Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

1] Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця

2] Темряву,- втишився Евр; набубнявіли в небі вологі

3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись

4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,

5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.

6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,

7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,

8] Де за володаря - Ніс благородний; на маківці в нього

9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,

10] Волос виднівся один - запорука великої влади.

11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,

12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата

13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.

14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,

15] Де золоту свою ліру - так свідчить переказ - Латони

16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.

17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,

18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,

19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто

20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.

21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,

22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.

23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обли*ччя

24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався

25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне

26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю

27] Щит - йому все до лиця. А коли він у дужій правиці

28] Ратище довге розгойдував,- діва й тоді вихваляла

29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний

30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,- присягалась, що тільки

31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,

32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім

33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]

34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,-

35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала

36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю

37] Брав його Мінос, щасливим - і повід у нього в долонях.

38] Прагне у табір чужий - о коли б це можливо! - майнути

39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова

40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський

41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,-

42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа

43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе

44] Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,- не знаю:

45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,- ворог;

46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.

47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б

48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.

49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,

50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.

51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши

52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.

53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною

54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще

55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,

56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись -

57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.

58] Врешті, війну він веде справедливу - за вбитого сина,

59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.

60] Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно

61] Впасти,- крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти

62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства

63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:

64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,

65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,

66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!

67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій

68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.

69] Задум, однак,- ще не все: біля входів усіх - охорона;

70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька

71] Я, нещаслива, боюсь. Він один - проти мрії моєї.

72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,

73] Кожен - сам собі бог: боязким не сприятиме доля.

74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу

75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.

76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу

77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,

78] Ні про вогонь - про один тільки батьковий волос багряний,-

79] Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний

80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,- здійснити». [136]

81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих -

82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.

83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло

84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає

85] В батькову спальню і - злочин нечуваний! - зрізує в нього

86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,

87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,

88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)

89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:

90] «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,

91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.

92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний

93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос -

94] Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка

95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся

96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:

97] «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,

98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!

99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,

100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»

101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,

102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати

103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.

104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,

105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,

106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.

107] Руки простягши, кричить,- розлючена, простоволоса:

108] «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,

109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?

110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога - це злочин

111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили

112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,

113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?

114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,

115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?

116] Він - мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,

117] Та й для сусідів я - приклад жахливий. Вигнанкою світу

118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.

119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,-

120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,

121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.

122] Ти - не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав

123] Не перевтілений бик, все це - вигадки: справжнім биком був,

124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,

125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,

126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137]

127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.

128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло

129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,

130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни

131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,

132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши,

133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає

134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний

135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?

136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла

137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.

138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,

139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.

140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,

141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,

142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,

143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),

144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.

145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,

146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),-

147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.

148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море -

149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:

150] Крила були - замінилась у птицю й вона, що на згадку

151] Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься «Кіріда».

152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,

153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку

154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.

155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради

156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.

157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,

158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.

159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,

160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним

161] Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.

162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі

163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,

164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,

165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне

166] Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає

167] Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте

168] Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!

169] Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.

170] Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,

171] З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився:

172] Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив

173] Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. [138]

174] Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея

175] Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,

176] Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню

177] Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками

178] Славою діва втішалась,- вінок із чола її знявши,

179] В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,

180] Лине - й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.

181] Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси:

182] Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.

183] Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання;

184] Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,-

185] «Хай собі,- мовив якось,- перекриє моря й суходоли,-

186] Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.

187] Землі й моря хоч посів - не посів, проте, Мінос повітря».

188] Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,

189] Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,

190] Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;

191] Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни

192] Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.

193] Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском

194] При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,

195] Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька

196] Хлопець І кар; що торкається згуби своєї - не відав.

197] То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу

198] Бавився вітер-блукач, то розм якшував пальцем жовтавий

199] Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,-

200] Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець

201] Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,

202] Ледь ворухнув ними - й наче гойднувся в легкому повітрі.

203] Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,

204] Шляхом лети: бо занизько полинеш - то стануть важкими

205] Крила від плескоту хвиль, а зависоко - сонцем їх спалиш.

206] Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,

207] Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона.

208] В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту

209] Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.

210] Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця

211] Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив І кара,-

212] Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,

213] Першим летить, боячись за супутника-сина, мов птиця,

214] Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.

215] Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,

216] Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.

217] Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає

218] Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий -

219] Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі [139]

220] Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,

221] Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,

222] Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом.

223] Тут захопився польотом І кар і, налігши на крила,

224] Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе

225] Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця

226] Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.

227] Скапав розплавлений віск - і руками, безкрилий, у небі

228] Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.

229] Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове

230] Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем.

231] Батько нещасний - уже ж і не батько,- «Ікаре мій! - кличе,-

232] Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»

233] Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір я на хвилі,

234] Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло

235] Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі.

236] Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,

237] Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу

238] Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.

239] В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця,

240] Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.

241] Сина в науку сестра віддала йому,- хто ж бо то може

242] Долю свою передбачити? - Тільки шість років подвоїв

243] Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.

244] Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,

245] Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі

246] Густо нарізав - і вийшла пила з-під руки його вперше.

247] Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні

248] Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,-

249] Твердо одна з них стоїть, а друга - коло обводить.

250] Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мі нерви

251] Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина

252] Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,

253] Здібних людей опікунка,- і в пір я в повітрі вдягнула.

254] Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні

255] В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним.

256] Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда

257] Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,-

258] Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;

259] Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.

260] Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій

261] Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,

262] Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни

263] Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею.

264] Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,

265] Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно

266] Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим. [140]

267] Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка

268] По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї

269] Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.

270] По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,

271] Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби

272] Дикий кабан був - служитель і месник Діани гнівної.

273] Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний

274] Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,

275] Соком оливок Палладиних - жовтоволосу Мінерву.

276] Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських

277] Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони

278] Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.

279] Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!

280] В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»

281] Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея

282] Месника шле - кабана: ні в Епірі, що травами славний,

283] Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних.

284] Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия,

285] Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині -

286] Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.

287] Рикне той звір - і спливає з його страхітливої морди

288] Піна, скипаючи; ікла ж у нього-мов бивні слонові.

289] Блискавка - подих його, що на відстані спалює листя.

290] То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь,

291] То - обважнілі жита, селянина сподіванки марні.

292] Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно

293] Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.

294] Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,

295] З ними - й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.

296] Вже й на стада він упав, і ніхто - ні пастух, ні собаки,

297] Ні круторогі бики не були порятунком худобі.

298] Люд утікає з полів і безпечним себе почуває

299] Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних

300] Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:

301] Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник,

302] Другий - кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,

303] Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм - Пірітоєм;

304] Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий

305] Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,

306] Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,

307] Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора - Фенікс,

308] Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.

309] Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,

310] З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,

311] Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,

312] З Наріка - жвавий Лелег; Панопей, і Гілей, і суворий

313] Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку, [141]

314] Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.

315] Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний

316] Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,

317] Врешті,- й окраса лікейських гаїв була - діва тегейська.

318] Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;

319] Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.

320] Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,

321] Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.

322] З виду такою була: як на хлопця, то - можна б сказати -

323] Надто дівоча, але як на дівчину - надто хлоп'яча.

324] Тільки-но вгледів її калідонський герой - і любов'ю

325] Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний

326] Пал,- «О щасливим,- сказав,- буде той з юнаків, кого мужем

327] Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив,

328] Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.

329] Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,

330] Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.

331] Щойно туди прибули - за роботу взялися сміливці:

332] Ті вже розтягують сіті, ці - псів із припону спускають,

333] Інші - по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.

334] Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно

335] Води пливли дощові. По вологому дні того долу

336] Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,

337] Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.

338] Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців

339] Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.

340] Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола

341] Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці

342] В кожного - спис наготові; тремтить його вістря широке.

343] Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,

344] Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.

345] Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:

346] Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.

347] Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,

348] Певно, в хребет кабанові б уп явсь, а не в землю, далеко

349] Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць.

350] «Фебе! - шепнув Ампікід,- я ж тебе шанував і шаную,

351] Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!»

352] Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив

353] Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила

354] Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.

355] Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:

356] Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.

357] Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно

358] Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі

359] Мури, як дик ошалілий - у гурт юнаків із розгону [142]

360] Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:

361] Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.

362] Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,

363] Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,

364] Зблідлий, та пізно було - підколінки підтяті ослабли.

365] Може б, і Нестор-пілосець, троянських часів не діждавшись

366] Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,

367] Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба -

368] Звідти, врятований чудом, на ворога-вепра дивився.

369] Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,

370] Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,

371] Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку.

372] Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом

373] На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,

374] З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали

375] Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.

376] Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,

377] В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.

378] Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,

379] Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, -необачний.

380] Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,

381] Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка.

382] Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши

383] Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.

384] Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,

385] Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,

386] Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,-

387] «Честь і хвала за цей постріл,- сказав,- тобі буде по праву!»

388] Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком

389] Духу собі додають і списи безуспішно метають:

390] Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.

391] Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,

392] Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам,- гукає,-

393] Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!

394] Хоч під опікою звір у мисливиці - доньки Латони,

395] Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!»

396] Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче

397] Над головою підняв, її в руки обидві узявши.

398] Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим

399] Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні

400] Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.-

401] Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього

402] Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола.

403] Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,

404] Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.

405] «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,

406] Втіхо моєї душі! - йому крикнув Егід,- бо й хоробрим [143]

407] Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!»

408] Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.

409] Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,-

410] Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.

411] Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь

412] Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра

413] Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.

414] Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший - у землю,

415] Другий - у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.

416] Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,

417] Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,

418] Той, хто поцілив - не гається: вибравши мить відповідну,

419] Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.

420] Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно

421] Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.

422] Аж. заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,

423] Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє

424] Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.

425] А переможець, ногою притиснувши голову звіра,-

426] «Здобич ця,- каже,- по праву твоя, нонакрійська красуне,

427] По справедливості й славу та честь розділю я з тобою».

428] Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту

429] Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.

430] Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.

431] Інші - позаздрили; чутно було невдоволений гомін.

432] Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати

433] Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу,

434] Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,

435] Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!»

436] В неї - цей дар відняли, дарувати можливість - у нього.

437] Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,-

438] «Знайте ж ви,- кинув,- усі, хто до слави чужої охочий,

439] Як од погрози до діла далеко!» - й злочинне залізо

440] В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.

441] Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,

442] Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.

443] Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства

444] Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.

445] Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,

446] Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.

447] Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто

448] Повнить і не в золотім - у жалобнім іде Одіянні.

449] Щойно дізналась, хто вбивця,- і вмить забуває про тугу,

450] Сліз надаремно не ллє - переймається прагненням помсти.

451] Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала,

452] Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали [144]

453] І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,

454] Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,

455] Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри,

456] Долю звістивши йому, відступили,- з вогню те поліно

457] Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.

458] Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.

459] Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.

460] Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла

461] Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.

462] Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,

463] Та не зробила того: в ній боролася мати - з сестрою.

464] Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.

465] То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,

466] То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.

467] Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось,

468] Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому.

469] Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна-звідки

470] Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю

471] Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,-

472] В другий,- ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,-

473] Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,

474] Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.

475] Врешті, над матір'ю в ній - сестра бере верх поступово:

476] Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,

477] Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву

478] Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій,- сказала,-

479] Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,

480] З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:

481] «О Евменіди,- звернулася,- помсти богині суворі!

482] Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!

483] Знаю: так мститися - гріх, але смерть треба сплачувать смертю.

484] Злочин - до злочину, вбивство - до вбивства потрібно додати.

485] Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!

486] Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій

487] Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!

488] Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,

489] Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні

490] Вам на могилу кладу - мого лона злощасне поріддя!

491] Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!

492] Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті

493] Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?

494] Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий

495] Матиме весь Калі доні ї край під своєю рукою?

496] Вам же тут - жменькою пороху, тіні холодні, лежати?

497] Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом

498] Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..

499] Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги? [145]

500] Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?

501] О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,

502] Я ще могла б це знести! Те, що жив ти,- моя в тім заслуга.

503] Що помираєш - твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане

504] Двічі - народженням, а опісля врятуванням поліна -

505] Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.

506] Прагну"-й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима

507] Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.

508] Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.

509] Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.

510] Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами

511] Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла.

512] Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.

513] й тут - чи здалось їй, чи справді - це дерево видало з себе

514] Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.

515] Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе -

516] Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує

517] Полум я; болі великі приборкує силою духу.

518] Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю

519] Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.

520] Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих

521] Сестер; останньою - ту, що ділив з нею ложе подружнє;

522] Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;

523] Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.

524] Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.

525] Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

526] Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;

527] Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси

528] Доньки Евена, голосять жінки й матері калі донські.

529] Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,

530] І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.

531] Мати, до тями прийшовши, свого ж.таки вчинку жахнувшись,

532] Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.

533] Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.

534] Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.

535] Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;

536] Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.

537] Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,

538] Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.

539] Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця

540] Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами

541] ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.

542] Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,

543] Що навалилось на дім Партаона,- крім Торги й невістки

544] Славної родом Алкмени,- сестер оперила й у небо

545] їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.

546] Дзьобом загострює рот і - птахами вже - в лет їх пускає. [146]

547] Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,

548] В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.

549] Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий

550] Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,-

551] Просить він,- деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:

552] Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,

553] Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,

554] Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня

555] Не помагала бикам, витривалість у бігові - коням.

556] Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,

557] Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.

558] Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,-

559] Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».

560] Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою,- мовив,-

561] Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.

562] Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого

563] Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.

564] Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.

565] Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,

566] І розмістились на ложах Тесей та супутники-друзі:

567] Син Іксіона- по цій стороні, а по тій, проти нього,-

568] Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.

569] Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий

570] Виявив шану однакову, гостю високому радий.

571] Різного роду наїдками тут же й столи заставляти

572] Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,

573] В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,

574] Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:

575] «Що це, скажи, за місцевість - і пальцем вказав - яку назву

576] Має цей острів, а може, їх декілька там - не розгляну».

577] Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:

578] П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.

579] Тож не одна лиш Діана-мисливиця мстить за зневагу;

580] Ці острови - це колишні наяди: якось вони в жертву

581] Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,

582] Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.

583] Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,

584] Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,

585] Рину й ліси від лісів, а поля - від полів одділяю.

586] Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,

587] Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському

588] Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,

589] Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.

590] Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,

591] Любий мені; Перімелою нині його називають.

592] Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.

593] Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню [147]

594] Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою - в море.

595] Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне,

596] Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.

597] Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,-

598] Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!

599] Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,

600] І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.

601] То пожалів би її, нам обом дарував би провину.

602] Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.

603] Дай їп притулок якийсь,- чи сама нехай стане притулком,-

604] Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою

605] Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.

606] Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,

607] Поки пливла,- і тремтіло воно під моєю рукою.

608] Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче

609] Тіло, а груди м які мовби шаром землі затяглися.

610] Я щось кажу,- а земля поступово їй сковує рухи:

611] Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».

612] Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала

613] Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,

614] Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;

615] «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика

616] Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».

617] Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,

618] Передусім же - Лелег, і літами, й душею дозрілий.

619] Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри

620] Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.

621] Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба

622] Аипа гілляста росте; вколо них - огорожа низенька.

623] Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я

624] З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.

625] Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,

626] Нині - мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.

627] В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же -

628] Син його, крила відклавши та різку,- потомок Атланта.

629] В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились -

630] Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,

631] Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.

632] В хижі тій пара стареньких жила - Філемон і Бавкіда.

633] Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні

634] Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість-сусідку:

635] Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.

636] Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:

637] Двоє їх - ось і весь дім; що велять, те й виконують - двоє.

638] Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,

639] І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,-

640] Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, [148]

641] А господиня заслала її полотном груботканим.

642] Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні

643] Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою

644] Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.

645] Кілька полінець і в язанку хмизу приносить у хату

646] І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.

647] З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.

648] Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,

649] • Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно

650] Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,

651] У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

652] Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім

653] Час непомітно спливав. Там, у закутку,-з бука цеберко

654] Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.

655] Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили

656] Тіло пітне. Посередині - ліжко; у нього вербові

657] Поручні й ніжки. М який очерет-постіль заміняє.

658] Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято

659] Звикли вкривати постіль. Покривало - старе та плохеньке.

660] Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.

661] Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо

662] Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.

663] Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку

664] Хутко підклала. Зеленою м ятою столик натерши,

665] Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду -

666] Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;

667] Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала

668] Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.

669] В глинянім посуді все це. Потому - прикрашений взором,

670] Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера -

671] Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.

672] Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;

673] Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.

674] Далі й вони поступилися місцем новій переміні:

675] Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,

676] й свіжі, V широких кошах, запахущі плоди яблуневі,

677] й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,

678] Й меду стільник золотий. Над усім же - погідні та щирі

679] Лиця господарів, щедра - при вбогості дому - гостинність.

680] Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,

681] Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.

682] Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні

683] Стали шептати вони - Філемон боязкий і Бавкіда.

684] Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.

685] Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.

686] От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. [149]

687] Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго

688] Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,

689] Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:

690] «Ми - невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів

691] Кара,- промовили,- ви ж не страшіться обоє: це лихо,

692] Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї

693] І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами

694] Разом рушайте!» Старенькі - не проти: з ціпком у правиці

695] Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

696] Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла

697] Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:

698] Діл затягнуло багном; понад ним - тільки їхня хатина.

699] Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,

700] Хата стара, що й для двох затісна була,- їхня оселя,-

701] Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,

702] Де була стріха гнила,- вже вилискує золото щире.

703] В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.

704] Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:

705] «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,

706] Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою,

707] І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:

708] «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати

709] Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,-

710] Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив

711] Праху своєї жони; над моїм - щоб вона не хилилась».

712] Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,

713] Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,

714] Стали вони перед східцями храму, й про давні події

715] Мова між ними зайшла. Несподівано - бачить Бавкіда -

716] Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано

717] Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею

718] Листя рясне. «Прощавай!» - він їй шепче. «Прощай!» - одночасно

719] Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,

720] Тихнуть обом їм уста... Ще й нині вам житель тамтешній

721] Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.

722] Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),

723] Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті

724] Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:

725] «Дбають боги про побожних: шануй їх - і будеш у шані».

726] Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.

727] Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння

728] Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,

729] Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий,

730] Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.

731] Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,

732] Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. [150]

733] То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким

734] Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї

735] Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;

736] Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,

737] Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою

738] Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.

739] Так і жона Автоліка. донька Ерісіхтона може

740] Постаті різні приймать. її батько, великий безбожник,

741] Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.

742] Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;

743] Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.

744] Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,

745] Сам наче гай - у стьожках, у присвятних табличках довкола

746] Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.

747] Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,

748] Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити

749] Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п ятнадцять,

750] Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся

751] Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім - трави.

752] Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього

753] Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали

754] Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,-

755] «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,-

756] Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!»

757] Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.

758] Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же

759] Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,

760] Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.

761] А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,

762] Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом

763] Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,

764] Що розсікла йому шию могутню,- струмком пурпуровим.

765] Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,

766] Зважився лютий топір одвести від священного дуба.

767] Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!»

768] Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,-

769] Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.

770] Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:

771] «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,

772] й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,

773] Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю».

774] Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте

775] Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю

776] Падає--широко ліс під його тягарем вилягає.

777] Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,

778] Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися [151]

779] Всі до Церери гуртом - Ерісіхтону кари просити.

780] Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула -

781] Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.

782] Кару, що гідна була б співчуття,- якщо грішник у когось

783] На співчуття заслужив,- підшукала для нього Церера:

784] Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині

785] Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі

786] Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї

787] З тих, що по горах гасають, богинь - Ореади сільської:

788] «Єсть,- каже їй,- на околицях Скіфії сніжної місце,

789] Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.

790] Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,

791] І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні

792] Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива

793] Не заспокоїть її - нехай навіть мене перевершить.

794] Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.

795] Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними».

796] Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,

797] В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,

798] Що називають Кавказом її, зупинила драконів.

799] Поле було кам яне, де й побачила німфа Голодну:

800] Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.

801] Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,

802] Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз їло їй зуби;

803] Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;

804] Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.

805] Там, де мав бути живіт,- тільки місце лишилось для нього;

806] Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;

807] Від худини їй суглоби побільшали; повипинались

808] Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти.

809] Здалеку вздрівши її - підійти не наважилась ближче -

810] Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,

811] Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,-

812] Голод відчула-таки,- й колісницю назад повертає,

813] В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.

814] А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї -

815] Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу

816] До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця

817] Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,-

818] Пізня була, тоді ніч,- обома обнімає руками;

819] В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,

820] В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.

821] Діло звершивши своє, покидає багатий плодами

822] Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.

823] Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще

824] Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, [152]

825] Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,

826] Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? -

827] Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.

828] Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти

829] В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.

830] Тут же б із їв усе те, чим багаті повітря, і землі,

831] Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому - все замало:

832] їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити

833] Багатолюдні міста,- тих наїдків одній лиш людині

834] Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.

835] Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає

836] Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,

837] Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:

838] Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,-

839] Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,

840] Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом

841] їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову

842] й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно,- порожній.

843] Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно

844] Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,-

845] Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним

846] Полум ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась

847] Тільки єдина дочка,- не такий би належавсь їй батько!

848] Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі

849] Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:

850] «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне

851] В мене дівоцтво відняв!» - це Нептун був, кого закликала.

852] Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею

853] Пан її вже поспішав,- їй поставу і вид чоловічий

854] Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.

855] Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи

856] Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку,- промовив,-

857] Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку

858] Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!

859] Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,

860] На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.

861] Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались».

862] Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї

863] В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:

864] «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,

865] Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.

866] Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,-

867] Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,

868] Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла».

869] Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні -

870] Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.

871] Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: [153]

872] Знову й знову її продавав, а вона замінялась

873] То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.-

874] Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.

875] Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі

876] Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:

877] Взявся до членів своїх - шматувати почав їх і гризти,

878] Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.

879] Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,

880] До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.

881] Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів юся змією.

882] То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,-

883] Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене.

884] Бачиш - нема на чолі...» - й за цим словом зітхання почулись.

Додати в закладки

  
Переклад Translate