Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Першими від політичних імпотентів відвертаються політичні хвойди. / Олександр Перлюк

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович


Другого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де вибухає сварка між простаками, Аймар з Александрії на щось натякає, а Адсо розважає про святість і екскременти диявола. Відтак Вільям з Адсом повертаються у скрипторій, Вільям бачить дещо цікаве, утретє бесідує про дозволеність сміху, але в кінцевому підсумку не може роздивитись те, що хотів би

Перед тим як піднятись у скрипторій, ми зайшли до кухні, аби щось перекусити, бо ми ще нічого не їли, відколи прокинулись. Я одразу підкріпився кухлем гарячого [144] молока. Велика плита з південного боку вже палала, мов кузня, а тим часом в печі пікся хліб на цілий день. Двоє козопасів розкладали тушу тільки-но забитої вівці. Поміж кухарів я постеріг Сальватора, який усміхнувся мені своїм вовчим ротом. Тут я побачив, як він бере зі стола рештки вчорашньої курки і крадькома тицяє їх козопасам, а вони ховають їх у свої кожухи, задоволено гигикаючи. Але це помітив і головний кухар, який збештав Сальватора: «Ото вже мені келар з тебе, - сказав він, - ти маєш порядкувати монастирськими дібрами, а не тринькати їх!»

(1) Дзеркалом світу (лат.).

«Вони ж Filii Dei(1), - сказав Сальватор, - Йсус ка-зав-бо, зчините для него те, що зчините для одного з цих вбогих!»

«Братчик чортів, мінорит смердючий! - гаркнув на нього кухар. - Ти вже не серед своєї голодраної братії! Про те, щоб давати дітям Божим, подбає абатове милосердя!»

Сальватор спохмурнів на виду і, вкрай сердитий, обернувся: «Жаден я тобі не братчик-мінорит! Я'сьм мтнах Sancti Benedicti(2)! Merdre a toy(3), богомиле гівняний!»

«Від богомилачую, і богомилка та сучка, якути граєш тут по ночах прутнем своїм христопродавчим, плюгавче один!»

Сальватор притьмом вигнав козопасів і мимохідь кинув на нас стурбований погляд: «Брате, - озвався він до Вільяма, - оборонь свій чин, що моїм не є, повідж йому, що filios Francisci(4) не суть христопродавці! - Відтак шепнув мені на вухо: - Олжа се, тьху», - і сплюнув на землю.

Кухар грубо виштовхав його за двері і зачинив за його спиною двері. «Брате, - шанобливо сказав він Вілья-мові, - я не говорив зле про ваш чин і про святих людей, які до нього належать. Я розмовляв з цим лжеміноритом і лжебенедиктинцем, а він ні риба ні м'ясо».

«Я знаю, звідки він прийшов, - примирливо мовив Вільям. - Але тепер він - такий самий чернець, як і ти, і йому теж належиться братня пошана».

(1) Діти Божі (лат.).

- Святого Бенедикта (лат.).

(3) Тут: Іди до дідька (споте, фр.). Фарс «Убу-король» французького драматурга Альфреда Жаррі (1873-1907), якого вважають предтечею театру абсурду, починається власне зі слова merdre (насправді такого слова У Французькій мові нема).

(4) Діти Франциска (лат.).

[145]

«Але він пхає носа туди, де не треба, бо його захищає келар, і він сам вже став вважати себе келарем. Порядкує в абатстві і вдень, і вночі, мовби все це його!»

«Чому вночі?» - спитав Вільям. Кухар махнув рукою, мовляв, він не бажає говорити про нечестиві речі. Вільям більш нічого його не питав і допив своє молоко.

Моя цікавість розпалювалася все дужче й дужче. Зустріч з Убертином, поголоски про Сальваторове і келаре-ве минуле, дедалі частіші натяки на братчиків і міноритів-єретиків, які я чув у ті дні, небажання учителя розповісти мені про фра Дольчина... Вервечка образів у моїй голові почала складатися в картину. От, приміром, бувши в дорозі, ми принаймні двічі бачили процесії флаґеллантів. За першим разом місцева людність дивилась на них, як на святих, за другим разом пішов поголос, що вони єретики. А то були ті самі люди. Вони ходили процесіями по вулицях міста, пара за парою, прикриті лише у соромливих місцях, позбувшись будь-якого почуття стиду. Кожен з них мав у руці шкіряний бич, яким вони били себе по спині до крові, щедро проливаючи сльози, немовби своїми очима бачили страсті Спасителеві, і жалібним співом благали Господнього милосердя і помочі від Богородиці. Не лише вдень, а й уночі, запаливши свічки, у зимову студінь, великими натовпами ходили вони навколо церков, простиралися в покорі перед вівтарями, а попереду йшли священики зі свічками і корогвами, і були то не лише посполиті чоловіки й жінки, але й шляхетні матрони, купці... Чинились тоді великії діла покаяння, крадії віддавали награбоване, інші теж визнавали свої злочини...

