Клеомена за його мужню вдачу й розпалив у ньому честолюбство. За переказом, славетний Леонід (3) на запитання, яка його думка про поета Тіртея (4), дав таку відповідь: «Він чудово розпалює душі молоді!» І справді, молодь, натхнена його піснями, сповнена запалу, не шкодувала свого життя в битвах. Подібно стоїчне вчення містить у собі щось, що може мати небезпечний вплив на сильні й гарячі вдачі, але якщо натрапить на глибшу і спокійнішу натуру, справляє благотворний вплив.
3. Коли після смерті Леоніда Клеомен вступив на престол (5), він помітив, що громадяни вкрай розкладені. Бо багачі, які думали тільки про власні втіхи й наживу, цуралися громадських справ, а народ, знемагаючи від нужди й злиднів, на війну йшов нерадо і навіть у вихованні потомства проявляв повну байдужість. Сам Клеомен побачив, що йому залишилась лише пуста назва царя, а справжня влада належить ефорам. Тоді-то визріла в нього думка змінити існуючий стан справ і запровадити нові порядки. Мав він друга в особі Ксенара, який став його улюбленцем (такі стосунки спартанці називають «натхненною любов'ю»). Він почав випробовувати цього друга, розпитуючи, що він думає про Агіда, що це був за правитель, яким чином і за яких обставин ступив на свою дорогу. Ксенар дуже радо говорив про ті події, розповідав докладно про їх перебіг, але коли помітив, що Клеомен занадто схвильовано сприймає його розповіді і що нововведення Агіда справили на нього дуже сильне враження, і він має охоту слухати про все це ще й ще, то спересердя вилаяв Клеомена і сказав йому, що він з'їхав з глузду і, врешті-решт, перестав зустрічатися з ним.
Клеомен зрозумів, що й інші настроєні так само щодо нововведень, тому вирішив не втаємничувати нікого у свої задуми. Перш за все він дійшов висновку, що переворот легше здійснити під час війни, ніж у мирний час, і тому штовхав Спарту на збройне зіткнення з ахейцями, які своїми діями не раз давали приводи до скарг. Бо Арат, найвпливовіша людина серед ахейців, з самого початку мріяв про те, Щоб усіх пелопоннесців об'єднати в один союз. Саме таку мету ставив він перед собою, коли стояв на чолі військ у численних походах і довгі роки керував державою, бо був переконаний, що тільки такий союз зможе убезпечити Пелопоннес від нападу зовнішніх ворогів. Майже всі міста стали його союзниками, осторонь тримались лише Спарта, Еліда(6) і частина жителів Аркадії, які були залежні від Спарти. Одразу після смерті Леоніда Арат почав непокоїти аркадян, спутошуючи особливо сильно ті частини Аркадії, які межували з Ахайєю. Ось у такий спосіб він хотів перевірити настрої серед спартанців, бо Клеомена, як людину молоду й недосвідчену, він взагалі мав ні за що.
4. Тоді ефори відправили Клеомена в похід з дорученням захопити в першу чергу храм богині Афіни неподалік від міста Бельбіни (7). Ця місцевість лежить при вході в Лаконію. Вона була предметом суперечок між Спартою й Мегалополем (9). Клеомен захопив храм і обвів його муром. Арат нічого на це не сказав, але вночі вирушив з військом, щоб напасти на Тегею й Орхомен(9). Та оскільки зрадники в останню хвилину передумали здати місто, він відступив, переконаний, що ніхто цього походу не помітив. Але Клеомен, удаючи з себе наївного, написав йому, немов союзнику Спарти, листа з запитанням, куди це він ходив нічним походом. Арат відповів, що йому стало відомо, начебто Клеомен має намір укріпити Бельбіну, і він хотів йому в цьому перешкодити. Тоді Клеомен у новому листі повідомив Арата, що приймає до відома його слова, однак, просить, щоб він люб'язно написав, навіщо тягнув з собою стільки смолоскипів і драбин. Ці дотепні слова розсмішили Арата, і він запитав присутніх, що за людина цей юнак. На це відповів йому вигнаний із Спарти Дамократ: «Якщо ти задумуєш що-небудь проти Спарти, то тобі треба поквапитись, поки в цього півника не відросли шпори».
Клеомен з невеликим загоном кінноти й трьомастами піхотинців стояв табором в Аркадії. Але невдовзі ефори, боячись, аби через це не спалахнула війна, наказали йому відступити. Тільки-но Клеомен відійшов, як Арат зайняв Кафії (10), і ефори знову відправили в похід Клеомена. Він захопив Метідрій і чинив наскоки на Арголіду ". Тоді проти нього рушило військо ахейців під проводом Арістомаха (12) в кількості двадцяти тисяч піхоти й тисячі вершників. Клеомен зустрів їх біля Паллантія (13) і був готовий вступити в бій, але Арат, злякавшись його відчайдушності, не дозволив Арістомаху піти на ризик і наказав відступити. Через це Арат наразився на образи й ремствування з боку ахейців, та на насмішки й глузування з боку спартанців, чисельність яких не перевершувала п'яти тисяч чоловік. Цей успіх окрилив Клеомена, і він, чванячись ним, у своїх промовах перед громадянами нагадував їм слова одного із спартанських давніх царів, який сказав, що лакедемоняни не питають, скільки ворогів, а де вони (14).
5. Тим часом ахейці пішли війною на місто Еліду, і Клеомен поспішив на допомогу його жителям, але зустрів ахейське військо коло Лікея (15), коли воно верталося додому. Тут він ударив на ахейців, розгромив їх і примусив тікати. Дуже багато ворогів полягло на полі бою, багато потрапило в полон, так що по Греції полинула чутка, що, загинув навіть сам Арат. Однак він, вміло використавши слушний момент і,оговтавшись від розгрому, негайно пішов на Мантінею (16) і, оскільки ніхто цього не сподівався, захопив місто й зумів у ньому закріпитись. Через це лакедемоняни занепали духом і вимагали, щоб Клеомен припинив війну. Тоді-то Клеомену спало на думку викликати з Мессени (17) Агідового брата Ар-хідама, котрому як представникові ще однієї царської родини за законом належав другий трон. Клеомен сподівався, що могутність ефорів пощастить обмежити, коли царська влада сягне колишнього значення й рівноваги. Проте, вбивці Агіда, пронюхавши це, не на жарт налякалися, що коли повернеться Архідам, їм доведеться відповідати за свої злодіяння. Вони дружньо прийняли Архідама, коли він тайкома вернувся в Спарту, але зразу його порішили. Не відомо, чи сталося це всупереч волі Клеомена, як гадає історик Філарх (18), чи, можливо, він поступився намовам друзів і свідомо віддав його на поталу ворогам. У всякому разі, головна вина падає на них, бо, як люди твердили, Клеомен дав згоду на цю розправу під примусом.
6. Проте Клеомен вирішив не затягувати виконання свого задуму перебудувати суспільний лад у Спарті. У зв'язку з цим він підкупив ефорів, щоб вони знову доручили йому вирушити в похід. Йому вдалось схилити на свою сторону багатьох громадян завдяки допомозі маїері, Кратесіклеї, яка підтримувала честолюбні наміри сина й не шкодувала коштів на їх здійснення. Заради сина вона, як передають, вийшла вдруге заміж (хоч одружуватись не збиралась) за одного з найзнаменитіших, і найвпливовіших громадян у Спарті.
