Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
Він почовгав до вхідних дверей, а тоді зійшов кам’яними сходами на мокру траву. Гаррі дивився йому вслід, зважуючи, скільки ще неприємностей він подужає витримати.
* * *
Звістка, що Геґрід отримав іспитовий термін, за кілька днів облетіла всю школу, проте, на Гарріне обурення, майже нікого вона не засмутила. Навпаки, деякі учні, а особливо Драко Мелфой, страшенно зраділи. А щодо тієї дивної загибелі в лікарні Святого Мунґо непомітного службовця відділу таємниць, то Гаррі, Рон і Герміона були, мабуть, єдині, хто про це знав і кого це турбувало. У коридорах тепер говорили тільки про одне - про втечу десятьох смертежерів, бо цю новину нарешті рознесли по школі ті рідкісні учні, які читали газети. Ходили чутки, що декого із засуджених бачили в Гоґсміді, що вони, мабуть, переховуються у Верескливій Халупі і збираються вдертися в Гоґвортс, як колись вдирався Сіріус Блек.
Ті учні, що походили з чаклунських родин, добре пам’ятали, що імена тих смертежерів вимовляли в них удома не з меншим страхом, ніж ім’я Волдеморта. Злочини, скоєні ними в часи Волдемортового терору, давно вже стали легендарними. Деякі гоґвортські учні були родичами смертежерських жертв, і тепер вони, самі того не бажаючи, стали об’єктами нездорового зацікавлення з боку інших. Сьюзен Боунз, чиї дядько, тітка та інша рідня загинули від рук когось з цієї десятки, сумно сказала Гаррі на гербалогії, що тепер добре розуміє, як то бути на його місці.
- Не уявляю, як ти витримуєш... це такий жах, - співчутливо мовила вона, кидаючи забагато драконячих какульок в кошик з саджанцями хрипохапів, від чого ті почали звиватися й пищати.
Звісно, на Гаррі цими днями теж тицяли пальцями й перешіптувалися за спиною, та йому здавалося, що тон тих перешіптувань дещо змінився. Тепер учні шепотіли не вороже, а радше зацікавлено, а раз або й двічі він навіть уловив уривки розмов, що свідчили про недовіру до версії “Віщуна” про те, як і чому десятеро смертежерів зуміли вирватися з Азкабанської фортеці. Перелякані й збиті з пантелику учні почали сумніватися в цій версії і, здається, схилятися до тієї, про яку їм мало не рік товкмачили Гаррі і Дамблдор.
Змінився настрій не лише в учнів. Тепер у коридорах можна було зустріти двох‑трьох учителів, які гаряче перешіптувалися, проте відразу замовкали, коли до них наближалися учні.
- Видно, вони не мають змоги вільно розмовляти в учительській, - тихо припустила Герміона, пройшовши разом з Гаррі та Роном повз професорів Макґонеґел, Флитвіка й Спраут, які збилися докупи біля кабінету замовлянь. - Бо там стирчить Амбридж.
- Гадаєте, вони мають якісь новини? - поцікавився Рон, озираючись на трьох учителів.
- Якщо й мають, то ми про це все одно не дізнаємося, - сердито буркнув Гаррі. - Особливо після постанови... який там уже її номер? - Зранку після звістки про втечу з Азкабану на дошці оголошень з’явилося нове повідомлення:
НАКАЗОМ ВЕРХОВНОГО ІНКВІЗИТОРА ГОҐВОРТСУ
Учителям відтепер заборонено надавати учням будь‑яку інформацію, що не стосується безпосередньо тих предметів, які вони викладають, отримуючи за це заробітну платню.
Цей наказ видано згідно з освітньою постановою номер двадцять шість.
Підпис: Долорес Джейн Амбридж, Верховний інквізитор
Найновіша постанова стала темою численних учнівських жартів. Лі Джордан зауважив Амбридж, що згідно з новими правилами вона не мала права сварити Фреда і Джорджа за те, що вони грали на уроці у вибухові карти.
- Вибухові карти не мають ніякого відношення до захисту від темних мистецтв, пані професорко! Ця інформація не стосується вашого предмета!
Коли Гаррі наступного разу побачив Лі, рука в того страшенно кривавила. Гаррі порадив йому скористатися муртлаповим відваром.
