Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ
ПЕРЕДМОВА
Шановні читачі!
Перед вами книга, яка, можливо, суперечить вашому світогляду. Неодмінне право людини мати особисті пере- к о н а н н я . Погодьтеся, однак, що й автор має право на влас- ну думку. Тим паче, така тема в історичній літературі до- сліджується нечасто, хоча після розвалу радянської імпе- рії н а с т а в в е л и к и й час Істини.
Припускаючи, що чимало читачів виховані на ідеології більшовицької історіографії, я визнав за потрібне сперти- ся на фактологічні оповіді тих істориків, зусиллями яких створено міфологію "держави Російської", щоб читачі, зіставляючи оголені факти історії, самі змогли зробити правильні висновки. Ніколи ні російська д е р ж а в н а влада, ні царська, ні більшовицька не дозволяла звичайній лю- дині мати власну думку, сформовану в результаті ознайом- лення з першоджерелами. Влада завжди змушувала віри- ти їй на слово. Якщо ж громадянин опирався одурманю- в а н н ю й усе ж н а м а г а в с я сформувати власну Позицію, він, як правило, завершував свої пізнання в тюремній камері.
Російська імперія свято оберігала свою історичну міфо- логію, а відтак істина в чистому, неспотвореному вигляді рідко оприлюднювалася в оповідях державних істориків. Вона завжди була завуальована, докорінно перекручена й загорнута в словесну патріотичну упаковку.
Авторові довелося очищати історичні факти від вели- чезної маси супутнього словесного сміття, а нерідко й від звичайної відвертої облуди. В основу дослідження свідомо покладено першу об'ємну "Історію держави Російської",
З
яку на світанку XIX століття написав нащадок татаро- монгольської знаті, що масово заселила в XIII—XVI сто- літтях Московію, незабутній Микола Михайлович Ка- рамзін. Адже всі наступні російські історики, серед яких С. М. Соловйов і В. О. Ключевський, професори, завідувачі кафедри російської історії Московського університету, ли- ше повторили історичну канву, викладену М. М. Ка- рамзіним, змінюючи або підсилюючи деякі акценти, од- нак зберігаючи саму серцевину міфології.
М. М. Карамзін на початку XIX століття був відвертим, коли писав у передмові до своєї "Історії...":
"... Історія, кажуть, сповнена брехні: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, од- нак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі загальне уявлення про людей і діяння..." [1.том 1, с 18].
Але я к щ о М. М. К а р а м з і н у було досить "більш-менш" збе- регти істину, маючи в оповіді "доважок брехні", то автор дослідження вважав своїм завданням очистити матеріал від цього "доважку", який, на моє тверде переко- нання, був свідомо і з певною метою впроваджений в істо- рію Російської імперії.
Як же сталося, що я, людина практичної справи, яка побудувала сотні мостів у Казахстані, на території, що дорівнює площі Західної Європи, раптом зацікавився "історією держави Російської"?
Спонукало до цього те, що авторові довелося добряче поїздити й чимало побачити на просторах від Львова до Тинди й від північного Уренгоя до спекотного Термеза; зустрічатися з тисячами людей — від принижених і знедо- лених до гордовитих партійних владик найвищого рангу які щиро вірили у свою непогрішність і незамінність. Хоч би де випадало мені бувати, завжди стикався із затаєною, глибоко прихованою брехнею офіційної державної влади. На побутовому людському рівні ця брехня відверто випи- рала назовні.
4
На початку сімдесятих років я випадково довідався в Москві, що 1959 року, коли майже весь наш факультетсь- кий випуск мостобудівників і тунельників відправили з У к - раїни в Росію, Казахстан і ще далі, з Росії в Україну спря- мували аж ніяк не менше таких самих молодих фахівців. Для мене це стало в е л и к и м в і д к р и т т я м . Звісно, я — молоде- зелене — обурився: навіщо витрачати гроші на зустрічне переміщення молодих фахівців, відправляючи одних із Дніпропетровська в Новосибірськ, Хабаровськ, Казахстан і на Далекий Схід, а інших — з Новосибірська, Москви й Ленінграда в Україну? Безглуздя в державному масштабі!
Аж ні! Виявилося — у Москві все було продумане до дрібниць. Про це мені повідомили у союзному держплані в часи перебудови. Той керівник був відвертий до цинізму. Можливо, д а л а с я в з н а к и й мода часу, коли вважалося при- родним уразити "глобальними думками" будь-кого, хто приїжджав у Москву.
Він сказав приблизно таке:
— Партія поставила завдання створити єдиний радянський народ, і держплан зобов'язаний був викону- вати це завдання. Що в цьому незрозумілого? Народи по- винні асимілюватися в єдиний радянський народ, для чого слід освічених людей вилучати з однієї республіки й спрямовувати в іншу, де їх бракує — доповнювати з Росії.
— Виходить, що радянський народ сформується шля- хом зросійщення інородців. Але ж це позначиться і на російському народові, — заперечив я.
— Дурниці! — відрізав держпланівець. — Нації як такі — відімруть. І дуже швидко. Погляньте на Сполучені Штати, і ви все зрозумієте.
Він був переконаний у правильності політики зросій- щення. Сумніви його не мучили.
У мені давно нагромаджувався протест проти такої політики. Та розмова с т а л а краплею, к о т р а переповнила ч а - шу т е р п і н н я . Я п о ч а в докопуватися до к о р е н я цього я в и щ а .
5
І що далі заглиблювався у вивчення питання, то виразніше розумів: політика комуністів — продовження давньої імперської.
1989 року в Москві, на Арбаті, вперше побачив людей, які просили дозволу в московської влади на відновлення греко-католицької церкви. Був свідком, як радянська вла- да грубо й ц и н і ч н о , за допомогою ОМОНу і к и й к і в розганя- ла жінок, дітей та літніх людей лише за спробу висловити своє прохання. Бачив священика московської православ- ної церкви, який задоволено спостерігав за побиттям не- щасних людей. Він був у захваті від погрому. Хоча всі до- вкола обурювалися діями "чорносорочечників".
Тієї московської осені я чітко усвідомив підлість не л и ш е радянської влади, а й московських церковних владик, які без докорів сумління присвоїли майно іншої церкви, зне- важивши таким чином саму суть релігії — не зазіхати на чуже.
Незабаром знайшов підтримку свого обурення в щоденниках професора Російської духовної академії В. О. Ключевського: "На З а х о д і ц е р к в а б е з Бога, у Росії Бог без церкви".
Ці слова сказала людина, яка читала лекції в духовній академії.
Однак гоніння на все незалежне, на все ще не зро- сійщене, почалося не сьогодні й не вчора, а стало держав- ною політичною суттю Московії багато сотень років тому. Воно всоталося в кров великороса-державника і завжди було особливо помітне на побутовому рівні.
Можна навести сотні прикладів шовіністичної по- ведінки росіян, які навіть не звертали уваги на свої слова та дії. Вони вважали їх правомірними й незаперечними.
У 1954 році викладач математики в Дніпропетровсько- му транспортному інституті заявив мені:
— У нас лекції читають російською мовою. Тому й відповідайте нею. Ваша українська мова, можливо, була гарна в селі, але тут, у вузі, недоречна.
6
І я, молодий хлопець, який побажав здобути освіту в себе на Батьківщині, почав перекручувати відповідь російською мовою. А доволі освіченій російській людині навіть на думку не спало, що в Україні студент-українець має право послу- говуватися рідною мовою. Викладач не вважав за потрібне вивчити українську, хоча все життя прожив на українській землі.
Значно пізніше, в Караганді, куди мене направили після закінчення інституту і де мені довелося працювати багато років, трапився не менш пам'ятний випадок. На початку шістдесятих років у палаці гірників Караганди діяв самодіяльний український драматичний театр, яким керував викладач гірничого технікуму Ярослав Петрович. Довкола цієї людини групувалося чимало молодих хлопців і дівчат — вихідців з України. В самодіяльності у ті роки брав участь і я, навіть виконував роль Миколи Задорожно- го у п'єсі Івана Франка "Украдене щастя".
Якось під час репетиції до мене підійшов незнайомець років тридцяти і ввічливо поцікавився:
— Тут збирається багато українців, серед них можуть вестися непотрібні розмови. Що ви про це думаєте?
Я й раніше звертав увагу на елегантного чоловіка, я к и й часто з'являвся на репетиціях, не беручи в н и х участі. Х о - ча репетиції зазвичай ішли двома-трьома складами, і ро- лей для учасників вистачало.
У житті я дуже болісно сприймав зазіхання на свою національну гідність. І того разу змовчати не зміг.
— А ви й за росіянами стежите, коли вони збираються групою? Адже й вони можуть вести неналежні розмови. Чи наглядаєте тільки за українцями?
Чоловік трохи сторопів, пограв жовнами, однак стри- мався і мовчки відійшов.
Пізніше Ярослав Петрович сказав, що той елегантний молодик був співробітником "органів", і попросив наступ- ного разу промовчати. Бо розженуть і скаржитися буде нікому. Для цієї державної структури одночасний збір
7
півсотні українців здавався підозрілим. Особливо, якщо вони спілкувалися рідною мовою. До речі, після постанов- ки "Украденого щастя" українську трупу розігнали без по- яснення причин. Така була суть створення "радянського народу".
Але подібне відбувалося не лише з українцями, хоча їм діставалося найбільше. Політика зросійщення тією чи іншою мірою торкнулася всіх народів. З д а є т ь с я , 1974 року довелося почути в інтелігентній казахській родині, як де- сятилітній син сказав своєму батькові, директорові вели- кого підприємства:
— Навіщо мені вивчати казахську мову? Вона в житті не знадобиться.
Приголомшений батько сидів мовчки, не знаючи, що відповісти. Син, власне кажучи, мав рацію. Ми пожинали плоди "великого радянського інтернаціоналізму". До речі, російська людина заради того ж інтернаціоналізму ніколи не вважала за потрібне вивчити мову корінного народу ре- спубліки, в якій проживала.
А за кілька років у потязі Київ—Хмельницький вчитель- ка-українка, яка їхала з чоловіком і дочкою додому у Вінницю, розповіла мені, що в цьому стародавньому ук- раїнському місті є лише одна українська школа. І, хоч як це сумно, вона дочку в українську школу не віддасть.
— Усе в Україні заведено так, що, не знаючи російської мови, людина стає неповноцінною. Дочка не зможе стати навіть учителем української.
Я довго стояв біля вікна вагона, осмислюючи страшну правду, що в і д к р и л а с я мені. Чітко усвідомив, я к и й жорсто- кий механізм зросійщення запустила Московська імперія.
А дорогою назад у Київ їхав зі мною в одному купе хло- пець-латиш, який гостював у Кам'янці-Подільському в друга, моряка-підводника. Обидва дивом залишилися живі, врятувавшись із затонулого підводного човна. Хло- пець із сивим волоссям і зелено-попелястими очима, як про щось цілком природне, але дуже образливе, розповів,
8
що ось уже п'ять років він, хоч і пільговик-інвалід, живе з родиною в хліві, чекаючи квартири. А російські офіцери- відставники одержують квартири поза всякою чергою.
— їх уже в нашому місті більше, ніж нас, латишів, — зіт- хнув він і відвернувся, ховаючи скупу чоловічу сльозу.
Таких прикладів можна наводити сотні. Та наразі спинімося. Бо автор має підставу для розмови. Цілеспря- мовані дії Російської імперії щодо зросійщення народів і наштовхнули мене на вивчення самої суті імперії, її внутрішньої ідеології й коріння.
9
Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
