Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Іноді героїзм полягає в тому, щоб називати речі своїми іменами. / Андрій Коваль

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І НАПІВКРОВНИЙ ПРИНЦ


Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І НАПІВКРОВНИЙ ПРИНЦ

Розділ перший

ІНШИЙ МІНІСТР

Наближалася північ, а прем’єр-міністр усе ще сидів у своєму кабінеті, читаючи довжелезну доповідну записку, зміст якої прослизав крізь його мізки, не залишаючи й сліду. Він чекав дзвінка від президента однієї далекої країни, гадаючи, коли ж той сіромаха зателефонує, і відганяв прикрі думки про цей довгий, тяжкий і виснажливий тиждень, тож у голові вже не залишалося місця ні для чого іншого. Що дужче старався прем’єр-міністр зосередитись на сторінці з друкованим текстом, то чіткіше йому уявлялося зловтішне обличчя його політичного опонента. Цей опонент світився того дня у випусках новин, і не просто перелічував усі ті жахіття, що сталися за минулий тиждень (ніби комусь ще треба було про них нагадувати), а й пояснював, що єдина їх причина - помилки уряду.

Пульс прем’єр-міністра частішав від самої думки про такі звинувачення, бо були вони несправедливі й безпідставні. Ну як його уряд міг передбачити, що той міст обвалиться? Це просто обурливо припускати, ніби на утримання мостів не виділялося достатніх коштів. Та ж міст не простояв і десяти років, і найкращі фахівці не могли пояснити, чому він розколовся, кинувши на дно річки десятки автомашин. А як можна натякати на те, що оті два жахливі й скандальні вбивства були скоєні через брак поліцаїв? Або на те, що уряд мав якось передбачити той дивний ураган на заході країни, що приніс стільки лиха людям і майну? А хіба це його провина, що один його заступник, Герберт Чорлі, дозволив собі цього тижня вдатися до невідповідних дій, і тепер, звільнений з посади, значно більше часу проводитиме зі своєю родиною?

- В країні панує зловісна атмосфера, - сказав тоді на завершення опонент, ледве приховуючи вдоволену посмішку.

Так воно, на жаль, і було. Прем’єр-міністр і сам це відчував; люди справді здавалися сумнішими, ніж звичайно. Навіть погода була бридка; якась прохолодна мряка посеред липня... щось було негаразд, щось було не так...

Він перегорнув другу сторінку доповідної записки, побачив, яка вона довжелезна, і кинув цю дурну роботу. Потягся й похмуро обвів поглядом свій кабінет. Це було гарне приміщення з чудовим мармуровим каміном, розташованим навпроти високих вікон, наглухо зачинених через несподіване похолодання. Прем’єр-міністр ледь-ледь здригнувся, встав і підійшов до вікна, вдивляючись у мряку, що тиснула на шибки. І тоді, стоячи спиною до кімнати, почув ззаду легеньке кахикання.

Він завмер, опинившись віч-на-віч із власним переляканим віддзеркаленням у темній шибці. Він знав це кахикання. Чув його раніше. Повільно-повільно обернувся до порожньої кімнати.

- Агов? - сказав він, намагаючись надати голосові більшої сміливості, ніж відчував.

На якусь мить він майже повірив, що ніхто не озветься. Однак йому негайно відповів чіткий і рішучий голос - так, ніби хтось зачитував підготовлену заздалегідь заяву. І лунав він - а прем’єр-міністр знав це, щойно почув кахикання - з вуст схожого на жабу чоловічка у довгій сріблястій перуці, зображеного на маленькій брудній картині, написаній олією, що висіла в далекому кутку приміщення.

- Маґлівському прем’єр-міністрові. Терміново потрібно зустрітися. Прошу відповісти негайно. З повагою, Фадж. - Чоловічок на картині питально поглянув на прем’єр-міністра.

- Е-е, - озвався прем’єр-міністр, - послухайте... зараз не найкращий для мене час... розумієте, я чекаю телефонного дзвінка... від президента з...

- Це можна перенести, - миттю відповів портрет. Серце в прем’єр-міністра стислося. Цього він і боявся. -Але я справді волів би поговорити...

- Ми влаштуємо так, щоб президент забув подзвонити. Замість сьогодні - він зателефонує завтра, - пояснив чоловічок. - Прошу негайно відповісти панові Фаджу.

- Я... ох... добре, - кволо вимовив прем’єр-міністр. - і Так, я зустрінуся з Фаджем.

Він поспішив до письмового столу, на ходу поправляючи краватку. Ледве встиг сісти й надати обличчю, на його думку, спокійного й безтурботного виразу, як за решіткою порожнього мармурового каміна спалахнув яскраво-зелений вогонь. Намагаючись не виказати ані найменшого подиву чи тривоги, прем’єр-міністр спостерігав, як у вогні з’явився тілистий чолов’яга, що крутився швидко, мов дзиґа. За кілька секунд той уже ступив на вишуканий антикварний килим, стріпуючи попіл з рукавів довгої в тонку смужку мантії. У руках прибулець тримав зеленого капелюха-котелка.

- О... пане прем’єре, - Корнеліус Фадж простяг руки у вітальному жесті, - радий знову бачити вас.

Прем’єр-міністр не спромігся щиро відповісти на це привітання, тому промовчав. Його анітрохи не втішила зустріч з Фаджем, чиї випадкові з’яви, достатньо тривожні самі по собі, найчастіше означали, що зараз він почує щось дуже неприємне. До того ж, вигляд у Фаджа був помітно виснажений. Він схуд, полисів, посивів, а його обличчя було якесь зіжмакане. Прем’єр-міністрові вже траплялося бачити політиків з подібним виглядом, і це ніколи не віщувало нічого доброго.

- Чим можу бути корисний? - поцікавився він, похапцем потискаючи Фаджеві руку і вказуючи на незручний стілець перед письмовим столом.

- Навіть не знаю, з чого почати, - пробурмотів Фадж, підтяг стільця, сів і поклав собі на коліна зелений котелок. - Що за тиждень, що за тиждень...

- І у вас він був поганий? - холодно запитав прем’єр-міністр, даючи зрозуміти, що йому цілком вистачає власних турбот і Фаджеві неприємності його не обходять.

- Звісно, що так, - зізнався Фадж, утомлено потираючи очі й похмуро зиркаючи на прем’єр-міністра. - Такий самий тиждень, як у вас. Врокдейльський міст... убивства Боунз і Венс... а що вже казати про хаос на заході країни...

- Ви... е-е... ваші люди були.... були пов’язані з цими... з цими подіями, так?

Фадж пронизав прем’єр-міністра суворим поглядом.

- Авжеж були, - підтвердив він. - Ви ж, напевно, зрозуміли, що відбувається?

- Я... - завагався прем’єр-міністр.

Саме через подібні манери він так не любив Фаджеві візити. Бо він же, зрештою, прем’єр-міністр, і йому не подобається почуватися якимсь неуком-школяриком. А саме так він почувався від найпершої зустрічі з Фаджем у перший же його вечір на посаді прем’єр-міністра. Пам’ятав її, ніби це сталося вчора, і знав, що згадка про ту зустріч переслідуватиме його до самої смерті.

Він стояв собі у цьому ж кабінеті, насолоджуючись своїм тріумфом після стількох років потаємних задумів та інтриг, коли почув, так само, як і сьогодні, кахикання за спиною. Обернувся й побачив, як до нього звертається цей огидний портретик, повідомляючи, що зараз прибуде й відрекомендується міністр магії.

Природно, він тоді подумав, що збожеволів через перенапруження довгої виборчої кампанії. Він був невимовно переляканий, коли до нього заговорив портрет, але то ще були квіточки порівняно з тим, що він відчув, коли з каміна вистрибнув чаклун-самозванець і потиснув йому руку. Він мовчав як риба, доки Фадж люб’язно пояснював про чаклунів з відьмами, що таємно живуть по цілому світі, і запевняв, що вони його не турбуватимуть, бо Міністерство магії взяло на себе відповідальність за всю чаклунську громаду і стежить, щоб немагічне населення нічого про них не дізналося. Це була, за словами Фаджа, непроста робота, яка охоплювала все - від інструкцій про користування мітлами до нагляду за популяцією драконів (прем’єр-міністр пригадав, як після цих слів він ухопився за стіл, щоб не впасти). А ще Фадж тоді по-батьківському поплескав ошелешеного прем’єр-міністра по плечу.

- Не журіться, - заспокоїв він, - скоріше за все, ви мене більше ніколи не побачите. Я можу вас потривожити лише тоді, як у нас станеться щось дуже серйозне - і таке, що зможе зачепити маґлів, тобто немагічне населення. А так живіть собі й робіть свою справу. До речі, ви на все це реагуєте набагато краще за свого попередника. Він намагався викинути мене з вікна, думав, що я - провокація, спланована опозицією.