Він думав, що втеча в’язнів Азкабану хоч трохи вгамує Амбридж і що її приголомшить ця зухвала акція, що сталася під самим носом її дорогенького Фаджа. Але це лише посилило її нестримне бажання взяти під особистий контроль кожнісінький аспект гоґвортського життя. Вона була рішуче настроєна позвільняти з посад декотрих учителів. Питання було тільки в тому, хто стане першою жертвою - професорка Трелоні чи Геґрід.
Тепер усі уроки віщування та догляду за магічними істотами відбувалися в присутності Амбридж. Причаївшись з нотатником біля каміна в задушливій від нудотних пахощів кімнаті на вежі, вона перебивала дедалі ближчу до істерики професорку Трелоні, задаючи їй складні запитання, що стосувалися ворожіння на птахах чи гептомології, наполягаючи, щоб та передбачала учнівські відповіді, й вимагаючи від неї почергово демонструвати своє вміння в роботі з кришталевою кулею, чайними листочками та рунами на каменях. Гаррі здавалося, що професорка Трелоні ось‑ось не витримає цієї напруги. Кілька разів він зустрічав її в коридорах - що само собою вже було незвично, адже Трелоні переважно не виходила зі свого кабінету на вежі. Вона нестямно бубоніла щось собі під ніс, заламувала руки й перелякано озиралася через плече. А ще від неї міцно тхнуло хересом. Якби Гаррі не переживав так через Геґріда, то міг би їй навіть поспівчувати. Однак з роботи мали викинути когось із них, і Гаррі точно знав, кого саме він хотів би й далі бачити на своїй посаді.
На жаль, Гаррі бачив, що Геґрід анітрохи не кращий за Трелоні. Хоч він і дотримувався Герміониної поради й від самого Різдва не показував учням нічого страшнішого за крупа - істоти, що нічим не відрізнялася від коротколапого цуцика, окрім роздвоєного хвоста, - та йому дедалі важче було зберігати самовладання. На уроках Геґрід був на диво неуважний і розгублений, забував про що говорить, неправильно відповідав на запитання й увесь час кидав на Амбридж тривожні погляди. А ще він тримався віддалеки від Гаррі, Рона та Герміони, чого з ним ніколи раніше не бувало, і категорично заборонив їм відвідувати його після смерку.
- Як вона вас зловит, то нам усім гаплик, - рішуче заявив він, і вони, не бажаючи ще більше йому нашкодити, утримувалися від вечірніх прогулянок до його хижі.
Гаррі здавалося, що Амбридж цілеспрямовано позбавляла його всього, заради чого варто було жити в Гоґвортсі: відвідин Геґрідової хатини, листування з Сіріусом, “Вогнеблискавки” і квідичу. Він міг мститися єдиним чином з подвоєним завзяттям присвятити себе ДА.
Гаррі був радий бачити, що їх усіх, навіть Захаріаса Сміта, підштовхнула до посиленої праці новина про десятьох смертежерів, які опинилися на волі. Та ніхто не працював так самовіддано, як Невіл. Новина про втечу тих, хто катував його батьків, спричинила в ньому дивовижні, навіть дещо тривожні зміни. Він ані разу не згадав про зустріч з Гаррі, Роном і Герміоною в ізольованій палаті лікарні Святого Мунґо. Вони також, за його прикладом, зберігали мовчанку. Нічого він не казав і про втечу Белатриси та її дружків‑мучителів. Тепер на зібраннях ДА Невіл майже взагалі не розмовляв, а тільки ретельно відпрацьовував кожне нове закляття й протизакляття, скрививши від зосередження своє пухке личко. Він не звертав уваги на травми й нещасні випадки і працював старанніше за всіх. Невіл так швидко прогресував, що це вже трохи бентежило, а коли Гаррі навчав товаришів закляттю “щит”, завдяки якому можна було відбивати дрібні замовляння, скеровуючи їх на самого нападника, то лише Герміона опанувала це закляття швидше за Невіла.
Гаррі багато чого віддав би, щоб з таким самим успіхом оволодіти блокологією. Але його заняття зі Снейпом, які з самого початку просувалися досить важко, так і не приносили бажаних результатів. Навпаки, Гаррі відчував, що з кожним уроком його справи погіршуються.
Перед тим, як він почав вивчати блокологію, його шрам поболював зрідка, переважно вночі, або ще після тих дивних проникнень у Волдемортові думки та настрої, що бували в нього досить рідко. А тепер його шрам майже не переставав боліти, й він часто відчував спалахи роздратування або веселості, ніяк не пов’язані з тим, що відбувалося з ним тієї миті. І це завжди супроводжувалося особливо пекучим болем у шрамі. Гаррі мав жахливе враження, що поступово перетворюється на якусь антену, котра вловлює найменші коливання Волдемортового настрою. Він міг чітко визначити дату початку цієї підвищеної чутливості, бо вона збігалася з першим уроком блокології у Снейпа. Ба більше, йому тепер майже щоночі снилося, як він іде коридором до входу у відділ таємниць, і ці сни завжди закінчувалися тим, що він з надією стояв біля звичайних
чорних дверей.
- Може, це так, як буває з хворобою, - занепокоїлася Герміона, коли Гаррі зізнався в цьому їй та Ронові. - З лихоманкою, скажімо. Перед покращанням спочатку настає погіршення.
- Погіршення настає через Снейпові уроки, - категорично заявив Гаррі. - Я вже не витримую постійного болю в шрамі і втомився щоночі тинятися тим коридором. - Він сердито потер чоло. - Хай би вже ті двері відчинилися, бо скільки можна стояти й на них витріщатися.
- Тут не до сміху, - рішуче сказала Герміона. - Дамблдор не хоче, щоб ти бачив ті сни про коридор, бо інакше він би не просив Снейпа навчити тебе блокології. Ти мусиш старанніше працювати на його уроках.
- Та я ж працюю! - розсердився Гаррі. - Спробувала б ти сама... коли Снейп намагається влізти тобі в голову... це тобі не жарти, якщо хочеш знати!
- А може... - поволі протяг Рон.
- Що може? - крикнула Герміона.
- Може, це не Гаррі винен, що йому не вдається захистити свій мозок, - зловісно припустив Рон.
- Тобто? - не зрозуміла Герміона.
- Може, Снейп і не намагається допомогти Гаррі... Гаррі й Герміона витріщилися на Рона. Рон відповів їм глибокодумним поглядом.
- Може, - ледь чутно сказав він, - Снейп насправді намагається зробити Гаррін мозок ще доступнішим... щоб Відомо‑Кому було легше...
- Цить, Роне, - розсердилася Герміона. - Скільки ти вже разів підозрював Снейпа - а чи хоч раз ти мав рацію? Дамблдор йому довіряє, він працює для Ордену, і цього достатньо.
- Але ж він був смертежером, - уперто правив своєї Рон. - І ми ніколи не мали доказів, що він насправді перейшов на наш бік.
- Дамблдор йому довіряє, - повторила Герміона.
А якщо ми не віримо Дамблдорові, то кому ж тоді вірити?
* * *
З усіма цими турботами й безліччю роботи - неймовірною кількістю домашніх завдань, що нерідко примушували п’ятикласників працювати далеко за північ, з таємними зустрічами ДА та регулярними заняттями зі Снейпом - січень пролетів неймовірно швидко. Не встиг Гаррі отямитись, як настав лютий, принісши теплішу й вологішу погоду та наблизивши вже другі цього навчального року відвідини Гоґсміда. Після того як вони домовилися піти в село удвох, Гаррі майже не мав часу на розмови з Чо, але тепер несподівано усвідомив, що проведе в її товаристві цілісінький день святого Валентина.
Вранці чотирнадцятого лютого він одягався особливо ретельно. Прийшов з Роном на сніданок саме тоді, як прибула совина пошта. Гедвіґи не було - хоч Гаррі її й не чекав - а ось Герміона вихопила листа з дзьоба незнайомої сови.
- Нарешті! Якби я не отримала його сьогодні... - вона нетерпляче роздерла конверта й витягла аркушик пергаменту. Її очі пробіглися листом, а на обличчі з’явився страшенно задоволений вираз.
- Слухай, Гаррі, - глянула вона на нього, - це дуже важливо. Чи не міг би ти опівдні зустрітися зі мною в “Трьох мітлах”?
- Ну... я не знаю, - невпевнено відповів Гаррі. - Чо, мабуть, сподівається, що я цілий день проведу з нею. Ми ще не вирішили, що будемо робити.
- То приведи її з собою, - наполягала Герміона. - Прийдеш?
- Ну... гаразд, а навіщо?
- Ніколи пояснювати, мушу швиденько написати відповідь.
І вона побігла з Великої зали, стискаючи в одній руці листа, а в другій грінку.
- Ти йдеш? - запитав Гаррі в Рона, але той похмуро похитав головою.
- Я взагалі не зможу піти в Гоґсмід, бо Анжеліна хоче присвятити тренуванню цілісінький день. Ніби це допоможе. Гіршої команди я ще не бачив. Глянув би ти на Слоупера й Керка. Повна лажа! Вони ще гірші за мене. - Він важко зітхнув. - Не розумію, чому Анжеліна не відпускає мене з команди.
- Бо коли ти у формі, то граєш добре, ось чому, - роздратовано відказав Гаррі.
Дуже важко було співчувати Ронові, коли він сам віддав би все на світі, щоб зіграти в наступному матчі з Гафелпафом. Рон, мабуть, це відчув, бо більше під час сніданку про квідич не згадував, а поснідавши, вони доволі прохолодно розійшлися. Рон подався на квідичне поле, а Гаррі глянув на своє віддзеркалення в блискучій чайній ложечці, спробував пригладити волосся, а тоді з деяким острахом пішов у вестибюль зустрічати Чо, не уявляючи навіть, про що вони розмовлятимуть.
Вона вже чекала його біля дубових вхідних дверей, дуже гарна зі своїм зав’язаним у хвіст волоссям. Гаррі раптом здалося, що в нього завеликі ноги, не знав, де діти руки, і з жахом усвідомив, як безглуздо теліпаються вони по боках.
- Привіт, - ледь чутно видихнула Чо.
- Привіт, - озвався Гаррі.
Якусь мить вони дивилися одне на одного, а тоді Гаррі запропонував: - Ну, е‑е... то що... йдемо?
- Ага... так...
Вони стали в чергу до Філча, який звіряв прізвища зі списком, зрідка переглядалися й нервово всміхалися, але нічого не говорили. Коли вийшли надвір, Гаррі відчув полегкість, бо мовчки йти було легше, ніж стояти з незграбним виглядом. Був прохолодний, вітряний день, і коли вони минали стадіон, Гаррі побачив, як над трибунами промчалися Рон та Джіні, й відчув, як у нього стислося серце, що він не з ними.
- Ти дуже сумуєш за квідичем? - спитала Чо.
Він озирнувся й побачив, що вона дивиться на нього.
- Так, - зітхнув Гаррі. - Сумую.
- Пам’ятаєш, як ми вперше грали одне проти одного, ще в третьому класі? - запитала вона.
- Так, - усміхнувся Гаррі. - Ти ще мене блокувала.
- А Вуд наказав тобі не корчити джентльмена і, якщо треба, скинути мене з мітли, - засміялася Чо. - Я чула, що його взяли у “Вершки з Портрі”. Це правда?
- Ні, він у “Калабані Юнайтед”. Я бачив його торік на Кубку світу.
- Ой, я теж тебе там бачила, пам’ятаєш? Ми були в одному наметовому містечку. Там було так гарно, правда?
За розмовою про Кубок світу вони дійшли до воріт. Гаррі аж не вірив, що з нею так легко розмовляти - не важче, ніж з Роном чи Герміоною. Він уже почав відчувати впевненість і бадьорість, але тут їх перегнала зграя слизеринських дівчат на чолі з Пенсі Паркінсон.
- Поттер і Чанґ! - закричала Пенсі під акомпанемент єхидного хихотіння. - Фе‑е, Чанґ, що в тебе за смак! Діґорі хоч був гарний!
Дівчата з криком і вереском побігли далі, глузливо озираючись на Гаррі й Чо, між якими запала збентежена мовчанка. Гаррі вже не знав, що сказати про квідич, а Чо почервоніла й дивилася собі під ноги.
- То... куди б ти хотіла піти? - спитав Гаррі, коли вони дійшли до Гоґсміда.
На Високій вулиці було повно учнів, що прогулювалися, зазирали у вітрини крамничок або теревенили на тротуарах.
- Та все одно, - стенула плечима Чо. - Може, просто походимо по крамничках?
Вони пішли до “Дервіш і Бенкс”. На вітрині висів великий плакат, його розглядало кілька місцевих мешканців. Коли до них приєдналися Гаррі та Чо, гоґсмідці розступилися й Гаррі знову побачив знімки десятьох утікачів‑смертежерів. Після слів “За наказом Міністерства магії” йшлося про нагороду - тисячу ґалеонів - будь‑якому чаклунові чи відьмі за інформацію, що призвела б до повторного арешту когось із зображених злочинців.
- Якось дивно, - тихенько сказала Чо, дивлячись на знімки смертежерів, - пам’ятаєш, коли втік Сіріус Блек, скрізь по Гоґсміді нишпорили дементори, шукали його? А тепер на свободі десять смертежерів, і ніде не видно жодного дементора...
- Так, - погодився Гаррі, відводячи погляд від обличчя Белатриси Лестранж і дивлячись на Високу вулицю. - Дуже дивно.
Він анітрохи не шкодував, що поблизу не було дементорів, але тепер, замислившись, зрозумів, що їхня відсутність багато про що свідчить. Вони не тільки дозволили смертежерам утекти, але й не збиралися їх шукати... схоже було, що дементори й справді вийшли з‑під міністерського контролю.
Десятеро втікачів‑смертежерів дивилися на них з вітрин усіх крамничок, повз які проходили Гаррі та Чо. Коли вони минали “Пера від Скривеншафта”, почався дощ. Холодні, важкі краплини періщили по обличчю.
- Кави хочеш? - вагаючись, запитала Чо, коли дощ подужчав.
- Можна, - озирнувся Гаррі. - А де?
- Тут поблизу є непогана кав’ярня. Ти ще не бував у мадам Падіфут? - і вона повела його бічною вуличкою до невеличкої кав’яреньки, що її Гаррі раніше й не помічав. Там було тісно й душно, а все, що тільки можна, прикрашали рюшечки й бантики. Гаррі з відразою пригадав собі кабінет Амбридж.
- Гарно, правда? - радісно спитала Чо.
- Е‑е... так, - покривив душею Гаррі.
- Дивись, це все прикраси до дня Валентина! - показала Чо на золотих херувимчиків, що висіли над кожним круглим столиком, періодично посипаючи клієнтів рожевим конфетті.
- Ага...
Вони сіли за останнім вільним столиком біля заштнявілого вікна. Зовсім поруч сидів з якоюсь гарненькою білявкою капітан рейвенкловської квідичної команди Роджер Девіс. Вони трималися за руки. Гаррі стало ніяково, особливо коли він роззирнувся по кав’ярні й побачив, що всі сидять парами й тримаються за руки. А може, Чо сподівається, що й він триматиме її за руку?
- Що бажаєте, дорогенькі? - запитала мадам Падіфут, дебела жіночка із закрученим у вузол чорнявим волоссям. Вона ледве протислася до них між столиками.
- Дві кави, будь ласка, - замовила Чо.
Поки чекали на каву, Роджер Девіс та його дівчина почали цілуватися, тягнучись через цукорницю. Краще б вони такого не робили, подумав Гаррі. Відчував, що Девіс занадто високо встановив планку, і тепер Чо сподіватиметься, що Гаррі спробує його перевершити. Його обличчя запалало, він спробував відвести очі у вікно, але воно так запітнявіло, що нічого не було видно. Щоб відтягти ту мить, коли знову треба буде подивитися на Чо, Гаррі втупився у стелю, немовби оцінював якість побілки. Херувимчик, що висів над ними, негайно сипонув йому межи очі пригорщу конфетті.
Минуло ще кілька болісних хвилин, і тут Чо згадала Амбридж. Гаррі з полегкістю вхопився за цю тему, і якийсь час вони з насолодою її лаяли, але цей сюжет був так обсмоктаний під час зустрічей ДА, що його надовго не вистачило. Знову запала мовчанка. Гаррі виразно чув чмокання за сусіднім столиком і гарячково вишукував, що б то йому сказати ще.
- Е‑е... слухай, а не хотіла б ти в обід піти зі мною у “Три мітли”? Я там маю зустрітися з Герміоною Ґрейнджер.
Чо здивовано підняла брови.
- Ти зустрічаєшся з Герміоною Ґрейнджер? Сьогодні?
- Так. Вона мене попросила, то я й подумав, що треба прийти. Підеш зі мною? Вона казала, що нічого, якщо й ти там будеш.
- Он як... це люб’язно з її боку.
Але Чо сказала це таким тоном, ніби анітрохи не зраділа. Навпаки, голос її став холодний і неприязний.
Ще кілька хвилин минули в мертвій тиші, а Гаррі так швидко сьорбав каву, що невдовзі мав би замовляти ще одну чашку. Поряд з ними Роджер Девіс та його дівчина мовби склеїлися губами.
Рука Чо лежала на столі біля чашечки з кавою, і Гаррі відчував незбориме бажання її потримати. “Візьми, - сказав він собі, а в його грудях завирувала суміш страху й хвилювання, - візьми її за руку”. Просто дивовижно, як важко було простягти руку на якихось двадцять сантиметрів, щоб торкнутися її долоні. Значно важче, ніж блискавично упіймати в повітрі снича...
Та щойно він смикнув рукою, як Чо забрала свою руку зі столу. Вона тепер з легкою цікавістю спостерігала, як Роджер Девіс цілується з білявкою.
- До речі, він мене запрошував сюди, - тихо сказала вона. - Кілька тижнів тому. Роджер. Але я йому відмовила. Гаррі, що схопив цукорницю, щоб якось виправдати свій несподіваний рух рукою, не міг збагнути, навіщо вона йому це каже. Якщо вона хотіла сидіти за сусіднім столиком і палко цілуватися з Роджером Девісом, то чого погодилася піти на прогулянку з ним?
Він нічого не сказав. Херувимчик сипонув на них ще жменю конфетті й воно попадало в чашечку з захололим кавовим осадом, що його збирався було допити Гаррі.
- Торік я приходила сюди з Седриком, - сказала Чо. Минула секунда‑дві, поки Гаррі усвідомив сенс її слів, і в грудях у нього похололо. Він не міг повірити, що вона вирішила говорити про Седрика саме зараз, коли довкола цілувалися пари, а над їхніми головами кружляв херувимчик. Коли Чо заговорила знову, голос її звучав якось тонко.
- Я вже давно хотіла тебе спитати... чи Седрик... чи він... з... з... згадував про мене перед смертю?
Гаррі менш за все хотів би розмовляти на цю тему, тим паче з Чо.
- Та... ні... - ледь чутно відповів він. - Він... він не мав коли щось казати. То... чи ти... чи ти дивилася на канікулах якісь матчі з квідичу? Ти ж уболіваєш за “Тайфунів”?
Він це сказав роблено веселим і бадьорим тоном. З жахом побачив, що її очі знову наливаються слізьми, так само як після останнього перед Різдвом зібрання ДА.
- Слухай, - розпачливо нахилився він до неї, щоб ніхто їх не почув, - не згадуймо зараз про Седрика... поговорім про щось інше...
Та цього, мабуть, не варто було говорити.
- Я думала, - сказала вона, і сльози бризнули на стіл, - я думала, ти з... з... зрозумієш! Мені треба про це поговорити! Та й т‑тобі теж т‑треба про це поговорити! Ти ж бачив, як це сталося, п‑правда?
Це був якийсь жах. Дівчина Роджера Девіса навіть відклеїлася від нього, щоб подивитися, як ридає Чо.
- Я говорив про це, - прошепотів Гаррі, - з Роном і з Герміоною, але...
- О‑о, ти говорив з Герміоною Ґрейнджер! - вереснула вона. Її обличчя блищало від сліз. Ще кілька пар перестали цілуватися й подивилися на них. - Але не хочеш поговорити зі мною! М‑мабуть, краще ми... р‑розплатимося і ти побіжиш до своєї Герміони Ґ‑ґрейнджер, як і хотів!
Гаррі отетеріло дивився, як Чо схопила мереживну хустинку й почала витирати своє мокре лице.
- Чо? - ледь чутно промовив він, воліючи, щоб Роджер знову почав цілувати свою білявку і та перестала на них витріщатися.
- Давай, біжи! - крикнула Чо, ридаючи в хустинку. - Навіщо було мене запрошувати, якщо ти запланував побачення з іншими дівчатами... зі скількома ти ще маєш зустрітися після Герміони?
- Це зовсім не так! - усміхнувся Гаррі, з полегкістю збагнувши нарешті, що саме її так роздратувало, але негайно зрозумів, що його усмішка була недоречна.
Чо зірвалася на ноги. Усі в кав’ярні принишкли й спостерігали тепер тільки за ними.
- Колись побачимось, Гаррі, - драматичним тоном попрощалася вона і, гикаючи від плачу, кинулася до дверей. Рвучко їх відчинила і вибігла під зливу.
- Чо! - покликав Гаррі, але двері з мелодійним дзенькотом уже зачинилися за нею.
У кав’ярні запанувала мертва тиша. Усі дивилися на Гаррі. Він кинув на стіл ґалеона, струснув з волосся рожеве конфетті й побіг за Чо.
Надворі лило мов з відра, а її ніде не було видно. Він не міг зрозуміти, що сталося. Півгодини тому між ними все ж було добре.
- Ох ці жінки! - сердито пробурмотів він, чалапаючи дощовою вулицею з руками в кишенях. - Чого їй приспічило говорити про Седрика? Чому вона завжди починає такі розмови, після яких сльози з неї течуть, мов зі шланга?
Повернув праворуч, пробігся калюжами, і за пару хвилин уже заходив у “Три мітли”. Знав, що Герміони там іще немає, але сподівався зустріти когось знайомого, щоб перебути час. Струснув головою, відкидаючи з очей мокре волосся, і роззирнувся. В кутку самотньо сидів сумний Геґрід.
- Здоров, Геґріде! - привітався Гаррі, протискаючись поміж столами й підтягуючи для себе стільця.
Геґрід аж підскочив і глянув на Гаррі так, ніби не впізнавав. Гаррі побачив на його обличчі два свіжі порізи й кілька нових синців.
- А, це ти, Гаррі, - впізнав нарешті Геґрід. - Усьо файно?
- Так, усе гаразд, - збрехав Гаррі, бо поруч з побитим і зажуреним Геґрідом він відчував, що не має чого жалітися. - А як ти?
- Я? - перепитав Геґрід. - Та всьо файно, Гаррі, дуже файно.
Він втупився у дно свого олов’яного кухля завбільшки з відро й зітхнув. Гаррі не знав, що йому сказати. Якийсь час вони так і сиділи мовчки. Тоді Геґрід зненацька озвався: - Маємо одну біду на двох, Гаррі, правда?
- Е‑е... - завагався Гаррі.
- Так... я вже колись то казав... обидва чужаки, - велемудро закивав головою Геґрід. - І обидва сироти. Так... сироти. Він відсьорбнув з кухля величезний ковток.
- Шо то значит мати порядну родину, - вів далі Геґрід. - Мій татко був порядний. І твої мама з татом також. Якби вони й далі жили, твоє життє було б інакше, га?
- Так... мабуть, - обережно погодився Гаррі. Геґрід мав якийсь химерний настрій.
- Родина, - похмуро вів Геґрід. - Хоч би шо там казали, але кров таки має значення...
І він змахнув краплинку крові з порізу над оком.
- Геґріде, - не зміг стриматися Гаррі, - звідки беруться оці твої рани?
- Га? - здригнувся Геґрід. - Які рани?
- Оці! - показав Гаррі на Геґрідове обличчя.
- Та... Гаррі, це звичайні ґулі й синці, - ухилився від відповіді Геґрід, - така в мене робота.
Він допив свій кухоль, поставив його на стіл і підвівся.
- Ше побачимоси, Гаррі... бувай си здоровий.
І Геґрід з жалюгідним виглядом пошкандибав з шинку під зливу. Гаррі сумно дивився йому вслід. Геґрід був нещасний і щось приховував, але категорично відкидав усі спроби йому допомогти. Що відбувалося? Та не встиг Гаррі про це поміркувати, як його хтось покликав.
- Гаррі! Гаррі, сюди!
З протилежного кінця зали йому махала рукою Герміона. Він підвівся й почав пробиватися до неї крізь переповнений людьми шинок. Гаррі вже був за кілька столів од неї, коли побачив, що вона сидить не сама. З нею ділила столик найнеймовірніша, неможлива парочка - Луна Лавґуд та колишня журналістка “Щоденного віщуна” Ріта Скітер, котру Герміона ненавиділа чи не найбільше в світі.
- Ти щось рано прийшов! - посунулася Герміона, щоб він мав де сісти. - Я думала, ти будеш з Чо, сподівалася тебе тут побачити не раніше, ніж за годину!
- Чо? - миттю крутнулася на стільці Ріта й пожадливо вп’ялася очима в Гаррі. - Дівчина? Гарнісінько!
Вона схопила сумочку з крокодилячої шкіри й почала в ній нишпорити.
- Вас це не стосується, навіть якби Гаррі зустрічався з сотнею дівчат, - холодно сказала Ріті Герміона. - Тому прошу це все заховати.
Ріта, що вже витягала ядучо‑зелене перо, закрила сумочку з таким виглядом, ніби її змусили ковтнути смердосоку.
- Що ви тут затіяли? - запитав Гаррі, подивившись на Ріту, Луну й Герміону.
- Наша юна старостиня саме збиралася це сказати, аж тут прийшов ти, - голосно відсьорбнула Ріта зі склянки. - Сподіваюся, мені можна з ним розмовляти? - буркнула вона Герміоні.
- Можна, - холодно відказала Герміона. Безробіття погано позначалося на Ріті. Волосся, колись ретельно закручене кучерями, тепер звисало вздовж обличчя неохайними пасмами. Яскраво‑червона фарба на п’ятисантиметрових нігтях облупилася, а кілька фальшивих коштовних каменів з оправи окулярів випало. Ріта зробила ще один ковток і запитала кутиком уст: - Гаррі, а вона хоч гарненька?
- Ще одне слово про любовні пригоди Гаррі, і нашу угоду буде розірвано, я це обіцяю, - роздратувалася Герміона.
- Яку угоду? - здивувалася Ріта, витираючи долонею рота. - Ти ще не згадала ні про яку угоду, наша юна міс добропорядність. Ти тільки покликала мене сюди. Ох, колись я ще... - Вона тяжко зітхнула.
- Так‑так, колись ви ще нашкрябаєте бридких статейок про мене та Гаррі, - байдуже урвала її Герміона. - Але кого це зараз цікавить?
- Цього року бридких статейок про Гаррі понаписували й без мене, - глянула на нього поверх окулярів Ріта й додала хрипким шепотінням: - Гаррі, що ти відчуваєш? Ти зраджений? Збентежений? Недооцінений?
- Він обурений, - чітко й виразно проказала Герміона. - Бо він сказав міністрові магії правду, але міністр такий ідіот, що йому не повірив.
- То ти й далі наполягаєш, що Той‑Кого‑Не‑Можна‑Називати повернувся? - зняла окуляри Ріта, дивлячись на Гаррі пронизливим поглядом. Її палець тим часом нетерпляче тягся до сумочки з крокодилячої шкіри. - Заохочуєш Дамблдорові побрехеньки про повернення Відомо‑Кого і про те, що ти єдиний цьому свідок?
- Я не єдиний свідок, - огризнувся Гаррі. - Там ще було з десяток смертежерів. Може, назвати прізвища?
- Це було б гарнісінько, - видихнула Ріта й знову заходилася нишпорити в сумочці, дивлячись на нього так, ніби ніколи не бачила нічого прекраснішого. - Такий величезний жирний заголовок: “Поттер звинувачує...” Тоді підзаголовок: “Гаррі Поттер називає смертежерів, які й досі є серед нас”. А тоді твоя велика гарнісінька фотографія з підписом: “Схвильований п’ятнадцятирічний Гаррі Поттер, який уцілів після нападу Відомо‑Кого, викликав учора зливу обурення, звинувативши в причетності до смертежерів шанованих і видатних членів чаклунської громади...”
Вона вже підносила до рота своє самописне перо, але враз захват на її обличчя змінився розчаруванням.
- Але ж, - відклала вона перо й вовком глянула на Герміону, - наша юна старостиня, зрозуміло, не захоче, щоб це все з’явилося в пресі.
- Власне кажучи, - солодко відповіла Герміона, - юна старостиня саме цього й хоче.
Ріта витріщилася на неї. Гаррі теж. А от Луна мрійливо замугикала собі під ніс “Візлі - наш король” і помішала коктейль соломинкою з цибулиною на кінці.
- Ти хочеш, щоб я написала все, що він скаже про Того‑Кого‑Не‑Можна?.. - притишеним голосом перепитала Ріта.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