Та Вільям дивився на них байдуже і сказав мені, що то не правдиве каяття. Він говорив тоді те саме, що сказав уранці: доба великого покаяльного очищення добігла кінця, а в цей спосіб проповідники лишень дають якийсь лад побожності юрби, щоб не захлиснуло її прагнення іншого каяття, яке справді було єретичним і наводило на всіх пострах. Але різниця, хоч вона й була, зоставалась для мене геть неясною. Мені здавалось, що вона не у вчинках одних чи других, а в тому, як церква судила про той чи той вчинок. [146]

Мені згадалась бесіда з Убертином. Вільям, безперечно, на щось натякав, він намагався розтлумачити Убертинові, що різниця між його містичною (і православною) вірою та схибленою вірою єретиків не така вже й велика. Убер-тин на це образився, немов ця різниця для нього цілком очевидна. У мене тоді склалося враження, що він відрізняється від інших саме тим, що вміє добре бачити відмінності. Вільям склав із себе обов'язки інквізитора, бо втратив здатність їх бачити. Тому йому не хотілося говорити зі мною про того таємничого фра Дольчина. Але, мислив я собі, тоді очевидно, що Вільям втратив благовоління Господа, який не лише велить бачити різницю, але й, сказати б, наділяє своїх обранців здатністю її бачити. Убертин і Клара з Монтефалько (навколо якої теж були самі грішники) були святими саме тому, що вміли розрізняти. Оце і є святість.

Але чому Вільям не вмів розрізняти? Його ум був такий гострий, а в явищах природи він тямив помічати найменшу відмінність і найменшу подібність між речами... Я поринув у ці думки, а Вільям допивав своє молоко, коли ми почули, як з нами хтось вітається. То був Аймар з Александрії, з яким ми запізналися були в скрипторії - мене тоді вразив вираз його обличчя, на якому вічно побутував кривий усміх, немов він ніяк не міг збагнути, чому всі людські створіння такі пусті, не надаючи, однак, сій космічній трагедії надто великого значення. «То що, брате Вільям, ви вже освоїлись у цім вертепі недоумків?»

«Це, гадаю, домівка мужів, гідних шани за свою святість та ученість», - обережно мовив Вільям.

«Колись так і було. Коли абати робили своє діло, а бібліотекарі - своє. Ви ж бачили там, нагорі, - кивнув він на верхній поверх, - як той німець, напівтруп з очима сліпця, побожно вислуховує марення того іспанця, сліпця з очима трупа, і всі щоранку очікують пришестя Антихриста. Нарихтували нових пергаменів, а нових книжок обмаль... Ми тут сидимо і не рухаємося, а там, у містах, Щось діється... Колись наші монастирі керували світом. Нині цісар, бачте, згадав про нас - сюди їдуть його друзі на зустріч з його ворогами (я знаю дещо про вашу місію, ченці балакучі, вони ж не мають іншого до роботи). Але [147] сам сидить у місті, бо тільки звідти можна правити цією кращою. Ми тут збираємо зерно і вирощуємо птицю, а там лікті шовку обмінюють на штуки льону, штуки льону - на мішки спецій, і все це - на добрі гроші. Ми тут бережемо свої скарби, а там скарби помножують. І книжки. Куди кращі від наших».

«Звісно, на світі діється чимало нового. Але чому ви вважаєте, що це абатова провина?»

«Бо він віддав бібліотеку в руки чужинців і порядкує так, що обитель стала схожа на цитадель, єдиною метою якої є захист бібліотеки. У бенедиктинському абатстві на італійській землі італійці мають вирішувати італійські питання. А що ж нині роблять італійці, які вже навіть папи не мають? Торгують, виробляють, а тому багатші від французького короля. То ж робім так і ми - якщо ми вміємо гарно переписувати книжки, чому б нам не переписувати їх для університетів, чому б більше не цікавитися тим, що діється там, за горами? Я не маю на увазі цісарського двору, з усією повагою до вашої місії, брате Вільям, я говорю про те, що роблять болонці і флорентійці. Звідси ми б могли керувати потоком прочан і купців, які їдуть з Італії в Прованс і назад. Чому б не допустити в бібліотеку творів, написаних посполитим наріччям, тоді вона б збагатилася й авторами, які латиною вже не пишуть. А натомість нами керує гурт чужинців, які далі провадять бібліотеку так, ніби в Клюні абатом все ще добрий Одільйон...»

«Але ж настоятель - італієць», - мовив Вільям.

«Та що там настоятель, - з такою ж кривою усмішкою сказав Аймар. - Замість голови у нього - бібліотечна шафа. Поточена хробаками. Щоб дошкулити Папі, він приймає в обитель братчиків... я маю на увазі тих єретиків, вигнанців з вашого пресвятого чину... а щоб догодити цісареві, скликає сюди ченців з усіх монастирів півночі, ніби у нас нема своїх майстерних переписувачів і знавців греки й арабської, ніби у Флоренції чи в Пізі нема купецьких синів з багатих і щедрих родин, які охоче вступили б в орден, якби він дав їхнім батькам змогу помножити свою могутність і престиж. Але тут поблажливість до речей світу сього згадують лише тоді, коли треба дозволити [148] німцям... ох, Господи милий, спопели ж язик мій, бо норовить він виказати речі мало достойні!»

