Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
14
Кабінет директора, що завідував кадрами, містився на двадцятому поверсі. Коло письмового столу сидів гладкий, присадкуватий чоловік із жаб'ячим обличчям. Усмішка в нього була не така натренована, як у директора видавництва, здавалась якоюсь кривою і навіть огидною. Він сказав:
- Смертельні випадки? Аякже, бувати. Вискакують.
- Вискакують?
- Еге ж, відбирають собі життя. Де такого не буває. Це була правда: за останній рік убито двох перехожих у центрі міста - на голову їм упали тіла Ще кількох покалічено. Такий зворотний бік висотного будівництва
- А крім самогубств?
- За останній рік померло ще кілька чоловік - і своєю смертю, і від нещасливих випадків. Я накажу скласти список у секретаріаті.
- Дякую.
Директор, що відав кадрами, натужився з усієї сили, і врешті йому пощастило трохи вдосконалити свою усмішку.
- Я ще чимось можу вам допомогти? - спитав він.
- Так,- відповів комісар Єнсен і розгорнув диплом.- Що це таке?
Директор трохи спантеличився. [46]
- Поздоровчий адрес, чи, радше, подяка тим, хто закінчує в нас службу. Вона недешево коштує, але ми хочемо, щоб у наших давніх працівників лишилася гарна пам'ятка На таке не шкода ніяких коштів. Так вважає керівництво, і не тільки в цьому випадку, а й у багатьох інших.
- Такий адрес дістають усі, хто йде від вас? Директор похитав головою.
- Що ви! Звичайно, ні. В що б це вийшло видавництву! Ним вшановують тільки керівних осіб чи особливо довірених працівників. Ті, хто дістав такий адрес, свого часу чудово робили своє діло і були гідними представниками нашого видавництва
- Скільки ви вже видали таких дипломів?
- Небагато. Це найновіший взірець. Ми ним користуємося не більше як півроку.
- Де зберігаються дипломи?
- У моєї секретарки.
- Доступ до них вільний?
Директор натиснув кнопку внутрішнього телефону. До кімнати зайшла молода жінка
- Чи до формуляра ПР-8 стороннім особам вільний доступ?
Жінка злякалася.
- Ні, що ви! Вони лежать у великому сейфі. Я його щоразу замикаю, як виходжу з кімнати.
Директор помахом руки відпустив її і сказав:
- Дуже надійна і пильна дівчина А то б ми її не тримали.
- Мені потрібен список осіб, що отримали диплом такого взірця.
- Гаразд. Це молена зробити.
Поки складали список, обидва вони сиділи мовчки. Нарешті Єнсен спитав:
- Які ваші головні обов'язки?
- Наймати редакційний і адміністративний персонал. Дбати, щоб йому добре працювалося. А ще...
Він замовк і усміхнувся на весь свій жаб'ячий рот: жорстоко, холодно і цього разу невдавано.
- А ще усувати з видавництва тих, хто зловживає нашим довір'ям, і пильнувати, хто сам себе не пильнує.
За якусь мить він додав:
- Звичайно, до таких заходів ми вдаємося лише в крайній потребі і в найгуманнішій формі,- зрештою, це взагалі наш стиль роботи.
Знов запала мовчанка Комісар Єнсен сидів непорушно й дослухався до гучного ритму Дому. [47]
Зайшла секретарка зі списком у двох примірниках. У ньому було дванадцять прізвищ. Директор переглянув список:
- Двоє з цих людей померли, як пішли на пенсію,- сказав він.- А один виїхав за кордон. Я знаю напевне.
Він витяг з нагрудної кишені авторучку і викреслив три прізвища. Тоді віддав список відвідувачеві.
Єнсен швидко перебіг його очима. Проти кожного прізвища стояв рік народження і ще якісь примітки, наприклад: «Пішов на пенсію достроково» або «Пішов за власним бажанням». Він обережно згорнув список і сховав до кишені.
Наостанці вони ще перемовилися з директором кількома фразами.
- Дозвольте спитати, чому ви так цікавитеся тими дипломами?
- Це службове доручення, яке я не вповноважений обговорювати.
- Може, котрийсь із наших дипломів попав у негідні руки?
- Не думаю.
У ліфті з Єнсеном спускалося ще двоє чоловіків. Обидва були дуже молоді, обидва курили й розмовляли про погоду. Якимось нервовим, уриваним жаргоном - наче якоюсь зашифрованою мовою. Невтаємниченій людині було важко їх зрозуміти.
Коли ліфт порівнявся з вісімнадцятим поверхом, до нього зайшов шеф. Він неуважно кивнув головою і повернувся до стіни. Обидва журналісти погасили цигарки і скинули кашкети.
- Аж дивно, весна й сніг,- сказав один пошепки.
- Мені так шкода бідних квіточок,- озвався шеф глибоким, приємним голосом.
Але не глянув на того, до кого звертався. Стояв і далі, обернувшись до алюмінієвої стіни кабіни. Більше дорогою розмов не було.
У вестибюлі Єнсен зателефонував до лабораторії.
- Ну що?
- Ви мали слушність. На папері видко слід позолоти. У клеї під літерами. Дивно, що ми досі цього не помітили.
- Ви так гадаєте? [48]
15- З'ясуйте адресу цього чоловіка. Негайно. Начальник патруля клацнув закаблуками й пішов. Комісар Єнсен узявся вивчати список, що лежав перед
ним на столі. Він висунув шухляду, дістав лінійку й рівненько перекреслив троє прізвищ. Тоді перенумерував решту, від першого до дев'ятого, позирнув на годинника й чітко вивів зверху: «Четвер, 16 год. 25 хв.».
Потім вийняв із шухляди чистого нотатника, розгорнув його на першій сторінці й написав: «Номер 1. Колишній завідувач відділу передплати, 48 років, одружений, пішов на пенсію достроково через хворобу».
За дві хвилини повернувся начальник патруля з адресою. Єнсея переписав її, згорнув нотатник, сховав його у спідню кишеню й підвівся.
- Добудьте відомості про решту,- мовив він.- Приготуйте їх до мого повернення.
Він поминув центр міста з установами й крамницями, проїхав повз Палац профспілок і разом з потоком інших машин подався в західному напрямку. Машини мчали рівною широкою автострадою, що пролягала через промисловий район та житлові масиви, де одноманітними колонами височіли будинки, в які люди приїздили тільки ночувати.
В ясному сяйві призахідного сонця чітко вирізнялася сіра хмара фабричного диму. Вона була метрів п'ятнадцять завтовшки й висіла над містом, немов ядучий туман.
Уже кілька годин тому Єнсен випив дві склянки чаю і з'їв чотири сухарі. Тепер у нього знов боліло в правому боці під ребрами, тупо, набридливо, ніби хтось повільно свердлив тіло. Та, незважаючи на біль, йому й далі хотілося їсти.
Ще через кілька миль почалися старіші й занедбаніші будинки. Вони стирчали, немов стовпи, серед буйної, здичавілої зелені, місцями тиньк із них поодпадав, оголюючи нерівні, вивітрені бетонові панелі, в багатьох вікнах не було шибок. Відтоді як уряд десять років тому зумів розв'язати житлову кризу завдяки будівництву типових висотних будинків з однаковими стандартними квартирами, давні околиці спорожніли. Тепер вони здебільшого були заселені ледве на третину. Решта помешкань стояли порожні, вони руйнувались, як і самі будинки. Відколи вони стали нерентабельні, ніхто не піклувався про них, не лагодив їх. А що вони й збудовані були погано, то занепадали швидко. Багато закладів збанкрутувало й перестало існувати, інші будинки власники просто залишали,а як ще й статистика довела, що в [49] кожного має бути своя машина, то вже ніякий комунальний транспорт не сполучав цих околиць з містом.
У буйних кущах навколо будинків валялися поламані частини машин і целофанові обгортки. Міністерство соціального забезпечення вважало, що ті будинки поступово заваляться, і околиці автоматично, без зайвих витрат, почали обертатися на смітники.
Єнсен звернув з автостради, переїхав через міст і опинився на довгастому, зарослому листяними породами дерев острові. Вздовж берега на ньому було повно басейнів, тенісних майданчиків, доріжок для верхової їзди і білих вілл. За кілька хвилин він зменшив швидкість, завернув ліворуч, проминув дві чавунні високі брами, заїхав перед будинок і спинився.
Вілла була велика й розкішна, її скляна передня стіна, бездоганно чиста, ще дужче посилювала враження пишноти. Коло входу стояло три машини, одна з них велика, сріблястого кольору, була закордонної марки, остання модель року.
Єнсен піднявся східцями і, поминувши фотоелемент, почув у будинку мелодійний дзвінок. Двері зразу відчинила молода жінка в чорній сукні й білій накрохмаленій мереживній наколці. Вона попросила Єнсена зачекати, а сама зникла в будинку. В передпокої і там, куди ще Єнсен міг досягти оком, панувала модерна безликість. Така сама холодна вишуканість, як і в кабінетах дирекції видавництва.
У передпокої, крім Єнсена, був ще якийсь юнак років дев'ятнадцяти. Він сидів у кріслі з крицевих трубок, ви-тягши ноги й тупо дивлячись поперед себе.
Той, задля кого Єнсен приїхав сюди, виявився засмаглим, блакитнооким чоловіком з бичачим карком, пихатим виразом обличчя і вже видимими ознаками майбутньої огрядності. Він був у спортивних штанях, сандалях і елегантній куртці з якоїсь пухнастої тканини.
- У чім річ? - непривітно спитав він.- Відразу вам кажу, що я зовсім не маю часу.
Єнсен підступив до нього й показав свій службовий знак.
- Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
Постава й обличчя господареве змінилися. Він неспокійно хитнувся, мало не впавши, і тривожно забігав очима по передпокої.
- На бога,- промурмотів він,- не тут. Не тут, при... Ходімо до мене... або в бібліотеку... так, краще в бібліотеку.- [50] Він непевно махнув рукою, ніби хотів відвернути Єн-сенову увагу, й додав: - Це мій син.
Молодик у кріслі невдоволено глянув на них.
- Ти не хочеш покататися, випробувати свою нову машину? - спитав господар.
- Чого б то?
- Ну, дівчата, і взагалі...
- Пхе,- сказав молодик, і очі в нього знову потьмянішали.
- Не розумію теперішньої молоді,- мовив господар, розгублено всміхаючись.
Єнсен нічого не відповів, і усмішка відразу згасла.
У бібліотеці, ясній, просторій кімнаті з кількома шафами й низькими кріслами, не було жодної книжки. На столі лежали тільки газети.
Господар щільно зачинив двері і благально глянув на відвідувача, що й далі був поважний і незворушний. Потім, нервово тремтячи, підійшов до однієї шафи, взяв склянку на зельтерську воду, налив у неї вщерть горілки і випив одним духом. Тоді знов налив, знов позирнув на комісара Єнсена й промимрив:
- Тепер уже однаково. А ви часом не хочете?.. Ну, звісно, ні... перепрошую... Ви мене розумієте... нерви.
Він повалився в крісло, Єнсен, і далі стоячи, витяг з кишені нотатника. На обличчі в господаря заблищав піт. Він ненастанно витирався згорненою хусточкою.
- Господи,- простогнав він,-- я так і думав. Увесь час сподівався цього... Знав, що ті собаки вгородять мені ножа в спину, тільки-но скінчаться вибори. Але я боротимуся! - запально сказав він.- Звісно, вони все в мене відберуть. Але я знаю дещо, таке, що вони й не...
Єнсен пильно дивився на нього.
- Багато чого знаю,- вів далі господар.- Цифри, які їм буде дуже важко пояснити. Знаєте, який вони платять податок? А знаєте, яку платню дістають їхні юристи? Знаєте, де, властиво, ті юристи працюють? -• Він нервово поторсав себе за рідкого чуба й понуро сказав: - Перепрошую... Я не хотів... Знаю, що це тільки на шкоду мені буде, але...- Раптом у голосі його забриніла впертість: - А, власне, чого ви допитуєте мене в моєму домі? Ви ж, мабуть, і так усе знаєте. Чого ви стоїте? Чому не сядете?
Єнсен і далі стояв. Він не озивався, і господар вихилив Ще одну склянку, з розмаху поставивши її назад на стіл. Руки в нього тремтіли.
- Ну що ж, починайте,- покірно сказав він.- Виходить, нікуди не дінешся. Доведется все це залишити. [51]
Він підвівся, знов підійшов до шафи й знов понишпорив між пляшками.
Комісар Єнсен розгорнув нотатника, взяв ручку й спитав:
- Коли ви пішли з роботи?
- Восени. Десятого вересня. Я того дня ніколи не забуду. І попередніх тижнів. То були страшні тижні, такі самі, як нинішній день.
- Ви достроково пішли на пенсію?
- Авжеж. Вони змусили мене. З доброго ставлення, звісно. Я навіть отримав лікарський висновок. Вони про все подбали. Вада серця, мовляв. Переконливо, правда? А я був здоровий, як дуб.
- А яка у вас пенсія?
- Місячна платня, я й досі її отримую. Господи, для них це мідяки порівняно з тим, що їм доводиться платити своїм податковим інспекторам. До того ж вони коли завгодно можуть скасувати пенсію. Я ж підписав папір.
- Який папір?
- Пояснювального листа, як вони його називають. Визнання, ви ж його, мабуть, читали? І відмову від цього будинку та від грошей. Вони запевняли мене, що то тільки задля форми, що ним ніколи не скористаються, хіба в крайній потребі. Я, звісно, й не мав ніяких ілюзій. Тілки не сподівався, що крайня потреба настане так швидко. Тривалий час я намагався переконати себе, що вони не чіпатимуть мене, не зважаться на скандал, на публічний суд. Вони мають мене на гачку,- він обвів рукою навколо шиї,- і це компенсує їхні затрати, хоч би які вони здавалися великі.
- А які саме?
- Десь близько мільйона Скажіть, невже я конче повинен усе це згадувати? ...і саме тут... у мене вдома?
- Усе готівкою?
- Ні, приблизно половину. Та й їх розкладено на багато років. А решту...
- Чим?
- Решту матеріалами, здебільшого будівельними, транспортом, робітниками, папером, конвертами. Той диявол усе порахував, я певен, що порахував, навіть скіпки, тасьму до папок і клей.
- Хто?
- Той дідько, що спік це діло. їхній улюблений пес, директор видавництва. Самих їх я не бачив. «Не хочуть поганити рук»,- пояснив той негідник. І ніхто нічого не взнав. «Це завдало б концернові величезної шкоди»,- сказав він. Це було якраз перед виборами. Я здогадувався, що вони почекають, поки минуть вибори. [52]
Господар ненастанно втирав обличчя хусточкою, і вона вже геть посіріла й змокла
- Що... що ви гадаєте зі мною зробити?
- Коли ви йшли з роботи, то не отримали ніякого диплома? Ніби подяки за роботу? Господар стрепенувся.
- Отримав,- глухо промовив він.
- Будьте ласкаві, покажіть мені його.
- Зараз-таки?
- Атож, зараз.
Господар підвівся, непевно тримаючись на ногах, спробував прибрати спокійного виразу і вийшов. За кілька хвилин він повернувся з дипломом, оправленим під скло в позолочену рамку. На ньому стояли підписи шефа й видавця.
- Мав бути ще один аркушик, чистий. Що ви з ним зробили?
Господар розгублено втупив очі в Єнсена
- Не знаю. Мабуть, викинув. Я, здається, відрізав його, як замовляв рамку.
- А точніше не скажете?
- Ні, але, мабуть, таки викинув. Пригадую, що я його відрізав.
- Ножицями?
- А чим же ще? Звичайно, ножицями. Він глянув на диплом і похитав головою.
- Яке ошуканство,- промурмотів він.- Яка облуда, яка відверта підлість.
- Авжеж,- погодився Єнсен.
Він згорнув нотатник, сховав його до кишені й підвівся.
- До побачення.
Господар вражено витріщив очі.
- А коли... коли ви знов прийдете?
- Не знаю,- відповів Єнсен.
Молодик у передпокої сидів так само, як і перше, але тепер уже вивчав гороскопи в одному журналі і навіть виявляв ознаки зацікавлення.
Коли Єнсен їхав назад, було вже поночі. Серед занедбаних околиць стриміли будинки, немов ряди чорних примар у дрімучому лісі.
Він не заїхав на дільницю, а подався просто додому. Дорогою він спинився біля кав'ярні-автомата І хоч знав, чим Це закінчиться, з'їв три бутерброди й випив дві чашки чорної кази.
Скінчився четвертий день. [53]
Книга: Пер Вале Вбивство на 31-му поверсі Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
