Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Федеріко Ґарсіа Лорка Поет у Нью-Йорку Переклад Михайла Москаленка
ЖИВЕ НЕБО
Не зможу нарікати,
як не знайду, чого шукав.
Між каменів без соку та порожнявих комах
не побачу двобою сонця з істотами з плоті й крові.
Та я піду в найперший краєвид відгомонів, рідин і пульсів,
який пронизує новонароджену, дитину, і де затерто кожну грань,
аби чути: усе, що шукаю, віднайде свою радісну ціль,
коли я пролітатиму, розвіяний з коханням та пісками.
Туди не досягне ні іній вигаслих очей,
ані волання дерева, занапащеного хробаками.
Там усі форми заховують послідовно
єдиний нестямний вираз навального руху.
Ти не ступиш і кроку вперед, крізь хмару пелюсток:
розчиняться в повітрі твої цукрові зуби,
і перебіжне листя папороті не погладиш,
так, щоб не чуть остаточного жаху від слонокості.
Там, посеред коріння та в серцевині вітру
стає зрозумілою правда оманливих речей,
нікелевий плавець, що вистежує хвилю найтоншу,
та нічна череда корів на червоних жіночих ніжках.
Не зможу нарікати, як не знайду, чого шукав.
Та я піду в найперший краєвид вільготи й пульсів,
аби чути; усе, що шукаю, віднайде свою радісну ціль,
коли я пролітатиму, розвіяний з коханням та пісками.
Повсякчасний холодний політ над порожніми руслами,
над зграями вітерців і човнами, що на мілинах.
Хистка перепона у вічності грізній та непорушній,
і, нарешті, любов без світання. Любов! Навіч зрима любов!
V В ХАТИНІ ФЕРМЕРА (СЕЛО БІЛЯ НЬЮБУРГА)
МАЛИЙ СТЕНТОН
— Dо yоu lіке mе?
— Yes, and yоu?
— Yes, yes.
Коли я зостаюсь один,
зі мною ще залишаються твої десять років,
троє сліпих коней,
п'ятнадцять твоїх облич із лицем у саднах
і малесенькі плями ознобу на кукурудзянім листі.
Стентоне, синку, Стентоне!
Опівночі рак виходив у коридори
і розмовляв з порожнявими равликами документів;
рак найживіший, повен термометрів і хмарин,
із цнотливим жаданням яблука, щоб його солов'ї клювали.
В оселі, де рак оселився,
в астрономічному безумі тріскають білі стіни,
і по найменших стайнях, і по галявах лісів
блискавка опіку горить багато літ.
Мій біль надвечір сходив кров'ю,
коли твої очі були двома мурами,
коли твої руки були двома землями,
в моє тіло — гомоном трави.
Моя агонія шукала свою одіж,
укрита порохом, подерта псами,
ти без трепету за нею йшов
аж до затворів темної води.
О мій Стентоне, дурнику, найпрекрасніший серед звірят,
з матір'ю, що її розтерзали сільські ковалі,
з братом, який опочив під склепіннями,
з Іншим братом, якого пожерли мурашники,
І з раком без дротяних огорож, який пульсує в оселях!
Є годувальниці, які приносять дітям
ріки моху та гіркаві стебла,
І негритянки нерідко йдуть на горішні поверхи
і наставляють пастки на щурів.
Бо правда й те, що люди мають за доречне
жбурляти горлиць до сміттєвих ям,
і я знаю, чого хочуть ті, що на вулицях
гарячкове стискають нам кінчики пальців.
Твоя невинність, Стентоне — це лев'яча гора.
В день, коли рак напав на тебе,
і закинув тебе у спальню, де від пошесті вимерли гості,
І розкрився крихкою трояндою сухих шибок і ніжних рук,
щоб забризкати тванню зіниці плавців у морі,
ти сам шукав мою агонію в траві,
мою агонію із квіттям жаху,
в той час, як німий хмурий рак, що прагнув укластись до тебе,
сипав пил на червоні землі простирадлами гіркоти
і розписував труни
гілочками замерзлими — борною кислотою.
Стентоне, до лісу йди зі своїми дримбами,
йди, щоб навчитися небесних слів,
які сплять у стовбурах, у хмарах і черепахах,
сплять у поснулих псах, у свинці, у вітрі,
сплять у безсонних лілеях, у водах без віддзеркалень, —
щоб навчитись того, що твій народ забуває, синку.
Коли вибухне війна,
я лишу шматок сиру для твого пса в конторі.
Твої десять років будуть листям,
яке опадає на одіж мертвих,
це будуть десять троянд крихкої сірки
на плечі мого досвіту.
А я, Стентоне, я один, забутий усіма,
з блідими твоїми обличчями на вустах,
голосячи, буду ломитись крізь зелені статуї Малярії.
КОРОВА
Лежала зранена корова.
Струмки й дерева Їй на роги
п'ялися, й кров спливала в небі.
Було у морді щось бджолине
під вусами густої слини.
Карався досвіт білим ревом.
І мертві, і живі корови,
червоний жар і мед обори,
ревли, заплющуючи очі.
Уже корову можна їсти;
хай відає про те коріння
та хлопчик, що наваху гострить.
А горі блідістю взялися
яремні вени та проміння.
Тремтять задерті сторч копита.
Хай відають про те і місяць,
і ніч, і вижовклі твердині:
корова, ставши прахом, зникла.
Вже відійшла вона з воланням
крізь вистиглих небес руїни,
де заїдають смертю п'яні.
Книга: Федеріко Ґарсіа Лорка Поет у Нью-Йорку Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