«В обителі діються мало достойні речі?» - неуважно поспитав Вільям, наливаючи собі ще трохи молока.

«Ченці теж люди, - прорік Аймар. Відтак додав: - Але тут вони меншою мірою люди, ніж деінде. Ясна річ, я нічого вам не говорив».

«Дуже цікаво, - мовив Вільям. - Це лише ваші гадки, чи й інші думають так, як ви?»

«Й інші теж, багато хто так думає. Не один з тих, хто тепер оплакує нещасливу долю бідолашного Адельма, не надто б сумував, якби у прірву впав хтось інший - той, хто забагато вештається по бібліотеці».

«Що ви маєте на увазі?»

«Я вже й так забагато сказав. Ми тут всі дуже балакучі, ви вже, певно, це помітили. З одного боку, мовчання тут вже більш ніхто не дотримується. А з другого - доводять його до крайнощів. А замість того, щоб говорити чи мовчати, належить діяти. У золоту добу нашого чину, коли настоятель не мав належного гарту, всього лиш одна чаша отруєного вина - і місце для наступника було вільне. Я сказав вам усе це, ясна річ, брате Вільям, не тому, що ремствую проти абата чи інших братів. Хай Бог боронить, лиха звичка ремствувати мені, на щастя, не властива. Але я б не хотів, щоб абат просив вас розслідувати щось про мене, чи про когось іншого, приміром Пацифіка з Ті-волі чи Петра з Сант'Альбана. До бібліотеки ми ніякого стосунку не маємо. Але хотіли б мати. То ж викрийте це зміїне кубло, ви ж стількох єретиків спалили».

«Я ніколи нікого не спалив», - сухо відповів Вільям.

«Це я просто так, до слова, - погодився Аймар з широкою усмішкою. - Гарного вам полювання, брате Вільям, але вночі будьте обережні».

«А чому не вдень?»

«Бо вдень тут дбають про тіло з допомогою доброго зілля, а вночі збавляють розуму з допомогою лихого. Не дуже тому вірте, що в прірву Адельма підштовхнули чиїсь РУки, ані тому, що чиїсь руки запхнули Венанція у глек (3) кров'ю. Є тут хтось, хто не хоче, щоб ченці самі вирішували, куди іти, що робити і що читати. І намагається з [149] допомогою пекельних сил або заклять чаклунів, які знаються з пекельними силами, збити з пантелику цікавські голови...»

«Ви маєте на мислі отця-зілляра?»

«Северин з Сант'Еммерано - достойний чоловік. Звичайно, він - німець, як і Малахія...» Ще раз показавши, який він далекий від ремствування, Аймар піднявся нагору до своєї праці.

* * *

«Що ж він хотів нам сказати?» - спитав я.

«Усе і нічого. У монастирі ченці завжди воюють між собою, шоб запевнити собі головство у спільноті. У Мель-ку так само, але, мабуть, ти, бувши новіцієм, не мав ще нагоди це усвідомити. Втім, на твоїй землі здобути владу над монастирем означає завоювати собі позицію, з якої можна на рівних говорити з імператором. А в цій країні все по-іншому, імператор далеко, навіть коли він в Римі. Тут нема двору, тепер вже навіть папського. Зате є міста, як ти, напевне, помітив».

«Звичайно, і вони мене вразили. Міста в Італії зовсім інші, ніж у моїх сторонах... Це не лише місце мешкання: всі рішення приймаються в містах, всі тут завжди на майдані, і більше важать міські радці, ніж імператор чи Папа. Ці міста... кожне з них наче окреме королівство...»

«А королями їхніми є купці. А їхньою зброєю є гроші. Гроші в Італії виконують іншу роль, ніж у твоїй чи моїй країні. Вони в обігу повсюди, але деінде життя великою мірою все ще опановане обміном дібрами, який його упорядковує. Обмінюють все - птицю і снопи збіжжя, серпи і підводи, а гроші потрібні, щоб купувати весь цей крам. І ти, певно, помітив, що в італійських містах все навпаки - дібра потрібні для того, щоб здобувати гроші. Навіть священики, єпископи і чернечі ордени мусять розраховуватися грішми. Ясна річ, саме тому бунт проти влади проявляється тут як заклик до вбогості, і бунтуються проти влади якраз ті, хто не має доступу до грошових відносин, саме тому кожен заклик до вбогості викликає таку напругу і такі суперечки, а хто надто ревно проповідує вбогість, того ціле місто, від єпископа до маґістрата, вважає своїм [150] ворогом. Інквізитори відчувають сморід диявола там, де хтось збунтувався проти смороду екскрементів диявола. Зрозумівши це, зрозумієш і сенс Аймарових слів. У золоту добу ордену з бенедиктинських абатств пастирі керували паствою вірних. Аймар хоче повернути цю традицію. Але тепер життя пастви змінилося, і абатство може відновити цю традицію (і свою колишню славу та могутність), лише якщо саме зміниться і сприйме нові звичаї пастви. А оскільки паствою нині керують не зброєю чи пишнотою обрядів, а грішми, то Аймар хоче, щоб весь устрій обителі і навіть бібліотека були підпорядковані тому, щоб приносити гроші».

«А як все це стосується злочинів чи злочину?»

«Цього я ще не знаю. А тепер я б хотів піднятися нагору. Ходімо».

Ченці вже працювали. У скрипторії панувала тиша, але то не була та тиша, яку породжує працьовитий супокій сердець. Беренґарій, який прийшов тільки-но перед нами, зустрів нас збентежено. Інші ченці підвели голови від своєї праці. Вони знали, що ми тут намагаємось знайти щось, що стосується Венанція, і сам напрям їхніх поглядів скерував нашу увагу на порожнє місце під вікном, яке виходило на центральний восьмикутник.

Хоч днина видалась дуже холодна, в скрипторії було досить тепло. Недарма він був розташований над кухнею, з якої надходило досить тепла, а до того ж комини обох долішніх печей проходили через стовпи, які підтримували два ряди гвинтових сходів, розміщених у західній і південній башті. У північній башті, в протилеглому кінці великої зали, сходів не було, зате була велика грубка, яка палала, ширячи приємне тепло. Крім того, підлогу вкривала солома, і це робило наші кроки нечутними. Отже, найгірше опаленою була східна башта, і я справді помітив, що, оскільки монахів у скрипторії працювало не так багато і залишалось доволі вільних місць, мало хто хотів сідати за розміщені з того боку столи. Коли згодом я усвідомив, що тільки гвинтові сходи східної башти вели не лише вниз, до трапезної, але й уверх, до бібліотеки, я подумав було, чи система опалення зали не влаштована за мудрим розрахунком так, щоб знеохотити ченців до [151] цікавського винюхування у тому напрямку і полегшити бібліотекареві стеження за входом в бібліотеку. Але я, мабуть, переборщив трохи у своїх підозрах, убого мавпуючи свого вчителя, бо відразу зрозумів, що влітку такий розрахунок мало що б дав, тим паче, помислив собі я, що влітку той кут найбільше освітлює сонце, а отже він знову ж таки менш привабливий.

Стіл бідолахи Венанція стояв задом до великої грубки і був, мабуть, чи не найзручніше розміщеним. Тоді я ще мало відав про життя у скрипторії, але згодом провів там немало часу і знаю, яких страждань завдають -писареві, рубрикаторові чи книжникові довгі зимові години за столом, коли пальці коцюбнуть на стилосі (бо навіть при нормальній температурі після шести годин писання пальці вражає страхітливий «чернечий корч», - а великий палець болить, мовби його товкли у ступі). Тому на полях рукописів нерідко можна подибати фрази, що їх переписувач зоставив як свідчення своїх страждань (і нетерплячості), приміром, «Дяка Богові, скоро темніє», чи «Ох, мені б келих вина!», чи ще «Нині зимно, світло слабке, пергамен з ворсом, робота не клеїться». Як каже стародавнє прислів'я, перо тримають лише три пальці, але працює все тіло. І все тіло болить.

Та мова була про Венанціїв стіл. Він був менший, ніж інші, як, зрештою, всі столи, розміщені навколо восьмикутного подвір'я і призначені для книжників, тоді як столи під вікнами зовнішніх мурів, призначені для мініатюристів та переписувачів, були більшими. Венанцій теж використовував пюпітр, бо, ймовірно, зазирав в позичені монастирем рукописи, які переписувались. Під столом були низькі полиці, де громадилися розрізнені аркуші; а що всі вони були латиною, я дійшов висновку, що то були його недавні переклади. Написані поспіхом, вони не були оформлені як сторінки книги, бо згодом їх, мабуть, мали передати переписувачеві і мініатюристові. Тому прочитати щось там було годі. Поміж цих аркушів було кілька книжок грекою. Ще одна грецька книга була розкрита на пюпітрі, саме над нею Венанцій працював як перекладач у попередні дні. Я тоді ще не знав греки, але учитель мій сказав, що то був твір якогось Лукіяна, у якому розповідається [152] про людину, обернену на осла. Я згадав тоді подібну казку Апулея, яку новіціям зазвичай суворо не радили читати.

«Навіщо Венанцій перекладав це?» - спитав Вільям Беренґарія, який од нас не відступав.

«її замовив у нашого монастиря синьйор Мілана, і за це монастир матиме привілей на виробництво вина у деяких маєтках на сході, - Беренґарій вказав рукою кудись далеко. Але відразу ж додав: «Не подумайте, що обитель бере за гроші замовлення від мирян. Але замовник постарався, щоб венеційський дож позичив нам цей цінний грецький рукопис, а одержав його він од візантійського кесаря, і по завершенні Венанцієвої праці ми б зробили два списки - один для замовника, а другий - для нашої бібліотеки».

«Яка не цурається включати до своєї збірки й поганські казки», - мовив Вільям.

«Бібліотека свідкує про істину і помилку», - пролунав голос у нас за спиною. То був Хорхе. Я ще раз здивувався (та немало доведеться мені ще дивуватися у наступні дні), як раптово і негадано з'являвся сей дідуган, немов то ми його не бачимо, а не він нас. Мені було невтямки, що робить сліпий у скрипторії, але згодом я зрозумів, що Хорхе був всюдисущий, він бував у всіх закутках обителі. Часто бував він і в скрипторії - сидів на скрині біля каміна і мовби слідкував за всім тим, що відбувається в залі. Якось я почув, як зі свого місця він голосно спитав: «Хто це йде нагору?» - звертаючись до Малахії, який саме йшов до бібліотеки, ступаючи по соломі, яка приглушувала його кроки. Всі ченці дуже його поважали і часто зверталися до нього по допомогу, читаючи йому важко зрозумілі уступи, запитуючи його думку про якийсь коментар чи радячись, як краще зобразити якусь звірину чи якогось святого. Він же спрямовував у порожнечу свої погаслі очі, немов вдивляючись у сторінки, що жили в його пам'яті, і відповідав, що лжепророків зазвичай зображають єпископами, а з уст їм вискакують жаби, або пояснював, якими самоцвітами мають бути прибрані мури небесного Єрусалима; що арі-маспів слід малювати на мапах поблизу землі пресвітера [153] Йоана(1) - і радив не зображати їх потворність надто яскраво: достатньо нашкіцувати їх приблизно, аби лиш можна було їх впізнати, адже вони не мають збуджувати надто уяву, а відразливість їхня не повинна викликати сміху.

Якось я почув, як він радить одному коментаторові, що тлумачити recapitulatio(2) в текстах Тихонія треба за святим Августином, аби уникнути донатистської єресі. Іншого разу я почув, як він дораджує спосіб відрізняти єретиків від схизматиків при укладанні коментарів. А ще якось він пояснював розгубленому книжникові, яку книгу той має шукати в каталозі бібліотеки, мало не вказуючи сторінку, на якій вона згадана, й запевняючи його, що бібліотекар радо видасть йому цю книгу, бо то твір богонатхненний. Врешті одного разу я почув, як він сказав, що таку і таку книгу не варто шукати, хоч вона і є в каталозі, бо ще п'ятдесят років тому її погризли миші і вона розсиплеться в руках у того, хто її торкнеться. Одне слово, він був воістину пам'яттю бібліотеки і душею скрипторію. Іноді він напучував ченців, чуючи, як вони теревенять між собою: «Поспішіть свідкувати про істину, час бо вже близько!» - натякаючи на пришестя Антихриста.

«Бібліотека свідкує про істину і помилку», - сказав тоді Хорхе.

«Звісно, Апулей і Лукіян провинні у багатьох помилках, - мовив Вільям. - Але під покровом своїх вигадок ця казка містить і добру мораль, бо навчає, як дорого доводиться розплачуватися за власні помилки, та й зрештою я вважаю, що історія чоловіка, оберненого ослом, натякає на перетворення душі, оскверненої гріхом».

«Можливо», - сказав Хорхе.

«Утім, тепер я розумію, чому під час тієї розмови, про яку він розповідав учора, Венанція так зацікавила проблема комедії; бо ж казки такого штабу теж можна прирівняти до комедій старожитніх авторів. І одні, і другі не розповідають, як трагедії, про людей, що існували насправді, вони, каже Ісидор, мовлять про людей вигаданих: "fabulae

(1) Пресвітер Йоан - міфічна постать з середньовічних легенд, християнський правитель далеких східних країв. Його називали також християнським володарем Азії, правителем татарів, імператором Ефіопії.

(2) Стисле повторення (лат.).

[154]

noetae a fando nominaverunt quia non sunt res factae sed tan-tum loquendo fictae(1)"».

Спершу я не міг зрозуміти, навіщо Вільям вдався в цю вчену діятрибу, і то з чоловіком, який, схоже, не полюбляє подібних тем, та відповідь Хорхе показала мені, яким проникливим був мій учитель.

«Мова того дня йшла не про комедії, а лише про доз-воленість сміху», - насупившись, мовив Хорхе. А я чудово пам'ятав, що, коли напередодні Венанцій згадав про ту бесіду, Хорхе заявив, що не пригадує її собі.

«Ага, - недбало кинув Вільям, - а я думав, ви розмовляли про вигадки поетів і дотепні загадки...»

«Говорили ми про сміх, - сухо сказав Хорхе. - Погани писали комедії, щоб спонукати глядачів до сміху, і чинили зле. Господь наш Ісус Христос ніколи не розповідав ані комедій, ані казок, а лише прозорі притчі, які алегорично навчають нас, як заслужити собі рай, і нехай так буде».

«Цікаво, - мовив Вільям, - чому вам так не до вподоби думка, що Ісус теж сміявся. Гадаю, сміх, як і купіль, - чудовий засіб для лікування гуморів та інших тілесних хворостей, зокрема меланхолії».

«Купіль - добра річ, - мовив Хорхе, - навіть Акві-нець радить їх, щоб позбутися смутку, адже то лиха пристрасть, коли вона не звернена до зла, яке можна побороти відвагою. Купіль відновлює рівновагу гуморів. А сміх трусить тілом, спотворює риси обличчя і робить людину подібною до мавпи».

«Мавпи не сміються, сміх властивий людині, він є знаменням її розумної природи», - мовив Вільям.

«Знаменням розумної природи людини є також слово, а словом можна блюзнити Бога. Не все те, що властиве людині, обов'язково благе. Сміх - знамення глупоти. Той, хто сміється, не вірить у те, з чого сміється, але й не ненавидить його. А отже сміятися зі злого означає не бажати поборювати його, а сміятися з доброго означає не усвідомлювати сили, з якою добро поширює само себе. Тому-то Правило гласить: "decimus humilitatis gradus est si

(1) Поетичними назвали їх казками, бо вони оповідають не про речі дійсні, а про речі вигадані (лат.). З «Етимологій» Ісидора з Севільї.

[155]

non sit facilis ac promptus in risu, quia scriptum est: stultus in risu exaltat vocem suam"'».

«Квінтильян, - перебив мій учитель, - твердить, що сміх належить стримувати в панегірику, з огляду на гідність, але його слід заохочувати в багатьох інших випадках. Тацит восхваляв іронію Кальпурнія Пізона, а Пліній Молодший писав: "aliquando praeterea rideo, jocor, ludo, homo sum"(2)».

«To все погани, - відрік Хорхе. - Правило каже: "scurrilitates vero vel verba otiosa et risum moventia aeterna clausura in omnibus locis damnamus, et ad talia eloquia disci-pulum aperire os non permittimus"(3)».

«Але коли Христове слово вже тріумфувало на землі, Синезій з Кирени сказав, що божество зуміло сумірно сполучити комічне й трагічне, а про цісаря Адріяна, мужа звичаїв возвишених і душі naturaliter християнської, Гелій Спарціян твердив, що той умів чергувати хвилини веселощів з хвилинами поважності. І, врешті, Авсоній радить помірковано дозувати серйозне і грайливе».

«Але Павлін Ноланець і Климент Александрійський остерігають нас проти цих глупств, а Сульпіцій Север каже, що святого Мартина ніхто ніколи не бачив ані в полоні гніву, ані в полоні веселощів».

«Одначе згадує деякі репліки святого, які можна б назвати spiritualiter salsa(4)», - мовив Вільям.

«Вони були влучні й мудрі, а не смішні. Святий Ефраїм написав паренезу проти смішок серед монахів, a "De ha-bitu et conversatione monachorum"(5) радить уникати непристойностей і жартів, немовби то отрута гаспида!»

«Але Гільдеберт сказав: "admittenda tibi joca sunt post seria quaedam, sed tamen et dignis ipsa gerenda modis"(6). А Йоан із Солсбері дозволяв скромні веселощі. Навіть [156] Єкклезіаст, на якого посилається ваше Правило і з якого ви цитували уступ про те, що сміх - прикмета дурня, допускає принаймні мовчазний сміх сумирної душі».

(1) Десятий ступінь послуху полягає в тому, щоб не піддаватись легко поривам сміху, бо ж написано: дурень у сміху підносить голос свій (лат.).

(2) Іноді я сміюся, жартую, граюся, бо я людина (лат.).

(3) Непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову (лат.).

(4)Дотепним (лат.).

(5) Про монаше облачення і бесіду (лат.).

(6) Після серйозної бесіди треба дозволити жарти, але вони повинні мати належну міру (лат.).

«Душа спокійна, лише коли споглядає істину і насолоджується сповненим добром, а з істини і добра не сміються. Ось чому Христос не сміявся. Сміх породжує сумнів». «Але іноді треба сумніватися».

«Не бачу для цього причини. Коли зроджується сумнів, належить звернутися до авторитету, до слів якогось святого отця чи учителя церкви, і тоді будь-яка підстава для сумніву зникне. Мені здається, що ви надто переймаєтеся всілякими сумнівними теоріями, як-от вчення паризьких логіків. Та святий Бернард вміло дав відсіч кастратові Абеляру, який намагався піддавати всі проблеми холодному і мертвому раціональному аналізові, віддаючи все на поталу розумові, не просвітленому писаннями, вирікаючи своє "це так, а це не так(1)". Звичайно, той, хто погоджується з цими вельми небезпечними ідеями, схильний схвалювати і жарти неука, який сміється з того, що насправді є єдиною істиною, даною нам раз і назавжди. Тому, сміючися, неук немов каже "Deus non est"(2)». «Превелебний Хорхе, мені здається, ви несправедливо називаєте Абеляра кастратом, адже знаєте, що такої долі він зазнав через чужу підлість...»

«Через свої гріхи. Через пиху своєї віри у людський розум. Бо віру посполитих висміяно, таїни Божі оголено перед всіма (принаймні деякі глупаки до цього бралися), питання вишніх речей потрактовано легковажно, отців же взято на глузи, бо вони вважали, що такі питання належить радше замовчувати, ніж розв'язувати».

«Я не згоден, всечесний Хорхе. Бог хоче, щоб ми використовували свій розум для з'ясування багатьох неясних речей, які писання дозволило нам тлумачити на власний розсуд. Коли хтось пропонує якесь твердження, то перед тим, як повірити в нього, ви спершу мусите з'ясувати, чи воно прийнятне, бо розум наш сотворений Богом, і те, що любе нашому розумові, напевне любе й розумові божественному, [157] про який, зрештою, нам відомо лише те, що через аналогію, а часто й через заперечення, ми висновуєм з міркувань нашого розуму. Тому іноді, щоб підірвати фальшивий авторитет абсурдного твердження, противного розумові, належним знаряддям може бути і сміх. Часто сміх потрібен також для того, щоб збити з пантелику лихих і ясно, як Божий день, показати їхню глупоту. Про святого Мавра розповідають, що погани вкинули його в окріп, а він ремствував, що купіль захолодна; поганський правитель, щоб перевірити, в глупоті своїй запхав руку в воду і попікся. Гарно вчинив сей святий мученик, висміявши ворогів віри».

(1) Натяк на твір Абеляра «Так і ні» (див. Глосарій і далі в тексті).

(2) Бога нема (лат.).

Хорхе недобре посміхнувся: «В оповідках, що їх полюбляють проповідники, можна знайти чимало таких байок. Святий, занурений в окріп, страждає задля Христа і стримує свої крики, а не забавляється дитячими витівками перед поганами!»

«Бачите? - мовив Вільям. - Оповідка ся здається вам противною розумові, і ви звинувачуєте її в тому, що вона смішна! Нехай невидимо і здержуючи вуста, ви смієтеся з чогось і хочете, щоб я теж не сприймав цього всерйоз. Ви смієтеся зі сміху, та все ж смієтесь».

Хорхе роздратовано махнув рукою: «Жартуючи зі сміху, ви втягуєте мене в пусті балачки. Але самі знаєте, що Христос не сміявся».

«Я цього не певен. Коли він пропонує фарисеям кинути перший камінь, коли питає, хто зображений на монеті, якою сплачують податок, коли вживає гру слів, кажучи "Ти es petrus"(1), він, мислю собі, дотепними своїми речами хоче присоромити грішників і підтримати на дусі прихильників. Дотепність видно і в його словах, звернених до Каяфи: «Ти сказав». А коментуючи книгу пророка Єремії, де Бог каже Єрусалимові "nudavi femora contra faciem tuam"(2), - Єронім пояснює: "sive nudabo et relevabo femora et posteriora tua"(3). Отже, навіть Господь висловлюється дотепно, щоб збити з пантелику тих, кого хоче покарати. І ви добре знаєте, що у найгарячіший момент бороть-

'Ти - камінь (Петро) (лат.). Див. Мт 16, 18.

(2) Закочу подолки твої над обличчя твоє (лат.). Єр 13, 26.

(3) Оголить і покаже стегна свої і зад свій (лат.).

[158]

би між клюнійцями і цистерціянцями перші висміювали других, звинувачуючи їх у тому, що ті не носять штанів. А в «Speculum Stultorum»(1) оповідається про те, як осел на ймення Бурий замислюється, що б сталося, якби вночі вітер підняв ковдри, і чернець побачив свій ерам...»

Ченці навколо засміялися, а Хорхе розлютився: «Ви мені втягуєте оцих братів у дурнуваті забави. Я знаю, що францисканці звикли здобувати собі прихильність поспільства подібними дурницями, але про ці забави я скажу вам словами одного вірша, почутого від когось з ваших проповідників: turn podex carmen extulit horridulum(2)».

Сказано це було дещо зарізко. Вільям поводив себе зухвало, але тепер Хорхе звинувачував його в тому, що слова його погано пахнуть. Я замислився, чи сувора ця відповідь не означає, що старець велить нам покинути скрипторій. Та Вільям, ще недавно такий войовничий, зробився напрочуд смиренним.

«Прошу прощення, всечесний Хорхе, - мовив він. - Мої вуста зрадили мої думки, я не хотів бути нешанобливим до вас. Мабуть, те, що ви кажете, правда, а я помилявся».

Супроти цього вишуканого чину покори Хорхе лиш крекнув, що могло означати як задоволення, так і прощення, і йому нічого іншого не залишалося, як вернутися на своє місце, та й ченці, які під час дискусії поступово підходили до нас, знов повернулися до своїх робочих столів. Вільям знову став навколішки перед Венанцієвим столом і почав нишпорити між паперами. Своєю покірливою відповіддю Вільям здобув собі кілька секунд спокою. І те, що він побачив протягом цих кількох секунд, подвигнуло його на пошуки у наступну ніч.

То тривало дійсно кілька секунд. Бо одразу ж до нього підступив Бенцій, вдаючи, буцім забув свій стилос на столі, коли був підійшов, прислухаючись до розмови з Хорхе, шепнув Вільямові, що йому терміново треба з ним поговорити, і призначив йому зустріч за лазнею. Вільям, мовляв, має вийти першим, а він його невдовзі наздожене.

(1) Дзеркало дурнів (лат.).

(2) Тут зад його випустив паскудний звук (лат.).

[159]

Вільям вагався якусь мить, тоді покликав Малахію, який з-за свого стола біля каталога слідкував за всім, що діялося навколо, і попрохав його, щоб той, зважаючи на мандат, одержаний від настоятеля (він наголосив на цім своїм привілеї), поставив когось сторожити стіл Венанція, бо для розслідування конче потрібно, щоб ніхто до нього не наближався впродовж цілого дня, аж поки Вільям не вернеться. Він сказав це голосно, таким чином не лише зобов'язуючи Малахію наглядати за монахами, але й монахів наглядати за Малахією. Бібліотекар не міг не погодитися, і ми з Вільямом вийшли.

Поки ми йшли через город, прямуючи до лазні, розташованої позаду лічниці, Вільям зауважив:

«Схоже, багатьом не до шмиги, що до рук мені потрапить щось, що лежить на Венанцієвому столі або під ним».

«І що ж це таке?»

«Мені здається, що цього не знає навіть той, кому це не до шмиги».

«Отже, Бенцієві нічого нам сказати, він тільки нас хоче виманити зі скрипторію?»

«Це ми зараз дізнаємось», - мовив Вільям. Невдовзі Бенцій і справді наздогнав нас.

Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович

ЗМІСТ

1. Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
2. ПРИМІТКА Адсів рукопис розділений на сім днів, а...
3. ДЕНЬ ПЕРШИЙ Першого дня ЧАС ПЕРШИЙ,...
4. Першого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Вільям провадить вельми...
5. Першого дня ЧАС ШОСТИЙ, де Адсо замиловується порталом...
6. Першого дня КОЛО ЧАСУ ДЕВ'ЯТОГО, де Вільям провадить...
7. Першого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ДЕВ'ЯТОГО, де описано відвідини...
8. Першого дня ВЕЧІРНЯ, де описано відвідини решти абатства,...
9. Першого дня ПОВЕЧЕР'Я, де Більші і Адсо тішаться радою...
10. ДЕНЬ ДРУГИЙ Другого дня...
11. Другого дня ЧАС ПЕРШИЙ, де Бенцій з Упсали звіряє дещо,...
12. Другого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де вибухає сварка між простаками,...
13. Другого дня ЧАС ШОСТИЙ, де Бенцій повідає дивну...
14. Другого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де виявляється, що настоятель...
15. Другого дня ПІСЛЯ ВЕЧІРНІ, де, хоч розділ цей короткий,...
16. Другого дня ПОВЕЧЕР'Я, де відчиняється вхід у Вежу, по...
17. Другого дня НІЧ, де нарешті вдається проникнути в...
18. ДЕНЬ ТРЕТІЙ Третього дня ВІД ХВАЛИТЕН ДО ЧАСУ...
19. Третього дня ЧАС ШОСТИЙ, де Адсо вислуховує звірення...
20. Третього дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де Вільям розповідає Адсові...
21. Третього дня ВЕЧІРНЯ, де знов точиться бесіда з...
22. Третього дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я, де Убертин повідає Адсові...
23. Третього дня НІЧ, де Адсо у сум 'ятті душі сповідається...
24. ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ Четвертого дня...
25. Четвертого дня ЧАС ПЕРШИЙ, де Вільям примушує спершу...
26. Четвертого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Адсо б'ється у любовних...
27. Четвертого дня ЧАС ШОСТИЙ, де Адсо йде по трюфелі і...
28. Четвертого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де прибувають кардинал...
29. Четвертого дня ВЕЧІРНЯ, де Алінард, схоже, постачає цінні...
30. Четвертого дня ПОВЕЧЕР'Я, де Срльватор веде річ про...
31. Четвертого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я, де описано ще одні...
32. Четвертого дня НІЧ, де Сальватор жалюгідно дає себе...
33. ДЕНЬ П'ЯТИЙ П'ятого дня ЧАС...
34. П'ятого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Северин розповідає Вільямові...
35. П'ятого дня ЧАС ШОСТИЙ, де знаходять убитого Северина,...
36. П'ятого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де чиниться справедливий суд і...
37. П'ятого дня ВЕЧІРНЯ, де Убертин рятується втечею, Бенцій...
38. П'ятого дня ПОВЕЧЕР'Я, де лунає проповідь про пришестя...
39. ДЕНЬ ШОСТИЙ Шостого дня...
40. Шостого дня ХВАЛИТНИ, де призначено нового келаря, але не...
41. Шостого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Адсо, слухаючи «День гніву», -...
42. Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО, де Вільям тлумачить...
43. Шостого дня ЧАС ШОСТИЙ, де відтворюється історія...
44. Шостого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де настоятель...
45. Шостого дня МІЖ ВЕЧІРНЕЮ І ПОВЕЧЕР'ЯМ, де коротко...
46. ДЕНЬ СЬОМИЙ Сьомого дня НІЧ,...
47. Сьомого дня НІЧ, де сіпається екпіроза, а з причини...
48. ОСТАННІЙ АРКУШ Обитель горіла три дні і три ночі, й...
49. ГЛОСАРІЙ Абеляр, П'єр (Pierre Abelard, 1079-1142) -...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate