Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Чужих жінок не буває. / Євген Дудар

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича


- Кольоровим не подобається книжка «Негреня Самбо». Спалити її! Білим не по собі від книжки «Хатина дядька Тома». І її спалити! Хтось написав книжку про те, що вживання тютюну призводить до раку легень. Тютюнові фабрики у розпачі! Спалити книжку! Потрібні безтурботність, Монтег, і спокій. Знищити все, ще викликає тривогу! У сміттєспалювальну піч! Похорон - обряд сумний і поганський. Скасувати! Через п'ять хвилин після смерті людина вже вирушає до «великої труби». Крематорії обслуговуються вертольотами. Через десять хвилин після смерті від людини залишається купка чорного праху. Не будемо жонглювати словамв над померлими. Забудьмо їх. Паліть їх усіх, паліть усе. Вогонь палає ясно, вогонь очищає.

Фейєрверки згасли у вітальні за спиною Мілдред. І тієї ж миті вона замовкла - дивовижний збіг. Монтег перевів подих.

- Тут, у сусідньому будинку, жила дівчина,- повільно промовив він.- її вже немає, здається, померла. [241]

Мені навіть важко тепер пригадати її обличчя. Але вона була не така. Як... як це могло трапитися? Бітті всміхнувся.

- Часом трапляється, то тут, то там. Кларіс Макле-лен? Ця родина у нас на прикметі. Ми тримаємо її під наглядом. Спадковість і оточення - дивні речі. Не дуже просто позбутися всіх диваків за якихось кілька років. Домашнє оточення може звести нанівець усе, що намагається прищепити школа. Ось чому ми весь час зменшували вік дітей для вступу в дитячі садки і тепер вихоплюємо їх мало не з колисок. Ще коли Маклелени жили в Чікаго, ми одержували про них сигнали, які тоді не підтвердилися. Книжок у Маклеленів не знайшли. У дядька репутація не дуже добра, він нетовариський. А дівчина? Ну, це була бомба сповільненої дії. Родина впливала на її підсвідомість,- у цьому я пересвідчився, ознайомившись із її шкільною характеристикою. Вона хотіла знати не те, як щось робиться, а чому. А така допитливість може бути небезпечною. Варто лише почати цікавитися речами - і кінець може бути сумний, якщо вчасно не зупинитися. Отож воно й краще для бідолахи, що вона вмерла.

- Так, вона вмерла.

- На щастя, такі дивачки, як вона, зустрічаються рідко. Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в зародку. Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева. Отож коли не хочеш, щоб дім побудували, заховай цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала нещасною через політику, не давай їй змоги роздивитися проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще ліпше - жодного. Хай забуде, що існує така штука, як війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить податками - це краще, ніж заворушення в народі! Головне - спокій, Монтег! Влаштовуйте різні конкурси, наприклад: хто краще запам'ятає слова популярних пісеньок, хто може назвати столиці штатів чи хто знає, скільки зібрали зерна в штаті Айова минулого року. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті «факти» не змінюються. Але бо-ронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, [242] як філософія чи соціологія - вони можуть спробувати пов'язати деякі речі та явища. А це призводить до меланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну,- а тепер це можуть майже всі,- щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-геліко-птери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п'єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального - вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п'єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси. Бітті підвівся.

- Я мушу йти. Лекцію закінчено. Сподіваюсь, я вам дещо роз'яснив. Вам слід запам'ятати, Монтег, що ми - борці за щастя, і ви, і я, й решта наших колег. Ми протистоїмо тій купці людей, які своїми суперечливими теоріями й думками хочуть зробити всіх нещасними. Ми захищаємо греблю. Тримайтеся, Монтег! Не дайте потокові меланхолії та похмурої філософії затопити світ. Ми покладаємось на вас. Ви, мабуть, не уявляєте, як ви потрібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня.

Бітті потис безживну руку Монтега. Той нерухомо сидів на ліжку - здавалося, він не поворухнеться, хоч хай падає на нього стеля. Мілдред уже не було в дверях.

- Ще одне наостанок,- мовив Бітті.- Принаймні хоч раз за життя кожного пожежника буває така хвилина: йому раптом захочеться дізнатися, що ж написано? І так захочеться, що немає сили боротися. Так-от, Монтег, повірте, мені свого часу довелося прочитати кілька книжок,- так, аби дізнатися, що воно таке,- і кажу вам: у них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б повірити чи навчити інших. Коли це белетристика, вигадка, то там ідеться про людей, яких ніколи не було на світі. Коли ж це наукова література, то ще гірше: один професор лає іншого, називає ідіотом; один філософ надриває горлянку, щоб перекричати іншого. Всі метушаться, хочуть затьмарити зірки й погасити сонце. І ти остаточно розгублюєшся в цій метушні. [243]

- Гаразд, тоді скажіть: що буде, коли пожежник випадково, зовсім без ніякого наміру, візьме додому книжку? - Обличчя Монтега сіпалося. Відчинені двері позирали на нього, як величезне невидюще око.

- Цілком зрозумілий вчинок. Природна цікавість,- мовив Бітті.- Нас це не турбує і не злостить. Ми дозволяємо пожежникові тримати книжку протягом доби. Якщо він потім сам її не спалить, ми це зробимо за нього.

- Звичайно.- В роті у Монтега пересохло.

- Гаразд, Монтег. Вийдете сьогодні пізніше, в нічну зміну?

- Не знаю,- відповів Монтег.

- Що? - трохи здивовано перепитав Бітті. Монтег заплющив очі.

- Може, й прийду. Пізніше.

- Шкода, якщо вас не буде,- замислено мовив Бітті, ховаючи люльку в кишеню.

«Я ніколи більше не прийду»,- подумав Монтег.

- Одужуйте і тримайтеся,- сказав Бітті. Він повернувся і вийшов крізь відчинені двері.

Монтег бачив у вікно, як Бітті поїхав у своєму лискучому вогненно-жовтому з чорними, наче вугілля, шинами автомобілі, схожому на жука.

Крізь вікно видно було вулицю й будинки з рівненькими фасадами. Що то одного разу Кларіс сказала про них? «Немає відкритих веранд. Дядько каже, що колись були веранди. І люди, бувало, сиділи там вечорами, розмовляли, коли їм хотілося, а ні, то просто гойдалися у кріслах-гойдалках. Сиділи собі й думали, розмірковували. Дядько каже, архітектори перестали будувати веранди тому, що вони нібито псують вигляд будинку. Але дядько стверджує, що це тільки відмовка. Справжня причина значно глибша; вона полягає в тому, що небажано, аби люди отак сиділи, розмовляли, погойдувались і нічого не робили,- це, мовляв, неправильний, шкідливий спосіб життя. Люди надто багато спілкувалися. І в них був час думати. Тому веранди вирішили ліквідувати. І садочки теж. Коло будинків уже немає садочків, де б можна було посидіти. А подивіться на меблі! Крісла-гой-далки зникли. Вони надто зручні. Треба, щоб люди більше рухалися. Мій дядько каже... дядько каже... дядько...» Голос Кларіс замовк. [244]

Монтег. одвернувся од вікна й зиркнув на дружину: та сиділа посеред вітальні, розмовляючи з диктором, який, у свою чергу, звертався до неї. «Місіс Монтег»,- казав він,- і ще щось. «Місіс Монтег...» •- і ще якісь слова. Спеціальний прилад, який коштував сто доларів, автоматично підставляв її прізвище, коли диктор, звертаючись до своїх анонімних слухачів, робив паузу. Інший прилад відповідно коригував на телевізійному екрані порухи губ і лицьових м'язів диктора, щоб вони збігалися з вимовою прізвища господині. Цей диктор, безперечно, був другом дому, добрим другом. «Місіс Монтег, подивіться, будь ласка, сюди!»

Вона повернула голову, хоч - цілком очевидно - і не слухала.

Обізвався Монтег.

- Досить лише сьогодні не піти на роботу - і вже можна не ходити й завтра, і взагалі не ходити.

- Але сьогодні ти підеш, чи не так? - спитала Міл-дред.

- Я ще не вирішив. Поки що мені хочеться - і то жахливе почуття! - хочеться все ламати й руйнувати.

- Може, візьмеш автомобіль, покатаєшся?

- Ні, дякую.

- Ключі від машини на нічному столику. Коли в мене такий настрій, як зараз у тебе, я розвіюю його швидкою їздою. Миль дев'яносто п'ять на годину - і чудово! Іноді я катаюсь отак цілу ніч, повертаюся назад, а ти нічого й не знаєш. А за містом гарне! Іноді під колеса втрапить кролик, а то й собака. Візьми машину.

- Ні, не сьогодні. Мені хочеться зберегти це почуття. Господи, щось наче кипить у мені! Я не знаю, що це. Я такий нещасний, такий розлючений, сам не знаю чому. Мені здається, ніби я пухну, розбухаю, ніби я надто багато ховав у собі, і не знаю, що саме... Я, може, навіть почну читати книжки.

- Таж ти через них потрапиш до в'язниці! - Вона дивилася на нього, ніби крізь скляну стіну.

Він почав одягатися, неспокійно вештаючись по кімнаті.

- І хай, може, це й на краще. А то я можу покалічити кого-небудь. Чула, що казав Бітті? Ти слухала його? В нього на все є відповідь. Він слушно каже. Бути щасливим - дуже важливо. Розваги - понад усе. А я сидів і повторював сам собі: я нещасний, я нещасний. [245]

- А я щаслива,- Мілдред сліпуче всміхнулась.- І пишаюся цим.

- Я повинен щось зробити,- сказав Монтег.- Сам не знаю що, але щось важливе.

- Мені набридло слухати ці дурниці,- відказала Мілдред, знову повернувшись до диктора.

Монтег крутнув регулятор на стіні, і диктор замовк.

- Міллі,- проказав Монтег і зупинився.- Адже це твій дім, як і мій. Отож я хочу бути чесним і все розповісти тобі. Це слід було б зробити раніше, але я навіть сам собі не міг зізнатися. В мене щось є, я покажу тобі. Я збирав потроху, впродовж цілого року, ховав, і не знаю сам, навіщо, однак робив і нічого тобі не казав.

Він узяв стілець з прямою спинкою, неквапливо відніс його у вітальню, присунув до стіни коло вхідних дверей і виліз на нього. Якусь хвилю стояв непорушно, мов статуя на п'єдесталі, а його дружина дивилася на нього знизу й чекала. Тоді Монтег відсунув убік решітку кондиціонера, глибоко засунув руку, відсунув ще одну заслінку й витяг книжку. Не дивлячись, кинув її на підлогу. Знов засунув руку, витяг ще дві книжки і теж кинув на підлогу. Отак він одна по одній діставав книжки, маленькі, великі, жовті, зелені. Коли він витяг останню, біля ніг Мілдред лежало книжок із двадцять.

- Пробач,- промовив,- я не подумав. А тепер виходить, що й ти вскочила в цю халепу.

Мілдред відсахнулась, наче вздріла мишей, що вискочили з-під підлоги. Монтег чув її уривчасте дихання, бачив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона кілька разів повторила його ім'я, а тоді, застогнавши, кинулася до купи книжок, ухопила одну й побігла в кухню до сміттєспалювача.

Монтег перейняв її, міцно схопивши обіруч. Мілдред заверещала і, дряпаючись та пручаючись, силкувалася вирватись.

- Стій, Міллі, стій! Зачекай! Годі, прошу тебе. Ти нічого не знаєш... Та годі ж бо!..- він дав їй ляпаса і, вхопивши за плечі, струсонув.

Губи її знов повторили його ім'я, і вона гірко заплакала.

- Міллі! - почав він.- Послухай мене. Лише хвилину, чуєш? Уже нічого не вдієш. Тепер їх не можна спалити. Я хочу зазирнути в них, хоч разочок. Якщо бранд-мейстерова правда, ми спалимо їх разом, повір мені, разом [246] спалимо їх! Ти повинна допомогти мені.- Він узяв її за підборіддя, глянув в обличчя, шукаючи в ньому себе, шукаючи поради на те, як йому бути.- Хочеш чи ні, а ми вже заплуталися. Впродовж усіх цих років я нічого не просив у тебе, а тепер прошу, ні,- благаю. Ми повинні з'ясувати, чому все так трапилося, звідки ця халепа - оті твої таблетки, гонки на автомобілі, моя робота. Ми над прірвою, Міллі. Але я не хочу падати в неї, хай їй грець! Нам буде нелегко. Ми навіть не знаємо, з чого почати, однак давай спробуємо розібратися, обміркуємо все й допоможемо одне одному. Ти навіть не уявляєш, як ти мені зараз потрібна. Міллі! Якщо ти хоч трохи любиш мене, зачекай день чи два, оце все, що я прошу, й на тому край! Я обіцяю тобі, присягаюсь! І, якщо в цих книжках є хоч що-небудь, бодай мала іскра глузду в суцільному хаосі, нам, можливо, пощастить передати її іншим. Мілдред уже не пручалась, і він випустив її. Вона осіла, прихилилася до стіни й повільно сповзла на підлогу. Сидячи біля купи книжок, вона мовчки дивилася на них. Помітивши, що нога торкнулась однієї книжки, Мілдред похапцем відсмикнула її.

- Ота жінка, Міллі, вчора... Ти не була там. Ти не бачила її обличчя. І Кларіс. Ти ніколи не розмовляла з нею. А я розмовляв. Такі люди, як Бітті, бояться її. А чому вони бояться таких, як вона? Вчора на чергуванні я почав порівнювати її з пожежниками на станції і раптом зрозумів, що я ненавиджу їх, ненавиджу самого себе. І я подумав, що, може, краще було б спалити самих паліїв.

- Гаю!

Гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: «Місіс Монтег, місіс Монтег, до вас прийшли. Місіс Монтег, місіс Монтег, до вас прийшли».

Тиша.

Вони дивилися то на двері, то на книжки, що валялися на підлозі.

- Бітті...- промовила Мілдред.

- Не може бути!

- Він повернувся,- прошепотіла вона.

І знову негучний голос від дверей: «До вас прийшли».

- Ми не відімкнемо.- Монтег прихилився до стіни, а тоді повільно опустився навпочіпки й почав розгублено порпатися в книжках, хапаючи то одну, то другу. Його охопив дрож; він відчував нестерпне бажання знов заховаті [247] книжки за вентиляційну решітку, але знав, що йому не стане снаги зустрітися з брандмейстером Бітті ще раз. Отож він сидів навпочіпки, потім просто сів на підлогу; нараз пролунав голос гучномовця, вже настирливіше. Монтег підняв з підлоги маленький томик.

- З чого почнемо?- Він розкрив книжку на середині і зазирнув у неї.- Мабуть, із самого початку...

- Він зараз увійде і спалить нас разом із книжками! - мовила Мілдред.

Гучномовець нарешті замовк. Запала тиша. Монтег відчув, що хтось стоїть біля дверей, чекає, прислухається. Потім почулася хода - хтось пішов від будинку стежкою, далі лужком...

- Подивимося, що тут написано,- сказав Монтег. Він вимовив ці слова важко, затинаючись, ніби його охопив страшенний сором. Прочитавши з десяток сторінок, перескакуючи з однієї на другу, Монтег нарешті зупинився на таких рядках:

- «Підрахували, що протягом цього часу не менше одинадцяти тисяч чоловік пішли на смерть, аби не розбивати яєць з носка».

Мілдред сиділа навпроти нього.

- Що це означає? У цьому немає ніякого сенсу! Бранд-мейстер казав правду!

- Стривай,- відповів Монтег.- Почнемо знову, з самого початку.

Частина друга РЕШЕТО І ПІСОК

Вони читали впродовж цілого довгого дня, а холодний листопадовий дощ падав з неба на принишклий дім. Вони читали в передпокої; вітальня здавалася порожньою й сірою без різнокольорового конфетті на стінах, без фей-єрверків, без жінок у сукнях з золотого серпанку і чоловіків у чорних оксамитових костюмах, які витягали сто-фунтових кроликів зі срібних циліндрів. Вітальня була мертва, Мілдред безтямно поглядала на мовчазні стіни, а Монтег то ходив по кімнаті, то сідав навпочіпки і по кілька разів перечитував яку-небудь сторінку вголос.

- «Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, [248] яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих вчинків є якийсь, що переповнює серце». Монтег сидів, прислухаючись до дощу.

- Може, саме це й було в дівчини, що жила в сусідньому будинку? Мені так хотілося зрозуміти її.

- Вона мертва. Ради бога, давай поговоримо про когось живого.

Монтег, не глянувши на дружину і весь тремтячи, подався через передпокій до кухні. Там він довго стояв і дививсь у вікно на дощ, який тарабанив у шибки. Погамувавши дрож, він повернувся в сірий морок передпокою і взяв нову книжку.

- «Наша улюблена тема: про Себе».- Він скоса поглянув на стіну.- «Наша улюблена тема: про Себе».

- Оце я розумію,- мовила Мілдред.

- Але для Кларіс це не була улюблена тема. Вона любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише вона одна з усіх, кого я пам'ятаю, дивилася мені просто в очі, ніби я чогось вартий. - Він підняв з підлоги обидві книжки.- Ці люди давно вмерли, але я знаю: те, що вони написали, так чи інакше стосується Кларіс.

Надворі, під дощем, щось тихо пошкрябало в двері. Монтег укляк. Мілдред перехопило подих, і вона прихилилася до стіни.

- Хтось коло дверей... Чому мовчить гучномовець?

- Я вимкнув його...

За дверима почулося слабке пирхання, сопіння електричної пари. Мілдред засміялася.

- Це усього-на-всього собака! Прогнати його?

- Не ворушись! Сиди!

Тиша. Падає холодний дощ. А з-під замкнених дверей просочується запах блакитних електричних розрядів.

- Повернімося до нашого заняття,- спокійно сказав Монтег.

Мілдред відкинула книжку ногою.

- Книжки - не люди! Ти читаєш, а я дивлюся навколо - і нікого не бачу!

Він поглянув на стіни вітальні: вони були мертві й сірі, наче води океану, який, однак, збуруниться, щойно ввімкнути електронне сонце. [249]

- А от мої «родичі» - це живі люди. Вони мені щось кажуть, я сміюсь, і вони сміються. А барви!

- Так, звісно.

- Окрім того, якщо брандмейстер Бітті довідається про ці книжки... - вона задумалась. На обличчі відбився спершу подив, потім страх.- Він може прийти сюди, спалити будинок і «родичів». Це жахливо! Подумай, скільки грошей ми сюди вгатили! Навіщо мені читати? Для ного?

- Для чого! Навіщо! - перекривив Монтег.- Минулої ночі я бачив змію, мабуть, найогиднішу в світі. Вона була мертва і водночас жива. Вона могла дивитися, але не бачила. Хочеш поглянути на цю зміюку? Вона в лікарні «швидкої допомоги», там записано, яку гидоту вона висмоктала з тебе! Може, підеш туди, почитаєш той запис? Не знаю тільки, під якою рубрикою його шукати: «Гай Монтег», чи «Страх», чи «Війна»? А може, підеш подивитися на будинок, що вчора згорів? Розкопаєш у попелі кістки тієї жінки, що сама себе спалила разом з будинком? А Кларіс Маклелен? Де її тепер шукати? В моргу? Ось послухай!

Угорі один по одному, розтинаючи небо, з ревом, гуркотом, свистом, мчали бомбардувальники, наче велетенський невидимий вентилятор обертався у невидимій порожнечі.

- Господи боже мій! - вигукнув Монтег.- Щогодини вони розпанахують небо! Кожна секунда нашого життя заповнена ними! Чому ніхто не каже про це? Після тисяча дев'ятсот шістдесятого року ми розпочали й виграли дві атомні війни. Чи не тому нам так весело, що ми забули про весь світ? Чи не тому ми такі багаті, що всі інші у світі бідують, а нам це байдуже? Я чув, що у всьому світі люди голодують, а ми розважаємося. Чи не тому нас так ненавидять? Я чув,- колись давно,- що нас ненавидять. А чому, ти знаєш? Я не знаю. Може, книжки нам хоч трохи допоможуть? Може, хоч завдяки їм ми не повторимо тих самих жахливих помилок! Я щось не чув, щоб оті бовдури в твоїй вітальні коли-небудь говорили про це. Боже, Міллі, як ти не розумієш? Коли читати щодня, бодай одну чи дві години, то, може...

Задзвонив телефон. Мілдред схопила трубку.

- Енн! - Вона засміялася.- Так, сьогодні у вечірній ' програмі Білий клоун! [250]

Монтег пішов у кухню і пожбурив книжку на підлогу.

«Монтег,- сказав він сам до себе,- ти таки дурний. Але що робити? Повідомити про книжки, забути про них?» - Він знову розгорнув книжку, намагаючись не чути сміху Мілдред.

«Бідна Міллі,- думав він.- Бідний Монтег. Адже й ти нічого не можеш втямити в них. А де знайти допомогу, де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?»

Не треба здаватися. Він заплющив очі. Так, звичайно. Він знову спіймав себе на тому, що думає про міський парк, куди він забрів торік. Протягом останнього часу він дедалі частіше згадував про це, і тепер -у пам'яті постало все, що відбулося в парку того дня: в зеленому куточку парку, на лавці сидів якийсь старий у чорному одязі; побачивши Монтега, він швидко сховав щось у кишеню пальта.

...Старий зірвався на ноги, наче хотів утікати. А Монтег сказав:

- Почекайте!

- Я нічого не зробив! - вигукнув старий, тремтячи всім тілом.

- А я нічого й не кажу.

Вони трохи посиділи мовчки в лагідних зелених відблисках листя, тоді Монтег повів мову про погоду, і старий відповідав йому кволим голосом. То була якась дивна, тиха розмова. Старий зізнався, що він колишній викладач англійської мови, став безробітним сорок років тому, коли за браком студентів і матеріальних дотацій закрився останній гуманітарний коледж. Старого звали Фа-бер, і коли нарешті він перестав боятися Монтега, то заговорив притишеним голосом, поглядаючи на небо, на дерева, на зелень парку, а за годину раптом почав щось декламувати, і Монтег збагнув, що то були вірші, хоч і неримовані. Потім старий ще дужче збадьорився і знову прочитав напам'ять вірші. Тримаючи руку на лівій кишені пальта, Фабер з ніжністю вимовляв поетичні рядки, і Монтег знав: досить простягти руку - і в кишені старого знайде томик віршів. Але його руки залишалися на колінах, безсилі й ні до чого не здатні.

- Я не кажу про самі речі, сер,- мовив Фабер.- Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю - я живу.

Оце, власне кажучи, і все. Годинна розмова, вірші, ці слова,- а тоді старий тремтливою рукою написав свою адресу на клаптику паперу. Доти жоден з них не згадував про те, що Монтег пожежник.

- Це для вашої картотеки,- сказав Фабер.- Про всяк випадок,- може, ви розсердитеся на мене.

- Не розсерджуся,- відповів Монтег.

У передпокої пронизливо сміялася Мілдред.

Монтег рушив до спальні, відчинив стінну шафу й почав перебирати картки в ящику з написом: «Майбутні розслідування (?)». Серед них була картка Фабера. Монтег тоді не виказав його, але й не знищив адреси.

Він набрав номер телефону. На другому кінці дроту сигнал кілька разів повторив ім'я Фабера, перш ніж почувся кволий голос професора.

Монтег назвався. Запала довга мовчанка, а тоді:'

- Слухаю, пане Монтег.

- Професоре, маю до вас досить незвичайне прохання. Скільки примірників Біблії залишилося в нашій країні?

- Не відаю, про що мова!

- Я хочу знати, чи залишився в нас хоч один примірник Біблії?

- Це пастка! Я не можу з усякими розмовляти по телефону.

- А скільки залишилося книжок Шекспіра чи Пла-тона?

- Жодної! Ви знаєте це не гірше за мене. Жодної! Фабер кинув трубку.

Монтег теж поклав свою. Жодної книжки! Звичайно, він це знав із списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера.

У передпокої його зустріла Мілдред. Вона була збуджена, обличчя розпашіле.

- Знаєш, у нас сьогодні в гостях дами! Монтег показав їй книжку.

- Оце Ветхий і Новий завіт, і...

- Не починай все знову!

- Може, це останній примірник у нашій частині світу.

- Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже бранд-мейстер Бітті знає про цю книжку? [252]

- Навряд чи він знає, яку саме книжку я взяв. Можна віддати іншу, але котру? Джефферсона?(1) Чи Торо?^ Яка з них цінніша? Коли ж Бітті знає, яку саме книжку я вкрав, а я підміню її, то він здогадається, що в нас тут ціла бібліотека!

У Мілдред почали тремтіти губи.

- Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе важливіше, я чи ця Біблія?

Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову ляльку, що розтавала від власного тепла.

Монтегові почувся голос Бітті:

«Сідайте, Монтег. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім другу. Вони стають ніби чорні метелики. Гарно, еге ж? Підпалюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розділом, усі дурниці, виражені словами, всі брехливі обіцянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію».

Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вогняному смерчі.

Мілдред перестала кричати так само раптово, як і почала. Монтег не звертав на неї уваги.

- Залишається тільки одне,- мовив він.- До вечора, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити копію.

- Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого клоуна? - крикнула Мілдред йому навздогін.

Не обертаючись, Монтег зупинився в дверях.

- Міллі! Тиша.

- Ну що?

- Міллі, Білий клоун тебе любить? Відповіді не було.

- Міллі...- Він облизнув губи.- Твої «родичі» люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?

Він відчував, що вона, розгублено кліпаючи, дивиться йому в потилицю.

- Чого ти запитуєш про такі дурниці?

(1) Джефферсон Томас (1743-1826) - американський просвітитель, третій президент США, автор проекту Декларації незалежності.

(2) Тор о Генрі Девід (1817-1862)-американський письменник, мислитель. [253]

Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.

- Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене,- сказала Мілдред.

Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.

Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було. Монтег полегшено зітхнув і грюкнув дверима.

Монтег їхав у метро.

«Я весь наче застиг,- думав він.- Коли це почалося? ; Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, ко-: ли я зачепився ногою за пляшечку від таблеток, ніби за замасковану міну?

Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний часі Але я зроблю все, щоб це минуло, і Фабер допоможе мені. Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колишні руки, вони стануть такими самими, якими були. А зараз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка покинула мене. Без неї я наче сам не сам».

Повз нього мчали кремові плитки і густа чорнота тунелю, цифри і знову чорнота, все мчало мимо, все складалося в якийсь незрозумілий підсумок.

Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного літнього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, сказавши: «Наповниш решето піском - матимеш десять центів». Але що швидше він накидав пісок'у решето, то швидше, з сухим гарячим шелестінням, пісок висипався крізь решето! Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтег мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках.

Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і, опустивши очі, побачив, що в нього в руках розкрита Біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав Біблію,- і раптом у нього сяйнула безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіль, може, в решеті затримається хоч трохи піску. Монтег почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав, що через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде [254] віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам'ятати кожен рядок. «Я мушу це зробити!» Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:

- Зубна паста «Д є н є м»!

«Замовкніть,- подумав Монтег.- Погляньте на польові лілеї, як зростають вони,- не трудяться, ані прядуть...»

- Зубна паста «Д є н є м»! «Не трудяться...»

- Зубна паста...

«Погляньте на польові лілеї, як зростають вони... Замовкніть, замовкніть нарешті!..»

- «Д є н є м»П!

Він знову розгорнув книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.

- «Д є н є м». По літерах: д-е-н... : «Не трудяться, ані прядуть...»

Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето...

- «Д є н є м» оздоровлює!.. «Погляньте на польові лілеї, лілеї, лілеї...»

- Зубний еліксир «Д є н є м»!

- Замовкніть, замовкніть, замовкніть!..- це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтега, що він сам незчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку,- люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам «Зубна паста «Д є н є м», зубний еліксир «Д є н є м», зубна паста, паста...» - раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів «зубна паста, зубна паста, зубна паста...». І наче щоб помститися на Монтегові, радіо вивергнуло на нього тонни музики - брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи... Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко під землею.

- Польові лілеї... - «Д є н є м»!

- Я кажу, лілеї!

Люди зачудовано дивилися на нього. [255]

- Покличте кондуктора...

- Він зсунувся з розуму!

- Станція «Нолл В'ю»! Засичавши, поїзд зупинився.

- «Нолл В'ю»! - голосно.

- «Д є н є м»... - пошепки. Губи Монтега ледь ворушилися: «Лілеї...» ; Двері вагона із свистом розсунулися. Монтег стояв.

Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтег кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів, і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігу, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: «Д є н є м», «Д є н є м», «Д є н є м»!» Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.

- Хто там?

Книга: Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича

ЗМІСТ

1. Рей Бредбері 451° за Фаренгейтом Переклад Євгена Крижевича
2. Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку...
3. Частина друга РЕШЕТО І ПІСОК Вони читали впродовж цілого...
4. - Це я, Монтег. - Що ви хочете? . - Впустіть...
5. Частина третя ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО У будинках по всій вулиці...
6. - А ще раніше це зробили її приятельки, та я не хотів поспішати....
7. - Стривайте. Яка користь, коли й вас вони знайдуть? Після того, як...
8. - Тисячі на дорогах, занедбаних залізничних коліях, з вигляду ми...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate