Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Наприкінці жовтня 1989 р. почала діяти екологічна організація “Зелений світ”. На хвилі демократичних перетворень виникли десят-ки нових громадських об’єднань та студентських організацій. Серед них — Спілка незалежної української молоді (СНУМ).
Рух не був єдиним організатором демократичних виступів, які від-булися в Україні. Влітку 1989 р. країна вперше за багато десятиліть була поставлена перед фактом масового шахтарського страйку. Уряд визнав справедливість економічних вимог: розробив систему заходів для їх задоволення. Після відновлення роботи на шахтах страйкові комітети не були розпущені, а стали однією з нових форм суспільно-політичної організації робітничого класу. Чи не вперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їхні погляди на життя не збігаються з баченням перспектив розвитку компартійною верхівкою.
У 1990 р. почався новий етап демократизації й розмежування політичних сил - почали виникати політичні партії. Серед них особливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 p.; Українська селянська демократична пар-тія (УСДП), створена в 1991 p.; Українська християнсько-демокра-тична партія (УХДП), створена в 1991 p.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991 p.; Партія зелених Ук-раїни (ПЗУ), створена в 1991 p.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. Одні з цих партій ставили за мету досягнення дер-жавної незалежності України та побудову в ній демократичного гу-манного суспільства, інші - припинення грабування українського села й України союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.
Зрозумівши, що нечисленність і роздробленість багатьох партій не підуть на користь справі, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.
275
Піднесення політичної активності населення відбулося під час виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад народних депутатів у березні 1990 р. У голосуванні взяло участь 84,5 % загальної кількості виборців. Передвиборна кампанія відбувалась в умовах гострої боротьби. Депутатський корпус було значно оновлено. У цілому переважну більшість депутатських місць у парламенті здобули пред-ставники державного і партійного апарату, господарські керівники. Верховна Рада України, у складі якої було 450 депутатів, почала фун-кціонувати за парламентським принципом. У новоствореному україн-ському парламенті утворилась більшість - “група 239”; Народна Рада складалась із 125 депутатів. Робота сесії транслювалася по теле-баченню. Пристрасті вирували не тільки в залі засідань, а й навколо будинку Верховної Ради, на вулицях і площах міста.
Внутрішня ситуація в республіці дедалі більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.
Економічне становище у країні швидко погіршувалось, підвищу-валися темпи інфляції, збільшувався дефіцит державного бюджету. Планові поставки підприємств зривалися. Одне за одним почали зу-пинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті імперії з’явились численні тріщини, які стали провісника-ми наближення розпаду Радянського Союзу.
Економічна ситуація дедалі більше виходила з-під контролю цент-ральних відомств, партійних верхів. У 1990 р. в СРСР вперше за ба-гато років зменшився обсяг суспільного виробництва. Вперше за повоєнні роки національний дохід України знизився на 1,5 %.
Таким чином, економічний застій попередніх десятиліть не змінився очікуваним прискоренням. Замість нього почався відкат назад. Безсистемна структурна перебудова призводила до незворотного розвалу народного господарства.
Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за свої національні права, за докорінні зміни існуючої системи національно-державних відносин, досягнення реального суверенітету.
Головним завданням національної політики КПРС проголошува-лося зміцнення СРСР на засадах оновлення федеративної держави. Віра у всемогутність центру залишалася непохитною.
На позачерговому третьому з’їзді народних депутатів СРСР у бе-резні 1990 р. було прийнято закон про запровадження посади Прези-
276
дента СРСР. Першим Президентом СРСР з’їзд обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найви-щий пост у партії.
До середини 1990 р. економічна політика в Україні майже повніс-тю визначалася центром. Однак у середині 1990 р. з’явився новий фактор - політика Верховної Ради УРСР. Після певних вагань, спи-раючись на настрої народних мас, партійно-державне керівництво наважилось на самостійний крок - 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила документ історичної ваги - Декларацію про державний суверенітет України. Цей політико-правовий доку-мент проголошував державний суверенітет України, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
За Декларацію проголосувала не тільки Народна Рада, а й прокомуністична більшість - “група 239”. Жовтневі дні 1990 р. принесли початок роботи чергової сесії Верховної Ради, нову хвилю мітингів і маніфестацій і небачене до цього голодування студентів України на майдані в центрі Києва. Вони вимагали, зокрема, прийняття Конституції України й відставки голови Ради міністрів УРСР В. Масола. Де-який час Верховна Рада ігнорувала вимоги студентів, але через на-пруження в суспільстві, яке швидко наростало, 17 жовтня 1990 р. вона змушена була прийняти компромісне рішення. До кінця року виконано було лише одне - відставка голови Ради міністрів. Через тиждень після рішення від 17 жовтня Верховна Рада України скасу-вала шосту статтю Конституції УРСР про “керівну роль” Компартії.
17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум, у бюлетені якого було запитання: “Чи вважаєте ви за потрібне зберегти Союз Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?” Водночас проводився республіканський референдум. Жителям республіки було за-пропоновано відповісти на додаткове запитання: “Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”
За Україну у складі Союзу Радянських суверенних держав на за-садах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2 % громадян, які брали участь в опитуванні. За СРСР як оновлену федерацію суверенних республік висловилося 70,5 % виборців. Верховна Рада України оцінила підсумки Всесоюзного референдуму
277
і республіканського опитування як мандат на творення суверенної Ук-раїни.
Здавалося, наближались останні дні існування СРСР. У союзному референдумі вже не брали участі республіки Прибалтики, Грузія, Вір-менія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, Чечено-Інгушетія й Тува.
Під впливом подій дедалі більше депутатів-комуністів поступово почали відходити від однобокої орієнтації на ЦК КП України.
За нових умов у народному господарстві продовжували нароста-ти негативні процеси. За перше півріччя 1991 р. національний дохід і продуктивність праці в Україні знизились на 8 %, промислове виробництво - більш як на 4 %. Дефіцит державного бюджету на той час був величезний - 40 млрд крб замість очікуваних 4 млрд крб. У ре-зультаті обігова цінність грошей девальвувалася. Рівень життя насе-лення швидко падав.
З метою подолання кризових явищ у липні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України й виходу її з кризового стану. Поступово скасовувався контроль над економікою республіки з боку центральних ві-домств; загальносоюзна власність на території України стала республіканською; почала формуватися власна грошова система. Головну увагу було зосереджено на адміністративно-апаратних методах кері-вництва економікою. У кризових умовах з метою забезпечення силь-ної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудов-чих процесів, єдності в політиці та на місцях, Верховна Рада України прийняла Закон УРСР “Про заснування поста Президента Україн-ської РСР” від 05.07.91. Згідно із цим Законом Президент є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та пре-м’єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходів щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності, розробляє і вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку, піклується про охорону природи та ін.
Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництво СРСР спробувало силоміць повер-нути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Пав-
278
лов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого ввійшло 8 осіб, у тому числі й названі змов-ники, заявив про намір відновити в СРСР порядок і не допустити розпаду Радянського Союзу. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялися мі-тинги, демонстрації, страйки. Встановлювався контроль над засоба-ми масової інформації. В окремих районах Радянського Союзу на 6 місяців було запроваджено надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РСФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради Ук-раїни заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.
Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилась остаточно дискредитованою. Народна Рада пе-рейшла в рішучий наступ. Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення незалежності України, що мав бути під-тверджений референдумом 1 грудня 1991 р. Підтримали Акт 346 де-путатів, “проти” - один: такими були результати голосування. Акт — політико-правовий документ, спрямований на здійснення Декларації про державний суверенітет України - виходив з права на самовиз-начення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжна-родно-правовими документами. Прийняття його було прискорено небезпекою, яка нависала над Україною у зв’язку зі спробою державного перевороту в СРСР у серпні 1991 р.
30 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, звинувативши структури Компартії республіки у підтримці ДКНС, заборонила ді-яльність КП України. Більшість комуністів спокійно сприйняли таке рішення. Так, уже наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з’їзд Соціаліс-тичної партії України. Очолив СПУ лідер колишньої “групи 239” О. Мороз. Невдала спроба державного перевороту прискорила роз-пад СРСР. Одразу ж після провалу путчу вісім республік проголоси-ли свій державний суверенітет. 6 вересня 1991 р. Радянський Союз офіційно визнав незалежність Литви, Латвії та Естонії. М. Горбачов, хоча й втратив після путчу політичні позиції як Президент СРСР, усе ж намагався зберегти центр, запропонувавши новий варіант союзного договору.
Хоча 18 жовтня 1991 р. Б. Єльцин і стверджував, що Росія ніколи не виступить як ініціатор розпаду Союзу, однак незабаром Верховна
279
Рада РСФСР оголосила про вихід Росії зі складу СРСР. До 1 листопа-да 1991 р. у Радянському Союзі залишалася тільки Компартія Російської Федерації, а інші 14 компартій було розпущено. Реально з серпня по 26 грудня 1991 р. у роботі Верховної Ради СРСР брали участь лише представники семи республік.
Референдум, проведений 1 грудня 1991 р. в Україні, продемонстру-вав прагнення 90,3 % її населення жити в незалежній державі, навіть у Криму за незалежність України проголосували 54,1 % виборців.
Водночас в Україні 1 грудня 1991 р. проводились вибори Президента України. Опозиція не спромоглась виставити єдиного канди-дата у Президенти України. Серед претендентів були В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Юхновський та ін. Однак уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів виборців, переміг Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук. Головою Верховної Ради став І. Плющ - перший заступник Голови Верховної Ради УРСР.
У Біловезькій Пущі, під Брестом, 7-8 грудня 1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та РСФСР. У заяві глав держав заз-началося, що переговори про підготовку нового Союзного договору зайшли в глухий кут. Об’єктивний процес виходу республік зі складу Союзу РСР і утворення незалежних держав став реальним фактом. С. Шушкевич, Б. Єльцин і Л. Кравчук від імені своїх держав підписа-ли Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої для всіх колишніх республік Союзу РСР. Це була офіційна констатація факту розпаду Радянського Союзу. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Ка-захстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикиста-ну, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав.
Таким чином, Союз Радянських Соціалістичних Республік як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав іс-нувати.
280
Розділ 18
УКРАЇНА НА ШЛЯХУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1991-1999 pp.)
Проголошення незалежності України відкрило новий етап української історії, поклало початок перехідному періоду, суть якого -творення власної державності, зміцнення реального суверенітету.
Новий час висунув перед молодою державою нові завдання - пе-рехід до принципово нового політичного і суспільно-економічного стану. В умовах поступового реформування стало реальністю склад-не і тривале співіснування старого і нового. Вирішальне значення при цьому належить послідовному курсу на докорінні реформи з ура-хуванням реальних інтересів і потреб громадян, прагнення дотримання соціальної справедливості.
18.1. Розгортання державотворчого процесу
І ТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
Після здобуття незалежності в Україні й навколо неї відбулися помітні зміни. За короткий час країна відновила основні структури дер-жави, її визнав світ. Протягом вересня 1991 р. -лютого 1992 р. Украї-на набула усі основні атрибути державності, включаючи символіку: 15 січня 1992 р. було затверджено музичну редакцію Державного гімну, 28 січня - Державний прапор, а 19 лютого - тризуб як малий Державний герб.
Після утворення СНД міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до появи нової незалежної держави. На другий день після референдуму про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня - Угорщина, 4 грудня - Литва і Латвія, 5 грудня до них приєдналися одразу п’ять країн - Аргентина, Болгарія, Болі-вія, Росія і Хорватія. У грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 країн світу, з більшістю яких Україна обмінялась посольствами. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.
281
Угода про створення СНД не усувала суперечностей і проблем у відносинах між колишніми республіками. Спочатку загострились су-перечності між Росією і Україною щодо ядерної зброї і долі Чорноморського флоту. Маючи головну базу в Севастополі і налічуючи близько 300 кораблів і 60-70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням вікового прагнення Росії до незамерзаючих портів.
Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких з цих суперечностей було досягнуто певного прогресу. У червні і серпні Президенти Л. Кравчук і Б. Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний кон-троль над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про поділ зовнішніх боргів і вкла-день, а також про економічне співробітництво. Поступово почали розв’язуватися і деякі інші проблеми між країнами СНД і Україною, яка вважала за краще бачити в СНД засіб “цивілізованого розлучен-ня” з колишнім СРСР та обговорення спільних, переважно економіч-них, проблем. Президент України Л. Кравчук не бажав, щоб ця ор-ганізація була наддержавним утворенням зі своєю бюрократичною структурою, яка будь-яким чином обмежувала б незалежність Украї-ни, загрожувала її суверенітету. З цих причин Україна не підписала Статут СНД, а 24 вересня 1993 р. Л. Кравчук дав згоду на входження України до економічного союзу незалежних держав як “асоційованого члена”.
Неодмінним атрибутом демократичної політичної системи є фор-мування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Необхідно було забезпечити створення управлінських струк-тур на обласному, районному та місцевому рівнях.
Навесні 1992 р. в усіх обласних містах, Києві та Севастополі, у ра-йонах міста Києва було запроваджено посади представників Президента України. Це була спроба реформувати існуючу систему, створити вертикаль виконавчої влади, підпорядковану Президентові. Проте під тиском місцевих рад за підтримки більшості Верховної Ра-ди зазначений інститут в 1994 р. було ліквідовано. Виконавчі функції переходили до виконкомів відповідних рад. Керівників виконкомів обирали всенародним прямим голосуванням.
Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного Суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру республіки. Ще в 1990 р. в Україні розгорнувся конституційний про-
282
цес. Проект концепції Основного Закону, що був представлений на розгляд Верховної Ради у травні 1991 p., наштовхнувся на різку кри-тику представників обох крайніх флангів у Верховній Раді. Внесені зміни і доповнення не дали бажаних результатів і чинною залишила-ся Конституція, прийнята ще в 1978 р. До неї було внесено багато по-правок і змін.
Однією з важливих складових державотворчого процесу було створення власних Збройних сил. Першими кроками в цьому напрямку було створення Міністерства оборони, яке очолив генерал-майор аві-ації К. Морозов (пізніше він став генерал-полковником), та затверд-ження в жовтні 1991 р. концепції оборони і розбудови Збройних сил України. На цей час Україна мала армію чисельністю 726 тис. осіб, на її озброєнні була стратегічна і тактична ядерна зброя, 9263 танки, 44346 бронетранспортерів і бойових машин піхоти та багато іншої військової техніки. Багато військовослужбовців на території республіки добровільно присягнули на вірність українському народові. Концепцією оборони і розбудови Збройних сил проголошувалося значне скорочення армії, прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання за-значених чинників шляхом створення власних Збройних сил. У прийнятому 6 грудня 1991 р. Законі про Збройні сили України зазначалося, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права проголошує утворення власних Збройних сил. У жовтні 1993 р. Вер-ховна Рада України прийняла воєнну доктрину. Вона виходить з того, що Україна не є потенціальним противником жодної держави.
Створювалися також структури підрозділів військ внутрішньої служби, підрозділів Національної гвардії, Служби національної без-пеки України (СНБУ, а з 1992 р. - СБУ), частини спеціального при-значення. 8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон України “Про грома-дянство України”, згідно з яким впроваджувався так званий нульовий варіант, коли громадянство України набували всі, хто жив на території республіки, не був громадянином іншої держави і не запе-речував бути громадянином України. На загальносоюзних паспор-тах у 1992 р. було проставлено печатки з написом “Україна” і зобра-женням малого Державного герба. З 1997 р. почався обмін загальносоюзних паспортів на паспорти незалежної України.
Здобуття Україною незалежності в умовах гострої економічної кризи та погіршення соціально-економічного становища населення сприяло створенню нових політичних партій.
283
У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує собі соціаль-ну базу для здійснення власного курсу, а народ, у свою чергу, може на найвищому рівні виражати свою думку і в такий спосіб впливати на офіційну лінію. Розвиток багатопартійності в Україні характери-зується виникненням і функціонуванням значної кількості політич-них партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, то в грудні 1993 р. - 27, у березні 1997 р. -близько 40, а наприкінці 1999 р. - понад 90.
Для новостворених партій характерні нечисленність партійних лав та невизначеність соціальної бази. Наприклад, у квітні 1993 р. за-гальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило близько 1 % виборців. Більшість партій у своїх програм-них документах не зазначають чітко, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми нерідко дуже схожі і характеризуються за-гальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу. Особливістю українських партій є також їх порівняно виразна географічна зорієнтованість. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації - у Східній. Однією з особливостей українського варіанта багатопартійності стала поява на політичній арені незареєстрованої, неструктурованої “партії влади”, яка реаль-но утримує владні важелі й істотно впливає на перебіг подій в Україні.
Керуючись Конституцією України та Законом України “Про об’єднання громадян”, у червні 1993 р. Комуністична партія України на з’їзді проголосила про відновлення своєї діяльності. Першим сек-ретарем ЦК КПУ став донеччанин П. Симоненко. 5 жовтня 1993 р. після реєстрації партії в Мін’юсті України було оголошено, що вона налічує у своїх лавах понад 60 тис. осіб.
Активно обстоює збереження моделі колгоспно-радянської систе-ми, рішуче виступає проти приватизації землі перереєстрована 28 січ-ня 1993 р. Селянська партія, очолювана С. Довганем.
Проголошення незалежності сприяло активізації правих сил сус-пільства. У березні 1992 р. вперше після Другої світової війни в Ук-раїні відбулася конференція Організації українських націоналістів, на якій було вирішено трансформувати її в Конгрес українських націоналістів (КУН), зареєстрований у Мін’юсті України 26 січня 1993 р. Українські націоналісти та їхній лідер С. Стецько виступають
284
за створення “національної, унітарної та правової держави” і водночас обстоюють беззаперечне забезпечення прав етнічних меншин.
Став політичною партією зареєстрований у Мін’юсті України 1 лютого 1993 р. Народний рух України (НРУ). Незабаром його очолив В. Чорновіл, який звинуватив владу в гальмуванні реформ і став в опозицію до неї.
В умовах гострих міжпартійних баталій серед населення форму-вався негативний образ партій як об’єднань, що прагнуть влади, не дбають про повсякденні потреби людей.
Громадські організації не порушували загальнополітичних питань, обмежуючись професійними, виробничими, науковими чи якимись іншими питаннями. Наймасовішими серед них стали профспіл-ки, що до проголошення незалежності були об’єднані Українською радою професійних спілок. За нових умов організація трансформува-лась у Федерацію профспілок України (ФПУ), що об’єднувала понад 95 % всіх організованих у профспілки жителів України. До ФПУ входили профспілки 30 галузей.
Не погоджуючись у багатьох питаннях з нерішучою позицією офі-ційних профспілок, трудові колективи створили водночас власні проф-спілкові об’єднання: Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників, Незалежну профспілку гірників, Профспілку залізничників і транспортних будівельників, Федерацію профспілок кооперації та інших форм вільного підприємництва України, Профспілку працівників Збройних сил України.
Життя спонукало до об’єднання і директорський корпус української промисловості. У лютому 1992 р. було засновано Українську спілку промисловців та підприємців (УСПП), до якої входило понад 14 тис. колективних та індивідуальних членів. Головою УСПП у груд-ні 1993 р. було обрано екс-прем’єра Л. Кучму, який після відставки уряду В. Фокіна був на посаді прем’єр-міністра з листопада 1992 р. Посаду голови УСПП Л. Кучма обіймав аж до обрання його Прези-дентом України. Спілка ставила за мету відновлення розірваних економічних зв’язків, здійснення економічних реформ, підтримку виробників.
У середовищі молоді стають впливовими СНУМ, Всеукраїнське студентське братство, відроджений у нових умовах комсомол. У 1993 р. в Україні діяло 26 молодіжних об’єднань, що претендува-ли на статус всеукраїнських і охоплювали понад 600 тис. юнаків і дівчат.
285
Політична незалежність України стала передумовою здобуття рес-публікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потен-ціалу. Політична палітра суспільства у перехідний період, період формування основ ринкової економіки, постійно змінюється. Пере-хід від тоталітаризму з його командно-адміністративною системою управління до ринкової економіки, для якої властива демократична форма розвитку та управління народним господарством, зумовлений докорінною зміною форм власності та класової структури суспільства, формуванням нової політичної системи.
Важливим аспектом оцінки стартових можливостей нашої держа-ви після проголошення незалежності стало визначення її природно-ресурсного потенціалу. Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав із середнім рівнем сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансо-ваністю. Незважаючи на те, що на території республіки сконцентровано майже 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5 % запа-сів залізних руд, України водночас вкрай недостатньо забезпечена паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природ-ним газом, фосфоритами, калійними солями. Так, у 1990 р. власний видобуток нафти забезпечував 2,4 %, а природного газу - 8,6 % за-гальних потреб народного господарства країни. Тільки в 1990 р. Ук-раїна отримала з Росії 56 млн т нафти і майже 90 млрд кубометрів природного газу.
Українська економіка за часів СРСР була надто мілітаризована. На військові цілі витрачалося майже 35 % союзного бюджету. Вели-ка частка цих коштів вкладалась у промисловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР залишилося майже 40 % союзного вій-ськово-промислового комплексу (ВПК), до 80 % підприємств маши-нобудівних галузей було залучено у виробництво зброї. Ці підприєм-ства незабаром стали непотрібними, що теж негативно позначилося на структурі української економіки.
Україна почала писати свою історію з чистого аркуша, за відсут-ності власних фінансової та банківської систем, управлінського апа-рату та економічної науки.
Деформована структура господарського комплексу, що дістався у спадок від колишнього СРСР, у поєднанні з недосконалою органі-
286
зацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функ-цій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади істотно ускладнили перехід до ринкової економіки. Так, Верховна Рада 12-го скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди -В. Масола (травень - жовтень 1990 p.), В. Фокіна (листопад - жовтень 1992 p.), Л. Кучми (жовтень 1992 р. - вересень 1993 p.), Ю. Звя-гільського (вересень 1993 р. -червень 1994 p.).
Українське керівництво, прагнучи переорієнтуватися на Захід у перші роки незалежності, поспішало вийти з налагодженої системи господарських зв’язків. Така стратегічна лінія дорого обійшлася Україні. Згідно зі світовими стандартами, продукція української промисловості була неконкурентоспроможною. Розірвані зв’язки зали-шили сотні підприємств України без споживачів, а отже, і без фінан-сування.
У 1991-1993 pp. національний дохід України зменшився на 39 %, а українська політична еліта тим часом витрачала час на дебати щодо того, куди йти - до капіталізму чи соціалізму.
Внаслідок істотного підвищення цін на імпортований природний газ в Україні почала розкручуватися спіраль інфляції. Державні орга-ни в умовах повільного формування виконавчої влади виявилися не-спроможними активно впливати на економічну ситуацію.
У середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони, з’явилися купонокарбованці. У 1993 р. інфляція в Україні становила понад 10200 %. Заборгованість іншим країнам наприкінці 1993 р. досягла 7 млрд дол. Найбільша заборгованість припадала на Росію і Туркме-ністан за поставку енергоносіїв.
Не завжди продумане, суперечливе реформування призвело до роз-ростання “тіньової” економіки, неймовірного відпливу капіталів за кордон, значного посилення корупції в державному апараті, збільшення обсягу бартеру при розрахунках між галузями, підприємства-ми як усередині країни, так і при розрахунках у зовнішній торгівлі.
За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Вер-ховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про прове-дення 26 вересня 1993 р. референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді. Таке рішення не могло швидко вгамувати розбур-хане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше сти-мулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною
287
Радою. Спробою вирватися з цієї кризи стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових ви-борів Верховної Ради і Президента України. Ці дострокові вибори були об’єктивно назрілими й історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.
Вибори до Верховної Ради проводились за мажоритарною систе-мою, відповідно до якої депутати обиралися не за партійними спис-ками, а за територіальними округами. Водночас відбулися вибори до місцевих рад. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза.
У 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ла-новий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах переміг Л. Куч-ма, за кандидатуру якого у другому турі проголосувало понад 52 % виборців.
Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
