Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ XXVI, де триває втішна пригода з вертепником і розповідається про інші прецікаві речі
Замовкли всі, тірійці і троянці,
я хочу сказати, що глядачі, геть усі, зазирали в рота глашатаєві тих див, аж це за сценою вдарили в тулумбаси, засурмили сурми, ревонули гармати; та скоро галас той унишкнув, і тоді хлопчак підняв голос і почав такими словами:
- Правдомовну цю історію, яку ми показуємо вашому добродійству, дослівно взято з літописів французьких і тих балад гишпанських, які переказуються з уст в уста, так що навіть вуличники цитують їх з голови. Мова мовиться про те, як сеньйор дон Гайферос вибавив малжонку свою Мелісендру, коли її з'ясирили й тримали в полоні маври в гиш-панському городі Сансуеньї - так тоді називалася Сарагоса. Подивіться, панове-добродійство, ось сам дон Гайферос гуляє в кості, як про це співається в баладі:
Сидить і грає в кості дон Гайферос,
Не згадує уже про Мелісендру.
Та тут з'являється інша постать з вінцем на голові й берлом у руці, то цісар Карло Великий, Мелїсендрин ніби-отець. Угнівавшись на зятя за оспалість і безпечність, він вичитує йому добру молитву. Зважте, як він кипить і лютує, того й жди, що торохне його берлом по голові, а деякі автори твердять, що він і справді дав йому гарту та ще й доброго. Довго зятю втокмачував, що як той не відіб'є своєї малжонки, то зганьбить себе, а потім буцімто вирік:
Я сказав, а ти вирішуй.
Дивіться ж, панове-добродійство, як цісар повертається до дона Гай-фероса плечима й іде геть, як дон Гайферос з серцем і з досадою жбурляє і дошку, і кості, велить подати йому бронь і просить кузена свого Роланда позичити йому Дюрандалевого меча, Роланд позичити не згоден, проте пропонує себе товаришем у цьому важкому передузятті; але одчайдух обурено відмагається від його послуг. Мовляв, він сам визволить свою малжонку, навіть якби бранка сиділа в найглибшій глибці, отож він узброюється й одразу ж рушає в путь-дорогу. А зараз, панове-добродійство, позирніть на цюю-от вежу; гадається, що це одна з вартівень Сарагоського замку, нині Альхаферією званого, а дама в мавританському строї, яка стоїть на балконі - непорівнянна Мелі-сендра; не раз ізвідти поглядає вона на французький шлях, спогадує Париж, свого мужа і тим розважає себе в неволі. А ось перед вами нова сцена, досі ще не бачена. Ви бачите цього мавритянина? Ось він навшпиньки, тишком-нишком, з пальцем на устах, закрадається ззаду до Мелісендри. Ну, а зараз дивіться, як він цілує її просто в губи і як вона зразу ж відпльовується, втирає губи білим рукавом своєї сорочки, лементує-квилить і з журби рве на собі свої гарні коси, буцімто вони винні в цьому лиходійстві. А зараз погляньте он на того вельбучного мавританця, який стоїть на кружганку: то король Сансуеньї Марсилій; [460] він став свідком безчільності того мавра, і хоть мавр той його кузен і любленик, одразу ж наказує його злапати, всипати йому двісті гарячих і провести многолюдними вулицями:
Йдуть попереду герольди,
А позаду - жезлоносці.
Дивіться: ось уже ідуть виконувати присуд, а злочин же скоєно оце допіру. Річ у тім, що маври, не то що ми, не сидять за калавуром, поки слідство, їм не вручають копії акту дання вини.
- Хлопче, хлопче! - заволав тут Дон Кіхот.- Ти веди свою розповідь по гостинцю, а не збивайся на путівці та манівці. Щоб доскіпатися до правди, треба чимало перевірок і переперевірок.
На те з-за кону обізветься майстер Педро:
- Хлопче! Озирайся на задні колеса і слухайся цього пана - так буде ліпше. Тягни нитку повісті, а пітканням не захоплюйся, пам'ятай: де коротко, там ще й рветься.
- Гаразд,- відповів хлопчак і вів далі: - Он той верхівень у га-сконському плащі - се і єсть дон Гайферос, а оно його жона; відомщена за безчільність закоханого в неї мавра, з повеселілим і погіднішим личком виходить вона на балкон, перемовляється звідти з своїм мужем, маючи його за якогось мандрівця і обертаючись до нього з словами й речами, уже відомими нам з популярної балади, а саме:
Якщо будеш у Парижі,
Про Гайфероса дізнайся.
Я не стану їх відтворювати, бо розволіклість звичайно справляє нудьгу. Досить бачити, як дон Гайферос розпинає плаща, і з радісної Мелі-сендриної метушні ми здогадуємося, що вона його впізнала; ще мить, і вона спускається з балкона, щоби спасти на коня й поскакати геть з своїм любим мужем. Та - ой леле! - поділ її спідниці чіпляється за залізний випуст балкона, і Мелісендра зависає в повітрі. Та гляньте, як у найгіршій притузі спомагає нас милосердне небо: дон Гайферос під-гарцьовує до неї і, не переймаючись тим, порветься чи не порветься пишна її спідниця, підхоплює жону і потім, у млі ока, саджає її по-чо-ловіцьки в забедри й наказує їй триматися міцно й обіруч, щоб не впасти, охопить його стан, а то ж пані Мелісендра їздити так верхи не призвичаєна. Чуєш? Це румак заржав на радощах, що в нього такі їздці, така многоцінна й прегарна ноша: його пан і його пані. Ось вони розвертаються, виїжджають із міста й, веселі та щасливі, рушають на Париж. Час добрий вам, щирих закоханців паро - не пара всім на світі любленим! Щасливо доїхати до вашої дорогої батьківщини, і хай льос не перепинить бігу вашого коня! Дай Боже, щоб на радість вашим друзям і родичам ви прожили в мирі й згоді відпущені вам дні, і хай цих днів подовжиться стільки, скільки було їх у Нестора! Тут знову озвався майстер Педро:
- Простіше, хлопче, не буяй так високо, надутість завжди разить. Оповісник не відповів йому нічого й провадив далі:
- Від очей роззяв, звиклих усе підглядати, не сховалось, як спуска- [461] лася з балкона й сідала на коня Мелісендра; он вони роздзвонили про втечу королю Марсилію, а той повелів бити на сполох. Дивіться, як усе в них швидко-прудко: ось уже на всіх мечетях дзвонять на ґвалт, і місто гуде від дзвонів.
- Ну, це вже дзуськи! - впав у річ Дон Кіхот.- Щодо дзвонів ¦ майстер Педро сплохував: у маврів нема дзвонів, а єсть військові котли і такі жоломійки, подібні до наших гобоїв. Отож увесь цей сансуенський дзвін на ґвалт - не знать що, курзу-верзу.
Почувши теє, перестав майстер Педро дзвонити і сказав:
- Не уїдайтеся, ваша милость, пане Дон Кіхоте, за такий дріб'язок і не домагайтесь досконалості - все одно її не осягти. Чи ж у нас не виставляють кожен Божий день кумедій, де все півтора людського? А проте вони тішаться неабияким успіхом, і глядачі в надпориванні їм ляпають і кричать «браво». Говори далі, хлопче, і не слухай нікого, хай навіть у моїй виставі дурниць, що того маку на паляниці, у мене один клопіт: начинити собі капшука.
- Ваша правда,- притакнув Дон Кіхот. А хлопчак провадив:
- Погляньте, скільки пишної кінноти виступає з міста, щоб побігти вдогін за хрещеним подружжям, а сурми сурмлять, а жоломійки грають, а торбани і бубни б'ють. Боюся, що маври переймуть утікачів, ув'яжуть до кінського хвоста й приведуть назад - бодай не бачити такого позорища!
Побачивши й почувши Дон Кіхот стільки бусурменства і стільки навіженства, зміркував за благо спомогти втікачів; тож зірвався на рівні й покликнув товстим голосом:
- Не допущу, поки я живий, щоб при мені так підступно трактовано такого зацного рицаря й небояна коханця, як дон Гайферос. Спинись, плюгава галайстро! Не смійте гнатися-туритися за ними, а то я сточу з вами бій!
Як сказав, так і зробив, добув меча, плиг одним скоком до вертепу і давай з небаченим завзяттям і люттю бити лялькових маврів: тих скидав на землю, тим стинав голову, одних калічив, інших шаткував на капусту і в розпал тієї січі так кресонув навідліг, що якби майстер Педро не пригнувся, не скоцюрбився і не присів, Дон Кіхот зніс би йому голову так же завиграшки, буцімто вона в нього була марципанова. Майстер Педро гукав:
- Стійте, ваша милость, пане Дон Кіхоте, і зважте, що ви нівечите, січете й убиваєте не правдивих бусурменів, а фігурки з бібули! Ой, смутку мій! Він же нищить і стирає на гамуз усе моє добро!
А Дон Кіхот усе ще роздавав шабельні удари, гніздячи то обіруч, то плазом, то навскіс. У лічені хвилі, як два отченашї проказать, перекинув вертеп, порубав і на мак розбив усі ляльки та всю примусію, короля Марсилія було тяжко поранено, а в цісаря Карла Великого розполовинено і корону, і голову. Достойна публіка сполошилася, мавпуля втекла на дах, письмак перестрашився, пахолок перепудився, навіть у Санча Панси душа пішла в п'яти, бо як він сам присягався вже по тій шурі-бурі, він ще зроду-віку не бачив, щоб його пан так розходився. Вчинивши погром, Дон Кіхот трохи втишився й вирік: [462]
- Хотів би я оце бачити перед собою всіх тих,.хто не вірить і не бажає вірити, яке то благо на світі мандровані рицарі. Подумайте: аби не я, що було б з добрим доном Гайферосом і красунею Мелісендрою. Либонь, у цю хвилину собаки вже наздогнали б їх і вчинили розправу. Отож хай живе мандроване рицарство і хай воно піднесеться понад усе суще на землі!
- Хай собі живе,- пробекав жалібно майстер Педро,- а мені час помирати, я такий побідаха, що міг би сказати вкупі з королем Родрігом:
Вчора мав я ще державу,
А сьогодні навіть башти
Не лишилося у мене.
Ще півгодини, ба навіть півхвилини тому я вважав себе паном над царями й цісарями, у моїх кіннйцях, скринях та чувалах був чортів тиск коней та строїв, а зараз я яко наг, яко благ, я залишився голий, як турецький святий, а передусім я позбувся мавпи," і поки її впіймаю, з мене двадцять потів зійде. І все це через безтямну лють цього пана рицаря, а він же, як славлять, спомагає сиріт, направляє кривду й творить усякі інші благі діла, ось тільки його шляхетність обійшла стороною мене, хай будуть благословенні й високославні небеса з їхніми ангельськими чинами і престолами. Певне, вже Рицарю Сумного Образу судилося пошпетити моїх маріонеток і завдати мені горя.
Педрові жалі зворушили Санча Пансу, і він сказав так:
- Не плач, майстер Педро, і не побивайся, бо серце мені порветься. Знай, що пан мій Дон Кіхот - горливий католик і найщиріший християнин, і якщо до нього дійде, що він завдав тобі ущербку, то неодмінно побажає й зуміє віддати тобі та ще й віддячити з чохом.
- Аби ж то пан Дон Кіхот віддав хоча б за частину ляльок, то і я був задоволений, і сумління його милості залишилося б чисте, бо не спасеться той, хто присвоїв собі чуже добро проти волі власника і не віддячив йому.
- Авжеж,- сказав Дон Кіхот,- от тільки незрозуміло, майстре Педро, що саме з вашого добра присвоїв я собі?
- А то не присвоїли? - гукнув майстер Педро.- А те ось канцур'я розкидане-розметане на голій і яловій землі - хто ж його пошаткував і потрощив, як не грізна міць потужної вашої правиці? Чиї ж бо сії тіла, як не мої? І з чого б я ще контентувався, як не з них?
- Тепер я остаточно досвідчився,- відповів на те Дон Кіхот,- як досвідчувався уже не раз, а саме: мої переслідники-характерники спершу показують мені якийсь правдивий лик, а потім змінюють і лицюють його, як їм заманеться. Слухайте ж, панове-добродійство, кажу вам по щирості, мені примарилось, ніби все, що тут відбувається, відбувається направду, що Мелісендра - то Мелісендра, дон Гайферос - дон Гайферос, Марсилій - Марсилій, Карло Великий - Карло Великий, ось чому я вкинувся в таку пасію і, аби справляти повинність мандрованого рицаря, порвався спомогти й підсобити втікачам, і ось, такою шляхетною метою подвигнений, звершив усе те, чому єсте свідкували. Якщо ж склалось не так, як бажалось, не я причинен, а мої [463]mпереслідувачі-лиходД і хоть я сплоха в лихо вскочив, проте я сам собі присуджую тії збитки відшкодувати. Хай майстер Педро оцінить, скільки тії знівечені ляльки варті. Я ладен негайно сплатити в добрій обіговій монеті кастільській.
Майстер Педро вклонився й мовив:
- На менше я й не сподівався від нечуваної доброти християнської презацного Дон Кіхота з Ламанчі, істинного оборонця й милостивця всіх немаєтних і нужденних скитальців; так ось, панове, нехай пан корчмар і великий Санчо стануть за посередників між вашою милостю і мною і поцінують, чого варті чи могли бути варті поламані ляльки.
Корчмар і Санчо згодилися, і майстер Педро притьмом підібрав з землі безголового короля Марсилія Сарагоського й мовив:
- Зразу видно, що короля вже не воскресити, а тому, з вашого дозволу, я хотів би мати за його смерть, скін і внебовзяття півп'ята реала.
- Далій,- сказав Дон Кіхот.
- Ось за цей відруб згори донизу,- вів далі майстер Педро, беручи розрубаного цісаря Карла Великого до рук,- небагато заправити п'ять з чвертю реала.
- І немало,- вкинув слівце Санчо.
- Ні, небагато,- заперечив корчмар.- Я, яко посередник, пропоную округлити до п'яти.
- Дати йому цілих п'ять з чвертю,- мовив Дон Кіхот,- чверть реала туди, чверть реала сюди: підсумок нинішнього лиха від того не зміниться. І завершуйте боржій, майстре Педро, час вечеряти, я вже намлівся голодом.
- За цю ляльку,- сказав майстер Педро,- безносу й однозору, колишню красуню Мелісендру, я прошу, як велить сумління, два реали дванадцять мараведі.
- Хай ти сказишся,- гукнув Дон Кіхот,- якщо Мелісендра зі своїм мужем тепер уже принаймні не на кресах Франції: їхній же румак не то що біг, летом летів. Отож нема чого продавать мені фиги-миги й тицяти перед носа якусь безносу Мелісендру, тоді як справжня, якщо все гаразд, тепер зі своїм малжонком у Франції розляглась та й жартує, дай Боже, що кому гоже, нам же треба, пане майстре Педро, ходити навпростець і не кривити душею. Що далій?
Майстер Педро, бачачи, що Дон Кіхотовий розум знову затемнився, і він сів на свого коника, і боячись випустити його з рук, сказав так:
- Атож, це не Мелісендра, а одна з її служебок. Дайте мені за неї шістдесят мараведі, і ми квити.
В такий спосіб поціновано і всіх інших прикалічених маріонеток, і ціну двоє третейських арбітрів дещо скинули на втіху обох сторін; сума, зрештою, набігла до сорока реалів і трьох чвертів. Санчо одразу ж виклав гроші, але майстер Педро вивернув додатково ще два реали на ловитву мавпи.
- Дай йому, Санчо,- мовив Дон Кіхот,- не на мавпу-угадницю, а на кварту-розрадницю, і ще двісті реалів я дав би у віддяку тому, хто міг би сказати напевне, що сеньйора донья Мелісендра і сеньйор дон Гайферос уже у Франції, в родинному колі.
- Ніхто не міг сказати цього краще, ніж моя мавпа,- заявив май- [464] стер Педро,- але нині п сам дідько не впіймає. А втім, я думаю, що голод і любов до господаря дадуться взнаки, вночі вона почне нишпорити, а вранці ми з нею, Бог дасть, побачимося.
Зрештою та лялькодраківка завершилася, і всі в добрій згоді й лагоді повечеряли коштом Дон Кіхота гойного того вечора, як ніколи.
Ще спозаранку поїхав чолов'яга зі списами й галябардами, а як задніло, прийшли до Дон Кіхота попрощатися письмак і пахолок: перший повертався додому, а другий збирався далі верстати путь, і Дон Кіхот дав йому на дорогу дванадцять реалів. Майстер Педро більше не ставав з Дон Кіхотом на прю, він-бо добре його знав. Він устав ні світ ні зоря і, підібравши недогибки свого вертепу й підхопивши мавпу, теж подався галайсвіта. Корчмар же, досі з Дон Кіхотом незнайомий, дивувався непомалу і його химородам, і його гойності. Санчо на розказ свого пана вельми гойно йому заплатив, і близько восьмої ранку, попрощавшись нарешті з корчмарем, рицар та його джура покинули заїзд і пустилися в дорогу, а ми з ними не поїдемо, бо нам пора розповісти про інші околичності, потрібні для розуміння сієї знакомитої історії.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
