Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Інтелігентність не можна купити, та й навіщо вона тим, у кого є гроші? / Олександр Перлюк

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЗБІРКА "КІБЕРІАДА" КАЗКИ РОБОТІВ Троє електрицарів


Подорож друга, або пропозиція короля Жорстокія

--------------

© Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

--------------

Нечувані наслідки застосування Гарганціянового рецепта так розбурхали в обох конструкторів жадобу пригод, що вони постановили вирушити ще раз у незнані краї. Та коли настав час уточнити мету подорожі, виявилося, що про згоду й мови не може бути, бо в кожного були свої наміри: Трурль, який обожнював теплі краї, мріяв про Вогнелію, країну Полум'яногів, тим часом як не такий запальний Кляпавцій обрав галактичний полюс холоду, чорний континент поміж п'ятьма крижаними зірками. Після добрячої сварки приятелі мали вже розійтись, коли Трурлеві спала раптом на думку чудова ідея.

— Слухай,— сказав він,— адже ми могли б оголосити про наш намір і з усіх одержаних пропозицій вибрати одну, яка буде нас найбільше влаштовувати.

— Дурниці! — відповів Кляпавцій.— Де ти збираєшся дати оголошення? В газеті? А як далеко вона розходиться? На найближчу планету дійде за півроку. Так і життя мине, перш ніж надійде якась пропозиція!

Тоді Трурль, поблажливо усміхнувшись, виклав приятелеві свій оригінальний план, на який Кляпавцій хоч-не-хоч змушений був пристати, і обидва взялися до роботи. За допомогою збудованих нашвидкуруч спеціальних приладів вони стягли найближчі зірки й виклали з них такого велетенського написа для оголошення, щоб його видно було з небувалих відстаней. Перше слово вони виклали тільки з самих блакитних гігантів, щоб звернути увагу можливого читача у Всесвіті, а інші слова склали з різної зоряної дрібноти. Там говорилося про те, що Два Визначні Конструктори шукають добре оплачуваної і відповідної їхнім обдаруванням роботи; бажано — при дворі багатого короля з власним володінням, умови за згодою. Небагато й часу минуло, як одного дня перед помешканням, де жили приятелі, спустився дивовижний корабель, що весь сяяв на сонці, наче був викладений з найчистішого перламутру. В нього були три різьблені основні ноги й шість допоміжних, які не досягали землі і, власне кажучи, були ні до чого; і схоже було на те, що будівничий просто не знав, куди діти коштовності, бо ці ноги були із щирого золота. З того корабля розкішними сходами, обабіч яких одразу ж тільки-но корабель приземлився, забили водограї, зійшов на землю досить-таки пристойний на вигляд чужинець із почтом шестиногих машин. Одні погладжували його, інші підтримували та помахували віялом, а найменша пурхала над його гордовитим чолом, бризкаючи зверху пахощами, крізь хмару яких той незвичайний гість від імені свого володаря, короля Жорстокія, запропонував конструкторам посаду в свого монарха.

— У чому полягатиме наша робота? — поцікавився Трурль.

— Про деталі довідаєтесь, дорогі панове, на місці,— відповів чужинець, одягнений у золоті шаровари, чепрак з навушниками, з яких звисали перла, особливого крою кунтуш на замках, у якому замість кишень були складані шухлядки з ласощами. По тому вельможі бігали ще малесенькі механічні іграшки, від яких він недбало, по-панськи відмахувався, коли ті надто вже свавільно поводилися.

— А зараз,— провадив він далі,— я можу сказати вам тільки те, що Його Недосяжність Жорстокій — великий мисливець, безстрашний ловець усілякої галактичної звірини і його мисливська майстерність досягла вже апогею, тож йому вже й найлютіші хижаки здаються не вартою уваги дичиною. Дуже він від цього потерпає, прагнучи справжньої небезпеки, не знаних ще емоцій, саме тому...

— Розумію! — жваво сказав Трурль.— Ми муситимемо конструювати для нього щораз нові види звірів, винятково диких і хижих, чи не так?

— Видатний конструктор надзвичайно догадливий, — промовив сановник.— Ну то як, згоджуєтесь, панове?

Більш практичний Кляпавцій запитав про умови, а коли королівський посланець навів приклади безмірної щедрості свого володаря, обидва конструктори, не гаючи часу, спакували трохи книжок та особистих речей, а тоді по сходах, що тремтіли від нетерплячки, рушили на корабель, а той загуркотів, оповився полум'ям так, що аж його золоті ноги засмалились, і шугнув у чорну галактичну ніч.

Під час недовгої подорожі сановник розповів конструкторам про звичаї, що панують у королівстві Жорстокія, про широку, як тропік Рака, монархову натуру, про його мужні захоплення, і коли корабель прибув на місце, обидва конструктори вміли вже навіть говорити по-тамтешньому.

Передусім їм відвели розкішний палац, що стояв на схилі гори за містом і мав бути відтепер їхньою резиденцією. Коли вони трохи відпочили, король прислав по них карету, запряжену такими шістьма потворами, яких вони досі й уві сні не бачили. Перед їхніми пащеками було прилаштовано спеціальні вогнезабірні фільтри, бо з горлянок у них бурхав вогонь і дим; мали ті потвори й крила, але підрізані так, щоб вони не могли злетіти в повітря; мали вони довгі й покручені хвости, вкриті сталевою лускою, і в кожної було по сім лап з пазурами, які продірявлювали бруківку наскрізь. Побачивши конструкторів, що виходили з палацу, весь запряг завив, пустив ніздрями вогонь, а боками сірку й рвонувся був на них, але візники в азбестових латах і королівські погоничі з мотопомпою накинулися на ошалілих звірів, лупцюючи їх прикладами лазерів і мазерів. Коли потвор було приборкано, Трурль і Кляпавцій швиденько сіли в розкішну карету, що рвонула з місця усіма копитами, чи то пак усіма драконячими лапами.

— Слухай-но,— шепнув Трурль на вухо Кляпавцієві, коли вони мчали, мов вихор, збиваючи по дорозі у хмарах сіркової пари все, що траплялося їм на шляху,— в мене таке передчуття, що цей король зажадає від нас неабичого! Коли в нього такі огиряки, га?..

Але розсудливий Кляпавцій мовчав. Оздоблені сапфірами й срібними бляшками, діамантові фасади будинків тільки мигтіли повз вікна карети в гаморі, гуркоті, сичанні драконів та у вереску погоничів. Врешті розчинилася величезна гратована брама королівського палацу й екіпаж, завернувши так хвацько, що квіти на клумбах поскручувались від полум'я, зупинився перед фронтоном чорного, як ніч, замку, небо над яким було блакитніше від смарагдів. Сурмачі заграли в химерно вигнуті черепашки, і під ті вкрай похмурі звуки Трурль та Кляпавцій, майже не помітні на цих велетенських сходах з кам'яними статуями, що чатували обабіч брам і рядів почесної варти, увійшли в просторі палацові покої.

Король Жорстокій чекав на них у просторій, з високим склепінням залі, власне, величезній, викутій зі срібла печері, що зсередини дивовижно скидалася на череп звіра. Там, де череп має отвір для хребта, в підлозі зяяв колодязь хтозна-якої глибини, а за ним підносився трон, на якому, мов полум'яні шаблі, перетиналися смуги світла, що падало з високих вікон, розміщених як очниці срібного черепа. Шибки із скломаси медового кольору пропускали тепле, сильне й водночас якесь брутальне світло, бо воно одбирало в кожної речі її власний колір і надавало їй вогнястого забарвлення. Конструктори вже здалеку помітили Жорстокія під затверділими наростами срібних стін. Цей монарх був такий нетерплячий, що й хвилини не міг усидіти на троні, а лункою ходою міряв срібні плити підлоги. Щоб надати своїм словам виразності, він іноді так розтинав рукою повітря, що аж свистіло.

— Мої конструктори, вітаю вас! — промовив він, утопивши в прибульців свій гострий погляд.— Як ви, напевне, вже знаєте від його вельможності Протозора, магістра мисливських церемоній, я хотів би, щоб ви створили для мене нові породи звірини! До того ж, ви самі це розумієте, я не хотів би мати справи з якоюсь там сталевою горою, що повзає на ста гусеницях, бо це заняття для артилерії, а не для мене. Мій супротивник має бути міцний і хижий, а також прудкий і жвавий, і понад усе — нечувано підступний, щоб, полюючи на нього, я міг виявляти свою мисливську майстерність. Звір той має бути і хитрий, і розумний, до того ж, знатися на мистецтві вводити в оману й збивати зі сліду, а також уміти тихенько зачаїтись і блискавично напасти, бо така моя воля.

— Даруйте, Ваша Королівська Величносте,— уклонившись, промовив Кляпавцій,— але, виконуючи ретельно волю Вашої Величності, чи не створимо ми загрози здоров'ю Вашій особі?

Король так зареготав, що аж кілька діамантових підвісок обірвалися з люстри й, упавши, розбилися біля ніг обох конструкторів. Вони мимоволі здригнулися.

— Не бійтеся цього, любі мої конструктори! — мовив король, і його очі спалахнули понурою веселістю.— Ви не перші і, як мені здається, не останні... Повинен сказати, що я — володар справедливий, але й вимогливий. Надто багато вже різних шахраїв, лизоблюдів та шибайголів пробували одурити мене, повторюю — надто багато: вони, вдаючи з себе гідних поваги ловецьких інженерів, хотіли покинути моє королівство, згинаючись під мішками, повними золота, залишивши мені натомість жалюгідні опудала, що падали від першого стусана... надто їх було багато, і я зрозумів, що мушу убезпечити себе певними заходами. Отож відтоді вже двадцять років як кожен конструктор, що не виконує моїх бажань, що наобіцяє більше, ніж може зробити, одержує, щоправда, обіцяну йому платню, але разом із нею сторчголов летить в оцю безодню. Або, як того захоче, сам стає моїм звіром, і я вбиваю його оцими руками. Для цього, запевняю вас, мої дорогі панове, я взагалі не потребую ніякої зброї

— І багато... було таких нещасливців? — спитав Трурль значно тихшим од звичайного голосом.

— Чи багато? Сказати по правді, не пам'ятаю. Знаю тільки, що досі не вдовольнив мене жоден, а той жахливий крик, з яким вони, прощаючись зі світом, падають у криницю, щораз коротший: певне, гора трупів на дні безодні вищає, але місця там, запевняю вас, іще вистачить!

По тих моторошних словах запала мертва тиша; обидва приятелі мимоволі глянули в бік чорного отвору криниці, а король і далі походжав собі. Його могутні стопи так гупали об підлогу, немовби хто з вершини гори жбурляв у лунку безодню кам'яні брили.

— Однак, з дозволу Вашої Королівської Величності, ми ще... гм... не уклали угоди,— наважився пробелькотіти Трурль.— То чи не могли б ви дати нам дві години на роздуми, бо ми мусимо добре обміркувати глибокі слова Вашої Королівської Величності, і тоді буде з'ясовано, чи пристаємо ми на умови Вашої Королівської Величності, чи...

— Ха-ха! — засміявся король так, ніби прогуркотів грім.— Що, додому вертатись? Е, ні, голубчики, ви вже пристали на мої умови, ступивши на борт «Інфернанди», що є частиною мого королівства! Якби кожен конструктор, який потрапляє до мене, міг піти, коли йому заманеться, мені довелося б чекати цілу вічність на здійснення своїх мрій! Отже, ви залишаєтесь і робите мені чудовиська для полювання... Даю вам на це дванадцять днів, а тепер можете йти. Якщо вам закортить якихось розваг, сміливо звертайтеся зі своїми побажаннями до слуг, яких я дав у ваше розпорядження, бо мені для вас нічого не шкода. Поки що, бувайте!

— З дозволу Вашої Королівської Величності, ми відмовляємось від розваг, а от чи не можна нам оглянути мисливські трофеї Вашої Величності, створені нашими попередниками?

— Як же, можна, можна! — ласкаво мовив король і плеснув у долоні, аж іскри посипалися з його пальців, освітивши срібло стін. Водночас від того могутнього руху війнуло вітром, що остудив розпалені голови двох шукачів пригод.

За хвилину шестеро гвардійців у біло-золотому вбранні провели Трурля й Кляпавція у звивистий коридор, сказати б,— у справжній меандр нутра якогось скам'янілого гада. Тільки опинившись у просторому терарії просто неба, вони полегшено зітхнули; на розкішних газонах тут розставлено було більш чи менш понівечені Жорстокієві мисливські трофеї.

Найближче лежав із задертим до неба шаблезубим писком розсічений майже навпіл велет, тулуб якого мали захищати викладені, мов луска на рибі, панцерні щити. Задні лапи, надзвичайно довгі, сконструйовані, певне, для могутніх стрибків, спочивали тепер на траві поруч з хвостом; у ньому містився добре помітний самопал з напівпорожньою магазинною коробкою: мабуть, потвора не одразу й не без боротьби скорилася грізному королеві. Про це ж свідчив і завислий на іклах напівроззявленої пащі жовтуватий клапоть, в якому Трурль упізнав халяву такого самого чобота, що їх носили королівські єгері. Поруч лежала ще одна зміювата мара з безліччю обсмалених вогневими пострілами коротких крил, а електричні нутрощі її розтеклися довкола мідяно-порцеляновою калюжею. Далі інше чудовисько конвульсійно розчепірило свої схожі на колони ноги, а в його пащі тихенько шелестів садовий вітерець. Були ще там різні потрощені до останньої дротинки покручі на колесах з пазурами, з мортирами й на гусеницях, були панцерники без голів, з приплющеними баштами, що постраждали від атомних ударів, і багаточленні монстри, й пузаті страховиська з безліччю запобіжних мислячих пристроїв, яких теж було розчавлено в двобої; валялися також опудала-стрибуни з поламаними телескопічними кінцівками та якісь дрібні єхидни, що могли то розсипатися зажерливою зграєю, то з'єднуватись в оборонну кулю, що наїжувалася чорними отворами стволів,— але й ця хитрість не врятувала ні їх самих, ні їхніх творців. Повз такі рештки проходили у врочистому, аж начебто жалобному мовчанні Трурль і Кляпавцій, ніби готувалися вони до власного похорону, а не до бурхливої винахідницької діяльності, аж поки дійшли до кінця незвичайної галереї королівських тріумфів. Внизу, де закінчувалися білі сходи, біля брами на них чекала карета; дракони, що везли їх лункими вулицями до заміської резиденції, чомусь не здавалися вже такими страшними, як досі. А коли конструктори лишилися самі в оздобленій червоним пурпуром і ніжною зеленню кімнаті перед столом, що аж вгинався від запопадливо приготовлених коштовностей та трунків, Трурлеві нарешті розв'язався язик, і він почав на всі заставки лаяти Кляпавція, бо то, мовляв, він, необачно приставши на церемонійместрову пропозицію, накликав на їхні голови лихо, ніби вони не могли вдома спокійнісінько пожинати лаври здобутої слави. Кляпавцій і словом не обізвався. Він терпляче дожидався, доки Трурль дасть вихід своєму гнівові й розпачеві. А коли він нарешті майже впав на перламутровий стільчик і, заплющивши очі, підпер руками голову, Кляпавцій коротко промовив:

— Годі, треба братися до діла.

Ці слова ніби розбудили Трурля, і вони одразу ж узялися обмірковувати різні варіанти, тим паче, що чудово зналися на премудростях кібернетичного конструювання, і швидко дійшли висновку, що основним має бути не панцер, не сила потвори, яку вони мають збудувати, а її програма, тобто алгоритм її диявольської поведінки. Ця істота мусить бути справжнім сатанинським поріддям, і хоч вони не знали ще, як це зробити, але їм трохи відлягло від серця. А коли обидва конструктори засіли проектувати ту бестію, якої так забаглося жорстокому монархові, то вклали у цю справу всю душу. Вони пропрацювали цілу ніч і цілий день, і ще одну ніч, а тоді вже подалися на учту. Коли закружляли між ними наповнені по вінця лейденські банки, то вони вже такі були певні себе, що із зловтіхою крадькома посміхались один до одного, щоб не помітили слуги, котрих вони слушно вважали королівськими шпигунами. Та при них вони не говорили нічого, що стосувалося справи, а тільки хвалили божевільну міць напоїв і чудові електрети з іонною підливою, що їх їм подавали, увиваючись як в'юни, лакеї у фраках. Аж після вечері, тільки-но приятелі вийшли на терасу, звідки перед ними під споночілим небом простяглось усе місто з його потонулими в зелені білими вежами й чорними банями, Трурль сказав Кляпавцієві:

— Ми ще не виграли справи, бо це не так просто.

— Як це зрозуміти? — жваво, хоча з обережності пошепки спитав Кляпавцій.

— Бо тут, бач, ось яка річ: якщо король покладе це механічне бидло, то упевниться, що ми не виконали його замовлення, і, поза всяким сумнівом, виконає свою обіцянку, яку я назвав би студеною. А коли все для нас складеться добре, тоді... Збагнув?

— Не дуже. Якщо він не покладе звіра?

— Ні. Якщо звір його покладе, дорогий колего... Тоді той, хто посяде його трон, мабуть, нам цього не подарує.

— Думаєш, нам доведеться перед ним відповідати? Звичайно, спадкоємець трону радіє такій нагоді. .

— Так, але ним буде королівський син; чи візьметься за нас із любові до батька, чи тільки тому, що цього вимагатиме двір, нам від того не полегшає. Хіба не правду я кажу?

— Я про це не подумав.— Засмучений Кляпавцій замислився, а тоді промимрив: — Справді, перспективи кепські. Хоч круть, хоч верть... То ти не бачиш ніякого виходу?

— Можна збудувати такого звіра, що копатиме багато разів, тобто король його звалить, він загине, але одразу ж знову оживе. І король знов почне полювати, знову його покладе, і так буде доти, доки монарх не стомиться...

— Зморений, він буде лютий,— зауважив Кляпавцій.— Зрештою, як ти собі уявляєш цього звіра?

— Загалом я його не уявляю, а лише накреслюю можливі варіанти. Найпростіше було б сконструювати потвору, позбавлену життєво важливих частин. Хоч як ти її шматуй, а вона однаково зростається.

— Як це?

— Під впливом поля.

— Магнітного?

— А хоч би й так.

— А де ж його взяти?

— Цього я ще не знаю. Може, ми на відстані самі керуватимемо ним? — запитав Трурль.

— Ні, це не зовсім безпечно,— скривився Кляпавцій.— Звідки тобі відомо, що на час полювання король не вкине нас до каземату? Бо ж зрештою треба визнати, що ті наші злощасні попередники теж не з-під хвоста комети випали, а тобі добре відомо, як вони скінчили. Думка про дистанційне керування мала спати на думку не одному, але вона не виправдала надій. Отже, під час двобою ми не зможемо підтримувати з потворою жодних зв'язків.

— Може, сконструювати штучного супутника — і на ньому?..— міркував Трурль.

— Тобі, щоб загострити олівець, потрібні млинарські жорна! — скипів Кляпавцій.— Супутник! Як ти його зробиш? Як виведеш на орбіту? В нашому ремеслі немає чудес, мій любий. Ні, таке устаткування треба якось інакше сховати.

— Але де ти його, бідолахо, заховаєш, коли за нами постійно стежать?! Хіба ж не бачиш, що лакеї та слуги ока з нас не спускають, всюди тицяють свого носа, і про те, щоб хоч раз, хоч на хвилину вийти з палацу непомітно, й мови не може бути. До того ж таке устаткування має бути громіздке, а як його винести? Не бачу виходу!

— Тільки не гарячкуй! — заспокоював товариша розважливий Кляпавцій.— Може, такої конструкції взагалі не потрібно.

— Але ж повторюю — щось мусить нею керувати, і якщо це буде її власний електронний мозок, король порубає її на дрібні шматочки перш, ніж ти встигнеш сказати: «Прощавай, прекрасний світе!»

Вони мовчали. Вже сутеніло, і внизу під терасою мерехтіло чимраз більше вогників міста. Раптом Трурль сказав:

— Слухай, у мене ідея. А що як під виглядом чудовиська збудувати звичайний корабель і втекти на ньому? Можна про всяк випадок приладнати йому вуха, хвіст, лапи, які в хвилину старту відпадуть як непотрібне маскування! Вважаю, що це чудова думка! Чкурнемо — і шукай вітра в полі!

— А що, коли серед королівських слуг є конструктор, який не виказує себе, що цілком імовірно, то ти й не зглянешся, як попадеш катові до лап. Ні, тікати — це не по мені. Або ми, або він — так стоїть питання, іншого виходу нема.

— Справді, шпигун може знатися на конструкторському ремеслі. То що ж робити, стокрот його матері? Може, зробити електронну фата-моргану?

— Тобто привид, мару? Щоб король даремно за нею ганявся? Е, ні, дякую! Повернувшись із такого полювання, він нам голови поскручує.

Знову замовкли. Нараз Трурль озвався:

— Єдиний вихід, як на мене, це щоб потвора схопила короля, щоб спіймала й тримала його в полоні — розумієш? І тоді...

— Розумію, можеш далі не казати. Так, це непогана думка. Ми б його тримали, а соловейки співають тут іще солодше, ніж на самій Марилонді Проквінській,— умить звів мову на інше Кляпавцій, бо саме в цю мить слуги внесли на терасу лампи на срібних підставках.— Припустімо, що нам пощастить,— вів далі Кляпавцій, коли вони знову залишилися самі в темряві, ледь освітленій лампами,— але як зробити, щоб ми могли вести переговори з королем-бранцем, коли нас засадять до кам'яного льоху?

— Справді,— пробурмотів Трурль,— треба якось інакше комбінувати... Найважливіше, зрештою, це алгоритм потвори!

— Теж мені зробив відкриття! Звісно, без алгоритму ані руш. Ну гаразд, треба експериментувати!

І вони вдалися до експериментів. Все звелося до того, що вони створили моделі короля Жорстокія й чудовиська, обидві, щоправда, тільки на папері, математичним способом. Трурль відповідав за короля, Кляпавцій — за потвору. І заходились обидва коло білих аркушів на столі з таким завзяттям, що в олівцях аж грифелі поламалися. І шалено звивалося неозначеними інтегралами чудовисько під ударами королівських рівнянь, і падало, розкладене на безліч невідомих, і знову схоплювалося, піднесене до найвищого ступеню, а король його — диференціалами, аж порскали в усі боки функціональні оператори. Почалося таке алгебраїчно-нелінійне безладдя, що жоден з конструкторів не міг зорієнтуватися, що сталося з королем, а що з потворою, бо обоє щезли в хаосі понакреслюваних знаків. Конструктори повставали з-за столу, підкріпилися, хильнувши з великої лейденської амфори, знову засіли й ще гарячковіше почали робити все заново, вдавшись по допомогу до Великого Аналізу,— і заклубочилось на папері, аж чад пішов від розігрітих грифелів. Король гнав усіма своїми жорстокими коефіцієнтами, блукав у лісі пошестерних інтегралів, вертався власними слідами, атакував потвору до сьомого поту й восьмого факторіалу, а вона розклалася на сто многочленів, загубила одного ікса й два іпсилони, залізла під дробову риску, почетверилася, махнула радикалами та як затопить з боку математичної королівської особи! — аж усе рівняння задвигтіло від того удару навідліг. Але тоді Жорстокій затулився нелінійним панцером, досягнув точки в безконечності, миттю вернувся — і як торохне потвору в лоб через усі дужки, аж у тої відразу спереду відпав логарифм, а ззаду ступінь. Отож вона втягла свої мацаки всередину, і так підступно, що тільки олівці літають, та бах! бах! — трансформацією по спині, та ще раз,— і вже король, спрощений, затремтів від чисельника через усі знаменники та й витягся. А конструктори посхоплювалися на ноги, сміялись і танцювали, шматуючи на клапті списані аркуші на очах у шпигунів, що даремно спостерігали їх із жирандоля в біноклі. Не обізнані з вищою математикою, вони не втямили, чому конструктори кричали один поперед одного: «Перемога! Перемога!»

Далеко за північ до лабораторії найтаємнішої королівської поліції внесли амфору, до якої прикладалися конструктори під час своєї тяжкої праці. Лаборанти-консультанти вмить відкрили друге потаємне дно, витягли звідти мікрофончик та магнітофончик, потім, з'юрмившись над апаратурою, пустили їх у рух і багато годин підряд з величезною увагою прослухували всі слова, які звучали в залі із зеленого мармуру. Вже промінь ранкового сонця впав на їхні видовжені обличчя, а їм нічого з того, що вони почули, не вдавалося зрозуміти. Один голос говорив:

— Ну? Що? Ти підставив короля?

— Підставив.

— Де він у тебе? Тут? Гаразд! Тепер отак-о! — ноги разом! Тримай ноги разом, кажу! Не свої, йолопе, а королівські! Так! І давай, трансформуй, швидко! Ну, що тобі випало?

— Пі.

— А де потвора?

— У дужках. А що, король витримав, бачиш?

— Витримав! А тепер обидві сторони помнож на уявне число — так, так! І ще його раз! Змінюй знаки, тупаку! Куди ж ти вставляєш, бельбасе? Куди? Це потвора, а не король! Ну, так! О, воно, воно!! Готово? А тепер перетворюй, пофазно — так! — і гайда в реальний простір! Виходить?

— Виходить! Кляпавцію! Любий! Дивися, що зробилося з королем!

А відповіддю був шалений вибух сміху.

Назавтра чи, власне, того ж дня, якого вся поліція дочекалася на ногах після безсонної ночі, конструктори зажадали кварцу, ванадію, сталі, міді, платини, гірського кришталю, титану, церію, германію і взагалі всіх елементів, з яких складається Всесвіт, а також машин, кваліфікованих механіків і шпигунів, бо такого набралися зухвальства, що на потрійному формулярі замовлень зважилися написати: «А ще просимо шпигунів різної масті й формату на розсуд Відповідних Властей». Наступного дня зажадали вони ще й ошурок, і велике покривало з червоного плюшу з гроном скляних дзвіночків посередині й чотирма великими китицями на ріжках. Вони визначили навіть розміри дзвіночків. Король, якого про все повідомляли, обурився, одначе ж велів задовольняти прохання зухвальців. Поки що! А що королівське слово святе, одержали конструктори все, чого хотіли.

І було те щоразу щось нове й нечуване. Так, під номером 48999/II К/Т надійшов до поліційних архівів примірник копії замовлення на три кравецькі манекени й шість повних комплектів уніформ королівської поліції з поясами, зброєю, ківерами, плюмажами й наручниками, а також трирічні підшивки часопису «Поліцай вітчизни» із списком друкованих матеріалів за три останні роки. Водночас у рубриці «Примітки» вони запевняли, що вищезазначені предмети зобов'язуються повернути цілими й неушкодженими протягом двадцяти чотирьох годин з моменту одержання. В іншій справі було підшито копію листа, де Кляпавцій вимагав негайно доставити ляльку, що являла б собою натурального розміру копію міністра пошт і телеграфів у повній парадній формі, а також невеличку, пофарбовану зеленим, бричку з гасовим ліхтарем по лівий бік та гарним блакитно-білим написом іззаду: «СЛАВА ПРАЦІ!» Після ляльки з бричкою шеф таємної поліції схибнувся з розуму й змушений був іти на пенсію. Ще через три дні конструктори зажадали бочку рожевої рицинової олії. І відтоді нічого вже більше не вимагали, працюючи в глибокому склепі своєї резиденції, звідки долинали їхні дикі співи, безперервний стукіт молотів, а смерком крізь гратчасті вікна на підвали падало блакитне світло, спотворюючи форми садових дерев. Там, у кам'яних стінах, при синьому сяйві електричних розрядів, крутилися Трурль і Кляпавцій з помічниками. Коли хтось із них підводив голову, то бачив прикипілі до шибок обличчя різних служників, що, ніби просто з цікавості, фотографували кожен їхній рух. Якось уночі, коли змучені конструктори пішли спати, частину апаратури, що її вони власноручно сконструювали, негайно перевезли таємним експресом до королівських лабораторій, де її тремтячими пальцями розбирало вісімнадцять найвизначніших судових кібернетиків, що склали перед цим велику державну присягу. І тут з-під їхніх рук вилізла велика олив'яна мишка, котра, пускаючи писочком мильні бульбашки, бігала по столу, а З-під хвостика в неї сипався крейдяний пил, та так хитро, що вийшов каліграфічний напис: «ТО ВИ СПРАВДІ НАС НЕ ЛЮБИТЕ?» Ще ніколи в історії королівства начальники таємної поліції не змінювалися так швидко. Уніформи, манекени, зелену бідарку, як і ошурки, що їх негайно повернули конструктори,— все це обстежувалось електронними мікроскопами. Одначе,» крім клаптика паперу в ошурках зі словами: «ЦЕ МИ, ОШУРКИ!», нічого не знайшли. Перетрусили навіть окремі атоми уніформ та бідарок, але жодних наслідків.

Нарешті настав день, коли роботу було закінчено. Величезний, схожий на герметичну цистерну повіз на трьохстах колесах підкотив до муру, яким було обнесено резиденцію Трурля і Кляпавція; через розчинену браму конструктори винесли покривало, оте з дзвіночками й китицями, і після церемонії офіційного відкриття дверей поклали його на підлогу, тоді залізли всередину і при зачинених дверях щось там робили; відтак довго носили з підвалу великі бляшанки, наповнені дрібно змеленими хімічними елементами; вони сипали всі ті сірі, срібні, білі, жовті й зелені порошки під краї широко простеленого покривала, а потім вийшли на повітря, звеліли зачинити двері й, прикипівши очима до годинника, чекали чотирнадцять з половиною секунд. А як збіг час, усі застигли в подиві: з повозу, хоч він і стояв нерухомо, виразно почувся передзвін скляних дзвоників. Усіх це здивувало, бо хіба що тільки дух міг торкатися тканини. Тоді конструктори перезирнулись і сказали:

— Готово! Можна його забрати!

Цілий день друзі пускали з тераси мильні бульбашки, а надвечір їх відвідав шановний Протозар, той самий церемоніймейстер, що заманив конструкторів на планету Жорстокія. Він був гречний, але рішучий. На сходах чекала варта — він пояснив, що конструктори повинні зараз же піти в призначене для них місце. Їм довелося залишити всі речі в палаці, навіть власний одяг, замість якого їм дали латане дрантя. Обох закували в кайдани. На превеликий подив вартових і присутніх чинів поліції та органів правосуддя обидва конструктори анітрохи не нервувались, а Трурль, навіть сміючись, зауважив ковалеві, що забивав його в кайдани, що боїться лоскоту. Як тільки їх замкнули у льоху, відразу ж з-під кам'яного склепіння почувся мотив пісеньки «Веселий програміст».

Тим часом могутній Жорстокій на бойовій мисливській колісниці у супроводі свого почту саме вирушив з міста. За ним тягся довгий хвіст вершників і машин не зовсім мисливських, бо були серед них не те що кулемети й гармати, а навіть величезні лазерні фузії, мортири на антиматерії і смоломети, що заливали смолою і все живе, і все механічне.

Отож могутній мисливський кортеж короля їхав шпарко, бундючно й весело на лови в королівський заповідник, і ніхто навіть не згадав про ув'язнених конструкторів, а якщо й згадав, то тільки для того, аби поглузувати з них, що так ганебно вскочили в халепу.

А коли срібні фанфари сповістили з мисливського заповідника про наближення його величності короля, всі побачили, що в той же бік рухається величезний повіз-резервуар; спеціальні лапи вп'ялися у люк резервуара, відчинили його — і якусь мить чорний отвір зяяв, немов пащека, націленої кудись у небо гармати.

Але за мить щось аморфне й нестійке, мовби вихор, сіро-жовте, піскувате вихопилося зсередини, та таким вистрибом, що й не второпати було: звір то, чи ні. Пролетівши десь близько сотні кроків, створіння тихо приземлилось, а покривало, в яке воно було загорнуте, відокремилось і, малиновою плямою впавши на пісок неподалік від потвори, котру тепер усі добре бачили, залунало в могильній тиші дивним дзеленьканням своїх скляних дзвіночків. Проте обриси потвори усе ще були невиразні: щось на зразок пагорка, досить великого, трохи видовженого, що майже не відрізнявся від навколишнього краєвиду, і здавалося навіть, що на ньому росте пожухлий на сонці осот. Королівські єгері, не зводячи зі звіра очей, спустили з прив'язі цілу зграю кібернарів, кібермопсів і кібердогів. Ті, зажерливо пороззявлявши пащі, помчали до зіщуленого велетня. А коли напали на нього, він ані пащі не розтулив, ані вогнем не дихнув, тільки розплющив свої двоє очей, схожих на малі страшні сонця,— і вмить половина зграї розсипалася попелом по землі.

— Ого, у нього в очах лазерики! Ану дайте мені мою дорогу протисвітляну зброю, мисюрку й шляхетні лати! — гукнув король до свого почту, і його вмить переодягли в блискучу суперкрицю. Тоді король на своєму кіберконі, що не боявся жодних снарядів, вихопився наперед.

Потвора дозволила йому наблизитись. Король рубонув, аж повітря завило під лезом, і відрубана звірова голова покотилася на пісок. А короля не так потішила, як розгнівала надто легка перемога, і він вирішив покарати винуватців такого розчарування дуже страшно, хоча почет галасував на честь його мисливського тріумфу. Але ось потвора струснула шиєю — і на зрубі з'явився пуп'янок, а з нього визирнула друга голова. Вона розкрила свої сліпучі зіниці, та їхнє світло тільки безсило ковзнуло по королівському панцирові.

«Не такі вже й безпорадні вони, хоч і повинні вмерти»,— подумав король про конструкторів і, стиснувши сталевого коня острогами, знов кинувся на звіра.

Рубнув король удруге, цього разу посеред хребта, слухняно підставленого йому потворою. Засвистіло повітря, зойкнула сталь, і розтятий навпіл тулуб завмер у корчах. Але що це? — не встиг король завернути коня, як перед ним уже було двоє однаковісіньких, мов близнюки, менших потвор, а між ними гралося й третє, маленьке; то була хвилю тому відтята голова, а це вже випустила хвостик та ніжки й вибрикувала собі на пісочку.

«А це що таке?! На цурпалки чи на мишей мушу сікти? Теж мені полювання!» — подумав король і у страшному гніві кинувся на потвор, і різав, і колов, і рубав, і шаткував мечем. Від тих ударів намножилося потвор без ліку. Коли це раптом вони відбігли, кинулись одна до одної, щось мигнуло — і знов одна велика, така самісінька, як напочатку, потвора, припавши черевом до землі й вигнувши пружного хребта, постала перед королем.

«Ніякої тобі втіхи,— подумав король.— Певно, вона має такі самі зворотні керування, як той, що їх мені — як же його звали? — Пумпкінгтон сконструював. Потім за брак винахідливості я зволив власноручно роздерти його перед палацом... Та нічого не вдієш, доведеться з кібермати...»

І наказав король підкотити одну, шестилінійну. Цілився не мало й не багато, а саме в міру. Смикнув шнура — і невидимий снаряд без диму, без грому влучив у потвору, щоб рознести її на друзки. Та нічого такого не сталося. Коли й пробив навиліт, то занадто швидко, аби хтось щось помітив. Потвора ще більше припала до землі, виставила вперед ліву лапу, після чого всі побачили її довгі волохаті пальці, вона тицьнула королеві дулю.

— Дайте мені більшого калібру! — закричав король, вдаючи, що не бачить дулі. І двадцять слуг котять уже, набивають гармату, король прицілюється, палить — і тієї ж миті звір стрибає. Король хотів закритися мечем, та поки це зробив, потвори не стало. Ті, котрі бачили це, розповідали згодом, що мало з глузду не з'їхали: звір у повітрі розділився натроє!.. Метаморфоза була блискавична — замість сірої маси з'явилися три персони в поліційних уніформах, які ще в повітрі приготувалися виконати свої службові обов'язки. Перший поліцай, кермуючи ногами, витягнув з кишені наручники, другий лівою рукою притримував ківер з плюмажем, щоб його не зніс вихор, викликаний швидким польотом, а правою виймав з бічної кишені ордер, а третій потрібен був лише для того, щоб тим двом зручніше було приземлятись: він падав навзнак їм під ноги як амортизатор. Але притьмом схопився і струснув пилюку, тим часом як перший уже надів на короля наручники, а другий вибив у нього із застиглих від подиву рук меч. Закутого в наручники короля вони повели в пустелю. Посувалися довгими стрибками й тягли за собою монарха, що, власне, й не чинив їм опору. Якусь мить увесь почет стояв як укопаний. А потім заревів в один голос і кинувся навздогін. Уже кіберконі ось-ось наздоженуть утікачів, уже скреготять мечі, добуті з піхов, але ту ж мить третій поліцай увімкнув щось собі на животі, зігнувся, руки його перетворилися на два дишла, ноги скрутилися, в них уже заблискали шпиці, а на спині, що стала козлами зеленої брички, сидить поліція і довгим батогом шмагає короля, а той, у хомуті, руками вимахуючи, ховаючи короновану голову від ударів, мчить як скажений. Аж ось погоня наблизилася знов, тоді поліцаї вхопили короля за карк і — межи себе. Один швидше, ніж це слово сказати, зсунувся поміж дишла, стукнув-грюкнув і перетворився на веселковий стовп повітря, на громовержний гвинтокрил, від чого в тарадайки й справді наче крила виросли. Розкидаючи пісок і несамовито гуцаючи на вибоях, полетіла вона, так що за хвилину її вже тільки й бачили серед піщаних дюн. Королівський почет розсипався, шукаючи слідів, послали по собак-шукачів, а тоді на пожежних мотопомпах примчав резервний загін поліції і став гарячково поливати пісок, бо в надісланій із спостережного пункту в хмарах шифрованій телеграмі через поспіх та через те, що в телеграфіста тремтіли руки, сталася помилка. Загони поліції гасали по всій пустелі, обшукували, де який кущ був чи осот, просвічували все портативними рентгеноапаратами, понавикопували безліч ям, узяли з них проби на аналіз, сам генеральний прокурор наказав привести на допит королівського кіберконя. Від таємних дирижаблів увечері аж поночіло, на пустелю скинули навіть дивізію парашутистів із пилососами, щоб просіювали пісок, а всіх, хто скидався на поліцаїв, затримували, але це було не так уже й просто. І сталося під кінець таке, що одна половина поліції заарештувала другу.

Коли запала ніч, осовілі, перелякані шукачі верталися до міста з трагічними звістками, бо не пощастило напасти на жоден слід,— монарх наче крізь землю провалився. Серед ночі при світлі смолоскипів негайно привели закутих у кайдани конструкторів перед очі великого канцлера й охоронця королівської печатки, а той громовим голосом сповістив їм:

— За те, що ви влаштували згубну пастку Найвищому Монархові, за те, що насмілилися піднести руку на вельможного пана, Його Королівську Величність володаря і самодержця Жорстокія,— ви будете четвертовані, дрильовані, шпиговані, після чого спеціальним вентилятором-пульверизатором розпорошені на всі чотири боки світу, на вічну пам'ять і застереження проти підлого злочину царевбивства, тричі й без апеляції. Амінь.

— І це зараз? — питає Трурль.— Бо ми чекаємо посланця.

— Якого ще посланця, ти, підлий злочинцю?

Але справді, ту ж мить до зали задкує варта, яка не насмілюється зупинити перехрещеними алебардами самого міністра пошт і телеграфів. Його світлість при всьому параді, побрязкуючи орденами, наближається до канцлера і з прикрашеної діамантами торби, що висить у нього на животі, витягає листа. Промовивши: «Хоч я й штучний, але від короля походжу!» — розсипається дрібним маком. Канцлер, не вірячи власним очам, впізнає витиснений на червоному сургучі королівський знак, розламує печатку, витягає з конверта листа і читає про те, що король змушений вдатися до переговорів із конструкторами, що застосували алгоритмічні та математичні способи, аби його схопити, а тепер ставлять умови, які канцлер, коли йому дороге життя короля, повинен вислухати й погодитися. Підпис: «Жорстокій, писано в печері невідомого місця розташування, у полоні в потвори псевдополіцая, єдиної в трьох обмундированих особах...»

Тоді зчинився страшний ґвалт і лемент, кожне, намагаючись перекричати інше, стало питати, що ж то за умови, що все це означає, але Трурль правив одне: «Передусім прошу зняти наручники, бо інакше нічого не буде». Ковалі навколішки розковують конструкторів, усі до них кидаються, а Трурль знову своєї:

— Ми голодні, брудні, немиті. Хочемо запашної купелі, пахучих квітів, розваг, щедрої вечері, балету на десерт, бо інакше нічого не буде!

Уже до білої гарячки дійшли всі придворні жорстокого можновладця, але мусять і на це пристати. Аж на світанку повернулися конструктори на аудієнцію. І принесли їх лакеї під паланкіном, свіжих, пахучих, у чудові шати вбраних. Сіли вони до зеленого столу й почали ставити умови, не по пам'яті (щоб, не дай боже, бува, чогось не забути!), а з маленького записника, що весь час лежав схований за фіранкою в їхній резиденції. Почалося Зачитування:

1. Має бути приготовлений першокласний корабель, що відвіз би їх додому.

2. На тому кораблі має бути навантажено всякої всячини в такому розмірі: діамантів — чотири пуди, золота червоного — сорок пудів, платини, паладію і ще бозна-яких коштовностей — у вісім разів більше, а також різних сувенірів, що їх зволять вибрати собі у королівському палаці ті, що нижче підписалися.

3. Доки корабель не буде загвинчено на останній гвинт, навантажено й вилаштувано в дорогу, подано до палацу з килимом на східцях і прощальним оркестром, орденами на подушечках, почестями, дитячим хором, великим оркестром філармонії у парадній залі й у супроводі загального ентузіазму,— доти ніхто не побачить короля.

4. Має бути приготовлений вітальний адрес, видрукований на золотій бляшці з перламутровою інкрустацією: «Ясновельможним, Безмірна Щирим Панам Трурлеві та Кляпавцієві», де повинна бути детально описана й скріплена великою канцелярською печаткою з королівською короною вся ця історія, засвідчена підписами і запломбована, як у футлярі, в гарматному стволі. Адрес має внести на власних плечах без нічиєї допомоги на борт урядовець Протозор, церемоніймейстер, що спокусив Ясновельможних Конструкторів на цю планету, замисливши таким чином довести їх до ганебної смерті.

5. Цей урядовець має потім летіти разом з конструкторами до їхньої домівки як гарантія недоторканності та неможливості будь-якої погоні й т. ін. Причому на кораблі він весь час сидітиме в клітці завбільшки три кроки на три й на чотири, з віконцем для годування і підстилкою з ошурків; ошурки мають бути ті самі, що їх Ясновельможні Конструктори уклінно просили для виконання королівських забаганок і що їх перевезено потім до таємних поліційних архівів.

6. Після звільнення король не зобов'язаний особисто перепрошувати Ясновельможних Конструкторів, оскільки вони нехтують перепрошенням такої особи.

Написано, підписано, датовано і т. д. й т. ін.: Трурль та Кляпавцій за Конструкторів Умоводавців, а також Великий Королівський Канцлер, Великий Церемоніймейстер і Головний Обер-поліцмейстер Повітряно-Земно-Водної Таємної Поліції з Умововиконувачів.

І що ж мали чинити придворні й міністри, що аж посиніли від злості? Ясна річ, погодитись на все. Затим страшенно поспішно виготовляється ракета; конструктори після сніданку самі приходять на монтажний майданчик для контролю. І все їм не так: то матеріал кепський, то інженери нетямущі, а то їм забаглося, щоб у центральному салоні їм почепили магічну люстру з чотирма суперсвітильниками й зозулею на схрещенні; а якщо тубільці не знають, що таке ця зозуля, то тим гірше для них — королеві, певна річ, уже вривається терпець у його відлюдному сховищі, й коли він повернеться, то сумлінно розквитається з усіма, хто гальмував його визволення. Ці слова викликали загальне потемніння в очах, нервові дрижаки й поліційну лихоманку. Нарешті ракета була готова; вантажники несли коштовності, мішки з перлами, похилим транспортером текло золото. А загони поліцаїв, хоч і таємних, та запопадливих, і далі нишпорять у горах і долинах, а Трурль і Кляпавцій тільки всміхаються собі з них у кулак і навіть лагідно пояснюють тим, хто їх не без остраху, але з цікавістю слухає, як усе це вийшло, коли вони відкинули перший задум, як недосконалий, і побудували потвору зовсім інакше. Вони не знали, де і як вмонтувати їй центр регулювання, або мозок, тому довелося всю її сконструювати з мозку, щоб вона могла думати ногою, хвостом чи пащекою (її, до речі, задля цього геть усю заповнили зубами мудрості). Але все це тільки вступ, а справжнє завдання складалося з двох частин: психологічної та аморитмічної. Спершу треба було з'ясувати, що може приборкати короля; з цією метою мала діяти поліційна група, відділена з потвори шляхом трансмутації. Бо поліції, що має на руках бездоганно заготовлений ордер на арешт, ніщо в Космосі не може опиратись. Оце й усе щодо психології. Слід тільки додати, що геніального поштмейстера було включено також із психологічних міркувань, бо нижчий за рангом чиновник міг би — його не пропустила б сторожа — не вручити листа, і це коштувало б конструкторам голови. Штучний міністр виконував роль посланця, крім листа, він у поштарській сумці мав іще дещо на той випадок, якби довелося підкупити алебардників. Усе було продумано. Щодо алгоритмів, то треба було тільки винайти таку групу потвор, визначеною і обмеженою підгрупою якої була б власне поліція. Алгоритм потвори передбачав безнастанні трансформації для кожного нового виду перетворення. Цей алгоритм несимпатичним чорнилом введено хімічно у покривало з дзвониками, отож потім він сам діяв на елементи саме завдяки потворно-поліційній самоорганізації. Одразу ж зазначимо, що згодом конструктори вмістили в науковому часопису працю під назвою: «Загально-рекурсивні ета-мета-бета-функції для окремого випадку трансформації поліційних сил у поштові та потворні сили в колі компенсації дзвіночків, розв'язані для дво-три-чотири і п-колісної зеленої бідарки з топологічною гасовою лампою при застосуванні оберненої матриці на рициновій олії, забарвленій для відвертання уваги в рожевий колір, або загальна теорія моно- і поліційної потвористики в математичному аспекті». Ясно, що ніхто з придворних, канцлерів, офіцерів і самої вкрай вимученої поліції ані слова з усього цього не втямив, але що то важить? Хто знає — чи мають піддані короля Жорстокія шанувати конструкторів, а чи — ненавидіти їх.

Все вже було готове до старту. Трурль ходив по палацу і, згідно з умовою, раз по раз знімав зі стіни якусь прикрасу, милувався трохи нею і кидав у лантух, наче свою. Нарешті бідарка везе хоробрих конструкторів на аеродром, а там уже натовп, дитячий хор, дівчатка в національних костюмах підносять їм букети квітів, діячі зачитують з папірців вдячно-прощальні промови, грає оркестр; дехто, в кого слабкі нерви,— непритомніє, і ось настає мертва тиша. Тоді Кляпавцій виймає з рота зуба, щось у ньому повертає, бо то не звичайний зуб, а приймально-передавальна станційка. Натискає — і на небосхилі з'являється піщана хмаринка. Вона помалу збільшується, залишаючи за собою смугу куряви, і що ближче, то з гучнішим гуркотом приземляється на вільний майданчик між повітряним кораблем і натовпом, загальмувавши так, що аж пісок порснув на всі боки,— і присутні з переляком бачать, що це — потвора. Страх яка бридка! А очі в неї — наче сонця. Шмагає себе по боках зміїним хвостом, аж іскри летять, випалюючи дірки на парадних, а отже — не на панцерних уніформах сановників.

— Випусти короля! — каже Кляпавцій, а потвора на це звичайнісіньким людським голосом відповідає:

— І не подумаю! Тепер моя черга провадити переговори...

— Ти що, з глузду зсунулась? Згідно з матрицею ти повинна слухатися нас! — при загальному остовпінні сердито кричить Кляпавцій.

— А навіщо? Чхала я на вашу матрицю. Я потвора алгоритмічна, антидемократична, із зворотним керуванням, із смертельним поглядом, з поліцією, амуніцією, орнаментацією та самоорганізацією, король сидить в мені без руху, від нього ні слуху, ні духу, візьміться під боки, ступіть чотири кроки, вітайте свого пана, компаніє кохана!

— Ось я тебе привітаю! — кричить розгніваний Кляпавцій, а Трурль питає потвору:

— То що ти хочеш? — і ховається за Кляпавція, виймаючи в себе зуба, але так, щоб потвора не помітила.

— По-перше, хочу взяти за жінку...

Але ніхто так і не довідався, з ким потвора прагнула побратися, бо Трурль натиснув на зуба й промовив:

— Ерем-терем, тринди-радло, згинь, гемонське чуперадло!

Магнітно-динамічне зворотне керування, яке тримало вкупі всі атоми потвори, під дією цих слів вмить розслабилось, а сама вона заблимала сліпаками, залопотіла вухами, ревнула, хвицнула, затіпалась, але це нічого не допомогло — тільки вітром гарячим, залізом припахченим дмухнуло й війнуло, а потвора як стояла, так і розсипалась, як висохла баба з піску, коли її пхнути ногою...

Залишився тільки маленький горбик, а на тому горбику король — живий-здоровий, хоч і знічений, насуплений, невмиваний і дуже лютий, що таке з ним сталося.

— У нього все в голові перемішалося! — сказав Трурль, і ніхто не зрозумів, кого він мав на увазі: короля чи звіра, який силкувався збунтуватися проти своїх творців, котрі, звісно, передбачили й цю небезпечну можливість.

— А тепер,— підсумував Трурль,— прошу посадити церемоніймейстера в клітку, а нам час до ракети—

Книга: Станіслав Лем. ЗБІРКА "КІБЕРІАДА" КАЗКИ РОБОТІВ Троє електрицарів

ЗМІСТ

1. Станіслав Лем. ЗБІРКА "КІБЕРІАДА" КАЗКИ РОБОТІВ Троє електрицарів
2. Уранові вуха
3. Як Ерг Самозбудник Блідавця переміг
4. Дві потвори
5. Біла смерть
6. Як Мікромил і Гігаціян таке вчинили, що туманності порозбігалися
7. Казка про цифрову машину, що змагалася з драконом
8. Радники короля Гідропса
9. Автоматеїв друг
10. Король Глобарес і мудреці
11. Казка про короля Мурдаса
12. КІБЕРІАДА Як уцілів всесвіт
13. Трурлева машина
14. Велика прочуханка
15. СІМ ПОДОРОЖЕЙ ТРУЛЯ І КЛЯПАВЦІЯ Подорож перша, або гарганціянова пастка
16. Подорож перша «а», або трурлів Електрибалт
17. Подорож друга, або пропозиція короля Жорстокія
18. Подорож третя, або дракони ймовірності
19. Подорож четверта, або про те, як Трурль, заради врятування королевича Пантарктика від мук кохання, застосував жінотрон і як потім довелося вдатись до дітомета
20. Подорож п'ята, або жарти короля Балеріона
21. Подорож п'ята «а», або трурлева консультація
22. Подорож шоста, або як Трурль і Кляпавцій створили демона другого порядку, аби розбійника Морданя перемогти
23. Подорож сьома, або як власна досконалість привела Трурля до біди
24. Казка про три машини-оповідачки короля Геніальйона
25. Альтруїзин, або оповідь про те, як пустельник Добрицій захотів ощасливити Космос і що з того вийшло
26. Щаспобут
27. Цифраньове виховання
28. Розповідь першого розмороженого
29. Розповідь другого розмороженого
30. Зі спогадів Ійона Тихого
31. Рятуймо Космос (Відкритий лист Ійона Тихого)
32. ГОЛЕМ XIV Передмова
33. Вступна лекція Голема. Про людину трояко
34. Вісімнадцята лекція. Про себе
35. Післяслово
36. ГОЛОС НЕБА
37. НЕЖИТЬ

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate