Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
Розділ VI ПРО МОЄ ЗНАЙОМСТВО З КЛАРИНИМ БАТЬКОМ
Впустила нас у будинок Клара, і мене вразило, як дбайливо й надійно там залагодили все для оборони. Легко відсовувана, але потужна перепона, що могла витримати будь-який натиск, підпирала двері; а їдальню - я це помітив, хоч вона була ледь освітлена благенькою лампою, - укріпили ще вигадливіше: віконниці обшили дошками, підперли засувами й розпірками, які, своєю чергою, трималися на цілій системі підпор та поперечок, що з них декотрі впиралися в підлогу, декотрі в стелю, а інші - у протилежні стіни. Це був добре продуманий потужний зразок теслярської майстерності, і я не приховував свого захоплення ним.
- Моя конструкція, - пояснив Нортмор. - Пам'ятаєш оті дошки в садку? Так оце з них.
- Я й не знав, що у тебе стільки талантів.
- Ти маєш зброю? - мовив він далі, показуючи на цілий ряд рушниць та пістолетів, бездоганно вишикувати попід стіною і розкладених на буфеті.
- Дякую, - відказав я. - Від часу нашої останньої зустрічі я не ходжу без зброї. Але, як по правді, то я нічого не їв після вчорашнього вечора.
Нортмор дістав шматок холодного м'яса, до якого я ревно припав, і пляшку пристойного бургундського, якому я, промокши до щирця, теж віддав належне. Я завжди з принципу досить помірковано дивився на спиртне, але принцип повинен знати своє місце, тож за цієї трапези я спорожнив пляшку на три чверті. Процес споживання їжі, однак, не завадив мені й далі захоплюватись рівнем оборонної підготовки будинку.
- Ми можемо витримати справжню облогу, - зауважив я.
- Та-ак, - протяг Нортмор, - коротку облогу, можливо, й справді. Непокоїть мене не опірна спроможність наша - цілковита безвихідь, ось що вбиває. Якщо ми почнемо стріляти, то хоч яка навкруги безлюдна місцевість, а хтось [319] таки почує постріли, і тоді... Що ж, тоді однаково, чи вмер, чи подавився - або в тюрму посадять по закону, або карбонари вб'ють без закону. Отакий вибір. Збіса кепська справа, коли закон проти тебе, я так і кажу старому джентльменові нагорі. Він і сам не інакше думає.
- До речі, а що він за один? - поцікавився я.
- О, він! - скрикнув Нортмор. - Поганець, яких світ не бачив. Про мене, нехай би його хоч і завтра повісили всі чорти, що водяться в Італії. Я не задля нього встряв у це. Ти розумієш? Я уклав угоду, що дістану руку цієї панночки, і від свого не збираюся відступитись.
- Це, між іншим, мені ясно, - сказав я. - Але як сприйме містер Гадлестон мою появу?
- Можеш це полишити на Клару, - відказав Нортмор. Я був би відважив йому ляпаса за таку фамільярну
згадку імені дівчини, але доводилося поважати умови перемир'я, яких, до слова, не порушував і Нортмор, тож поки триватиме небезпека, ані хмаринка не повинна була затьмарити наші взаємини. Нортморові щодо цього я, щиро кажу, нічого не можу закинути, та й на самого себе дивлюсь не без гордощів, згадуючи свою тодішню поведінку. Тим більш, коли зважити, що ніколи ще двоє чоловіків не опинялися в такому делікатному й дражливому становищі.
Впоравшись з їжею, я провадив далі оглядини першого поверху. Ми з Нортмором перемацали всі підпірки біля кожного вікна, де-не-де щось там трохи підправили, і удари молотка звучали страхітливо лунко на весь будинок. Пригадую, я запропонував зробити стрільниці, але він сказав, що їх уже пробито у віконницях на другому поверсі. Оглядини ці були не дуже приємні й тільки додали мені похмурого настрою. Захищати двоє дверей і п'ять вікон мали всього четверо чоловік, враховуючи й Клару, тоді як ворогів хто й зна скільки може бути. Я поділився своїми сумнівами з Нортмором, а він незворушно висловив повну згоду зі мною.
- До ранку, - сказав він, - нас усіх заріжуть і поховають у Ґреденській драговині. Як на мене, це неминуче.
Я не міг не здригнутись на згадку про сипкі піски, але звернув увагу Нортмора на те, що мене ж у лісі не зачепили вороги.
- Не обманюйся, - відказав він. - Тоді ти не був спільником старого джентльмена, а тепер ти в тому самому човні, що й він. Драговина засмокче нас усіх, запам'ятай мої слова.
Мене знов пойняли страхи за Клару, і якраз у цю мить пролунав її любий голос - вона кликала нас нагору. Нортмор показав мені дорогу, і коли ми піднялись на другий поверх, [320] постукав у двері кімнати, яку звичайно називали "дядечковою спальнею", бо ж будівничий цієї споруди призначив її спеціально для себе.
- Заходьте, Нортморе, заходьте, любий Кесілісе, - почувся голос із кімнати.
Нортмор розчахнув двері й пропустив мене першим. Увійшовши, я ще встиг помітити, як дівчина прослизнула бічними дверима до суміжного кабінету, перетвореного на її спальню. Ліжко, яке раніше стояло просто під вікном, тепер переставили до протилежної стіни, і в ньому сидів Бернард Гадлестон, збанкрутілий банкір. Хоч я тільки мигцем бачив його при хитливому світлі ліхтаря на дюнах, але зразу ж упізнав. Обличчя в нього було подовгасте й жовтаве, з довгою рудою бородою і бурцями. Ніс, на якому був слід перелому, і широкі вилиці робили його подібним до якогось калмика, а ясні очі горіли гарячковим збудженням. На голові він мав чорну шовкову тюбетейку, а перед ним на ліжку лежала величезна Біблія з окулярами в золотій оправі на розгорнутій сторінці, і на етажерці обік громадився стос інших книжок. Від зелених штор падав якийсь мертвецький відсвіт на його щоки; обтиканий подушками, він сидів, так зігнувшись довготелесим тулубом, що борода звисала нижче колін. Я певний, що якби не помер він інакшою смертю, то однаково його спіткало б те саме від сухот - хіба, може, кількома тижнями пізніше.
Він простяг до мене руку - довгу, сухорляву й неприємно волохату.
- Прошу, прошу, містере Кесіліс, - мовив він. - Ще один захисник... кахи! Ще один захисник. Друг моєї доньки, містер Кесіліс, завжди для мене жаданий гість. Як вони зійшлися круг мене, друзі моєї доньки! Хай Бог має їх у своїй опіці й віддячить їм усім за це!
Я, звичайно, теж простяг йому руку, бо й не випадало інакше, але співчуття, яке я ладен був виявити до Клариного батька, розвіялося ту ж мить, як я його побачив і почув його лестиву й нещиру мову.
- Кесіліс порядний чоловік, - промовив Нортмор. - Він вартий десятьох.
- Так я й чув, - гаряче підхопив містер Гадлестон, - моя дівчинка мені казала. Ах, містере Кесіліс, мої переступи, як бачите, виходять мені боком! Недобре я повівся, недобре, але ж я й каюся за свої гріхи. Ми усі мусимо кінець кінцем постати перед судом Господнім, містере Кесіліс. Я вже й припізнивсь, але явлюся таки з упокореною душею.
- Ет, пусті балачки! - нецеремонно урвав його Нортмор.
- Ні, ні, любий Нортморе! - скрикнув банкір. - Не кажіть цього, не пробуйте збити мене. Ви забуваєте, мій любий, дорогий юначе, забуваєте, що, може, мене вже сю ніч забере до себе Господь.
На його збудження гидко було дивитись, але й Нортмор поводився нетактовно: я добре знав і осуджував його скептичне ставлення до віри, тож мене обурювало, коли він брав на глузи покаянний настрій старого грішника.
- Облиште, любий Гадлестоне! - мовив Нортмор. - Ви несправедливі до себе. Ви душею і тілом віддані цьому світові й опанували всі гріхи ще перед тим, як я прийшов на світ. Сумління ваше видублене, як південноамериканська шкіра, ви тільки забули видубити свою печінку, отож звідси, повірте, всі ваші гризоти.
- Пустун, ну й пустун! От же капосник! - сказав містер Гадлестон, покивуючи пальцем. - Я не чистоплюй, та хоч до чого тільки я вдавався, але ніколи не відкидав повністю кращих почуттів. Я був поганець, містере Кесіліс, не заперечую, та це почалося після смерті дружини, а ви знаєте, як воно доводиться вдівцеві. Я грішний, не скажу: ні, але я знав міру й через це зберігав надію. І коли вже торкатись цього, то... Та що це? -він раптом урвав мову, рука його піднеслась угору, пальці розійшлися, на обличчі з'явилася зосередженість і проступив страх. - Ні, хвала Богу, це лише дощ! - додав він за хвильку, зітхнувши з величезною полегкістю.
Кілька секунд він лежав на подушках, як людина, що ось-ось має зімліти. А потім зібрався на дусі й трохи тремтячим голосом заходився знов дякувати мені, що я збираюся взяти участь в його обороні.
-Одне запитання, сер, -сказав я, коли він змовк на хвильку. - Це правда, що гроші й тепер при вас?
Йому наче було не до шмиґи моє запитання, але він неохоче, а таки визнав, що й справді має трохи грошей.
- Гаразд, - мовив я далі, - однак це їхні гроші, чи не так? То чом би їх і не віддати їм?
- На жаль! - відказав він, похитавши головою. - Я вже це пробував, містере Кесіліс. Якби ж тільки за це йшлося! Але вони жадають крові.
- Ви трохи недоговорюєте, Гадлестоне! - вкинув слово Нортмор. - Вам треба було б сказати, що ви пропонували сплатити суму на двісті тисяч меншу, ніж ваш борг їм. Різниця солідна, - це, Френку, те, що вони називають кругленькою сумою. Тож, як бачимо, ці хлопці мають слушність на свій італійський лад, і, як їм здається, так і мені, що вони цілком можуть дістати одне й друге, коли вже заповзялись, - і гроші, і кров, їй-Богу, - і тоді все буде гаразд. [322]
- А ці гроші в домі? - спитав я.
- Так, хоч радше б їм бути на дні моря, - сказав Нортмор, а тоді враз: - Та що це ви мені гримаси корчите? - гаркнув він на містера Гадлестона, до якого я саме стояв спиною. - Ви боїтесь, що він вас викаже?
Містер Гадлестон поспішив запевнити, що нічого такого й близько не думав.
- Ну, добре, добре, - зневажливо махнув рукою Нортмор. - Коли й далі так піде, ви обриднете нам. То що ти хотів сказати? - обернувся він до мене.
- Я хотів запропонувати одну річ на сьогодні, - мовив я. - Винесім усі ці гроші, скільки їх є, надвір і покладім перед дверима будинку. І якщо карбонари прийдуть - що ж, це їхні гроші.
- Ні, ні! - закричав містер Гадлестон. - Це не так! Вони не їхні! Їх треба пропорційно поділити між усіма моїми кредиторами.
- Слухайте, Гадлестоне, - озвався Нортмор, - не варнякайте казна-чого.
- Але що ж буде з моєю донькою? - застогнав бідолаха.
- За доньку не журіться. Ось тут два претенденти на її руку, Кесіліс і я, обидва ми не жебраки, одного з нас їй і доведеться вибрати. А щодо вас, то кінець кінцем ви ж не маєте права ні на шеляг, і поза тим, коли я не помиляюся, вам лишилося три чисниці до смерті.
Це було таки жорстоко сказано, і то дуже, але правда й те, що містер Гадлестон не викликав співчуття, і хоч я бачив, як він тремтів і корчився, у мене в душі цим разом не було осуду гострого тону Нортмора, і я ще й від себе докинув слівце:
- Ми з Кортмором охоче допоможемо вам урятувати життя, але не втекти з награбованим добром.
Якусь часину він боровся сам із собою, тлумлячи в собі гнів, та врешті обачливість узяла гору.
- Мої любі друзі, - сказав він, - робіть зі мною і з моїми грішми все, що хочете. Полишаю це на ваш розсуд. А тепер дайте мені заспокоїти душу.
Отож ми й залишили його так і з полегшенням вийшли. З порога я ще побачив, як він знов узяв свою величезну Біблію і тремтячими руками став накладати окуляри, лаштуючись читати.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