А Клеомен повів військо на війну й захопив містечко Левктри, розташоване у володіннях мегалопольців. Однак, туди одразу поспішили на допомогу ахейці під проводом самого Арата. Клеомен вишикував спартанців до бою неподалік Левктр. Частина його війська зазнала поразки й безладно відступала. Та коли Арат припинив переслідування, не дозволивши ахейцям переправлятися через якусь глибоку драговину, мегалополець Лідіад, знехтувавши цей наказ, кинув свою кінноту в дальшу погоню і, переслідуючи ворога, загнався в місцину, порослу виноградними лозами, порізану ровами, повну загородок, так що бойовий порядок кінноти розладнався, і вона цілком втратила боєздатність. Це помітив Клеомен і негайно послав туди тарентінців і крітян (19), внаслідок чого Лідіад, відчайдушно захищаючись, загинув на полі бою. Збадьорені цією удачею лакедемоняни з оглушливим криком напали на ахейців, і все військо змусили до втечі. Тіла загиблих ворогів, яких тоді полягла сила-силенна, Клеомен видав ахейцям на основі перемир'я, а тіло Лідіада велів принести до себе, прикрасив мертвого пурпуровим покривалом, поклав йому на голову вінок і таким відправив до воріт Мегалополя. Це був той самий Лідіад, який відмовився від влади тирана в цьому місті, вернув громадянам свободу і приєднався до Ахейського союзу.
7. Відтоді Клеомен, уже впевнившись у сврїх силах, вирішив, що зможе легко перемогти ахейців, якщо вестиме війну, діючи на власний розсуд. Він почав переконувати свого вітчима Мегістоноя, що настала вже пора визволити Спарту з-під влади ефорів, усуспільнити все майно громадян і через встановлення рівності відродити спартанський дух, а потім повести Спарту прямою дорогою до панування над усією Грецією. Після того як йому вдалось схилити Мец-стона на свій бік, він добрав собі для здійснення своїх задумів ще двох-трьох чоловік з-поміж довірених друзів. І трапилось так, що приблизно в ці дні одному з ефорів приснився в храмі Пасіфаї дивний сон. Йому-бо наснилось, що на тому місці, де звичайно засідають ефори, розглядаючи службові справи, стояло тільки одне крісло, а чотири інші кудись поділися. Коли він висловив своє здивування, із храму озвався голос, який заявив, що так краще для Спарти. Про свій сон ефор розповів Клеомену. Той спершу стривожився, що ефор запідозрює якесь лихо і хоче .вивідати його думку щодо цього. Але потім пересвідчився, що оповідач не бреше, і заспокоївся. Забравши з собою у військовий похід тих громадян, яких вважав найзапеклішими противниками перебудови в Спарті, він захопив підвладні ахейцям міста Герею та Альсаю, доставив у Орхомен харчі і, нарешті, отаборившись біля Мантінеї, далекими походами в усі боки так виснажив лакедемонян, що на їх власне прохання більшість свого війська залишив в Аркадії, а сам з найманцями рушив до Спарти. Поділившись дорогою своїми потаємними задумами з кількома чоловіками, яким найбільш довіряв, Клеомен неквапом просувався вперед, щоб напасти на ефорів під час обіду.
8. Підійшовши до міста, Клеомен вислав уперед, до ефорів, туди, де вони збиралися на спільну трапезу, Еврікліда нібито повідомити про хід воєнних дій. Слідом за Евріклідом ішли з кількома воїнами Терікон, Фебід і двоє так званих мотаків (20), які виховувалися разом з Клеоменом. У той час, як Евріклід ще розмовляв з ефорами, надбігли його товариші й кинулись на них з оголеними мечами. Першим упав від удару меча Агілей, і здавалося, що він загинув. Але він зібрався з силами, виповз непомітно із зали й добрався до якогось будиночка, який виявився храмом Страху (21). Звичайно цей храм був зачинений, але тоді випадково був відчинений. Заповзши туди, Агілей зачинив за собою двері. Інші четверо з ефорів були вбиті та ще близько десяти чоловік, які старалися прийти ефорам на допомогу. Хто поводив себе спокійно, той не заплатив життям, так само не роблено перешкод тим, хто хотів покинути місто. Навіть пожаліли були Агілея, коли він на другий день вийшов з храму (22).
9. Варто тут згадати, що в лакедемонян є храми не лише Страху, а й Смерті і Сміху та інших подібного роду душевних почуттів. Страх вони шанують не з тих міркувань, що він шкідливий і таким чином прагнуть відігнати його від себе, як інших злих духів. Навпаки, вони переконані, що страх - це могутня сила, яка зміцнює державу. Тим-то, ефори, як пише Арістотель (23), приступаючи до виконання своїх службових обов'язків, через оповісника зверталися до громадян з наказом обстригти вуса й підкорятися законам, щоб не накликати на себе кару. Вимагаючи обстригти вуса, вони хотіли, як мені думається, вказати, що молодь повинна звикати до слухняності навіть у найменших дрібницях. Далі, я гадаю, що мужністю давні люди вважали не стільки безстрашність, скільки страх перед доганою і боязнь ганьби. Бо хто більше боїться законів, той відважнішим від інших буває віч-на-віч з ворогом, а хто особливо лякається неслави, тому менше від інших страшні біда і біль. Через те влучно висловився якийсь поет:
Де страх, там і стид.
Сюди відносяться й слова Гомера:
Свекре лютий, я страх і пошану до тебе відчуваю (24)
Гарно сказано і в іншому місці:
Йшли в мовчанні, покірні вождям (25).
Найбільше загал людей шанує тих, перед ким відчуває страх. З цієї причини лакедемоняни і спорудили храм Страху неподалік від трапезної ефорів, як зримий знак їхньої величезної влади, рівної єдиновладдю.
10. Наступного дня Клеомен оприлюднив список вісімдесяти громадян, яким належало покинути Спарту. Крім того, він наказав забрати геть усі крісла ефорів, за винятком одного, на якому сам мав намір сидіти, полагоджуючи державні справи. По цьому він скликав народні збори, щоб виправдати свої дії, і так сказав: «Лікург до царів додав раду старійшин, і довгий час вони управляли містом, не відчуваючи потреби в ще якійсь владі. Лише пізніше, коли війна з мессенцями (27) затягнулася надто довго, царі, безперервно зайняті походами, почали призначати з-поміж своїх друзів кількох чоловік, які й вершили суд серед громадян, і залишали їх замість себе, назвавши їх ефорами, тобто наглядачами. На перших порах вони були не що інше, як царські помічники й слуги, але поступово почали набирати значення й непомітно стали цілком самостійним управлінням. Доказом того, що так було колись, є звичай, який існує по сьогоднішній день, а саме: коли ефори посилають по царя, то він ні перший, ні другий раз не з'являється, відмовляючись прийти на їхню вимогу, і тільки, коли його втретє запрошують, встає і йде до них. До того ж відомо, що той, хто перший розширив і зміцнив владу ефорів, а саме Астероп, жив через багато поколінь після появи посади ефорів. Зрештою, якби ефори дотримувалися належної міри, то можна було б їх терпіти, та коли ж вони самовільно привласнили собі широкі права, почали підривати основи влади, успадковані від предків, коли почали одних царів виганяти, інших убивати без суду, залякувати погрозами кожного, хто хоче бачити в Спарті прекрасний і богами освячений суспільний лад - цього далі терпіти ніяк не можна. І якби вдалося без кровопролиття звільнити Спарту від занесених ззовні лих - розкошів, марнотратства, боргів, лихварства, а також викоренити дві ще старіші болячки - бідність і багатство, то я вважав би себе найщасливішим із усіх спартанських царів, немов лікар, який зумів вилікувати батьківщину, не завдаючи їй болю. Якщо ж за нинішніх умов я змушений був застосувати силу, то мене виправдовує приклад Лікурга. Він-бо не був наділений ніякою владою, а як звичайний собі громадянин, бажаючи здобути царську владу, прийшов на майдан зі зброєю, так що тогочасний цар Харіл із страху шукав порятунку біля вівтаря. Але Харіл був людиною чесною і бажав батьківщині добра, тому скоро сам почав співпрацювати з Лікургом над втіленням у життя його задумів і схвалив зміну державного устрою, яку той здійснив. Ось так Лікург своїми діями засвідчив, що без насильства і страху змінити існуючий суспільний лад важко. Тим-то я вдався до цих двох засобів зі зваженою поміркованістю, бо я тільки усунув тих, хто заважав Спарті стати на шлях порятунку. Усім іншим громадянам Спарти я віддаю в розпорядження всю її землю, боржників звільняю від їхніх боргів, влаштую перевірку й відбір чужинців, щоб найдостойніші з них стали громадянами Спарти і обороняли місто із зброєю в руках від ворогів. Бо годі далі дивитись, як Лаконія через відсутність людей для її захисту стає здобичею етолійців та іллірійців.
11. Після такої промови Клеомен першим віддав своє майно в загальне користування, те саме за його прикладом зробили його вітчим Мегістоной, усі його друзі, а потім усі інші громадяни. Згодом уся земля країни була поділена. Клеомен відвів земельні наділи й кожному з тих, кого відправив на вигнання і обіцяв вернути всіх, як тільки в державі запанує спокій. Крім того, він поповнив число громадян найдостойнішими з періеків, утворив з них чотиритисячний загін важкої піхоти й навчив їх послуговуватися замість спису саріссою, тримаючи її обома руками, і носити не на держаку, а на ремені (27).
Відтак багато уваги він присвятив вихованню молоді і славетному спартанському способові життя, причому тут велику допомогу подав йому Сфер. Завдяки цьому невдовзі були впроваджені заново обов'язкові тілесні вправи, а також спільне харчування (28). Декого до цього треба було заганяти силою, але таких було мало. Зате більшість швидко й охоче пристосувалася до простого і справді спартанського способу життя. Щоб відвернути від себе неприємну для вух спартанців назву «єдиновладдя», Клеомен віддав другий престол своєму братові Евкліду. Це єдиний випадок, коли в Спарті були два царі з одного дому.
12. Тим часом Клеомен помітив, що ахейці на чолі з Аратом вважають, що становище його внаслідок проведення змін у країні хистке, і через те він не наважиться вийти за межі Спарти й залишити місто, яке переживало сильне внутрішнє потрясіння. Тим-то Клеомен вважав справою честі й користі показати ворогам бойову готовність свого війська. Він напав на володіння мегалопольців, сильно сплюндрував країну і забрав багату здобич. Під кінець походу він затримав групу акторів, яка прямувала кудись із Мессени, побудував на ворожій землі кін і, витративши сорок мін , влаштував виставу. Сам він цілий день просидів у театрі як глядач не тому, що його вабило видовище, а тому, що, немов глузуючи з ворога, своїм презирством хотів показати, наскільки він перевищує їх силою. Зрештою, на відміну від інших грецьких і царських військ , за спартанським не тяглися всілякі міми, штукарі, танцюристки й кіфаристки. Цьому війську чужі були всякого роду розбещеність, блазенства й марнотратство. Молоді воїни здебільше займалися вправами й навчанням під керівництвом старших за віком. А якщо вже інколи й випадало дозвілля, то проводили його з веселими жартами, влучними висловлюваннями та розповідями у дотепному й суто лаконському дусі. Яку користь приносять такі забави, я написав у життєписі Лікурга.
