Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Хосе Ортега-і-Гасет Безхребетна Іспанія (Деякі історичні зауваги) Переклад В'ячеслава Сахна

Творча сила націй - це quid divinum, геній або хист, такий же своєрідний, як Поезія, Музика та релігійність. Народи великого інтелекту позбавлені цієї риси, натомість її доволі мають народи, невдатні до наукової праці та творчості. Афіни, попри свій гострий розум, не зуміли націоналізувати Середземноморський схід; тим часом Рим і Кастілія, небагаті на інтелект, створили дві величезні національні структури.

Не зайве було б детальніше розглянути риси цього націоналізаторського хисту. Та на часі досить зазначити імперативність цього хисту. Він не вимагає теоретичного знання і багатої уяви, глибокої й заразливої емоційності на зразок релігійності. Це вміння хотіти і вміння повелівати.

Отже, повелівати - це не просто переконування чи, навпаки, принука, а дивовижне поєднання одного й другого. Моральне вщеплювання і матеріальна принука глибоко закорінені в кожному акті панування. На превеликий жаль, я не поділяю антипатії сучасного пацифізму до насильства; без нього не було б нічого з того, що ми найбільше цінуємо в минулому, а якщо його вилучити з майбутнього, то годі уявити, який безлад запанує в світі. Втім, ясна річ, шляхом самого насильства ніколи не було зроблено нічого, що не заслуговувало б жалю.

Силоміць утворені псевдооб'єднання - недовгочасні, і зникають, не залишивши в історії помітного сліду. Хіба не впадає у вічі різниця між цими ефемерними конгломератами народів та справжніми, змістовними поєднаннями? Порівняйте страхітливі монгольські імперії Чінгісхана або Тимура із Стародавнім Римом і сучасними націями Заходу. В ієрархії насильства постать Чінгісхана є неперевершеною. Хто такі Александр, Цезар чи Наполеон у порівнянні з пекельним генієм, надлюдиною-кочівником, упокорювачем півсвіту, котрий промандрував із своєю степовою юртою [144] з Далекого Сходу до твердинь Кавказу? Порівняно з Іваном Грозним, який не вмів читати й писати, не визнавав ніяких релігій і цурався всяких ідей, Александр, Цезар, Наполеон є носіями ідеї Salvation Army. Імперія монголів триває за життя коваля, котрий викував її крицею свого меча; витвір Цезаря, навпаки, тривав століття і прогучав відлунням у тисячоліттях.

У всякому справжньому поєднанні сила має додатній характер; реальна потуга завжди полягає в національній догмі, привабливому проекті спільного життя. Відкинемо будь-яку статичну інтерпретацію спільного національного життя і спробуємо витлумачити його динамічно. Просто так собі люди гуртом не живуть; такий зв'язок a priori існує тільки в родині. Спільноти, що входять до держави, живуть разом задля чогось; це спільність намірів, прагнень, великого пожитку. Гуртом живуть не для того, аби бути вкупі, а щоб робити щось укупі. Коли Рим підкорює довколишні народи не самими легіонами, вони почувають себе прищепленими до латинського дерева і плекають певні надії. Рим був для них, мов якесь велике життєдайне підприємство, де всі можуть співпрацювати. Рим був проектом всесвітньої організації, вищою правовою традицією, досконалим урядуванням, скарбницею одержаних від Греції ідей, які додавали життю великосвітськості, святечності та досконаліших утіх. Того дня, коли Рим перестав бути прекрасним завтра, Імперія розпалась.

Учора, минулий час, традиція не є вирішальним чинником для нації. Ця помилка постає, як я вже зазначав, з пошуків кореня держави у сім'ї, родовій, пращурній спільноті, загалом у минулому. Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра.

Що стосується сили, то визначити її місію неважко. Хоч би яка глибока була історична доконечність союзу між двома народами, це заходить у суперечність з приватними інтересами, примхами, ницістю, пристрастями і, найбільше, загальними передсудами, що тримаються на поверхні непокірливої народної душі. Все це не витримує критики з погляду історії та цивілізації, суперечить природі людини і стає на шляху історії. Дійовим засобом проти цього є лиш сила - велика політична хірургія.

З висоти цих міркувань, немов з обсерваторії, поглянемо тепер з майже астрономічної перспективи у далечінь, на сьогодення Іспанії. [145]

Одним з найприкметніших феноменів іспанського політичного життя в останні двадцять років стала поява регіоналізмів, націоналізмів, сепаратизмів, тобто рухів етнічного й територіального відокремлення. Чи багато іспанців усвідомлює справжню історичну реальність цих рухів? Боюся, що ні.

Для переважної більшості каталонський і баскський «націоналізм» є штучним рухом, який видуманий, скажімо так, «з нічого», без глибоких на те причин та мотивів, і виник з доброго дива якихось кільканадцять років тому. З цього випливає, що Каталонія і Країна Басків доти не були соціальними єдностями, відмінними від Кастілії чи Андалусії. Іспанія, мовляв, була однорідною масою, без якісних перервностей, без внутрішнього розмежування її частин. А розводити балачки про регіони, про різні народи, про Каталонію, про Еускаді - це все одно, що встромити ножа в однорідну масу і розкраяти на різні організми одвічне, компактне ціле.

Якісь там люди, спонукувані економічною захланністю, власними амбіціями, більш-менш келейною заздрістю, умисне підривають національну єдність своїми свавільними діями. Той, хто має таке уявлення про сепаратистські рухи, висновує з логічною послідовністю, що єдиний метод боротьби з ними полягає в їх придушенні шляхом прямих утисків, переслідування їх ідеї, їх організації та їх членів. Це втілюється в таку, наприклад, конкретну форму. В Барселоні та Більбао змагаються «націоналісти» й «унітаристи»; тож центральна влада мусить надати нездоланну силу, яку вона, як тотальна влада, має, одній з ворогуючих сторін; ясна річ - унітарній. Це. принаймні те, чого домагаються баскські та каталонські центристи, і з їхніх уст нерідко можна почути таке: «Сепаратистів не годиться трактувати як іспанців»; «усе владнається, коли центральна влада настановить нам губернатора, котрий би прислухався до нас».

Мої міркування про витоки, характер, трансцендентність і трактування цих сепаратистських прагнень украй відмінні. Мені здається, що унітаризм, котрий до сьогодні протистоїть каталоністам і біскаїстам, є продуктом каталонських та біскайських голів, зроду нездатних [146] (говорю загалом, шануючи конкретні особи) зрозуміти історію Іспанії. Для них усе ясно, як божий день: Іспанія - витвір Кастілії, тож усі підстави вважати, що тільки кастільські голови мають адекватні органи для розуміння великої проблеми інтегральної Іспанії. Я не раз потішався, уявляючи собі, що було б, якби тисячу років тому не кастільці, а унітаристи, каталонці й біскайці, були уповноважені кувати таку величезну річ, яку ми називаємо Іспанією. Гадаю, що вони, неспроможні підняти єдину Іспанію, б'ючись лобами в стіну, перетворили б півострів на тисячу кантонів. Оскільки, як ми згодом побачимо, таке розуміння «націоналізмів» і спосіб боротьби з ними є, своєю чергою, сепаратизмом і партикуляризмом. Це те саме каталонство і біскайство, тільки з протилежним знаком.

Додати в закладки

  
Переклад Translate