Тієї миті прем’єр-міністр нарешті здобувся на голос.

-А ви... хіба не розіграш?

Це була остання, відчайдушна надія.

- Ні, - лагідно озвався Фадж. - Мушу вас засмутити, але ні. Дивіться.

І він перетворив прем’єр-міністрову чашку на мишку.

-Але, - насилу пробелькотів прем’єр-міністр, дивлячись, як чашка гризе його наступну доповідь, - але чому.. чому мені ніхто не сказав?..

- Міністр магії представляється тільки новому маґлівському прем’єр-міністрові, - пояснив Фадж, ховаючи чарівну паличку в кишеню мантії. - На нашу думку, так ,найкраще зберігати таємницю.

- Чому ж тоді, - забурмотів прем’єр-міністр, - чому мене не попередив колишній прем’єр-міністр?.. Тут Фадж просто розреготався.

- Шановний пане прем’єр-міністре, а ви комусь про це скажете?

І, пирхаючи зо сміху, Фадж кинув у камін дрібку порошку, ступив у смарагдове полум’я й зі свистом щез. Прем’єр-міністр стояв нерухомо, усвідомлюючи, що ніколи в житті не посміє сказати про цю зустріч жодній живій душі, бо хто ж на цілому білому світі йому повірить?

Той шок минув не відразу. Якийсь час він переконував себе, що Фадж йому просто примарився через недоспані ночі під час виснажливої виборчої кампанії. Даремно намагаючись позбутися спогадів про неприємну зустріч, він віддав мишку захопленій небозі і наказав секретареві зняти зі стіни портрет того гидкого чоловічка, що оголосив про Фаджеве прибуття. Проте виявилося, що портрет зняти неможливо. Коли бригада теслярів, двоє будівельників, мистецтвознавець та канцлер державної скарбниці зробили кілька марних спроб зірвати його зі стіни, прем’єр-міністр відмовився від свого задуму й просто заспокоював себе надією, що картина висітиме нерухомо й мовчки увесь термін його перебування на посаді. Іноді краєчком ока він помічав, як персонаж картини позіхає або чухає собі носа; навіть, раз чи двічі, просто йшов собі кудись, залишаючи в рамці тільки брудне коричневе полотно. Та він привчився не дуже часто поглядати на картину і завжди в таких випадках запевняв себе, що то все оптичний обман.

Та якось, три роки тому, такого самого вечора, як і сьогодні, прем’єр-міністр сидів собі саму кабінеті, коли портрет знову оголосив про негайне прибуття Фаджа, що вистрибнув з каміна мокрий як хлющ і явно в стані паніки. Не встиг прем’єр-міністр запитати, чого це він забризкав йому дорогий килим, як Фадж почав верзти нісенітниці про в’язницю, назви якої прем’єр-міністр ніколи не чув, про якогось “Серверного” Блека, про Ґоґвортс та хлопця, якого звали Гаррі Поттер. Прем’єр-міністр нічогісінько зі сказаного не второпав.

- ...я щойно з Азкабану, - важко дихав Фадж, виливаючи собі в кишеню воду з крисів котелка. - Знаєте, посеред Північного моря, важкий переліт... дементори лютують... - здригнувся він, - це вперше хтось від них утік. Отож я мусив до вас звернутися, пане прем’єре. Блек - відомий убивця маґлів, який, мабуть, планує приєднатися до Відомо-Кого... та ви ж навіть не знаєте, хто такий Відомо-Хто! - Якусь мить він безнадійно дивився на прем’єр-міністра, а тоді сказав: - Сідайте, сідайте, я вам розповім... випийте віскі...

Прем’єр-міністр був обурений, що йому запропонували сісти у власному кабінеті, не кажучи вже про пораду випити власного віскі, проте він сів. Фадж вийняв чарівну паличку, вичаклував прямо з повітря дві чималі склянки а бурштиновим напоєм, вручив одну прем’єр-міністрові й підсунув собі крісло.

Фадж говорив майже годину. У певну мить він не захотів називати вголос одне ім’я, тож нашкрябав його на аркуші І пергаменту, який тицьнув прем’єр-міністрові у вільну від віскі руку. Коли нарешті Фадж устав, щоб іти, прем’єр-міністр підвівся теж.

- То ви гадаєте, що... - він скоса зиркнув на аркуш у лівій руці, - лорд Вол...

- Той-Кого-Не-Можна-Називати! - сердито поправив Фадж.

- Вибачте... то ви гадаєте, що Той-Кого-Не-Можна-Називати й досі живий?

- Так каже Дамблдор, - відповів Фадж. зав’язуючи смугасту мантію, - але ми його не виявили. На мою думку, Він не несе загрози, аж доки не здобуде підтримки, тому треба остерігатися Блека. То ви оприлюдните це попередження? Чудово. Сподіваюся, нам більше не доведеться зустрічатися, пане прем’єре! На добраніч.

Але вони зустрілися. Не минуло й року, як стривожений Фадж з’явився з повітря в кабінеті, щоб поінформувати прем’єр-міністра про заворушення під час Кубка світу з куїддичу (так це слово почув урядовець) та про кількох маґлів, які виявилися до цього причетні, але прем’єр-міністрові не було чого турбуватися, а те, що знову бачили Мітку Відомо-Кого, ще нічого не означало; Фадж був переконаний, що то тільки окремий інцидент, а доки вони розмовляли, бюро для зв’язків з маґлами вже працювало над видозміною їхньої пам’яті.

- І ще, мало не забув, - додав Фадж. - Ми імпортуємо з-за кордону для проведення Тричаклунського турніру трьох драконів та сфінкса, нічого особливого, але у відділі нагляду й контролю за магічними істотами мені сказали, що згідно з інструкціями ми повинні повідомляти вас про завезення в країну небезпечних істот.

-Я... що... драконів? - бризнув слиною прем’єр-міністр.

- Ага, трьох, - підтвердив Фадж. - І сфінкса. Ну, на все вам добре.

Прем’єр-міністр без надії сподівався, що вже не станеться нічого гіршого за тих драконів і сфінкса, але ж ні. Не минуло й двох років, як з каміна знову вигулькнув Фадж, цього разу з новиною про масову втечу з Азкабану.

- Масова втеча? - хрипким голосом перепитав прем’єр-міністр.

- Не варто хвилюватися, не варто! - вигукнув Фадж, вже ставши однією ногою у вогонь. - Ми їх негайно затримаємо... я просто подумав, що вам треба про це знати!

І не встиг прем’єр-міністр крикнути: “Стривайте, хвилинку!”, як Фадж зник у зливі зелених іскор.

Хай преса та опозиція кажуть, що хочуть, а прем’єр-міністр був аж ніяк не дурний чоловік. Він помітив, що, незважаючи на Фаджеві запевнення під час першої зустрічі, вони бачилися досить часто, і з кожним візитом Фадж був дедалі стурбованіший. Хоч прем’єр-міністрові й не подобалося згадувати міністра магії (або іншого міністра, як він називав Фаджа подумки), однак він побоювався, що наступна Фаджева поява буде пов’язана зі ще гіршими новинами. Тому сам вигляд Фаджа, що знову вийшов з полум’я, увесь розкошланий, роздратований і неприємно здивований, що прем’єр-міністр не знає, чого він тут опинився, став чи не найгіршою подією цього надзвичайно похмурого тижня.

- Як же мені знати, що діється в... е-е... чаклунській громаді? - огризнувся прем’єр-міністр. - Мені треба керувати країною, мені зараз вистачає турбот і без...

- Ми маємо ті самі турботи, - перебив Фадж. - Брокдейльський міст упав не від старості. То був не ураган. Убивства вчинили не маґли. А родині Герберта Чорлі було б безпечніше без Герберта. Ми зараз працюємо над переведенням його в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Це має відбутися сьогодні ввечері.

- Що ви... даруйте, я... що? - вирвалося в прем’єр-міністра.

Фадж набрав повні груди повітря й сказав:

- Пане прем’єре, з великою прикрістю мушу повідомити, що він повернувся. Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся.

- Повернувся? Ви кажете “повернувся”... то він живий? Тобто...

Прем’єр-міністр шукав у пам’яті подробиці тієї жахливої розмови, що відбулася три роки тому, коли Фадж розповів йому про чаклуна, якого боялися більше за всіх інших, чаклуна, який скоїв тисячі страхітливих злочинів перед тим, як п’ятнадцять років тому таємничо зник.

- Так, він живий, - підтвердив Фадж. - Тобто... я не знаю... чи живий той, кого неможливо вбити? Я не дуже це розумію, а Дамблдор до ладу не пояснює... проте він точно має тіло, ходить, розмовляє і вбиває, тож будемо припускати, що він живий.

Прем’єр-міністр не знав, що й казати, але звичка завжди вдавати добре поінформованого з будь-якого питання примушувала його пригадувати всі деталі попередніх розмов.

- А чи той Серверний Блек з... е-е...Тим-Кого-Не-Можна-Називати?

- Блек? Блек? - неуважно озвався Фадж, крутячи в пальцях котелок. - Маєте на увазі Сіріуса Блека? От Мерлінова борода! Ні. Блек мертвий. Вийшло так, що ми... е-е... помилялися стосовно Блека. Врешті-решт виявилося, що він невинний. І він не був у команді Того-Кого-Не-Можна-Називати. Тобто, - додав він, ніби захищаючись, і ще швидше закрутив капелюх-котелок, - усі факти свідчили... а ми мали понад півсотні очевидців... та все одно, він помер. Його, власне кажучи, вбили. У приміщенні Міністерства магії. До речі, буде проведено розслідування...

На превеликий подив прем’єр-міністра, йому на якусь мить стало шкода Фаджа. Та майже відразу це почуття змінилося самовдоволеною думкою, що попри невміння матеріалізуватися в камінах, в жодному урядовому департаменті за часів його керівництва не було скоєно жодного вбивства... принаймні досі...

Прем’єр-міністр нишком постукав по дерев’яному письмовому столу, а Фадж тим часом вів далі:

- Та не про Блека зараз ідеться. Річ у тому, пане прем’єре, що ми в стані війни і треба вживати певних заходів.

-У стані війни? - нервово перепитав прем’єр-міністр. - Мабуть, це певне перебільшення?

- Той-Кого-Не-Можна-Називати об’єднався зараз із тими своїми прибічниками, що в січні повтікали з Азкабану, - заговорив дедалі швидше Фадж, крутячи свого котелка так, що той перетворився на яскраво-зелену пляму. - Почавши діяти відкрито, вони вдаються до руйнації й спустошення. Брокдейльський міст... це він зробив, пане прем’єре, він погрожував масовими вбивствами маґлів, якщо я не зійду з його дороги і...

- О, Господи, то це через вас повбивали людей, а я повинен відповідати за іржаву оснастку, за роз’їдені шви, навіть не знаю, за що ще! - розлючено вигукнув прем’єр-міністр.

- Через мене?! - побагровів Фадж. -Хочете сказати, що ви на цей шантаж піддалися б?

-Може, й ні, - прем’єр-міністр підвівся й закрокував по кабінеті, - але я зробив би все можливе, щоб упіймати шантажиста до того, як він те все накоїв!

- Невже ви вважаєте, що я не зробив усього можливого? - розгнівався Фадж. - Кожнісінький аврор міністерства намагався... і далі намагається... знайти його самого й виловити його посіпак, але ж ми говоримо про одного з наймогутніших чаклунів усіх часів - про чаклуна, якого не можуть упіймати ось уже тридцять років!

- Ви ще, може, скажете, що то він спричинив ураган західних регіонах? -запитав прем’єр-міністр, обурення якого зростало з кожним кроком. Він лютував від того, що з’ясувалася причина усіх жахливих катастроф, а він не міг її повідомити громадськості. Це було ще гірше, ніж визнавати помилки уряду.

-То був не ураган, - жалюгідно буркнув Фадж.

- Вибачайте! - гарикнув прем’єр-міністр, щосили тупаючи ногами. - Вирвані з корінням дерева, зірвані дахи, погнуті ліхтарні стовпи, жахливі травми...

- То були смертежери, - пояснив Фадж. - Посіпаки Того-Кого-Не-Можна-Називати. І... і ще ми підозрюємо втручання велетня.

Прем’єр-міністр зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну.

- Чиє втручання?

Фадж скривився.

- Щоб досягти грандіозного ефекту, він минулого разу залучив велетнів. Служба дезінформації працює цілодобово, команди забуттяторів видозмінюють пам’ять усіх маґлів, які бачили, що відбулося насправді. Відділ нагляду й контролю за магічними істотами мало не в усьому складі гасає довкола Сомерсета, але ми не можемо знайти велетня... це просто катастрофа.

- Та невже! - гнівно вигукнув прем’єр-міністр.

- Я не заперечую, що моральний дух у міністерстві зараз низький, - зізнався Фадж. - Усе це, а потім ще втрата Амелії Боунз...

- Втрата кого?

- Амелії Боунз. Голови відділу дотримання магічних законів. Ми гадаємо, що Той-Кого-Не-Можна-Називати міг її вбити власноручно, бо це була надзвичайно обдарована чаклунка, і... і все свідчить на користь того, що вона чинила йому серйозний опір.

Фадж прокашлявся, а тоді, як здалося, через силу перестав крутити котелка.

- Але ж про те вбивство писали газети, - миттю забув про свій гнів прем’єр-міністр. - Наші газети. Амелія Боунз... там повідомлялося, що це була самотня жінка середнього віку. Це було... жорстоке вбивство. Був великий розголос. Поліція просто збита з пантелику, ви розумієте.

Фадж зітхнув.

-Ясно, що збита. Її ж убили в замкненій зсередини кімнаті, правда? Зате нам достеменно відомо, хто саме її вбив, хоч ми анітрохи не наблизилися до того, щоб його зловити. А тоді ще й Емеліна Венс, про неї ви, мабуть, не чули...

- Ще й як чув! - вигукнув прем’єр-міністр. - Це сталося, між іншим, недалечко звідси, якраз за рогом. Газети цю подію смакували: “Порушення закону й порядку під носом у прем’єр-міністра...”

- І ніби цього було замало, - вів далі Фадж, майже не слухаючи прем’єр-міністра, - розвелося повно дементорів, їхні зграї нападають скрізь...

У добрі старі часи ця фраза здалася б прем’єр-міністрові якоюсь тарабарщиною, але тепер він був мудріший.

- Я думав, що дементори охороняють в’язнів Азкабану, - обережно уточнив він.

- Так було, - втомлено пояснив Фадж. - Колись. Тепер вони залишили в’язницю і приєдналися до Того-Кого-Не-Можна-Називати. Мушу зізнатися, що це був удар у спину.

- Ви начебто казали, - перепитав прем’єр-міністр, відчуваючи, як його охоплює жах, - що ці істоти висмоктують зі своїх жертв надію й радість?

- Саме так. І вони розмножуються. Ось чому стоїть такий туман.

Прем’єр-міністр відчув слабкість у колінах і впав у найближче крісло. Від думки про невидимих істот, що тиняються по містах і селах, сіючи серед виборців відчай і безнадію, він трохи не зомлів.

- Послухайте мене, Фадж... ви мусите щось зробити! Ви міністр магії й несете за це відповідальність!

- Мій любий пане прем’єре, невже ви вважаєте, що після таких подій я залишився міністром магії? Мене звільнили три дні тому! Уся чаклунська громада два тижні вимагала моєї відставки. Я за увесь термін свого перебування на посаді ще не бачив чаклунів такими згуртованими! - зробив відважну спробу всміхнутися Фадж.

Прем’єр-міністрові на мить забракло слів. Хоч він і був обурений ситуацією, в якій опинився, та не міг не співчувати цьому зіщуленому чоловікові, що сидів навпроти.

- Я вам співчуваю, - видушив він нарешті. - Чим можу допомогти?

- Це дуже люб’язно з вашого боку, пане прем’єре, але нічим. Мене прислали повідомити вас про останні події і відрекомендувати мого наступника. Я думав, що застану його тут, та йому, звичайно, зараз ніколи, бо стільки всього діється.

Фадж озирнувся на портрет гидкенького чоловічка в довгій кучерявій срібній перуці, що кінчиком пера колупав у вусі.

Перехопивши Фаджів погляд, портрет доповів:

- Він зараз буде тут, тільки допише листа Дамблдорові.

- Бажаю йому успіху, - сказав Фадж з гіркотою, що вперше прозвучала в його голосі. - Минулі два тижні я писав Дамблдорові двічі на день, та він не реагував. Якби ж він був готовий переконати хлопця, то я, можливо, й досі б... може, Скрімджерові пощастить більше.

Фадж явно засмутився й замовк, але цю мовчанку одразу порушив портрет, заговоривши бадьорим офіційним тоном.

- Маґлівському прем’єр-міністрові. Прохання про зустріч. Терміново. Прошу відповісти негайно. Руфус Скрімджер, міністр магії.

- Так-так, добре, - неуважно відповів прем’єр-міністр і ледь помітно здригнувся, коли язики полум’я за решіткою знову стали смарагдово-зелені, шугонули вгору й закрутилися ще одним чаклуном, за мить вивергнувши його на антикварний килим. Фадж підвівся, прем’єр-міністр, трохи повагавшись, теж устав. Новоприбулий випростався, обтрусив довгу чорну мантію і роззирнувся.