13. Зрештою Клеомен сам був у всіх відношеннях найкращим наставником для своїх підданих(4). Його скромне, просте, без крихітки зверхності життя, яке нічим не відрізнялося від життя будь-якого простолюдина, могло служити взірцем стриманості. Ця його властивість мала неабияке значення в його стосунках з іншими греками. Бо багатство й розкоші інших царів викликали в людей, які з ними стикалися, не стільки подив, скільки огиду через пиху й зарозумілість цих володарів та через їхню грубість і різкість у спілкуванні з людьми. Зовсім інакше поводив себе Клеомен. Коли хтось приходив до нього, царя не лише за назвою, а й по суті, то не бачив на ньому ні багряниці, ні дорогого вбрання, ні розкішних ліжок і нош. Не метушилась коло нього юрма гінців і воротарів. Не полагоджувалися тут справи через писарів і, як це буває, неохоче та з запізненням, бо Клеомен, одягнений у простий плащ, приймав відвідувачів особисто, привітно вітався, кожного уважно вислуховував. Для кожного, хто потребував допомоги, він завжди знаходив час, ставлячись до всіх ввічливо й доброзичливо. Тим-то всі були захоплені й зачаровані поведінкою Клеомена до такої міри, що його називали єдиним справжнім потомком Геракла.
Так само й щоденні його обіди були прості й по-справжньому спартанські, а подавали їх на столі з трьома ложами (31), якщо ж Клеомен приймав у себе послів або чужоземних гостей, додатково ставили для них два ложа, і слуги трохи прикрашали трапезу, але не якимись вишуканими стравами й печивом, а дещо більшим достатком їжі й вина.
Коли один із друзів Клеомена, приймаючи чужоземних гостей, подав їм чорну юшку (32) та ячмінні коржики, як це бувало на спартанських спільних трапезах, Клеомен, дізнавшись про це, зробив йому зауваження, мовляв, що в таких випадках - з чужинцями - не треба надто суворо дотримуватись спартанських правил.
Після того як забирали стіл, ставили триніжок з мідним кратером , наповненим вином, два срібні коряки місткістю в два котили (34) і кілька срібних чар, з яких пив кожний, хто хотів, а того, хто не хотів, не змушували. Ні музикою, ні співом там не розважались та й цілком добре обходились без них. Сам цар розважав гостей за чарою вина приємною розмовою, то розпитуючи їх, то сам розповідаючи що-небудь цікаве, причому навіть поважна його мова не була позбавлена привабливості, та й жартам його була притаманна делікатність і витонченість. У той час як інші царі ганялися за популярністю в людей, принаджуючи й розбещуючи їх грішми й подарунками, Клеомен вважав таку поведінку і непристойною, і образливою. А всіх, хто з ним мав справу, старався прихилити до себе доброзичливою розмовою, приємним і довірливим словом. Така поведінка здавалась йому прекрасною і воістину царською, бо, як він казав, друг відрізняється від найманця тільки тим, що одного привертають до себе принадністю вдачі й розмови, а другого - грішми.
14. Першими звернулись по допомогу до Клеомена мантінейці. Вони вночі непомітно відчинили йому ворота і впустили до міста. Вигнавши спільно ахейську залогу, вони віддали себе під владу Спарти. Клеомен повернув їм попередні закони й державний устрій і ще того ж дня повернувся в Те-гею. Незабаром після цього окружною дорогою, оминаючи Аркадію, він підступив до ахейського міста Фер з наміром або викликати ахейців на бій, або осоромити Арата, мовляв, той тікає від нього й кидає країну напризволяще (35). На чолі ахейського війська стояв тоді Гіпербат, але вся влада в Ахейському союзі належала Арату. Ахейці вирушили на війну з усім своїм військом і отаборилися біля міста Дими неподалік Гекатомбея (36). Підійшовши туди, Клеомен зміркував, що стояти табором між ворожим містом Димою і ахейським військом для нього вкрай небезпечно. Незважаючи на це, він сміливо викликав ворогів на бій і таки змусив їх битися. У цій битві Клеомену дісталася повна перемога, він-бо розбив ворожий стрій, багато ворогів полягло на полі бою, багато живими потрапили в полон. Після цього Клеомен підійшов до Лангони, звідки вигнав ахейський сторожовий загін, а саме місто вернув елейцям.
Книга: Плутарх Агід і Клеомен Переклад Й. Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
