Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ XIX, де оповідається пригода закоханого вівчаря та інші істинно потішні події
Уїхавши не з-так далеко од дон Дієгового села, здибався Дон Кіхот із двома чи то кліриками, чи то студентами та з двома посполитими: всі четверо були верхами на ступаках ослиної породи. Один студент віз при собі зелений цератяний клунок, в якому було, напевне, білизни трохи та, може, ще дві пари панчіх грубої вовни, а другий мав лише дві новенькі рапіри до фехтування з ремінними патичками. І селяни везли різні різнощі: поярмаркували, видима річ, десь у містечку та й верталися оце до села з куплею. Зарівно школярі, як і селяни, здивувались великим дивом, зуздрівши Дон Кіхота, як і всі, що вперше його, бувало, побачать; аж-аж-аж кортіло їм довідатись, що воно за людина така, проти всіх інших одмітна. Дон Кіхот оддав "їм чолом і, дізнавшись, що дорога в них та сама, запропонував їм свій супровід; просив тільки, щоб ходи трохи придержали, бо кінь його з їхніми ослицями не зійде. З чемності він пояснив їм коротким словом, хто він такий, яке в нього звання і який промисел: зовуть його, сказав, на властиве ім'я Дон Кіхотом із Ламанчі, а на прізвисько - Рицарем Левів, бо він, мовляв, належить до тих мандрованих рицарів, що в пошуках пригод блукаються по всьому білому світі. Для селян те було все одно, що їм би по-грецьки говорено або по-хараманськи, а студентам ні: вони одразу зміркували, що Дон Кіхот несповна розуму, проте дивились на нього з зачудуванням і шанобою. Один із них сказав:
- Якщо ваша милость, пане рицарю, не має певної мети подорожі, звичаєм тих, що пригод собі шукають, то нехай вашець із нами іде: побачите найбагатше і найпишніше весілля, якого ще зроду не було ані в Ламанчі, ані в усіх околицях на багато-багато миль.
Дон Кіхот спитав, чи не князь який те весілля справляє, що він його аж он як хвалить.
- Не князь,- одказав студент,- а селянин із селянкою: він на всю округу багач, вона - вродлива, що й міри нема. Весілля лаштується невидане й нечуване, справлятимуть його на луговині коло села молодої. Молоду тую називають, величаючи, Кітерія-Вродниця, а молодого - Камачо-Багатій; їй буде років із вісімнадцять, а йому двадцять і два; пара із них славна, хоть і дейкають деякі мудрагелі, яким усе на світі відомо, що Кітеріїн рід кращий, мовляв, за Камачів, та то вже тепер байдуже: золото, кажуть, хоть яку щербину заліпить. А сей Камачо, правда, щедровитий собі вдався і надумав тую луговину геть усю клечанням обхилити, що й сонцеві нелегко буде до зеленого морогу до-світити, не то що. А вже тих танців назамовляв, то будуть і з мечами, і з брязкальцями, бо в його селі брязкотуни є напрочудо, а чечіткарів, то нема що й казати - наскликав їх до гибелі. Та не тими дивами, що я вже сказав і ще міг би додати, буде се весілля пам'ятне, а тим, гадаю, що вдіє на ньому безталанний Басільйо. Се, бачте, вівчар із того ж таки села, що й Кітерія, сусіда близький - двір уз двір живуть вони собі, що й дало Амурові привід воскресити в пам'яті людській призабуте вже кохання Пірама й Тісби: з самого-бо малку, із пуп'янку, [424] сказати б, закохався той Басільйо в Кітерію, і вона ж оддаровувала йому тисячними знаками невинної прихильності; все село говорило, жартуючи, про ті їхні дитинні любощі. Як же стали діти до зросту доходити, заборонив Кітеріїн батько Басільєві і до хати їхньої вступати, куди він, бувало, по вподобі своїй учащав, а щоб не було того клопоту, що бійся раз у раз та стережися, поклав старий доньку свою за багатого Камача віддати. Щоб же за Басільєм їй бути, то шкода й мови: природа щедро його обдарувала, а фортуна - не вельми. А як правду сказати, отак без завидків, то хлопець він хоч куди: чи залізяку кидати, чи навсилки боротись, чи в гилки грати, то він усе перший; бігає, як той олень, стрибає не кажи ти цап, креглі б'є навдивовижу, співає, наче той жайвір, як візьме в руки гітару, то вона в нього аж вимовляє, а вже шпагою орудує, то де ще такого мастака знайдеш.
- Уже заради одного сього хисту,- впав у річ Дон Кіхот,- заслуговував би сей юнак одружитись не то з уродливою Кітерією, ба і з самою королевою Джіневрою, якби ще жива була, на зло Ланцелотові і всім іншим розрадникам та розлучникам.
- Еге, розкажіть се моїй жінці! - обізвався Санчо, що доти мовчав і тільки прислухався до розмови.- По її думці, то женитись мона тільки з рівнею, як тої приказки, що, каже, чухайся віл з волом, а кінь з конем. А як на мене, то нехай сей молодець Басільйо, що я вже його влюбив, бере собі тую панну Кітерію, а хто любу пару розпарує, хай тому Господь царство небесне, вічний покій подарує! (Санчо хотів сказати якраз навпаки).
- Якби всі тії брались, котрі кохаються,- сказав Дон Кіхот,- то було б поламане батьківське право вибору і присуду, коли і з ким дітей своїх слушне дружити; якби зважити на дівочий розум, то інша обрала б собі отецького наймита, а інша - першого-ліпшого хорошуна, що в око їй упаде, будь він неприторенний гультяй і паливода. Кохання-бо і прихильність легко осліплюють розумові очі наші, конче потрібні для вибору стану, а при одруженні можливість помилки надто велика: треба неабиякої обачності і особливої ласки Божої, аби тут на вірну стежку впасти. Хто вибирається в довгу подорож, розглядається, перш ніж рушити, за якимось надійним і приємним сопутником; чому ж би мав інакше той чинити, хто на всю жизняну дорогу аж до останньої смертяної зупинки товариша собі вибирає, щоб усюди його супроводив, і в ліжку, і за столом, як то буває між чоловіком і жінкою? Законна-бо дружина - то не товар, що, купивши, можна й назад вернути, і перемінити, і обміняти, то вже довічна нерозлука: узяв собі ту сув'язь на шию, то вже правдивий гордіїв узол, що годі його розплутати, поки смерть косою не розрубає. Багато дечого далося б іще про сю матерію сказати, та зносить мене охота почути од пана ліценціата ще деякі подробиці Басільєвої історії.
На те одказав бакаляр чи, як його назвав Дон Кіхот, ліценціат:
- До тієї історії лишається мені хіба ось що додати: скоро дізнався Басільйо, що вродницю Кітерію видають за Камача-Багатія, то ніхто вже не чув і не бачив, щоб хлопець коли посміхнувся чи слово яке розумне промовив. Ход-ить усе, лебедаха, сумний та думний, мурмотить щось там сам до себе - знати по всьому, умом стерявся. Ні сон, ні їжа [425] його не беруться: хіба коли кисличку яку з'їсть та приляже - спав чи не спав - десь надворі на сирій землі, мов звіря те несмисленне; часом стане та в небо дивиться, а то вриється очима в землю та й застигне недвигою, мов та статуя вбрана, що тільки одяг на нім од вітру ворушиться. Коротка річ, такий одчай упав йому на душу, що як завтра Кі-терія-Вродниця скаже «так», то боїмось (ми ж його добре знаємо), що буде то для нього смертним вироком.
- А ще, мо', Господь і одверне,- сказав Санчо.- Дав Бог рану, дасть і ліки; невгадно, що завтра буде; од вечора до рання скільки тих годин, а за одну хвильку й хата розсипатись може; буває дощ і сонце заразом; сьогодні здоров лягаєш, а завтра, дивись, і не встанеш... І ще скажіть - хто може похвалитись, що забив гвіздка в колесо Фортуни? А певне, що ніхто. До того ж між жіноцьким «так» і «ні» і голки не встромиш, бо нема куди. Аби б тая Кітерія щирим та вірним серцем Басілья любила, то буде йому щастя повна торба; недарма ж то кажуть, що кохання такі окуляри носить, крізь які мідь за золото здається, злидні за розкоші, а шмарки за перли.
- Коли вже тобі заціпить, окаяннику! - крикнув тут Дон Кіхот.- Як почнеш оті приказки та прикладки низати, то й сам Юдун не переслухає, бодай би тебе в пекло вхопив! Ну що ти, бестіє, тямиш у тих гвіздках та колесах і в усіх тих речах?
- Овва! - одказав Санчо.- Хто моїх речей не розбира, тому вони за нісенітницю здаються, воно й не диво. Та байде мені про те: як я сам себе розумію, то й знаю, що не багато в моїй мові дурниць. То тільки ваша милость, аби я що сказав чи що зробив, зараз ладні усе крихтику-вати.
- А щоб уже тебе скрутило, як ти отак слова перекручуєш! - обурився знову Дон Кіхот.- Критикувати треба говорить, а не крихти-ку'вати!
- Та ви-бо, пане, до мене не дуже чіпляйтесь,- одмовив Санчо,- бо я собі в столиці не ріс і в Саламанці не вчився, то ненароком і пропущу, бува, яку літеру, а де то й лишню вставлю. Не можна ж, далебі, вимагати од саяжан, щоб вони говорили, як толедяни, та є й такі толедя-ни, що не вельми-то по-панському втнуть.
- Авжеж,- обізвався ліценціат,- хто виріс на Кожум'яках та на Торговиці, той не може говорити так добре, як ті, що день у день попід соборною галереєю шпацірують,а всі ж вони толедяни. Чистою, поправною, виразною і добірною мовою розмовляють, власне, освічені столичани, навіть як вони народились у Махалаонді: кажу освічені, бо є серед них чимало й неуків, а освіта ж то й дає навід до граматично правильної мови, що закріпляється навиком. Я, панове, грішним ділом студіював канонічне право у Саламанці і непомалу тим пишаюсь, що вмію висловлювати думку ясно, просто і виразно.
- Якби ви менше тим пишались, що рапірою орудуєте краще, ніж язиком,- сказав другий студент,- то пасли б на своєму курсі передніх, а не задніх.
- Слухайте, бакаляре,- відповів ліценціат,- ви явно недооцінюєте мистецтво шермицерії і припускаєтесь тим величезної помилки.
- Ні, се не помилка, а незаперечна істина,- заявив КорчуеЛо.- [426] Коли ваша хіть, я хоч і зараз доведу се на ділі: рапіри при вас, оказія добра, в мене є сила в руках і одвага в серці (а се ж річ не мала), і я примушу вас признати мені рацію. Отож злізайте, ставайте в позитуру, демонструйте ваші випади, млинки і різні там штудерні фінти, а я поборюся з вами своїм новим, простацьким манером і, маю в Бозі надію, покажу вам зорі небесні середо дня, бо ще той не родився, перед ким я п'ятами мав би кивати, і той не виріс, кого б я не міг на лопатки покласти.
- Не знаю, як там буде з п'ятами,- одказав фехтувальник,- а тільки може статися, що, де вперше ногою ступите, там вам і могила готова: укладе вас на вічний спочинок погорджуване вами мистецтво.
- Діло покаже! - мовив Корчуело.
І, скочивши як стій із осла свого, рвучко схопив одну з рапір, що віз ліценціат.
- Е, ні, так не годиться,- втрутився тут Дон Кіхот.- Я буду в сім поєдинку за посередника й суддю, що вирішує всілякі спірні питання.
По сій мові зсів із Росинанта і став із списом в руці посеред дороги; тим часом ліценціат, зграбно граючи корпусом, виступив уже проти Корчуела, що й собі йшов на суперника, крешучи, як то кажуть, з очей блискавиці. Ті ж двоє селян, що з ними їхали, стежили, з ослів не злазячи, за сією смертовбивчою трагедією. Навпрост, навкіс, навсібіч, навід- ' ліг, обіруч вихав Корчуело рапірою, мов градом густим та частим без ліку сипав, сікався роздроченим левом, та той його лютий порив гамувала патичка на ліценціатовій рапірі, яка раз у раз у рот йому тикала, що хоть цілуй її, мов святощі які, тільки з меншою, може, побожністю. Чи довго, чи коротко ліценціат перелічив кінчиком зброї всі ґудзики на ба-каляровій хламиді, а поли так попанахав, що тільки лахміття з них по-ліповими мацаками метлялось, двічі бриля йому з голови збив і так його ухоркав, що з того пересердя й досади схопив бідаха рапіру свою за руків'я і загилив її щосили кудись у білий світ; один із тих селян, писар громадський, який побіг її шукати, свідчив навпослі, що першеназвана рапіра залетіла нібито аж на три чверті милі, і свідчення те потверджує ще раз відому істину, що вміння силу боре.
Змордований Корчуело сів долі, і Санчо, підійшовши до нього, сказав:
- Ось послухайте, пане бакаляре, моєї ради: їй же то Богу, не треба вам нікого на оте фертування викликати, змагайтесь краще, хто далі кине чи хто кого під силки поборе, бо такі ваші літа, така й сила; а серед тих шпажистих та рапіристих такі, славлять, є, що тобі і в голчане вушко кінчиком улучать.
- Ну, нічого,- сказав Корчуело.- Воно й добре, що дано мені пам'яткового: на власнім досвіді спізнав я свою велику помилку.
Тоді встав, обняв ліценціата - то були друзі, а то ще більші стали. Писар десь забарився, рапіри шукаючи, то й ждати його не хотіли, а рушили мерщій у дорогу: думка була зарані доїхать до Кітеріїного села, бо там же вони й жили всі.
По дорозі, скільки там її зосталось, ліценціат усе вихваляв мистецтво фехтування, супроводжуючи свою мову ваговитими доказами та різними математичними фігурами й викладками: всі переконались, що він [427] у тій науці справді неабиякий мастак, а Корчуело вилікувався од своєї упертості.
Осмеркло вже, та здавалось їм, як до села доїжджали, що небо над ними вигравало безліччю зірок блискотючих. І музика люба та розмаїта здалеку до них долинала: були там, либонь, флейти й тамбурини, цитри й цимбали, брязкала й бубни. Під'їхавши ближче, побачили, що між клечанням альтани, спорудженої при в'їзді в село, мерехтіла сила-си-ленна каганців, не боячись вітру-леготу: там так легесенько повівав, що й листочок на вітті не ворухнеться. А музики то були на весілля найняті, снували собі гуртками по тій урочій містині - хто танцював, хто співав, а хто грав на якому струменті. На лугу тому, сказав би, шугала радість і буяла втіха. Ще якіс.ь люди ставили примістки, звідки завтра зручніше було б дивитися на танці та вистави, уряджувані задля подвійної врочистості - весілля Камача-Багатія та похорону бідного Басілья.
Дон Кіхот не хотів до села заїжджати, хоть і як припрохували його селянин з бакаляром: вимовився тим (і та причина була, на його думку, більш ніж достатня), що мандровані рицарі мають звичай спати радше десь у полі чи в лісі, аніж у якій оселі, хоч би й під золотою крівлею; тим і звернув він трохи з дороги на превелику досаду Санчові, якому вбилося в тямку розкішне гостювання у дон Дієговому замку, чи нехай і будинку.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