Першою прем’єр-міністрові сяйнула дурнувата думка, що Руфус Скрімджер дещо нагадував старого лева. У гриві його рудуватого волосся й кошлатих бровах світилися пасма сивини; з-за темних окулярів у металевій оправі гостро зиркали жовтуваті очі, а рухи вирізнялися стрункістю та пружною грацією, хоч він трохи й накульгував. Прибулець одразу створював враження якоїсь проникливості й непохитності. Прем’єр-міністр навіть подумав, що розуміє, чому в такі грізні часи чаклунська громада, обираючи собі лідера, надала перевагу не Фаджеві, а Скрімджеру.

- Як ся маєте? - ввічливо привітався прем’єр-міністр, простягаючи руку.

Скрімджер похапцем її потис, окинув поглядом кабінет, а тоді вийняв з-під мантії чарівну паличку.

- Фадж вам усе розповів? - поцікавився він, підходячи до дверей і торкаючи замкову щілину чарівною паличкою.

Почулося клацання замка.

- Е-е... так, - відповів прем’єр-міністр. - І якщо ви не проти, я волів би, щоб двері були незамкнені.

- А я волів би, щоб мені не заважали, - кинув Скрімджер, - і не стежили за мною, - додав він, спрямовуючи чарівну паличку на вікна, щоб їх завісили штори. - Я людина заклопотана, тому відразу до справ. По-перше, треба поговорити про вашу безпеку.

Прем’єр-міністр витягся на весь свій зріст і відповів:

- Мене цілком задовольняє моя нинішня охорона, дуже вам дя...

А нас не задовольняє, - урвав його Скрімджер. - Нещасні будуть маґли, якщо їхній прем’єр-міністр потрапить під дію закляття “Імперіус”. Ваш новий секретар...

- Я не збираюся звільняти Кінґслі Шеклболта, якщо ви це маєте на увазі! - гаряче заперечив прем’єр-міністр. - він надзвичайно працьовитий, виконує вдвоє більший обсяг роботи, ніж інші...

- Це тому, що він чаклун, - пояснив Скрімджер, не кліпнувши оком. - Аврор високої кваліфікації, якого призначили вас захищати.

- Стривайте! - заявив прем’єр-міністр. - Ви не можете вводити своїх людей у мій штат! Це я вирішую, хто в мене працюватиме!

- Мені здавалося, що ви Шеклболтом задоволені? - холодно перепитав Скрімджер.

- Я... так би мовити, був... - Тоді все гаразд, чи як? - запитав Скрімджер.

- Я... ну, поки Шеклболт працює так... е-е... нехай, - непереконливо пробурмотів прем’єр-міністр, але Скрімджер його, здається, й не слухав.

- Тепер про Герберта Чорлі... вашого заступника, - провадив далі він. - Того, що розважав людей, наслідуючи качку.

- І що з ним? - запитав прем’єр-міністр.

- Це явна реакція на погано виконане закляття “Імперіус”, - пояснив Скрімджер. - У голові в нього все переплуталося, але він і далі може бути небезпечний.

- Він тільки крякав! - слабко заперечив прем’єр-міністр. - Трохи відпочинку... можливо, менше пити...

- Зараз його обстежує група цілителів з лікарні магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Він уже намагався трьох задушити, - повідомив Скрімджер. - Гадаю, буде краще, якщо ми на певний час ізолюємо його від маґлівської громади.

- Я... але... з ним усе буде гаразд? - стурбовано запитав прем’єр-міністр.

Скрімджер, уже йдучи до каміна, лише знизав плечима.

- Це все, що я мав сказати. Триматиму вас у курсі справ, пане прем’єр-міністре... Якщо не матиму змоги прибути особисто, то присилатиму Фаджа. Він погодився залишитися на посаді радника.

Фадж спробував усміхнутись, але це було більше схоже на напад зубного болю. Скрімджер уже нишпорив у кишені в пошуках таємничого порошку, від якого полум’я робилося зелене.

Прем’єр-міністр якусь мить безнадійно дивився на цих двох, а тоді з нього вирвалися слова, які він цілий вечір душив у собі.

- Заради всіх святих... ви ж чаклуни! Ви володієте чарами! Ви можете владнати... ну... все, що завгодно!

Скрімджер повільно обернувся й обмінявся недовірливим поглядом з Фаджем, котрий цього разу таки спромігся на усмішку, і лагідно відповів:

- Біда в тім, пане прем’єр-міністре, що протилежна сторона теж володіє чарами.

На цих словах обидва чаклуни один за одним ступили в яскраво-зелене полум’я і зникли.

Розділ другий

ПРЯДИЛЬНИЙ КІНЕЦЬ

За багато миль звідти холодний туман, що тиснув на вікна прем’єр-міністра, стелився над брудною річкою, яка звивалася між зарослими бур’яном і засипаними сміттям берегами. Там стирчав величезний димар, похмурий і зловісний - усе, що залишилося від занедбаного млина. Не чути було ні звуку, окрім шепоту темної води, не видно було жодної ознаки життя, окрім худющої лисиці, що скрадалася понад берегом, сподіваючись винюхати у високій траві стару обгортку від риби з картоплею.

Аж ось з ледь чутним ляскотом біля річки постала з повітря струнка постать у каптурі. Лисиця завмерла, сторожко вдивляючись у цю дивну з’яву. Постать якусь мить роззиралася, а тоді рушила звідти легкими швидкими кроками, шурхочучи по траві полами довгої мантії.

Ляснуло вдруге, вже голосніше, і матеріалізувалася друга стать у каптурі.

- Стривай!

Різкий вигук налякав лисицю, що причаїлася в густій траві. Вона вистрибнула зі своєї схованки й помчала берегом. Спалахнуло зелене світло, почулося скавуління, й лисиця мертва впала на землю.

Друга постать перевернула тварину ногою.

- Звичайна лисиця, - пролунав з-під каптура байдужий жіночий голос. - А я було подумала, що то аврор... Циссі, зачекай!

Та особа, яку вона наздоганяла, зупинилася всього на мить, озирнувшись на спалах світла, а тоді почала дряпатися на берег, з якого щойно впала лисиця.

- Циссі... Нарцисо... послухай мене...

Друга жінка наздогнала першу, схопила її за руку, але та вирвалася.

- Іди собі, Бело!

- Ти повинна мене вислухати!

- Я вже все чула. І все вирішила. Відчепися від мене! Жінка, яку звали Нарциса, видряпалася по схилу нагору, де річку від вузенької брукованої вулички відділяла огорожа зі старих рейок. Бела піднялася за нею. Вони стояли поруч і дивилися через дорогу на довгі ряди занедбаних цегляних будинків, що зяяли в темряві похмурими сліпими вікнами.

- Він тут живе? - зневажливо спитала Бела. - Отут? У цій маґлівській купі гною? Ми, мабуть, перші з наших, чия нога ступила...

Але Нарциса не слухала, вона вже прослизнула крізь прогалину в іржавій огорожі й бігом перетинала дорогу.

- Циссі, стривай!

Бела подалася за нею, а вітер ззаду полоскав її мантію. Вона побачила, що Нарциса біжить між будинками до іншої, майже такої самої вулички. Деякі ліхтарі були розбиті, тому жінки перетинали смуги світла і непроглядної темряви. Переслідувачка наздогнала свою здобич, коли та завертала за ріг, міцно схопила її за руку й повернула обличчям до себе.

- Циссі, не треба цього робити, не можна йому довіряти.

- Темний Лорд йому довіряє!

- Темний Лорд... думаю... помиляється, - засапалася Бела. Її очі блиснули з-під каптура, коли вона озирнулася, перевіряючи, чи немає тут нікого, крім них. - Так чи так, а нам наказали нікому про план не розповідати. Це була б зрада Темного Лорда і...

- Пусти, Бело! - огризнулася Нарциса й витягла з-під мантії чарівну паличку, погрозливо націливши її Белі в лице. Бела тільки всміхнулася.

- Циссі, на рідну сестру? Не посмієш...

- Нема такого, чого б я не посміла! - видихнула Нарциса і в її голосі почулися істеричні нотки. Вона махнула чарівною паличкою, наче ножем, і знову спалахнуло світло.

Бела як обпечена відсахнулася від сестриної руки.

- Нарцисо!

Але Нарциса вже бігла далі. Потираючи руку, переслідувачка знову подалася за нею, хоча трималася тепер на відстані. Вони заглиблювалися в безлюдний лабіринт цегляних будинків. Нарешті Нарциса побігла вгору вуличкою, що мала назву Прядильний Кінець, і над якою, наче велетенський вказівний палець, здіймався височенний димар млина. Її кроки відлунювали бруківкою, коли вона минала забиті дошками вікна з вибитими шибками, і стихли аж біля останнього будиночка, на першому поверсі якого мерехтіло крізь штори тьмяне світло.

Вона встигла постукати в двері до того, як підбігла Бела, пошепки все клянучи. Вони стояли й відсапувалися, мимоволі вдихаючи сморід брудної річки, що його доносив сюди нічний вітерець. Минуло кілька секунд, за дверима почувся рух і вони ледь-ледь прочинилися. У щілину визирнув чоловік з довгим чорним волоссям, розділеним на пасма, що обрамляли його землисте лице з чорнющими очима. Нарциса відкинула каптур. Вона була така бліда, що аж світилася в темряві; довге біляве волосся розсипалося по спині, від чого вона скидалася на потопельницю.

- Нарцисо! - вигукнув чоловік, прочиняючи двері ширше. Світло впало на жінок. - Яка приємна несподіванка!

- Северусе, - напружено прошепотіла Нарциса. - Можна з тобою поговорити? Це терміново.

Він ступив крок назад, пропускаючи її в будинок. Сестра, не знімаючи каптура, увійшла слідом без запрошення.

- Здоров, Снейпе, - кинула вона, проходячи.

- Здоров, Белатрисо, - озвався він, різко зачиняючи двері, і його вузькі вуста насмішкувато скривилися.

Вони опинились у крихітній вітальні, більше схожій на темну палату для психічно хворих. Стіни були повністю заставлені книжками, оправленими здебільшого в старезну чорну чи коричневу шкіру; потертий диван, благеньке крісло й хиткий столик були зіставлені докупи в озерці тьмяного світла від уставленого свічками світильника, що звисав зі стелі. Відчувалася занедбаність, ніби тут ніхто постійно не мешкав.

Снейп жестом підкликав Нарцису до дивана. Та зняла мантію, відкинула її вбік і сіла, втупившись у свої білі тремтячі руки, зчеплені на колінах. Белатриса зняла з голови каптур значно повільніше. Була вона, на відміну від сестри-білявки, чорнява, з важкими повіками й міцним підборіддям. Не зводячи зі Снейпа очей, Белатриса підійшла до Нарциси й стала в неї за спиною.

- Ну, і чим же я вам можу прислужитися? - поцікавився Снейп, сівши в крісло навпроти сестер.

- Ми... ми тут самі? - тихо запитала Нарциса.

- Так, звичайно. Ще тут є Червохвіст, але ж ми хробаків до уваги не беремо.

Він націлив чарівну паличку на книжкову стіну в себе за спиною. Щось бахнуло, і відчинилися таємні дверцята, за якими на вузеньких сходах застиг дрібний чоловічок.

- Ти вже, мабуть, збагнув, Червохвосте, що в нас гості, - ліниво процідив Снейп.

Чоловічок, згорбившись, сповз на кілька східців униз і зайшов до кімнати. Він мав маленькі водянисті оченята, гострого носа й гиденьку дурнувату посмішку. Лівою рукою він погладжував праву, немовби сховану в яскраво-срібну рукавицю.

- Нарцисо! - вигукнув він пискливим голосом, - ...і Белатрисо! Як приємно...

- Червохвіст приготує нам чогось випити, якщо бажаєте, - перебив його Снейп. - А потім повернеться у свою кімнату.

Червохвіст здригнувся, ніби Снейп чимось у нього пожбурив.

- Я вам не слуга! - пискнув він, уникаючи Снейпового погляду.

- Та невже? А мені здавалося, що Темний Лорд прислав тебе сюди, щоб мені допомагати.

- Допомагати, так... але не готувати вам напої і... і не прибирати у вашому домі!

- Я й не знав, Червохвосте, що ти прагнеш небезпечніших завдань, - солодко проказав Снейп. - Та це легко влаштувати. Я поговорю з Темним Лордом...

- Я й сам, як захочу, можу з ним поговорити!

- Можеш, - презирливо всміхнувся Снейп. - А тим часом принеси нам випити. Наприклад, домашнього вина від ельфів.

Червохвіст на мить завагався, наче хотів посперечатися, а тоді розвернувся й пошкандибав до інших таємних дверей. Усі почули грюкіт і дзенькання келихів. За кілька секунд він повернувся з запорошеною пляшкою та трьома келихами на таці, швиргонув це все на хиткий столик і чкурнув від них, з грюкотом зачинивши за собою приховані книжками двері.

Снейп розлив у келихи криваво-червоне вино і подав келихи сестрам. Нарциса пробурмотіла щось на знак подяки, а Белатриса не мовила нічого, тільки сердито втупилася в Снейпа. Однак це його не турбувало - навпаки, він мав досить вдоволений вигляд.

- За Темного Лорда, - підняв він келих і випив до дна.

Сестри зробили те саме. Снейп знову наповнив келихи.

Коли Нарциса випила вдруге, то поспіхом проказала:

- Северусе, вибач, що я отак нагрянула, але я мусила тебе побачити. Думаю, що тільки ти можеш мені допомогти...

Снейп зупинив її, піднявши руку, а тоді знову спрямував чарівну паличку на двері з таємними сходами. Пролунав гучний ляскіт і писк, і всі почули, як Червохвіст подріботів сходами нагору.

- Прошу вибачити, - сказав Снейп. - Він узяв собі за звичку підслуховувати біля дверей, навіть не знаю, що він цим хоче показати. То що ти, Нарцисо, казала?

Нарциса набрала в груди повітря й почала спочатку.

- Северусе, я знаю, що не повинна тут бути, мені казали нікому нічого не розповідати, але...

- То тримай язика за зубами! - гнівно кинула Белатриса. - Особливо в такій компанії!

- У якій компанії? - саркастично перепитав Снейп. - І як я це маю розуміти, Белатрисо?

- А так, Снейпе, що я тобі не довіряю, і ти це добре знаєш!

Нарциса гірко схлипнула і затулила долонями лице. Снейп поставив келих на стіл і відхилився в кріслі, тримаючи руки на бильцях і посміхаючись Белатрисі просто в палаюче гнівом обличчя.

- Нарцисо, нам, мабуть, треба вислухати, що поривається сказати Белатриса, зате потім вона нас не перебиватиме. Продовжуй, Белатрисо, - сказав Снейп. - То чому ж ти мені не довіряєш?

- На це є сотні причин! - голосно вигукнула вона, вибігаючи з-за дивана, щоб з грюкотом поставити келих на стіл. - З чого почати?! Де ти був, коли Темний Лорд зазнав поразки? Чому не робив жодної спроби його знайти, коли він зник? Що ти робив усі ці роки, коли не розлучався з Дамблдором? Чому не дозволив Темному Лордові здобути філософський камінь? Чому не повернувся одразу, як відродився Темний Лорд? Де ти був кілька тижнів тому, коли ми вели битву за пророцтво для Темного Лорда? І чому Гаррі Поттер і досі живий, хоч він аж п’ять років був у твоїх руках?

Вона зупинилася, швидко дихаючи, щоки її пашіли. Нарциса в неї за спиною сиділа непорушно, ховаючи обличчя в долонях.

Снейп усміхнувся.

- Перш ніж відповісти... о, так, Белатрисо, я тобі відповім! Можеш передати мої слова тим, хто шепочеться в мене за спиною й доносить Темному Лордові плітки про те, що я його зрадив! Та перш ніж відповісти, дозволь і мені поставити тобі запитання. Невже ти думаєш, що Темний Лорд сам про все мене не розпитав? І невже ти думаєш, що я сидів би тут, розмовляючи з вами, якби не зумів дати на все задовільні відповіді?

Белатриса завагалася.

- Я знаю, що він тобі вірить, але...

- Ти думаєш, що він помиляється? Чи, може, я обвів його круг пальця? Обдурив Темного Лорда, найвеличнішого чаклуна, неперевершеного виманолога?

Белатриса нічого не відповіла, але вперше на її обличчі з’явилося збентеження. Снейп не наполягав. Він знову підняв келиха, ковтнув вина й повів далі:

- Ти питаєш, де я був, коли Темний Лорд зазнав поразки. Я був там, де він наказав мені бути - у Гоґвортській школі чарів і чаклунства, бо він забажав, щоб я шпигував за Албусом Дамблдором. Ти знаєш, мабуть, що я пішов на ту посаду за наказом Темного Лорда?

Вона ледь помітно кивнула і вже було роззявила рота, але Снейп її випередив.

- Ти питаєш, чому я не шукав його, коли він зник? Та тому ж, чому не шукали його Ейвері, Якслі, Керровзи, Ґрейбек, Луціус, - він легенько вклонився Нарцисі, - та багато інших. Я повірив, що його знищено. Я цим не пишаюся, я помилявся, але так було... якби він не пробачив нам - тим, хто втратив віру тоді, то в нього зараз було б дуже мало соратників.

- Була б я! - пристрасно вигукнула Белатриса. - Я стільки років відсиділа за нього в Азкабані!

- Авжеж, це похвально, - знудженим голосом сказав Снейп. - То нічого, що від твого перебування у в’язниці він мав мало користі. Усе одно це був шляхетний жест...

- Жест! - вона підскочила мов божевільна. - Поки я терпіла дементорів, ти байдикував у Гоґвортсі у зручній ролі Дамблдорового улюбленця!

- Не зовсім так, - спокійно заперечив Снейп. - Ти знаєш, що він не довірив мені посади вчителя захисту від темних мистецтв. Думав, очевидно, що це могло б... е-е... призвести до рецидиву... спокусити мене знову взятися за старе.

- Оце така була твоя жертва заради Темного Лорда - не викладати улюбленого предмета? - глумливо посміхнулася вона. - Чого ж ти там залишався, Снейпе? Шпигував за Дамблдором для хазяїна, якого вважав мертвим?

- Ба ні, - відповів Снейп, - хоч Темний Лорд і задоволений, що я не покидав свого місця: коли він повернувся, я передав йому інформацію про Дамблдора за минулі шістнадцять років, а це корисніший дарунок до його повернення, ніж нескінченні згадки про те, як неприємно було в Азкабані...

- Але ти залишився...

- Так, Белатрисо, залишився, - підтвердив Снейп, чи не вперше дратуючись. - Я мав вигідну роботу, і волів мати її, ніж сидіти в Азкабані. Ти знаєш, що тоді ловили смертежерів. Дамблдорове заступництво оберігало мене від в’язниці, це було дуже доречно, і я цим скористався. Повторюю: Темний Лорд не нарікав, що я залишився, тож я не розумію, чому висловлюєш невдоволення ти.

- Здається, далі ти хотіла знати, - він підвищив голос, бо видно було, що Белатриса хоче його перебити, - чому я не підпустив Темного Лорда до філософського каменя. На це легко відповісти. Він не знав, чи може мені довіряти. Він, як і ти, вважав, що я перетворився з вірного смертежера на Дамблдорову маріонетку. Він був у жалюгідному стані, дуже слабкий, ділився тілом з посереднім чаклуном. Він не наважився відкритися колишньому союзникові, бо цей союзник міг його видати Дамблдорові чи міністерству. Я страшенно шкодую, що він мені не довірився. Він міг би відновити свою могутність на три роки раніше. А так я лише спостерігав, як жадібний і ниций Квірел намагався вкрасти камінь, і мушу визнати, я зробив усе, щоб йому завадити.

Белатрисині вуста скривилися, ніби від гірких ліків.

- Але ти не повернувся, коли він відродився, ти не помчав до нього відразу, як відчув, що пече Чорна мітка...

- Правильно. Я повернувся на дві години пізніше. Я повернувся за наказом Дамблдора.

- Дамблдора?.. - почала вона обуреним тоном.

- Подумай! - знову нетерпляче сказав Снейп. - Подумай! Зачекавши дві години, всього дві години, я здобув можливість перебувати в Гоґвортсі шпигуном! Дозволивши Дамблдорові думати, ніби я повернувся на бік Темного Лорда за його наказом, я міг передавати інформацію про Дамблдора і Орден фенікса! Зверни увагу, Белатрисо: Чорна мітка вже кілька місяців набирала сили, я знав, що він незабаром повернеться! Всі смертежери знали! Я мав час подумати про те, що робити, обміркувати свій наступний хід, зникнути, так само, як Каркароф, чи ж не так? Запевняю, незадоволення Темного Лорда через моє запізнення минуло остаточно, коли я пояснив, що залишаюся йому вірним, хоч Дамблдор і вважав мене своїм. Так, Темний Лорд думав, що я покинув його назавжди, та він помилявся.

- А яка від тебе була користь? - зневажливо спитала Белатриса. - Яку це корисну інформацію ми від тебе отримали?

- Моя інформація надходила безпосередньо Темному Лордові, - відповів Снейп. - Якщо він не захотів з тобою ділитися...

- Він зі мною ділиться всім! - вибухла Белатриса. - Він каже, що я його найвірніша, найвідданіша...

- Он як? - Снейпів голос видавав, що він їй не вірить. - Він і досі так каже - після провалу в міністерстві?

- Це не моя провина! - почервоніла Белатриса. - Темний Лорд у минулому довіряв мені свої найцінніші... якби не Луціус...

- Не смій... не смій звинувачувати мого чоловіка! - нещадно відрізала Нарциса, дивлячись на сестру знизу вгору.

- Немає сенсу ділитися провиною, - спокійно промовив Снейп. - Що зроблено, те зроблено.

- Але не тобою! - розлючено вигукнула Белатриса. - Бо тебе, Снейпе, знову не було, коли ми всі наражалися на небезпеку!

- Мені було наказано залишатися в тіні, - мовив Снейп. - Можливо, ти не погоджуєшся з Темним Лордом, можливо, ти гадаєш, що Дамблдор нічого б не помітив, якби я ув’язався в бій з Орденом фенікса на боці смертежерів? І... вибач... ти говорила про небезпеку... але ж ви билися з шістьма підлітками.

- До них приєдналась, як тобі відомо, добра половина Ордену! - злісно пробурчала Белатриса. - А якщо вже казати про Орден, то ти й досі не можеш розкрити розташування їхнього штабу!

- Я не тайнохоронець і не можу назвати це місце. Ти ж, мабуть, розумієш, як діє закляття? Темний Лорд задоволений тією інформацією про Орден, яку я йому надавав. Вона нещодавно допомогла, як ти вже, мабуть, здогадалася, захопити й убити Емеліну Венс, а також допомогла позбутися Сіріуса Блека, хоч я цілком визнаю в цьому твою заслугу.

Він схилив голову й підняв келих. Вираз її обличчя не пом’якшав.

- Снейпе, ти не відповів на моє останнє запитання. Про Гаррі Поттера. За п’ять років ти безліч разів міг його вбити. І не вбив. Чому?

- Чи ти розмовляла на цю тему з Темним Лордом? - спитав Снейп.

- Він... останнім часом, ми... я тебе питаю, Снейпе!

- Якби я вбив Гаррі Поттера, то Темний Лорд не зміг би скористатися його кров’ю, щоб відродитися, щоб стати непереможним...

- Ти хочеш сказати, що передбачив, як він використає хлопця! - глузливо мовила вона.

-Я так не кажу, я й гадки не мав про його задуми; я вже зізнався в тому, що вважав Темного Лорда мертвим. Я просто намагаюся пояснити, чому Темний Лорд не шкодує, що Поттер вижив. Принаймні, що дожив до торішніх подій...

- Але чому ти залишив його живим?

- Невже ти мене не зрозуміла? Тільки завдяки заступництву Дамблдора я не опинився в Азкабані! Ти, може, заперечуєш, що вбивство його улюбленого учня налаштувало б його проти мене? Та це ще не все. Хочу тобі нагадати, що коли Поттер уперше прибув у Гоґвортс, про нього переповідали багато різних легенд, ходили чутки, що він і сам видатний Темний чаклун, і що саме тому вижив після нападу Темного Лорда. До речі, дехто з давніх послідовників Темного Лорда вважав, що Поттер може стати прапором, навколо якого ми всі згуртуємося знову. Визнаю, що мене це зацікавило, і я не хотів убивати його відразу, щойно він опинився в замку.

- Авжеж, дуже скоро я збагнув, що він не володіє жодними надзвичайними здібностями. Йому вдавалося уникати різних халеп лише завдяки сприятливому збігові обставин, несподіваній удачі та здібнішим за нього друзям. Він звичайнісінька посередність, хоч і самовдоволена й нестерпна, як і його батько. Я все зробив, щоб його вигнали Гоґвортсу, з яким, на мою думку, його мало що єднало, - але щоб убивати його або дозволити, щоб його вбили на очах? Я був би останнім дурнем, якби пішов на такий ризик, коли поблизу був Дамблдор.

- І ти хочеш, щоб ми повірили, ніби за увесь цей час Дамблдор тебе ні разу не запідозрив? - засумнівалася Белатриса. - Що він так і не знає, кому ти насправді відданий, що й далі тобі беззастережно довіряє?

- Я добре зіграв свою роль, - відповів Снейп. - І ще ти забуваєш про найбільшу Дамблдорову ваду: він вірить, що люди кращі, ніж вони є насправді. Коли я перейшов до нього одразу після перебування в лавах смертежерів, то вигадав казочку, ніби глибоко каюся, і він прийняв мене з розкритими обіймами... хоч і не підпускав до темних мистецтв. Дамблдор - видатний чаклун... це щира правда (тут Белатриса саркастично пирхнула), це визнає сам Темний Лорд. Проте я можу з радістю сказати, що Дамблдор старіє. Дуель минулого місяця з Темним Лордом виснажила його. Він тоді серйозно постраждав, бо реагує на все повільніше, ніж колись. Але всі ці роки він ніколи не сумнівався у своїй довірі до Северуса Снейпа, і в цьому полягає найбільша моя цінність для Темного Лорда.

Белатриса й далі мала невдоволений вигляд, хоч і не знала тепер, з якого боку ще напасти на Снейпа.

Скориставшись її мовчанкою, Снейп звернувся до її сестри.

- Отже, Нарцисо... ти прийшла до мене по допомогу?

Нарциса підняла очі. Її обличчя красномовно свідчило про відчай.

- Так, Северусе. Я... я думаю, що тільки ти можеш мені допомогти. Більше мені нема до кого звернутися. Луціус у в’язниці, а...

Вона заплющила очі, і на її віях забриніли дві великі сльозини.

- Темний Лорд заборонив мені про це говорити, - повела далі Нарциса, не розплющуючи очей. - Він хоче, щоб ніхто не довідався про цей план. План... надзвичайно таємний. Але...

- Якщо він заборонив, то ти не повинна говорити, - відразу попередив Снейп. - Слово Темного Лорда - закон.

Нарцисі перехопило дух, ніби він хлюпнув на неї холодною водою. Белатриса вперше, відколи увійшла до будинку, мала задоволений вигляд.

- От! - з тріумфом сказала вона сестрі. - Навіть Снейп це каже: тобі заборонено говорити, тому тримай язик за зубами!

Але Снейп устав, підійшов до віконечка, визирнув поміж шторами на безлюдну вулицю, а тоді знову їх рвучко заслонив. Спохмурнівши, він обернувся до Нарциси.

- Так сталося, що мені цей план відомий, - сказав неголосно. - Я один з небагатьох, кому Темний Лорд про нього розповів. Проте якби я не був утаємничений, тебе, Нарцисо, могли б звинуватити в серйозній зраді Темного Лорда.

- Я так і думала, що ти знаєш! - полегшено зітхнула Нарциса. - Северусе, він так тобі довіряє...

- Ти знаєш про план? - здивувалася Белатриса, і вираз задоволення на її обличчі змінився відразою. - Ти знаєш?

- Авжеж, - відповів Снейп. - Але яка тобі, Нарцисо, потрібна допомога? Якщо ти собі уявила, ніби я зможу переконати Темного Лорда змінити свою думку, то, боюся, це безнадійно.

- Северусе, - прошепотіла Нарциса, і по її блідих щоках покотилися сльози. - Мій син... єдиний мій син...

- Драко повинен пишатися, - байдуже втрутилася Белатриса. - Темний Лорд виявляє йому велику честь. І я скажу про Драко: він не ухиляється від свого обов’язку, він радий нагоді себе випробувати, він захоплений такою можливістю...

Нарциса розридалася, благально позираючи на Снейпа.

- Йому всього шістнадцять років і він не розуміє, що на нього чекає! Чому, Северусе? Чому мій син? Це ж так небезпечно! Це помста за Луціусову помилку, я знаю!

Снейп нічого не відповів. Не дивився на її сльози, наче це було щось непристойне, але не міг прикидатися, що не чує її.

- Тому він і вибрав Драко, правда? - наполягала Нарциса. - Щоб покарати Луціуса?

- Якщо Драко зуміє це зробити, - мовив Снейп, і далі дивлячись на неї, - то здобуде найвищі почесті.

- Він не зуміє! - ридала Нарциса. - Як йому зуміти, якщо сам Темний Лорд...

Белатриса зойкнула; Нарциса, здавалося, втрачала самовладання.

- Я мала на увазі... що ще нікому не вдавалося... Северусе... благаю... ти ж його улюблений учитель... ти давній Луціусів друг... благаю тебе... ти улюбленець Темного Лорда, його найдовіреніший радник... може, ти з ним поговориш, переконаєш його?..

- Темного Лорда не переконати, і я не такий дурний, щоб навіть пробувати, - рішуче відказав Снейп. - Не казатиму, що Темний Лорд не гнівається на Луціуса. Луціус мав нести відповідальність. Він дозволив упіймати себе разом з багатьма іншими, і не зумів здобути пророцтва. Нарцисо, Темний Лорд сердитий, дуже сердитий.

- То я не помилилася - він вибрав Драко для помсти! - ледь не задихнулася Нарциса. - Йому й не треба, щоб Драко виконав завдання! Він хоче, щоб його вбили при спробі!

Снейп знову не відповів, і Нарциса втратила рештки стриманості. Вона схопилася, хитнулася до Снейпа й учепилась у його мантію. Тоді наблизилася до його лиця, аж її сльози крапали йому на груди, і простогнала:

- Ти можеш це зробити. Северусе, ти це можеш зробити замість Драко. Ти виконаєш завдання, тобі це вдасться, і він тебе нагородить так, як нам і не снилося...

Снейп схопив Нарцису за зап’ястя і відірвав її від себе. Дивлячись на її залите слізьми лице, проказав:

- Думаю, він планує, щоб урешті-решт це зробив я. Але він переконаний, що Драко має спробувати перший. Бо якщо Драко пощастить - хоч і навряд - я зможу довше побути в Гоґвортсі, виконуючи корисну роль шпигуна.

- Інакше кажучи, йому байдуже, що Драко може загинути!

- Темний Лорд розгніваний, - тихо повторив Снейп. - Йому не вдалося почути пророцтво. Нарцисо, ти знаєш не гірше за мене, що він так легко не пробачає.

Вона обм’якла й упала йому до ніг, ридаючи і стогнучи на підлозі.

- Єдиний мій син... мій єдиний синочок...

- Ти повинна пишатися! - безжально мовила Белатриса. - Якби я мала синів, то з радістю пожертвувала б ними для служіння Темному Лордові!

Нарциса завила з відчаю і вчепилася у своє довге біляве волосся. Снейп нахилився, узяв її за руки, допоміг устати й відвів назад до дивана. Тоді налив вина й примусив узяти келих.

- Годі, Нарцисо. Випий. І послухай мене.

Вона трохи заспокоїлася; розхлюпуючи на себе вино, судомно сьорбнула.

- Можливо, я зумію... допомогти Драко.

Вона випросталася, широко розплющивши очі, обличчя мала біле, як папір.

- Северусе... ох, Северусе... ти йому допоможеш? Подивишся за ним, простежиш, щоб йому не було якої шкоди?

- Спробую.

Вона відкинула келих - той полетів через стіл, а вона зісковзнула з дивана, впала перед Снейпом навколішки, схопила його за руку й припала до неї губами.

- Якщо ти його захистиш... Северусе, поклянись! Дай Незламну обітницю!

- Незламну обітницю? - Снейпове лице було непроникне й незворушне, зате Белатриса з тріумфом загиготіла.

- Ти що, Нарцисо, не чуєш? Він спробує, авжеж... звичайні порожні слова, звичайне уникання дій... за наказом Темного Лорда, ще б пак!

Снейп навіть не глянув на Белатрису. Його чорні очі прикипіли до залитих слізьми синіх Нарцисиних очей. Вона й далі стискала його долоню.

- Так, Нарцисо, я дам Незламну обітницю, - тихо сказав він. - Можливо, твоя сестра погодиться бути нашою поручницею.

Белатриса роззявила рота.

Снейп опустився біля Нарциси на коліна. Прямо на очах у здивованої Белатриси вони міцно переплели праві руки.

- Белатрисо, тобі буде потрібна чарівна паличка, - холодно звернувся Снейп.

Белатриса, не приховуючи подиву, вийняла паличку.

- Підійди ближче, - додав Снейп.

Белатриса підступила на крок, ставши над ними, і торкнулася кінчиком палички їхніх сплетених рук.

Нарциса заговорила.

- Чи будеш ти, Северусе, стежити за моїм сином Драко, коли він спробує виконати бажання Темного Лорда?

- Буду, - відповів Снейп.

Тонесенький язичок яскравого полум’я вирвався з чарівної палички, обвивши їхні руки, наче розпечений до червоного дріт.

- А чи будеш ти з усіх сил захищати його від біди?

- Буду, - повторив Снейп.

Ще один язичок полум’я вистрілив з палички й зімкнувся з першим, утворивши гарний палаючий ланцюжок.

- А якщо виникне така потреба... якщо Драко зазнає невдачі... - прошепотіла Нарциса (Снейпова рука сіпнулася, але він її не висмикнув), - чи будеш ти завершувати справу, що її Темний Лорд наказав виконати Драко?

На мить запала тиша. Белатриса дивилася широко розплющеними очима, тримаючи чарівну паличку над їхніми сплетеними руками.

- Буду, - вимовив Снейп.

Белатрисине приголомшене обличчя відсвітило червоний спалах третього язичка полум’я, що вирвався з чарівної палички, переплівся з першими двома і щільно обв’язав їхні стиснуті руки, ніби канат, ніби вогняна змія.

Розділ третій

ЗАПОВІТ І ЗАПЕРЕЧЕННЯ

Гаррі Поттер голосно хропів. Ось уже майже чотири години він сидів на стільці біля вікна, вдивляючись у темну вуличку, і врешті-решт задрімав, притулившись лобом до холодної шибки. Окуляри в нього перекосилися, рот роззявився. Пара на шибці від його подиху іскрилася в помаранчевому сяйві вуличних ліхтарів. Штучне освітлення висмоктало з обличчя барви, тож під копицею розкуйовдженого чорного волосся він скидався на привида.

Кімната була захаращена різним добром та сміттям: совині пера, недогризки яблук і обгортки від цукерок на підлозі, підручники заклять, безладно розкидані на ліжку серед зіжмаканих мантій, цілий стос газет у промені світла на письмовому столі. Заголовок в одній з газет різав очі:

ГАРРІ ПОТТЕР: ОБРАНЕЦЬ?

І далі гуляють чутки про нещодавній загадковий бешкет у Міністерстві магії, під час якого знову бачили Того-Кого-Не-Можна-Називати.

“Нам не можна про це говорити, нічого в мене не питайте”, - схвильовано повідомив, виходячи вчора ввечері з міністерства один із забуттяторів, який відмовився себе назвати.

Проте високопоставлені міністерські джерела підтвердили, що той бешкет був пов’язаний з легендарною Залою пророцтв.

Хоч речники міністерства й досі відмовляються визнавати існування такого приміщення, однак дедалі більше членів чаклунської спільноти вірять у те, що смертежери, які відбувають зараз покарання в Азкабані за спробу пограбування і вторгнення в закриту зону, намагалися викрасти пророцтво. Природа цього пророцтва залишається невідомою, хоч існують припущення, що воно стосується Гаррі Поттера, єдиної в світі особи, котра вціліла після “Смертельного закляття” і котра, як нам відомо, також перебувала тієї ночі в міністерстві. Дехто навіть починає називати Поттера “Обранцем”, вірячи, що, згідно з пророцтвом, він єдиний може позбавити нас від Того-Кого-Не-Можна-Називати.

Де поділося пророцтво, якщо воно існує, невідомо, хоча... (закінчення на стор. 2, колонка 5)

Біля цієї газети лежала інша. Там був такий заголовок:

СКРІМДЖЕР ЗАМІСТЬ ФАДЖА

Майже всю першу сторінку займав великий чорно-білий знімок чоловіка з лев’ячою гривою густого волосся і понівеченим лицем. Знімок був рухомий - чоловік махав рукою.

Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів у відділі дотримання магічних законів, замінив Корнеліуса Фаджа на посаді міністра магії. Чаклунська спільнота переважно з ентузіазмом зустріла звістку про це призначення. Та не минуло й кількох годин після Скрімджерового вступу на посаду, як поповзли чутки про непорозуміння між новопризначеним міністром та Албусом Дамблдором, поновленим на посаді головного мага Чарверсуду.

Скрімджерові представники визнали, що він зустрічався з Дамблдором одразу після отримання свого високого посту, але відмовилися коментувати вищезгадані теми. Албус Дамблдор відомий... (закінчення на стор. З, колонка 2)

Ліворуч від цієї лежала ще одна газета, складена так, щоб видно було статтю “МІНІСТЕРСТВО ГАРАНТУЄ УЧНЯМ БЕЗПЕКУ”.

Новопризначений міністр магії Руфус Скрімджер розповів сьогодні про нові суворі заходи, запроваджені міністерством, щоб гарантувати безпеку учнів, які повернуться восени до Гоґвортської школи чарів і чаклунства.

“З цілком зрозумілих причин міністерство не вдаватиметься в деталі нових суворих заходів безпеки”, - сказав пан міністр, хоч наше джерело підтвердило, що ці заходи складатимуться із захисних заклять та заклинань, складної системи антизаклять і невеличкого спецзагону аврорів, призначених винятково для захисту Гоґвортської школи.

Переважну більшість громади, здається, задовольняє така позиція нового міністра щодо безпеки учнів. Ось що сказала пані Авґуста Лонґботом: „Мій онук Невіл - до речі, друг Гаррі Поттера, який разом з ним чинив у червні в міністерстві опір смертежерам і...

Продовження статті затуляла велика пташина клітка, що стояла на газеті. У ній сиділа чудова полярна сова. Її бурштинові очі зверхньо озирали кімнату, а голова час від часу поверталася, щоб поглянути на хроплячого господаря. Раз чи двічі вона нетерпляче клацала дзьобом, але Гаррі спав надто міцно, щоб її почути.

Посеред кімнати лежала велика валіза. Була вона відкрита, ніби в неї мали щось пакувати, проте, окрім старої білизни, цукерок, пустих пляшечок з-під чорнила та поламаних пер на самому дні, у ній нічого не було. Поряд на підлозі лежала фіолетова листівка, прикрашена словами:

Опубліковано від імені Міністерства магії

ЗАХИСТ ВАШОГО ДОМУ Й РОДИНИ ВІД ТЕМНИХ СИЛ

Чаклунській спільноті зараз загрожує організоване угруповання, члени якого називають себе “Смертежери”. Дотримання наведених нижче простих правил безпеки допоможе вам захистити себе, свою родину і свій дім від нападу.

1. Радимо не виходити з дому поодинці.

2. Особливо будьте уважні в темну пору доби. Намагайтеся завершувати усі свої подорожі до настання сутінків.

3. Перевірте всі засоби безпеки у вашому домі й переконайтеся, що всі члени вашої родини знайомі з такими аварійними заходами, як закляття “Щит” та “Розілюзнення”, а якщо в родині є неповнолітні - з “Явленням-пліч-о-пліч”.

Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І НАПІВКРОВНИЙ ПРИНЦ

ЗМІСТ

1. Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І НАПІВКРОВНИЙ ПРИНЦ
2. 4. Узгодьте питання безпеки з найближчими друзями та родичами...
3. Їхнім очам відкрилася картина страшного погрому. Під ногами лежав...
4. - Ти таке золотко, - засяяла місіс Візлі, мабуть, вирішивши, що це...
5. - Було ще кілька нападів дементорів, - повідомив він, поки місіс...
6. Борджин уклонився так низько, як колись, пригадав Гаррі, кланявся...
7. Проходячи повз Гаррі в темний коридор, Забіні зиркнув на нього з...
8. - Наголошую з усією відповідальністю, що нинішня ситуація вкрай...
9. - А ви її вживали, пане професоре? - зацікавлено запитав Майкл...
10. - Це належало Слизерину! - лементував Ґонт. - Салазарові...
11. Великий сірий гіпогриф Бакбик сидів на прив’язі біля Геґрідової...
12. За якийсь час Гаррі помітив, що голоси Кеті та її подруги, що їх...
13. - Отут, - сказала місіс Коул, коли вони звернули з другого...
14. Та несподівано в його голові виник образ того самого безлюдного...
15. - Привіт, Гаррі! - вигукнула Ромільда Вейн, щойно він проліз крізь...
16. - Але ти мені віриш? - Вірю! - не вагаючись підтвердив Рон....
17. Через кілька днів після Нового року Гаррі, Рон і Джіні зібралися...
18. - Згоден, - сказав Дамблдор. - Який би він не був, той Морфін, та...
19. Попри всю свою рішучість упіймати Мелфоя на гарячому, Гаррі...
20. Важко було визначити, хто з них дратував його більше. Маклаґен не...
21. - Проте зараз, Гаррі, - вів далі Дамблдор, - усе стає туманніше й...
22. - Як правильно писати “збройний”? - запитав Рон, щосили трусячи...
23. У Гаррі обірвалося в грудях, коли він узяв маленький сувійчик...
24. - Не кажи так, - прошепотів він. - Питання не в тому... якби це...
25. - Але я не маю надзвичайного вміння й сили, - вирвалося в Гаррі,...
26. І, не кажучи більше ні слова, Снейп вийшов з туалету, а Гаррі...
27. - Пане директоре, але він - дуже добрий блоколог, - Гаррі ніяк не...
28. Гаррі завагався, дивлячись у сині очі, що стали зеленкуватими,...
29. - Я й справді перехилив чарочку... і повернувся... певною мірою, -...
30. - Справді... він... трохи покалічений, ось і все. На нього напав...
31. - Не знаю, - знизав плечима Гаррі і, не роздягаючись, ліг на...
32. - Ми будемо з тобою, хоч би там що, - додав Рон. - Але ти, старий,...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate