Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
Третього дня ВЕЧІРНЯ, де знов точиться бесіда з настоятелем, Вільямові спадають на гадку деякі неймовірні ідеї, як розгадати загадку лабіринту, і йому це якнайрозсудливіше вдається. Відтак подають сир в мундурі
Настоятель чекав на нас. Вигляд він мав похмурий і стурбований. В руці він тримав якийсь аркуш.
«Я оце дістав листа від конкського настоятеля, - сказав він. - Він повідомляє ім'я того, кому Йоан довірив очолити французьких стрільців і дбати про безпеку папської легації. Він не військовий, не придворний, і водночас також член посольства».
«Рідкісне поєднання різноманітних чеснот, - занепокоєно мовив Вільям. - Хто ж то може бути?»
«Бернард Ґі, або ж Бернардо Ґвідоні, називайте його як хочете».
У Вільяма вирвався вигук його рідною мовою, якого ні я, ні абат не зрозуміли, і може, це й краще для всіх, бо слово, яке вимовив Вільям, пролунало якимсь непристойним свистом.
«Все це мені не подобається. - додав він притьмом. - Бернард довгі роки був пострахом єретиків в околицях [236] Тулузи і написав Practica officii inquisitionis heretice pra-vitatis(1) для тих, кому випаде переслідувати і знищувати вальденсів, беґінів, святеників, братчиків та дольчиніян».
«Знаю. Знаю цю книжку, гідну подиву за її вченість».
«Так, вченість її гідна подиву, - погодився Вільям. - Він відданий Йоанові, який останніми роками довірив йому чимало поручень у Фландрії і тут, на півночі Італії. Навіть коли його призначили в Галісію єпископом, він так і не з'явився у своїй єпархії, а й далі провадив свою інквізиторську діяльність. Я думав, що тепер він таки прийняв єпископство в Лодеві, але, схоже, Йоан знов узяв його до діла, і саме тут, у північній Італії. Чому саме Бернард і чому він має очолити стрільців?...»
«На це є відповідь, - мовив настоятель, - і вона підтверджує всі побоювання, які я висловив учора. Ви добре знаєте - хоч мені ви в цьому зізнатися не хочете, - що ті самі тези про убожество Христа і церкви, які підтримала Перуджійська капітула, опираючись на численні богословські аргументи, далеко не так розсудливо підтримує чимало єретичних рухів, поведінка яких далека від ортодоксії. Неважко довести, що позиція Михаїла Чезен-ця, яку перейняв імператор, це та сама позиція, що і в Убертина та Ангела Кларенця. Щодо цього обидві легації дійдуть згоди. Але Ґі може піти далі, і він на це здатен: він спробує довести, що Перуджійські тези тотожні позиціям братчиків або лжеапостолів. Ви згодні зі мною?»
«Ви маєте на увазі, що це правда, чи що Бернард Ґі скаже, що це правда?»
«Скажімо, я маю на увазі, що він це скаже», - обережно погодився настоятель.
«Щодо цього я згоден. Але це було передбачено. Тобто було відомо, що до цього справа може дійти й без Бернар-да. Щонайбільше Бернард зробить це ефективніше, ніж більшість тих нікчемних придворних, і дискутувати з ним доведеться тонше».
«Так, - мовив абат, - але тепер перед нами питання, про яке ми говорили вчора. Якщо ми до завтра не знайдемо винного у цих двох, а може, й трьох злочинах, мені [237]
доведеться передати Бернардові нагляд над життям обителі. Я не можу приховати від чоловіка, наділеного такою владою, як Бернард (і пам'ятайте, ми обоє з цим погодились), що тут, в абатстві, діялися і далі діються незрозумілі речі. Інакше, якщо він про це провідає, або якщо (Боже борони) станеться ще одна така подія, він матиме повне право кричати про зраду...»
(1) Поради щодо урядового розслідування єретичних ухилів (лат.).
«Ваша правда, - стурбовано пробурмотів Вільям. - Нема ради. Треба бути насторожі і не спускати ока з Бернарда, поки він вистежуватиме таємничого вбивцю. Може, це й добре: заклопотаний пошуком вбивці, Бернард не зможе надто втручатися в дискусію».
«Бернард, заклопотаний пошуками вбивці, буде шпичкою в бік моєї влади, не забувайте. Темна ця справа вперше примушує мене поступитися частиною моєї влади в межах цих мурів, і це новина не лише в історії цієї обителі, але й в історії самого клюнійського чину. Я готовий на все, аби лиш цього уникнути. Перша річ, яку я мав би зробити, це відмовити посольствам в гостинності».
«Я палко прошу вашу світлість добре поміркувати над цим серйозним рішенням, - мовив Вільям. - Ви дістали листа від цісаря, який дуже просить вас...»
«Я знаю, що мене пов'язує з цісарем, - різко сказав абат, - і ви теж це знаєте. А отже, знаєте, що я, на жаль, не можу відступити. Але все це дуже паскудна історія. Де Бе-ренґарій, що з ним сталося, що ви дізналися в цій справі?»
«Я всього лиш монах, який колись давно провів кілька вдалих інквізиторських розслідувань. Ви самі розумієте, що істину за два дні не знайдеш. А зрештою, які повноваження ви мені надали? Хіба я можу ввійти в бібліотеку? Хіба я можу розпитувати про те, що хочу, опираючись на ваш авторитет?»
«Я не бачу зв'язку між злочинами і бібліотекою», - сердито мовив настоятель.
«Адельм був мініатюристом, Венанцій - перекладачем, а Беренґарій - помічник бібліотекаря...» - терпляче пояснив Вільям.
«У цім сенсі всі шістдесят ченців мають відношення до бібліотеки, так само як, скажімо, до церкви. Чому ж ви тоді не шукаєте в церкві? Брате Вільям, ви провадите розслідування [238] за моїм наказом і в тих межах, у яких я просив вас його провадити. Щодо решти, то тут, в цих мурах, я є єдиним господарем після Бога і завдяки Його ласці. Це ж саме стосуватиметься й Бернарда. З другого боку, - додав він м'якше, - ніде не сказано, що Бернард їде сюди саме заради цієї зустрічі. Конкський абат пише мені, що він має приїхати до Італії і продовжити свій шлях далі на південь. Він також каже, що Папа попрохав кардинала Бертранда з Поджетто приїхати сюди з Болоньї, щоб очолити папську леґацію. Може, Бернард приїздить, щоб зустрітись з кардиналом».
«Що у ширшій перспективі було б ще гірше. Берт-ранд - пострах єретиків в серединній Італії. Ця зустріч двох борців з єретиками може знаменувати ширший наступ у цілій країні, який втягне в цю боротьбу цілий францисканський рух...»
«Про це ми відразу сповістимо імператора, - мовив абат, - але в такому разі небезпека не буде безпосередньою. Ми будемо пильні. Прощавайте».
Абат пішов, а Вільям поринув у мовчанку. Тоді сказав мені: «Насамперед, Адсо, намагаймося не поспішати. Не можна швидко знайти розв'язок, коли треба зібрати стільки дрібних поодиноких свідчень. Я вертаюсь до майстерні, бо без окулярів я не лише не зможу прочитати рукопис, але й не буде сенсу знов іти нині вночі в бібліотеку. А ти піди дізнайся, чи відомо щось про Беренґарія».
Тут до нас підбіг скляр Никола з поганими новинами. Коли він намагався краще відшліфувати добру лінзу, на яку Вільям покладав такі сподівання, вона зламалася. А ще одна лінза, яка могла б її, можливо, замінити, тріснула, коли він спробував вставити її в хомутець. Никола безутішно показав нам на небо. Підходила пора вечірні, і западали сутінки. Того дня вже більше не буде змоги працювати. Ще один день пішов намарне, гірко погодився Вільям, придушуючи в собі (як він мені потім зізнався) спокусу схопити за горло недолугого скляра, який, зрештою, вже й так почувався нещасливим.
Ми залишили його наодинці з його нещастям і пішли розпитати про Беренґарія. Звісна річ, його не знайшли. [239]
* * *
Руки у нас були зв'язані. Ми прогулялися трохи по кружґанку, не знаючи, що робити. Та невдовзі я побачив, що Вільям заглибився у себе, блукаючи незрячим поглядом у просторі. Перед тим він вийняв був зі своєї ряси дрібку того зілля, яке він на моїх очах збирав кілька тижнів тому, і тепер жував його, немов це давало йому щось на кшталт лагідного збудження. Він і справді здавався відсутнім, але подеколи очі йому зблискували, немов у порожнечі його ума спалахувала якась нова думка; відтак він знов западав у те своє особливе, невтомне отупіння. Раптом він сказав: «Звичайно, можна було б...»
«Що?» - спитав я.
«Я думав про те, як зорієнтуватися в лабіринті. Це не просто, але з цього могло б щось і вийти... Вихід розташований у східній башті, це нам відомо. Тепер уяви собі, що в нас є механізм, який показує нам, з якого боку північ. Що тоді?»
«Тоді досить було б повернути праворуч і ми б пішли на схід. А коли ми повернемо у протилежний бік, то підемо до південної башти. Але навіть якби подібний магічний механізм існував, лабіринт зостається лабіринтом, і тільки-но ми звернемо на схід, одразу наштовхнемось на стіну, яка не дасть нам іти прямо, і ми знову зіб'ємось з дороги...» - зауважив я.
«Так, але механізм, про який я говорю, завжди мав би вказувати на північ, навіть якби ми пішли іншим шляхом, і в кожному місці він вказував би нам, куди звертати».
«Це було б чудово. Але треба мати цей механізм, і він повинен уміти впізнавати північ уночі і в замкнутому просторі, не бачачи ні сонця, ні зірок... Не думаю, що навіть ваш Бекон має подібний механізм!»
«Помиляєшся, - сказав Вільям, - бо подібний механізм вже існує і деякі мореплавці ним вже користувалися. Він не потребує ні зірок, ні сонця, позаяк використовує силу одного чудесного каменя, подібного до того, який ми бачили у Севериновій лічниці, - каменя, який притягає залізо. Його вивчав Бекон і один пікардійський маг, П'єр де Марікур, який описав розмаїті способи його вжитку». [240]
«І ви б змогли змайструвати такий механізм?»
«Саме по собі це не так важко. З цього каменю можна змайструвати чимало чудесних речей, серед яких і механізм, який безнастанно рухається без жодної зовнішньої сили, але найпростіший спосіб описав один араб, Байлек-аль-Кабаякі. Береш посудину з водою і кладеш на воду шматок корка, встромивши в нього залізну голку. Тоді коловими рухами поводиш магнітним каменем над поверхнею води, аж поки голка не набуде тих самих властивостей, які має камінь. І тут голка - але так само поводився б і сам камінь, якби мав змогу обертатися навколо осі - повертається своїм кінцем у північному напрямі, і навіть коли ти переносиш посудину, голка незмінно повертається за північним вітром. Зайве й казати, що, позначивши на краю посудини відносно півночі також південь, схід і захід, ти завжди знатимеш, куди йти в бібліотеці, щоб дістатися до східної башти».
«Воістину дивовижна річ! - вигукнув я. - Але чому голка завжди звернена на північ? Цей камінь притягує залізо, я це бачив, тому, певно, його притягує якась величезна маса заліза. А це значить... значить, у напрямі полярної зірки, на краю світу розташовані великі поклади заліза!»
«Дехто справді так каже. Але голка не вказує точно на полярну зірку, вона вказує на точку, де зустрічаються небесні меридіани. А це знак, що, як казали, "hie lapis gerit in se similitudinem coeli"(1) і полюси магніту підкоряються полюсам небесним, а не земним. Чудовий приклад руху, який не має прямого матеріального рушія, а спричинений з відстані; це питання вивчає мій приятель Жан де Жан-ден, коли цісар не вимагає від нього, щоб він примусив Авіньйон запастися в надра земні...»
«То ж ходім візьмімо Северинів камінь, посудину з водою і корок...» - піднесено сказав я.
«Не поспішай, - мовив Вільям. - Не знаю чому, але я ніколи не бачив, щоб машина, досконала в описі філософів, потім була б такою ж досконалою у своєму механічному функціонуванні. А мотика селянина, яку не описував жоден філософ, функціонує як належить... Бо-
(1) Цей камінь містить у собі подобу небес (лат.).
[241]
юсь, що ходити по лабіринті зі свічкою в одній руці і з посудиною, повною води, в другій... Зажди, я ще дещо придумав. Цей механізм вказує на північ, навіть коли ми поза лабіринтом, правда?»
«Так, але поза лабіринтом він нам не потрібен, бо ми ж бачимо сонце і зірки...» - мовив я.
«Звісно, звісно. Але якщо цей механізм функціонує і всередині, і зовні, чому б тоді не мала так само функціонувати й наша голова?»
«Наша голова? Звичайно, вона функціонує і зовні, бо ж зовні ми чудово бачимо, як розташована Вежа! Це всередині ми вже нічого не розуміємо!»
«Отож-бо. Але забудь поки про механізм. Думка про механізм спонукала мене поміркувати про природні закони і про закони нашого мислення. Ось у чому заковика: треба знайти спосіб, щоб іззовні можна було описати, як влаштована Вежа всередині...»
«І як це зробити?»
«Дай-но мені подумати, це не має бути важко...»
«А той метод, про який ви говорили вчора? Хіба ви не хотіли пройти лабіринтом, проставляючи знаки вуглиною?»
«Ні, - мовив він, - що більше я про це думаю, то менш мене це переконує. Може, я не пригадую достеменно правила, а найімовірніше, річ в тім, що орієнтуватися в лабіринті можна тоді, коли при виході стоїть якась приязна Аріадна, яка тримає кінець нитки. Але таких довгих ниток нема. А навіть якби вони були, це означало б (казки іноді кажуть правду), що з лабіринту можна вибратися лише з зовнішньою допомогою. Адже закони зовнішнього простору тотожні законам внутрішнього. Отож, Адсо, вдаймося до математичної науки. Лише в математичній науці, як каже Аверроес, відомі нам поняття, тотожні поняттям абсолютним».
«Ну от, значить, ви таки допускаєте існування універсальних понять».
«Математичні поняття - це твердження, побудовані нашим розумом так, щоб вони завжди виступали як правдиві, чи то тому, що вони природжені, чи тому, що математику вигадали ще до виникнення інших наук. А бібліотеку [242] сконструював людський розум, який мислив математичними категоріями, бо без математики лабіринт побудувати неможливо. А отже, треба зіставити наші математичні твердження з твердженнями будівничого, і з цього порівняння можна дещо виснувати, адже математика - це наука про дефініції дефініцій. Зрештою, припини втягувати мене у метафізичну дискусію. Що це тебе вхопило нині? Краще візьми пергамен - очі ж у тебе добре бачать - чи табличку, або щось, на чому можна писати, і стилос... чудово, все в тебе при собі, молодець, Адсо. Ходім обійдемо навколо Вежі, поки ще є трохи світла».
Отож ми довго ходили навколо Вежі. Тобто ми здалеку оглядали східну, південну і західну башти та мури, які їх з'єднували. Бо все інше виходило на урвище, але за симетрією воно мало бути таким самим, як те, що ми бачили.
А бачили ми, - зауважив Вільям, звелівши мені все точно записувати на табличці, - що кожен мур має по двоє вікон, а кожна башта - по п'ять.
«Тепер поміркуй, - мовив мій учитель. - Кожна кімната, яку ми бачили, має вікно...»
«Крім семикутних», - відповів я.
«Це природно, бо то кімнати в центрі кожної башти».
«І є ще кілька, які не семикутні і не мають вікон».
«Забудь про них. Спершу знайдім правило, а тоді поміркуємо, як пояснити винятки. Отже, з кожної башти назовні виходять п'ять кімнат, мури ж мають по дві кімнати, кожна з вікном. Але якщо з кімнати, яка має вікно, просуватися до середини Вежі, ми бачимо ще одну кімнату з вікном. Це значить, що то внутрішні вікна. А якої форми внутрішній колодязь, який видно з кухні та зі скрипторію?»
«Він восьмигранний», - мовив я.
«Чудово. На кожній грані восьмигранника цілком може бути по два вікна. Це значить, що кожна грань восьмигранника має по дві внутрішні кімнати? Слушно?»
«Так, а що ж ті кімнати без вікон?»
«Всього їх вісім. А семикутна внутрішня зала в кожній башті має п'ять стін, суміжних з п'ятьма кімнатами кожної [243] вежі. З чим же суміжні ще дві стіни? Не з кімнатою, розташованою вздовж зовнішнього муру, бо тоді там були б вікна, і з тих самих причин вона не може бути суміжною з кімнатою, розташованою вздовж восьмигранника, та й кімнати тоді були б надто довгастої форми. Спробуй-но накидати рисунок, як виглядала б бібліотека, якщо дивитися на неї згори. Бачиш, кожна башта повинна мати дві кімнати, які межують з семигранною залою і виходять у дві кімнати, які межують з внутрішнім восьмигранним колодязем».
Я спробував малюнком зобразити те, що говорив мій учитель, і не стримав радісного вигуку. «Тоді ми все знаємо! Дайте-но я порахую... Бібліотека має п'ятдесят шість кімнат, з яких чотири семикутні і п'ятдесят дві майже квадратні, з них вісім не мають вікон, двадцять вісім виходять назовні і шістнадцять - досередини!»
«А кожна з чотирьох башт має по п'ять чотирикутних кімнат і одну семикутну залу... Бібліотеку споруджено за законами небесної гармонії, яка криє в собі розмаїті й подиву гідні значення...»
«Блискуче відкриття, - мовив я, - але тоді чому там так важко орієнтуватися?»
«Бо розміщення отворів між кімнатами не слідує жодному математичному законові. З деяких кімнат можна пройти до кількох сусідніх, з інших - лише до однієї, і варто з'ясувати, чи нема кімнат, які не мають виходу в жодну іншу кімнату. Якщо взяти це до уваги, а також врахувати брак світла і змоги орієнтуватися по сонцю (до цього додай ще видіння і дзеркала), можна зрозуміти, чому лабіринт спроможний збити зі шляху будь-кого, хто у нього потрапив, тим паче, якщо його вже й так гризе почуття провини. З другого боку, згадай наш розпач вчора ввечері, коли ми ніяк не могли знайти дорогу назад. Щонайбільша плутанина, досягнута через щонайбільший лад: це воістину неперевершений розрахунок. Будівничі бібліотеки були великими умільцями».
«То як нам тоді орієнтуватися?»
«Тепер це вже не так важко. Послуговуючись картою, яку ти тут намалював і яка, гадаю, більш-менш точно відповідає планові бібліотеки, ми вийдемо з першої семикутної [244] зали і підемо так, щоб відразу потрапити до однієї з двох глухих кімнат. Тоді, весь час повертаючи праворуч, пройшовши через три або чотири кімнати, ми неминуче опинимось у північній башті; там ми знайдемо ще одну глуху кімнату, яка ліворуч межує з семигранною залою, і підемо праворуч шляхом, аналогічним тому, який я тільки-но тобі описав, і він приведе нас до західної башти».
«Так, це якби всі кімнати мали виходи у всі інші кімнати...»
«Справді. Тому нам потрібна буде твоя мапа, на якій ми позначимо стіни без отворів, щоб знати, на скільки ми відхилилися. Та це не буде важко».
«А ви певні, що все буде саме так?» - збентежено спитав я, бо все це здалось мені надто простим.
«Так і буде, - відповів Вільям. - Omnes enim causae ef-fectuum naturalium dantur per lineas, angulos et figuras. Aliter enim impossibile est scire propter quid in illis(1), - зацитував він. - Це слова одного з великих оксфордських учителів. Та, на жаль, ми ще не все знаємо. Ми зрозуміли, як не заблукати. А тепер треба зрозуміти, за якою закономірністю розміщені по кімнатах книги. Стихи з Одкровення мало що нам говорять, до того ж вони нерідко повторюються в різних кімнатах...»
«А з книги апостола можна взяти куди більше, ніж п'ятдесят шість стихів!»
«Безперечно. Отже, з неї було взято лише деякі стихи. Дивно. їх, схоже, менш, ніж п'ятдесят - тридцять чи двадцять... О-о, на Мерлінову бороду!»
«Чию бороду?»
«Байдуже, був такий чаклун в моїх краях... Вони використали стільки стихів, скільки літер має абетка! Звичайно, саме так! Текст стихів неважливий, важливі лише початкові літери. Кожну кімнату позначено літерою абетки, і всі разом вони складають якийсь текст, який нам треба прочитати!»
«Як фігурний вірш, у формі хреста або рибини!»
«Більш-менш так - мабуть, у ті часи, коли споруджували бібліотеку, такі вірші були в моді».
(1) Бо всі причини природних наслідків дані в лініях, кутах і фігурах. Інакше неможливо знати, що від чого (лат.).
[245]
«Але де починається цей текст?»
«З картуша, більшого від інших, в семигранній залі вхідної башти... або ж... Звісна річ, з написів червоним кольором!»
«їх же багато!»
«А отже і текстів багато або багато слів. Тепер краще і в більшому розмірі перемалюй свою мапу, а потім, вже в бібліотеці, легенько позначатимеш стилосом не лише кімнати, якими ми проходимо, і не лише розташовання дверей та стін (і також вікон), а й початкову літеру стиха, який там ми прочитаємо, а червоні літери намалюєш великими, як личить гарному мініатюристові».
«Як так може бути, - мовив я захоплено, - що вам вдалося розгадати таємницю бібліотеки, дивлячись на неї іззовні, коли ви не могли її розгадати, коли були всередині?»
«Так само й Бог знає світ, бо перед сотворенням замислив його у своєму умі, немов іззовні, а от ми не знаємо його правил, бо живемо в ньому всередині і бачимо його вже готовим».
«Значить, речі можна пізнавати, дивлячись на них іззовні!»
«Так пізнають речі мистецькі, бо в умі ми повторюємо ті дії, які здійснив мистець. Але не природні речі, бо вони не є плодом праці нашого ума».
«Та для бібліотеки цього досить, правда?»
«Так, - мовив Вільям. - Але тільки для бібліотеки. Тепер ходім на спочинок. Я не можу нічого робити аж до завтрашнього ранку, коли - сподіваюся - я матиму вже свої лінзи. А тепер краще вкластися спати, щоб завтра раніше встати. Я ще трохи поміркую».
«А вечеря?»
«А, так, вечеря. її пора вже минула. Братія вже пішла на повечер'я. Але кухня, певно, ще відчинена. Піди роздобудь чогось».
«Я маю красти?»
«Попроси у когось. У Сальватора - він же твій приятель».
«Але тоді крастиме він!» [246]
«Хіба ти сторож брата твого?» - спитав Вільям словами Каїна. Та я зрозумів, що він жартує і має на увазі, що Бог великий і милосердний. Я подався шукати Сальватора і знайшов його поблизу конюшні.
* * *
«Чудовий кінь, - мовив я, вказуючи на Гнідого, щоб зав'язати розмову. - Мені б хотілося осідлати його».
«Не вольно. Абатів він. Але не треба ладного коня, щоб прудко мчати... - І вказав мені на дужого, але незграбного коня: - Тогово тож доста... Vide illuc, tertius equi(1)...»
Він мав на увазі третього коня. Я засміявся з його смішної латини. «А що ти з ним робитимеш?» - спитав я.
І він розповів мені дивну історію. Мовляв, він може зробити будь-якого коня таким самим прудким, як Гнідий, - навіть найстаршого і найкволішого. До вівса йому домішуєш зілля, званого зозулячим, добряче перемоловши його, а стегна намазуєш оленячим жиром. Потім сідаєш верхи на коня, а перед тим як вдарити острогами, повертаєш його морду на схід сонця і тричі проказуєш тихим голосом йому на вухо слова: «Ґаспар, Мельхіор, Мерхісард». Кінь помчить кар'єром і за годину пробіжить шлях, який Гнідий долає за вісім годин. А якщо ще повісити йому на шию зуби вовка, якого той кінь убив на бігу, тварина навіть не відчує втоми.
Я поспитав, чи він сам колись пробував це зробити. Обережно присунувшись до мене, він зашепотів мені до вуха, обдаючи своїм воістину бридким подихом, що це дуже важко, бо зозуляче зілля тепер вирощують лише єпископи і їхні друзі лицарі, які потребують його для збільшення своєї могутності. Я перервав його оповідь і сказав, що нині ввечері мій учитель намірився почитати деякі книги в келії, а тому хоче поїсти у себе.
«Учиню вам, - мовив він, - учиню сир в мундурі».
«Що це?»
«Facilis(2). Узьми сир, жеби не був слишком стар, ані слишком солен, та й поріж на кавалки квадратами, чи
(1) Дивись туди, третього з коня (споте, лат.).
(2) Тут: дуже просто (лат.).
[247]
sicut(1) тобі до вподоби. А втеди возьми нямнога масла чи, може, свіжого тлушчу та й постав на жар. І туди полож два кавалки сиру, а коли він добре зм'єкне, досип сахару і цинамону supra positurum(2) два рази. Й одразу на стол, ібо кушати належит його гор'ячим».
«Гаразд, нехай буде сир в мундурі», - сказав я йому. Він звелів мені зачекати і зник в кухні. По півгодині він знов з'явився з тарелем, прикритим рядном. Пахло гарно.
«Держи», - сказав він мені і простягнув ще великий, по вінця заправлений оливою каганець.
«Навіщо це?» - спитав я.
«Не вім, - мовив він похмуро. - Філляйхт твій маґіс-тер зехце піти у темну мясцину сеї ночі».
Сальватор, очевидно, знавбільше, ніж я міг підозрювати. Я більше не розпитував і заніс їжу Вільямові. Ми попоїли, і я пішов до себе в келію. Чи то пак вдав, що пішов. Я ще хотів знайти Убертина і тайкома повернувся до церкви.
Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ЗМІСТ
На попередню
|
|
