Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Кожна революція має не соціальний, а національний характер. / Володимир Винниченко

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ


Для років індустріалізації було характерним і привілейоване ста-новище групи “А” - виробництво засобів виробництва за капіта-ловкладеннями, що призвело до відставання групи “Б” - виробниц-тво предметів споживання, а це, у свою чергу, негативно позначилося на рівні життя народу.

Ще бурхливішими і драматичнішими були в ці роки зміни на селі. Ідеї запровадження колективної власності в аграрному секторі еко­номіки як важливого кроку до комуністичного суспільства розгляда-лися більшовиками з перших років їх перебування при владі.

Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадо­вий (1929 р.) Пленум ЦК ВКП(б), який визнав недостатніми накрес-лені XV з’їздом партії темпи колгоспного будівництва (до 20 % се-лянських посівів СРСР, до 24 % - в Україні наприкінці п’ятирічки).

Колективізація була задумана для того, щоб забезпечити неекві­валентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селян-ських ресурсів до державного бюджету. Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Так, у багатьох опублікованих доку-ментах ішлося про артіль, яка мала вигляд комуни. У новому При-мірному статуті про сільгоспартіль (лютий 1930 р.) ішлося як про пе-рехідну до комуни форму колгоспу. Почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю.

Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас, зокре-ма збройний. Колгоспам встановлювали такий план здачі продо­вольства, що після його виконання для розподілу за трудоднями нічого не залишалося. Тому колгоспники, щоб вижити, змушені були розраховувати в основному на присадибні ділянки.

Україна належала до районів, де колективізацію планувалося за-вершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Лідер українських комуністів С. Косіор на догоду Й. Сталіну 24 лютого 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місце-вих парторганізацій з гаслом, відповідно до якого Україну слід було колективізувати “до осені 1930 p.”.

Навіть за умови великої державної допомоги і податкових пільг протягом перших десяти років радянської влади в колгоспи вступи-ла незначна кількість незаможного селянства. Щоб здійснити колек-тивізацію в найкоротші строки, було вирішено знищити найзамож-ніший прошарок селянства. Становище незаможника при цьому не

198

було гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колекти­візацію. їх оголошували “підкуркульниками” і репресували. Щоб придушити опір суцільній колективізації, заможних селян оголошу-вали “куркулями” і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків.

Перший етап розкуркулення тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. гос-подарств у 581 районі). Станом на 10 березня 1930 р. було розкурку-лено 61887 господарств, тобто 2,5 % загальної їх кількості. До сере-дини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Загалом було експропрійовано близько 200 тис. селянських госпо-дарств, а за 1928-1931 pp. зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйо­на українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато хто з них загинув.

Усе це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило го­лод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель.

Протягом січня - листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р. -380 млн. З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібних господарств вдалося витиснути 132 млн пудів хліба. І тоді в Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. надзвичайна комісія додатково “заготовила” в Україні 104,6 млн пудів зерна. Загальний обсяг вилученого з урожаю 1932 р. хліба ста-новив 260,7 млн пудів. На початок 1933 р. практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося. А треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі відривали в голодуючих останній шматок хліба. Голодомор 1932-1933 pp. почався вже в перший мі­сяць діяльності надзвичайної комісії. З березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою. Демографічна статистика 30-х років свідчить про те, що втрати населення України від голоду 1932 р. становили безпосередньо близько 150 тис. осіб, а від голоду 1933 р. - 3-3,5 млн осіб. Цілковиті демографічні втрати, включаючи катастрофічне зни-ження народжуваності під впливом голоду за 1932-1933 pp., сягали

199

5 млн осіб. Не менше 1 млн селян загинуло на Північному Кавказі, особливо на Кубані.

Голод охопив тоді не тільки Україну, а й Північний Кавказ, По­волжя, Південний Урал, частину Казахстану та Сибіру.

У 1933 р. радянське керівництво в умовах кризи народного госпо­дарства, тяжких демографічних втрат внаслідок голоду вимушено відмовляється від політики прискорення темпів колективізації на селі. Воно скасовує необгрунтовані насильницькі продрозкладки. Колгоспи та одноосібники дістають право після виконання зафіксо­ваних державних поставок реалізувати залишки сільськогосподарсь-кої продукції за цінами вільного ринку. Це пробудило зацікавленість у розширенні посівних площ, стимулювало підвищення продуктив­ності праці й подолання безгосподарності.

Надзвичайна ситуація, що склалася в сільському господарстві, по­требувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і радгоспів, які мали сприяти подоланню кризи. Влада політвідділів була безмежною, і во-ни використали її насамперед для репресій. Скасування продрозклад-ки і репресії були методами, за допомогою яких політвідділи боролися з небажанням колгоспників працювати у громадському господарстві.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працю­ючих, що відповідали за засоби виробництва, рогату худобу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах почали створюватися ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю.

Зміцнювалася матеріально-технічна база села. Лише протягом 1933 р. кількість МТС у республіці збільшилась з 592 до 657. До кінця другої п’ятирічки в Україні діяло вже 958 МТС, що обслуговували 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної кількості).

До кінця 1934 р. економічні наслідки сталінського штурму на селі були в основному подолані. Свідченнями цього стали ліквідація кар-ткової системи розподілу продовольчих товарів і реорганізація по­літвідділів МТС як репресивних надзвичайних органів влади. Вихід колгоспів із кризи сприяв збільшенню державних поставок зерна. У 1933 р. від України до державних засік надійшло 317 млн пудів хліба, а в 1935 р. - 462 млн пудів. Матеріальна заінтересованість по­значилася на продуктивності праці у громадському господарстві. У 1935 р. бригадир Старобешівської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в селі Старосілля на Черкащині М. Демченко взя-

200

ла зобов’язання виростити по 500 ц цукрових буряків з гектара. У країні поширилось змагання п’ятдесятниць.

Більшість господарств почали обзаводитися підсобними вироб­ництвами - птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. У кол-госпах було організовано тваринницькі ферми.

Колгоспний лад, що виник у результаті соціально-економічних пе-ретворень, став однією з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селя-нина на колгоспника означало позбавлення його власності на засоби виробництва.

Соціально-економічні перетворення в роки перших п’ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше роз­вивався робітничий клас. Якщо в 1926 р. на кожні сто осіб припада-ло менше ніж два промислових робітника, то в 1939 р. - понад шість. Українська промисловість поповнювалася здебільшого вихідцями з України. Разом з тим у робітничому класі України збільшилась кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національ­ностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніп-ровського економічного району.

Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася, і у другій половині 30-х років 30 % ро­бітників становили жінки.

Чисельність службовців збільшувалась швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 549 тис. службовців. У 1939 р. кількість робітників збільшилась до 4578 тис, а службовців - майже до 2 млн.

За становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з ро­бітниками і службовцями. Вони так само стали залежати від держа-ви, як і робітники. Однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати. Поряд з працею на державу в колгоспах селяни розвивали власне присадибне господарство. Воно стало вагомим джерелом гро­шових доходів для селян, які змогли продавати свою продукцію на ринках, а також істотно задовольняло потреби робітників і службов­ців у м’ясо-молочних продуктах, фруктах та овочах.

Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників і службовців були суспільні фонди споживання, з яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. Фонди поступово розширювались і у другій п’ятирічці за розмірами перевищили чверть фонду заробітної плати.

201

На середину 30-х років надзвичайно дорогою ціною було досягну-то певних позитивних зрушень у розвитку народного господарства. Водночас у суспільних відносинах спостерігався дедалі більший від-хід від принципів демократії, прав і свобод, які були проголошені в 1917 р.

Відмова від непу й перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х і на початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу.

У 1929 р. Й. Сталін, розгромивши опонентів у лавах партії під час дискусії щодо перспектив непу, встановив жорстокий тоталітарний режим. Головними його ознаками були безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат; бюрократиза-ція суспільного життя; однопартійна диктатура; утворення команд-но-адміністративної економіки з одержавленням засобів виробни­цтва; політичне відчуження громадян від управління державою; то­тальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя; відсутність плюралізму і відкидання критики в будь-якій формі. Головною метою діяльності більшовицької партії знову, як і в 1917-1920 pp., проголошувалася “побудова соціалізму”, що повинен був створити рівні права і можливості для всіх громадян.

У сучасній історичній літературі сталінські політичні репресії в Україні поділяються за хронологією і динамікою на три великі хвилі: 1928-1931 pp.; 1932-1936 pp.; 1937-1938 pp.

У 1929-1930 pp. каральні органи сфальсифікували процес над не-існуючою “Спілкою визволення України” (СВУ). Головним звину­ваченим вважався С. Єфремов - віце-президент Всеукраїнської ака-демії наук, заступник голови Центральної Ради в 1917 р. Серед засуд-жених були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники та ін.

Репресії цього періоду не обминули й релігійного життя: у січні 1930 р. було ліквідовано Українську автокефальну православну церкву. У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який ра-зом з головою ДПУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, “партійну чистку”. 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений у націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня цього ж року трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заареш-товано О. Шумського й десятки комуністів, що поклало край споді-ванням на продовження політики українізації.

Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Українське респуб-

202

ліканське керівництво на чолі з С. Косіором та П. Постишевим захо­дилося ретельно вичищати Україну від “терористичних формувань”. У середині грудня 1934 р. у Києві відбулась виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР, яка засудила до розстрілу 28 діячів культури. Жертвою цієї страшної хвилі репресій став Ю. Коцюбин-ський - учасник подій 1917 p., якого було розстріляно в 1937 р. У грудні 1934 р. було розгромлено “Український центр білогвар-дійців-терористів”. У 1935 р. відбувся процес над міфічним “Всеук-раїнським боротьбистським центром”, “Націонал-терористичним центром”, “Блоком українських терористичних груп”, “Троцькістсь-ко-націоналістичним терористичним блоком”. У 1936 р. були сфаб­риковані справи “Українсько-троцькістського центру”, “Соціал-де-мократичної партії України”.

Наступна хвиля масових репресій офіційно розпочалася після Пле-нуму ЦК РКП(б) у лютому-березні 1937 р. і дістала назву “єжовщи-на” (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий великий терор 1937-1938 pp. був спрямований проти усіх соціальних верств країни, у тому числі проти партійної державно-господарської номен-клатури, військових командирів. Україна постраждала від цього те-рору найбільше. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови ук-раїнського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин).

Із 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з’їздом комуніс-тів республіки в червні 1937 p., у ворожій діяльності було звинува-чено 55. Із 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кан-дидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій-С.Косіора.

Було засуджено також сотні комсомольських працівників Украї-ни, а ЦК ЛКСМУ розпустили.

Об’єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: у 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківсь-кого військових округів на чолі з командувачами І. Якіром та І. Ду-бовим. У результаті таких репресій тільки в сухопутних військах в Україні бракувало понад 10 тис. командирів і 850 політпрацівників.

Були репресовані сотні тисяч людей, переслідувались різні верст-ви — від інтелігенції до колгоспників. Не обминула ця лиха доля й

203

духовенства. Місцями масових розстрілів стали Биківня, що під Киє-вом, Рутченківське поле на околиці Донецька і ряд інших місць.

Отже, світла мета, до якої прагнули мільйони людей України і за-галом СРСР, у ті роки була затьмарена соціальною незахищеністю, свавіллям і жорстокістю.

І все це супроводжувалося деклараціями про права і свободи гро­мадян, проголошеними Конституцією СРСР від 5 грудня 1936 р. У ній зазначалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Було скасовано категорію “позбавленців”, тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до “експлуататорських верств”. Селяни одержували рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. У Конституції

1936  р. було закріплено, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дій-сності. Партійний апарат був основою тоталітарної держави, а в ру-ках генерального секретаря, тобто Й. Сталіна, зосередилася небаче-на в історії повнота політичної та економічної влади.

І все ж формально, за буквою Конституції, владою залишалися Ра-ди - найвищий орган влади одержав назву Верховна Рада замість з’їзду Рад СРСР.

Конституція СРСР 1936 р. містила статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалися свободи друку і зборів, недоторканність особи, житла й листування, принци-пи відкритості суспільних процесів, підтверджувалося право обви­нувачуваного на захист. Зафіксовані в Конституції демократичні норми аж ніяк не узгоджувалися з практикою терору.

Конституції союзних республік було розроблено за зразком союз­ної. Проект нової Конституції України було опубліковано 1 січня

1937 p., а 30 січня 1937 р. надзвичайний XIV з’їзд Рад України її за-твердив. Конституція 1937 р. встановлювала інший порядок означень: спочатку “радянська”, а потім “соціалістична”, тобто замість УСРР -УРСР. Почали діяти Верховна Рада і місцеві ради.

Перші вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутатів, серед них 153 робітників, 76 селян, 75 служ-бовців; за партійним складом - 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом - 186 українців, 111 ро­сіян і 7 представників інших національностей.

204

Такими були основні події складних і суперечливих 20-30-х років в Україні. Вони наклали свій відбиток на життя українського народу, на становище у сфері культури.

13.3.  Українська культура 20-30-х років

Культура - історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражається у способах органі-зації життя і діяльності людей, а також створюваних ними матері-альних і духовних цінностях. Відповідно до двох основних видів сус-пільного виробництва культура поділяється на матеріальну і духовну.

У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе місце посідала культурна революція. Основний наголос у культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей.

Метою “культурної революції” було формування в суспільній сві­домості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було ство­рено товариство “Геть неписьменність”, яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному - культармійцями. Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надава-ла певні пільги тим, хто навчався.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічно­го обов’язкового навчання дітей. У містах це завдання було викона-но за кілька років. Проте в цілому в Україні в 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалось 35 % дітей шкільного віку.

Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підго­товку фахівців робітничого походження, їм були надані великі піль-ги. З цією метою при вузах почали створюватись робітничі факуль-тети. Робітфаківці забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.

Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 ро-бітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомо­гою рідної мови. Цей фактор, а також стабілізація суспільно-еконо-

205

мічного життя за часів непу позначилися на досягненнях у сфері куль-тури. Так, наприкінці 20-х років частка неписьменних серед доросло­го населення скоротилася з 76 до 43 %.

Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська акаде-мія наук (ВУАН). Президентом її в 1922-1928 pp. був В. Липський. У 20-х роках у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відігравав М. Грушевсь-кий, який у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. - академік AH CPCP). Він продовжував працюва-ти над справою всього життя - фундаментальною “Історією Украї-ни-Руси”. Колегами його були видатні історики Д. Багалій, М. Слаб-ченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький.

У ВУАН плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий, статистик і демограф М. Птуха. Яскравий і нестримний розвиток української літератури й мистецтва у 20-ті роки під впли­вом революційних подій, а згодом - українізації, дав підстави до­слідникам порівнювати його з добою Відродження. Головними особ­ливостями цього часу стали розмаїття літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них пе-ребували під впливом Пролеткульту - радянської літературно-ху-дожньої та просвітницької організації, для якої було характерне ні-гілістичне ставлення до культури минулого, “культури експлуатато­рів”. Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації “Плуг” та “Гарт”, які були створені у столиці УСРР - Харкові. Мо­дерністські концепції обстоювали групи “пролетарських письменни-ків”: неокласики (М. Зеров, М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко).

У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки - Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала 22 письменників і поетів. Серед них - П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище - Фітильов), а першим її президентом -М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері

206

образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мис-тецтві - І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи “Березіль” на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Фран-ка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з’явився перший фільм О. Довженка “Звенигора”.

Творчість українських митців мала велике значення для піднесен­ня національної свідомості українського народу. Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі кері-вного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх від-сотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі - учителів, особливо сільських.

У добу “великого перелому”, тобто наприкінці 20 - на початку 30-х років, гасло культурної революції стало одним з основних для ра-дянської влади. У розвитку масової культури наголошувалося на по­доланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула роз-маху в роки другої п’ятирічки. Вже в 1933 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років. Щоб не породжувати нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. На це було спрямовано постанови ЦК ВКП(б) у липні 1930 р. Школи ставали найвагомішим ідеологіч-ним інститутом. Тому влада прагнула не залишити поза впливом ко­муністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов’язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту. У 1934 р. запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семи­річне) і середня (десятирічне). У другій п’ятирічці в Україні було по­будовано 1864 школи. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п’ятирічку збільшилась май-же в 10 разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2,5 тис. У них навчалося близько третини учнів. На початку другої п’ятиріч-ки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відпові-дало питомій вазі українців у складі населення республіки. Націо­нальні меншини мали свої школи - російські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські та ін.

207

Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський ре-жим поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була оголошена поступкою “націоналістичній контрреволюції”. У 1937 р. слово “українізація” раптово зникло з офіційної лексики. У 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов, у неросійсь­ких школах було запроваджено обов’язкове вивчення російської мови починаючи з 2-го до 10-го класу, а український алфавіт, грама-тика і словник були максимально наближені до неї.

Знову панівною мовою державних установ і закладів стала росій­ська, зменшилася кількість шкіл, україномовних газет і журналів, за-кривалися українські театри, зменшився відсоток українських учи­телів і науковців. Після скасування політики корінізації у школах на-ціональних меншин почали викладати російською або українською мовами.

Нормальне функціонування народного господарства і управління було неможливе без спеціалістів. Тому з початку 30-х років збільши-лись масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського поход-ження через робітфаки і вищі навчальні заклади. У 1938 р. Україна за чисельністю студентів (124 тис.) випередила, зокрема, Великобрита-нію (50 тис), Німеччину (70 тис.) та Францію (72 тис). У роки другої п’ятирічки вищі навчальні заклади і технікуми України підготували 196 тис. спеціалістів.

Головним осередком наукової діяльності продовжувала залиша-тися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було пере-йменовано на Академію наук УСРР. Президентом ВУАН у 1928-1929 pp. був Д. Заболотний, а з 1930 р. - О. Богомолець. З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Акаде-мія почала працювати за планом. Держава повністю фінансувала Академію і контролювала виконання планових робіт. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто ваго­мих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь - нелінійну механіку. Світове ви­знання дістали фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейфера.

Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців фізико-техніч-ного інституту в Харкові свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу. Під керівництвом О. Бродсько-го і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрямки хімії. Вчені

208

О. Богомолець, І. Шмальгаузен, М. Холодний та В. Юр’єв зробили визначні відкриття в біології.

Починаючи із середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у техніці. Працями Є. Патона та його учнів на наукову основу було поставлено теорію зварювання і вивчення міцності звар-них конструкцій. У 1934 р. створено інститут електрозварювання та гірничої механіки.

Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей).

Вагомих здобутків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалія і Д. Заболотний. Плідно працювали у сфері медицини та біології О. Палладій, Ф. Яновський, М. Стражеско.

Активно працювали на терені суспільних наук історики Д. Бага-лій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературо­знавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий.

У 1930 р. у науково-дослідних установах працювали близько 40 тис. науковців. Але наприкінці 20-х років почалося переслідування вче-них. У 1930 р. відбувся вже згаданий процес над міфічною “Спілкою визволення України” на чолі з С. Єфремовим. Наступним було “ви-криття” ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації -“Українського національного центру” (УНЦ). Керівництво нею при-писали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, однак че-рез деякий час ця сфабрикована ДПУ “справа” УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у виг-нанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську (він був хворий на діабет) після нескладної операції він помер.

Репресіям піддавалися вчені-історики М. Слабченко, Ф. Гаврилен­ко і М. Горбань, філософи П. Демчук, І. Агол, геолог Н. Світаль-ський та ін.

У листопаді 1937 р. розстріляли М. Яворського.

У 1931 р. поза межами ВУАН було утворено Всеукраїнську асоці­ацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Цю установу було створено з метою успішні-шої розробки проблем суспільних наук, ніж “буржуазна” ВУАН. Од-нак установа проіснувала недовго. У другій половині 1936 р. було організовано академічні інститути гуманітарного профілю, історії України, українського фольклору, української літератури, а також економіки.

209

Література та мистецтво вважались однією з ділянок “культурного фронту”. Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оно­вити склад митців поповненням з робітників і селян. Психологія “ве-ликого перелому” вплинула навіть на цю сферу культури. У 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було “призвано” близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася систе-ма консультативних бюро при редакціях літературних журналів, ви-давались посібники.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з’їзду письменників України. З’їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було сформовано Спілку письменників України. У творчі спіл-ки об’єдналися також працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів іде-ологічні відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-які відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовніш-ньо поважаючи національні форми культури, власті посилено праг-нули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стан-дартами так званого соціалістичного реалізму.

Популярними у читачів України стають вірші П. Тичини, М. Риль-ського, М. Бажана, А. Малишка, В. Сосюри, М. Семенка, твори про­заїків А. Головка, І. Ле, П. Панча, Ю. Смолича, Ю. Яновського, дра-матургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка, О. Корнійчука.

Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. його звинуватили у причетності до “Української військової організації” (УВО) і засудили на 10 років концтаборів. Тоді ж за сфабриковану чекістами належність до УВО був засланий на Соловки письменник М. Ірчан.

Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ЗМІСТ

1. В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
2. Галичина і Волинь істотно розширилися. У Галичині бояри були...
3. Ще у другій половині XIII ст. Угорщина приєднала Закарпатську...
4. Наприкінці XVI ст. центр політичного життя України знову...
5. 64 ливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава...
6. Проте становище козаків було складним. Воно погіршилося ще тим, що...
7. ривши генеральний суд на колегіальний. Він також розробив і подав...
8. У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду....
9. Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні...
10. На межі XIX і XX ст. в Україні назрівала революційна ситуація, яка...
11. Невирішеність аграрного питання реформою 1861 p., залишки...
12. На західноукраїнських землях діяли Львівський та Чернівецький...
13. Керівники Центральної Ради із запізненням звернулися з нотою до...
14. Війська Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М....
15. Для років індустріалізації було характерним і привілейоване...
16. У 1934 p., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і...
17. ся від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік...
18. Так було розчленовано суверенну територію Української РСР,...
19. Роки післявоєнної відбудови економіки України були дуже важки­ми,...
20. У 1963 р. СРСР, США та Англія уклали угоду про заборону ядер-них...
21. Наприкінці жовтня 1989 р. почала діяти екологічна організація...
22. Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної ста-дії...
23. Позицію суверенної України в ООН поважають, її інтереси...
24. 1113 Створення іноком Нестором “Повісті временних літ”...
25. квітень-серпень 1954, лютий Указ Президії Верховної Ради...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate