Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Першими від політичних імпотентів відвертаються політичні хвойди. / Олександр Перлюк

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр


Одного дня після обіду сторожа зпід Грушківки привела до штабу селянина, що йшов з пакетом до штабу Холодного Яру від... кам'янської чека.

Був це бідний дядько, який під час нашого побуту в Кам'янці носив там жидам воду. Селянин оповів, що його послав сам “товариш начальник” із чека та наказав віддати самому отаманові і то обов'язково під розписку, інакше його розстріляють, коли повернеться. У пакеті відозва-наказ, підписаний повноважним представником Всеросійської чека на правобережній Україні, що очевидно приїхав до Кам'янки знайомитися з положенням на Чигиринщині. Зверху, звичайно по московськи, надруковано великими літерами: “Холодноярським бандитам — нещадний червоний терор!” Дальше йшов категоричний наказ до трьох днів здати зброю і зголоситися всім до чека. В такому разі “рабоче-крестьянская” власть помилує нас і дарує всім життя. Інакше всі будемо винищені, а непокірні села спалені.

Селянин, діставши “за службу” чарку і обід, озираючися, оповів нам, що сьогодні вранці чекісти настромили відрубані голови двох холодноярців із села Косар на списи і поставили їх на залізничному переїзді, на дорозі, що вела через Грушківку до Холодного Яру. На одному списі висить табличка: “Холодному Яру — нещадний червоний терор!” На другому: “Це чекає всіх бандитів!”

Здогадуємося, що це голови двох наших хлопців із села Косар, які три дні тому відпросилися провідати вночі батьків і не вернулися.

Видавши дядькові розписку з печаткою Холодного Яру, зав'язую йому знову в келії очі і відправляю до передової сторожі. Пізніше ми довідалися, що ця відозва була розліплена в довколишиих містах і доступних для червоних селах.

Штаб і повстанком, розлігшися в саду на траві, почали обсуджувати новинку. Отаман висловлює думку, що треба написати відповідну відповідь і, передавши її, для “більшого фасону” видрукувати до чигиринської друкарні, де ми мали своїх хлопців, передати її до чека та розповсюдити в містах. Голова повстанкому, лігши на живіт відразу-же захопився виготовленням тексту. За півгодини списав олівцем кільканадцять карток у своїй записній книжці і почав на голос читати написане. У тій відповіді Дігтяр таки добре загнуздав свого партійно-демократичного гнідого. Почавши від того, що большевики неправно розігнали всеросійські устанодавчі збори і зломали засади свободи, рівенства, братерства та права націй на самопреділення, закінчив палким закликом до москалів-червоноармійців, щоби вони не проливали невинної крови, а об'єдналися з українськими повстанцями, які борються за правдивий соціялізм, та повертали зброю проти нових деспотів, що стали на місце “кривавого Миколая”. Окремий розділ присвячував “обдуреним братам-українцям” і закликав їх прозріти, не “здіймати з матері полатаної сорочки”. Отаман, вислухавши, заперечуюче крутнув головою:

— Не годиться. Напиши но осауле ти. По військовому. Коротко та ясно.

Озброївшись олівцем, починаю ломати собі голову над різними варіянтами відповіді. Нарешті, глянувши на большевицький “зразок”, що лежав переді мною — пишу з нього “плагіята”: “Московсько-жидівським червоним катам України — нещадний жовто-блакитний терор!” Дальше від імені Холодного Яру та всіх українських повстанців пропоную “товаришам” негайно визбиратися у свою Московщину, інакше всіх їх на Україні чекає смерть. Не потрібуємо “няньок”, щоби опікувалися нашими справами. Самі собі раду дамо. Окремо обіцяю своїм зрадникам, які пішли на послуги до ворога, що пощади для них не буде.

Відповідь усім, за винятком Дігтяра, сподобалася. Лише Чорнота “збунтувався” проти виразу “жовто-блакитний терор”. — Блакитний, чи ще там який рожевий колір — на суконки для молоденьких панночок добре надається. Але вбирати у нього нещадний терор — як це до чорта виглядає?! Носимо чорні верхи на шапках, маємо чорний прапор, — чому не можна назвати свого терору чорним?

Отаманенко зауважив, що тоді хтось з боку міг би змішувати нас з анархістами-терористами. Погодилися на тому, щоби замість слова жовто-блакитний, ужити слово — національний.

Підвечір до мене підійшов на подвір'ї Чорнота, який радився перед тим щось з отаманом. Глянув на небо, на якому бігали хвилясті хмарки.

— Під ранок буде дощ, а вечір буде темний, захмарений. Підеш зо мною наших хлопців голови забрати, а червоноармійські на їх місце настромити?

Охоче згоджуюся.

Ми знали, що під Кам'янкою вночі стояла виставлена в наш бік застава із шести чоловік з кулеметом. Стояла вона по грушківській дорозі на високому курганові, або як називали його — “майданові”, що мав на своїй верхівці широке заглиблення. Хтось оповідав мені, що у ньому козацькі “хеміки” робили у старовину селітру для пороху.

Вечір видався дійсно темний, з вітром. Взявши із собою двадцять чоловік з двома ручними кулеметами, заходимо той курган полями ззаду, від Кам'янки. Поклавши хлопців коло дороги лицем до міста, у шестерьох, взявши з собою тільки кинджали і револьвери, плазуємо до кургану. У півсотні кроках від нього Чорнота поліз на розвідку сам. Повернувшися, оповів шепотом, що чотири червоноармійці сплять посеред заглиблення, а два лежать, розмовляючи коло кулемета на гребіні з протилежного боку. Коли підліземо, хлопці залишаться лежати у прокопаному з цієї сторони хіднику на курган, а ми удвох, прокравшися по під внутрішніми боками заглиблення, прикінчимо з плечей двох, що не сплять, “чеченськими вдарами” між лопатки. Кавказький кинджал, вбитий поперек лезом між лопатки, неминуче розриває, завдяки формі свого леза, позвоночний стовп, що відразу паралізує всі почуття. Це було вірніше як шукати з плечей серця. Після того хлопці підскочать і прикінчать сонних.

Виплазувши тихо на курган, залишаємо хлопців і розлазимося з Андрієм в оба боки попід внутрішніми схилами ями.

За дві-три хвилини червоноармійці, що весело оповідали один одному свої любовні пригоди в “матушкє Расєє”, замовкли навіки. В наступні секунди — сонні стали мертвими. Вся застава не видала ні одного крику.

Відрубавши червоноармійцям голови, повертаємося з ними до своїх. Прислухавшись якийсь час, плазуємо всі до переїзду. Коло поручнів стоять застромлені у петлі списи з головами. Витягнувши списи і знявши з них голови, Чорнота з одним із козаків понасилювали, б'ючи до землі, на кожний по три ворожих голови. На місце відв'язаних чекістських табличок Андрій прив'язав заготовлені ним у манастирі: “Московсько-жидівським червоним катам України — нещадний національний терор!” — “Це чекає усіх червоних бандитів!” Списи стали на своє місце, “лицем” до міста. Забравши голови загинувших хлопців, відступаємо назад і, захопивши з Кургана кулемет та рушниці, прямуємо полями до лісу. Добре змочені по дорозі дощем, вертаємося до манастиря.

В наступні ночі наша “відозва” була розліплена у Чигирині, Черкасах, Знам'янці, Олександрівці. Міліціонер телепинської міліції, що приїздив до Кам'янки з пакетом від свого начальника, розліпив її вночі на мурах у Кам'янці.

Грушківські хлопці упіймали і привели до манастиря свого односельчанина Семена Залізняка, що зрадив нас у Кам'янці. Залізняк, забравши до Кам'янки жінку і дитину, прийшов вночі до своєї хати за якимись потрібними речами.

Допитом його занявся спеціяльно Чорнота. Я у цей час був занятий іншою “роботою”. Проходжуючись по валах, відбив у жирного манастирського кота молоде пташеня. Ситий кіт, упіймавши його, грався ним і трохи помняв. Провозившися з ним, поки почало підлітати, за порадою старої черниці несу його валом на місце, де взяв, щоби його могли знайти там “батьки” і забрати до гнізда. По дорозі наздігнав мене Чорнота, який з двома козаками вів поза валом зв'язаного зрадника. Вирок на нього був вже винесений давно. Побачивши мене на валу, Залізняк підняв до мене зблідле жалке обличчя.

— Рятуй мене, Юрій!.. Ти ж там любив мою маленьку Ганусю... Тепер вона зостанеться сиріткою...

Мовчки проходжу вперед. За плечима у мене розлягається розпучливий рик. Ще пару місяців тому мені було би його жаль. А тепер... Ця, зліплена з української глини, ворожа цегла мусить бути розтовчена.

Пустивши пташеня і зачекавши поки воно зв'язалося криком з батьками, що з тривожним криком літали навкруги по деревах і корчах, іду назад. В рові під валом лежить Семен Залізняк. По тому, що голова розсічена шаблею майже на двоє, пізнаю важку руку Чорноти. Припоминаю собі його слова. Гануся — це була його надзвичайно мила і розумна донечка років п'яти-шести. Коли вона відвідувала нас у Кам'янці, я цілими годинами пестився з нею.

Може Залізняк і зрадив через те, що, повіривши у сталість большевицької влади, не хотів, щоб Гануся побачила його колись мертвим, щоби не побачила знущань над матір'ю, спаленої хати. Та чи не все одно — чому зрадив? Чому віддав на смерть два десятки товаришів?

XII

Життя у манастирі йшло своїм порядком. Я, користаючи з “мирних” днів, упорядковував штабову канцелярію, переводив реєстрацію старшин та підстаршин. Ночами, щоб ніхто не бачив, відвідував Галіну могилку й годинами непорушне просиджував коло неї з запеченим на серці болем. Чорнота не читав більше лекцій про те, що боротьба не знає жалю. Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються — то білі рукавички мусять бути скинені.

За п'ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадяреві, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який кинув уже зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, — з цим я погодився аж тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути.

Холодний Яр зробив ще деякі зміни в моїй душі. Я і до нього “не боявся смерти”, бо... не показував цього перед іншими. Тепер я чомусь дійсно спокійно дивився їй в очі.

Це не була “апатія”, яку я переживав у льохах чека, не був сліпий фанатичний запал. То було цілком тверезе усвідомлення, що моє життя належить не мені, а тому, помноженому на мільйони мойому "я" — моїй нації; тим, хто в боротьбі за її існування насипав вали кругом Мотриного манастиря, копав шанці в Холодному Яру...

Коли я впаду, моє тіло може з'їдять лисиці, щоб нагодувати молоком своїх дітей, мою кров вип'є рідна земля, щоби виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце — і нічого під сонцем не зміниться.

А події насувалися.

Доходили противорічні чутки про перемоги й поразки червоної армії на західньому та південному фронтах.

За Дніпром горіли села і гуркотіли гармати в боях червоних частин з сильними партизанськими загонами Килеберди та Скирди.

Большевики підвезли Дніпром частини, які займаючи села на Побережжі, посувалися між Дніпром і Тясмином, відрізуючи нас від куреня Білого Яру. Мамай передав, що йому в плавнях стає “гаряче”, бо ворожі бронеплави систематично їх обстрілюють з гармат. Він поки-що дурить “товаришів”, переносячи кожної ночі “Січ” човнами на обстріляні вдень ділянки.

Збільшений вже Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари час до часу латав “товаришам” боки, виринаючи з Чорного лісу. За Чигирином розгулявся верткий Кобчик, напади якого якнайкраще відповідали його псевдонімові, а далі в степ — пороли животи продовольчим загонам, набиваючи в них “развйорстки”, повстанці Лютого та Штиля. Крім них з'явився на Херсонщині сильний загін Блакитного та махнівського типу летючий загін Чорного Ворона. Кваша за залізницею теж нагадував про себе. Коло Розумієвки з'явився загін Загороднього, а на Звенигородщині кінний відділ Божка. На Черкащині, в околицях Млієва-Тетієва-Городищ, починав розгулюватися Голий.

Дивізія “внутрішньої служби” пересунула свої частини в нашому напрямку, ведучи інтенсивну розвідку в бік наших лісів. Передаємо до Голого, щоби по можливості забавляв її з протилежного боку. Гарнізони Кам'янки і Олександрівки були значно підсилені.

Зв'язок із Знам'янки приніс водомості, що туди прибули потягами бригада піхоти, полк кінноти та загін особливого призначення Всеросійської чека. Перед тими частинами і місцевими чекістами виступав з промовою Наркомвоєнмор Льова Троцький. “Червоний цар” прибув до Знам'янки під охороною двох бронепотягів. У його поїзді крім сильної охорони — дві плятформи з автом та малим аеропляном. Троцький передбачав навіть, що може доведеться тікати від повстанців у повітря.

Ставши на вагоні, він гістерично кричав до червоноармійців та чекістів про те, що “кулацька контрреволюція” вбиває ножа в спину большевицької революції в той час, як червона армія бореться на фронтах з зовнішнім ворогом. Маючи під рушницею мільйони, червоне командування може кидати на фронти лише сотки тисяч, бо останні необхідні для “оборони завоювань революції” в запіллі. “Червона армія — кричав Троцький — центральні міста, фабрики — голодують, бо український куркуль закопує хліб у землю, а сам бере рушницю і йде годувати нас кулями!”

Закінчив свою промову клясичним наказом червоноарміійцям: “Нещадно вистрілюйте, вирізуйте бандитські кодла, бо інакше нас переріжуть! Без жалю нищте, паліть бандитські села — бо інакше нас спалять у вогні контрреволюції”.

По його від'їзді кіннота виступила в напрямку Цвітної, а бригада піхоти на Чигирин. В повітрі не на жарт запахло порохом.

У нашому штабі відбулася нарада.

Коли не хочемо, щоби нас перерізали, а наші села пішли на попіл — мусимо виступати і нищити ворога, не даючи йому пляново затягувати петлю на нашу шию.

Ввечері я сидів у келії і при світлі двох зроблених із лямпадок каганців писав до сусідніх отаманів зв'язкові листи, у яких наш штаб закликав їх до порозуміння і спільного плянового провадження операцій. Написавши до Мамая і Кваші, щоби, поповнивши свої курені, вели їх до Холодного Яру, почав писати накази своїм сільським отаманам.

Холодний Яр проголошував мобілізацію.

ЧАСТИНА ДРУГА

Мобілізація Холодного Яру була призначена на день 29 серпня — свято Усікновення Глави Івана Хрестителя.

На цей самий день большевики призначили були збірку чотирьох річників новобранців до воєнкоматів у Черкасах і Камянці. Накази червоних воєнних комісарів про збірку одержали, звичайно, лише села, що були за межами “володінь” Холодного Яру. Багато із тих, дальших сіл, минулого року приймали участь в повстаннях за покликом великого Мотриного дзвона і належали до організації холодноярців. Потім “умиротворилися”, “признали власть Совітів”, давали развйорстку, а оце мусіли дати синів до червоної армії. У ті села був розісланий наказ нашого штабу — на мобілізацію йти із зброєю, лише не до воєнкоматів, а до Холодного Яру.

Отаман на ті села великої надії не покладав і висловлював думку, що вони, користаючи із своєї близькости до Холодного Яру, що зв'язувало руки довколишній “совітській власті” — на большевицьку мобілізацію не підуть, але не підуть і на нашу, — їх бо “хата з краю”. Чорнота не погоджувався і запевняв, що прийдуть до нас, бо... “хата” їх не з одного, а з двох “країв” і котрийсь із них вибрати мусять.

Зранку 29 серпня в Мотриному манастирі запанував урочисто-діловий настрій. Залога робила останні приготування до походу. Черниці, з повагою на обличчях, квітчали вівтар, поставлений на дворі між церквами. Приспішене богослуження мало відбутися під небом, бо велика церква не вмістила б усієї залоги і богомольців. Священики довколішніх сіл мали сьогодні поспішити з богослуженням, щоб не затримувати вимаршу сільських сотень на збірний пункт.

Сонце ще тільки піднялося над лісами, як залога, готова до походу стала густими лавами перед вівтарем. Отаман Деркач і Петренко винесли із вівтаря великої церкви оба холодноярські прапори і передали їх хорунжим. Службу Божу правив старенький отець Іван, що вже не вагався окроплювати зброю і прапори. Як тільки скінчив і поблагословив курінь, вирушаємо із манастиря на Кресельці — місце збірки. У манастирі залишилося триста козаків під командою молодшого Деркача — отаманового брата, для охорони бойових і господарських запасів.

Оточена лісами долина на Кресельцях скоро заповнювалася відділами, що безпереривно надходили із сіл. Стаємо із штабом в подвір'ї лісничівки, що із неї весною вирушили в смертну дорогу Василь і Петро Чучупаки, Солонько... Один за одним заходять на подвір'я отамани і витягаються струнко перед Деркачем: “Пане отамане! Зголошую прибуття лубенської сотні — чотириста п'ятдесять піших, дев'ятнадцять на осідланих конях, два станкових, чотири ручні кулемети, ручних бомб — двісті шістдесять, набоїв понад дванадцять тисяч”. — “Пане отамане! Доводжу до відома, що прибув у ваше розпорядження з матвіївською сотнею. Піших п'ятьсоттридцять. Кінних двадцять два. Кулеметів вісім. Міномет один — мін до нього сорок. Набоїв в середньому по стоп'ятьдесять на рушницю — по тисячі на кулемет”...

Сотні холодноярських сіл, відділи із дальших сіл та хуторів зголошувалися одні за другими. Стоячи із Чорнотою поблизу отамана, перекидаємося заввагами і зустрічаємося на одній думці: набої... Їх немало. Кожний холодноярець-селянин дбайливо збирав їх, як збирали колись батьки срібні царські рублі на купівлю шматка поля або кожуха. Та... немало лише для перших боїв. Для наступних боїв наші запаси набоїв — у ворога...

Найкраще забезпеченою у бойові матеріяли була мельничанська сотня, що була найчисленнішою — хоч село не було найбільшим, а коло двохсот чоловік із нього полягло вже в боях під прапором Холодного Яру. Мельничани виглядали найбільш “козакувато”. Командував ними Семен Чучупака. Олекса і наймолодший Іван Чучупаки теж були в сотні. Старий батько Чучупака по смерти Василя та Петра подався і до рушниці вже не здужав.

Коли Семен Чучупака увійшов на подвір'я лісничівки, щоб дати звіт отаманові, слідом за ним прийшов дід Гармаш із англійською рушницею на плечі і ножем-колієм за поясом. Як ми з Андрієм гостювали у діда минулого тижня, він показував нам з гордістю ножа і запевняв, що це правдивий “свячений” його діда, що у Максима Залізняка “гарматами заправляв”. Ледве закінчив мельничанський отаман свій рапорт — дід Гармаш підійшов до нього і стукнувши закаблуками, відсалютував рукою до баранячої шапки:

— Пане отамане! Хочу начальникові скаргу подати.

Чучупака усміхнувся:

— Прошу.

Дід повернувся по воєнному до Деркача і завзято стукнув закаблуками.

— Пане отамане! Приношу вам скаргу на свого сільського отамана Семена Чучупаку, що не хоче мене до війська приняти. Як мої сини і внук у війську — то такого права нема, щоб мені забороняти. Як вам відомо, пане отамане, прадід і дід мій на Січі козакували і сам я п'ятнадцять років у війську служив — до чина бомбардір-наводчіка11 дослужився, — тому прошу відмінити наказ нашого сільського отамана, щоб я йшов до дому і ліз на піч грітися.

Деркач глянув на Чучупаку, той на діда.

— Діду! Та ж у вас сто років на карку! Вам спокою та вигоди вже треба. Ну куди вам до походу та до бою?!

Дід повернувся на закаблуках до свого отамана і підніс руку до шапки:

— Во первих, мені тільки дев'ятьдесять шостий від пилипівки пішов, а во вторих — я ще тебе смаркача за руку в поході поведу, як утомишся!

На таку “субординацію” увесь штаб вибухнув реготом. Деркач, сміючись, поклав дідові руку на плече:

— Во первих, як ви, діду, до свого начальника говорите, — що ж, це за приклад для молодших буде?

— Винуват! Забувся...

— А во вторих, я думаю, що коли чуєтеся ще в силі, то отаман вас прийме.

Чучупака розвів руками.

— Та мені що! Хай іде — буде для хлопців куліш варити. Дід виструнився.

— А то вже як прикажете, чи куліш варити — чи з гармати стріляти.

Задоволений дід пішов до синів і внука поділитися “радістю”, не підозріваючи, що власне вони упросили були Чучупаку, щоб нагнав старого до дому на піч.

Від моста на Тясмині привіз верхівець вістку, що Мамай із курінем Білого Яру, відпочивши у Трушівцях після нічного переходу через Побережжя, вирушає на Кресельці.

Отаман відкликав мене і Чорноту набік.

— Треба вислати розвідку до Чигирина — що там “товариші” поробляють. Найкраще було би послати якусь метку жінку або дівчину.

Ми мали вже відомості, що бригада піхоти, вислана із Знам'янки з “поученням” Льови Троцького, увійшла вчора до Чигирина і розташувалася там. Як би вона вирушила в наш бік, нас попередять суботівці, але що “поробляє” — треба знати. Із розвідниць, що ними ми вже послуговувалися, найкращими були дві інтелігентні дівчини із Медведівки та дві молоді черниці із Мотриного манастиря. Викликати звідтіль чи звідсіль — промине немало часу. В цей час зауважую “бісової віри дитину” — Ганю, що стоячи під хатою з цікавістю оглядала заповнену повстанцями долину. Мовчки показую на неї очима Чорноті. Андрій стиснув губами.

— Та... хлопцям голови крутить добре — може й надається. Пошли її зараз, а у Медведівку до Ліди напиши записку і пошли верхівцем. Буде певніше.

Підходжу до дівчини і садовлю її коло себе на призьбі.

— Ганю! Підеш до Чигирина подивитися, що москалі роблять?

— Піду.

— А не боїшся?

Ганя заперечуюче крутить головою — потім блискає рівними рядами зубів:

— Або я не козачка?!

У хаті Ганя кладе до старого кошика пляшку від нафти і торбинку на сіль. Щоправда, цих “рідкощів” давно у Чигирині немає і ніхто по них туди не ходить, та цього не мусять знати москалі, які щойно прибули в Україну. Зав'язую їй у хустину жмут совітських грошей і, повчивши, виправляю під наказування матері, щоб до тих “харцизяків” зуби не шкирила та до хати не йшла, як будуть запрошувати. Послав також записку до Ліди, щоб ішла до Чигирина і, розглянувшись, верталася на Мельники.

Збоку Мельників надійшов новий відділ. Попереду великий жовто-блакитний прапор із написом: “Курінь Білого Яру”. Та колона не була довга... Отаман Мамай, соромливо ховаючи очі в борідку, оповів Деркачеві, що Побережжя підвело... Побережане готові до бою з ворогом, але... відходити від своїх хат не хочуть. Бояться, що частини, які пересуваються по Побережжі, попалять села. Своїх “рибалок” вивіз Мамай човнами із очеретів та обійшов ворожі частини над Дніпром уночі. Привів двістід вадцять чоловік із двома важкими та двома легкими кулеметами. Свою прославлену гармату затопив у комишах.

Тим часом кінний зв'язок із Трушівець привіз відомість, що чигиринським трактом, поза Тясмином, наближається до того села довга валка підвід із червоними прапорами. На підводах повно людей, озброєних чи неозброєних — не можна було здалека розглядіти. Отаман наказав Чорноті вислати кінну розвідку.

Десять кіннотчиків під командою Соловія, замиготівши у повітрі начепленим на списа лискучим червоним прапорцем, поскакали у бік Тясмину.

Козак із застави, виставленої по дорозі на Жаботин, привів до штабу двох хлопців з рушницями. Отаман усміхнувся і поздоровкався з ними.

— От так доказали наші жаботинці! Тільки всього вас — чи може ще зо два позаду йде?

— Та ні, ми це тільки попередити, щоб непорозуміння якого не вийшло. Ідуть наші жаботинці — чоловік мабуть із півтораста, тай із сіл новобранці йдуть та на підводах їдуть. Ну а багато, звичайно, дома залишилися, — ми, кажуть, ні туди, ні сюди не підем — наша хата зкраю.

— Багато йде?

— А хто зна! Гуртами йдуть. Може пять, може шістьсот буде усіх.

По короткій розмові жаботинці пішли зустрічати своїх. Незабаром з-під ліса виткнулася перша група повстанців жаботинської волости, ще минулого року опанованої “совєтской властю”.

На розгарячених конях вернулася розвідка і Соловій оповів, що “валка із червоними прапорами” переїздить вже міст на Тясмині, та під проводом залишеного кіннотчика їде на Кресельці. То із сіл за Чигирином, розположених в куті між Дніпром а Тясмином, ідуть на мобілізацію новобранці, що як самі кажуть, “заблудили” і шукають найкоротшої дороги до Кам'янки. Виступили із сіл з червоними прапорами під проводом комуністів — уповноважених із повіту, що переводили у тих селах мобілізацію, здираючи за одним заходом “развйорстку”. По дорозі об'єдналися в одну колону. Тоді виникнув “конфлікт”. Уповноважені хотіли везти їх до Кам'янки окружною дорогою, через Чигирин, а хлопці заявили, що знають коротшу дорогу через... Мотрин манастир. А що “товариші” не погоджувалися, бо боялися холодноярських “бандитів”, то їх пов'язали, заткали їм шматами роти і, прикривши на возах соломою, везуть до нас. Валка та досить солідна: понад сто возів із “новобранцями” та понад тридцять із свиньми, курми, телятами, салом і збіжжям, що їх уповноважені при допомозі міліції “зібрали” у селах для червоної армії. Вістка про це оббігла долину, і повстанці згромадилися коло дороги, вичікуючи прибуття “гостей”. Штаб дожидав коло воріт лісничівки. Нарешті валка в'їхала у наше розположення. До люшні переднього воза був прикріплений червоний прапор. Коли віз порівнявся з нашими прапорами, що були застромлені у землю біля воріт лісничівки, на ньому станув чорнявий парубок у розхристаній вишитій сорочці, вихопив червоний прапор, жбурнув його нам під ноги і, нахилившись, витягнув з-під соломи жовтоблакитний на короткому держаку. Розмахуючи руками, рвучким рухом підніс його вгору:

— Слава Україні!

Долина застогнала від тисячоустного “С-л-а-в-а-а!” і пустила його луною в яри.

До штабу прийшли провідники сільських груп, що прибули цією валкою. Привели шістьох напівмертвих від страху і “невигідної їзди” уповноважених. Усі, як на замовлення — жидки у віці 17-20 літ. Удвох із Чорнотою займаємося їх допитом. Та годі було видобути із цих заляканих дріжачих створінь щось багато більше від: — “Тавагіщі! Добгодіі! Не вбивайте нас! Ми вам будемо служити!” За півгодини “ліквідаційна комісія” під проводом Соловія, захопивши із собою рискалі, повела уповноважених “савєтской власті” до ліса.

Заледве четверта частина тих, що прибули, мали рушниці, які крадькома від уповноважених заховані були у солому на возах. Останніх треба було озброювати.

“Новобранці” із сіл, що не належали безпосередньо до організації Холодного Яру, прибували дальше, більшими і малими групками. Прийшли хлопці із Черкаського повіту, з'явилося кількадесять полтавців із-за Дніпра, що вночі переплили човнами на цей бік і по-три, по-чотири перебралися через Побережжя. Ці “новобранці” мали лише коротку зброю — револьвери та обрізи із рушниць, заховані під одіжжю. Наказу про “мобілізацію” на полтавський бік ми не посилали, хлопці довідалися про неї від рибалок з цього берега. Хоч із дальших сіл з'явилася до нас лише мала частина із тих, що підлягали большевицькій мобілізації, але стверджуємо факт, що на червоні збірні пункти не пішов ніхто, хіба ті, що мешкали у селах поблизу повітових міст, де рука влади була вже тверда.

Перед полуднем роблю підрахунок. Зібралося понад сім тисяч, за малим винятком, добре озброєних козаків. Прибуло кількадесять кінних. Не прибули зовсім села із-за залізниці.

Отаман дав наказ скликати до штабу усіх сільських отаманів і провідників окремих груп. Приступаємо до розвинення куреня в бригаду. Начальником штабу бригади призначив отаман сотника Грицаєнка — штабового старшину з Херсонщини. Осаулом бригади — тобто помішником отамана по бойовій частині і адьютантом в одній особі — Отаманенка. Начальником господарчої частини був призначений урядовець якогось постачання української армії Заяць, запеклий соціял-демократ, друг і приятель голови повстанчого комітету Дігтяра-Хоменка. Отаманом 1-го куреня став Петренко, якого я “автоматично” стаю осаулом. 2-ий курінь приняв Мамай. Сотні, виділені до 3-го куреня, тимчасово, до прибуття із-за залізниці Кваші, приняв сотник Фесенко. Командиром кінноти залишився Чорнота, а кулеметів Левадний. Відділ, що залишився з молодим Деркачем у манастирі, став булавною сотнею. Для ведення агентурної розвідки виділено “колегію”: Отаманенко, Чорнота і я. Повстанчий комітет залишився надалі “повстанкомом” — “владою політичною” і — незалежною. Дігтяр висунув було пропозицію, що він призначить “політичного” інспектора до кожного куреня, та “заатакований” Чорновою, Отаманенком а навіть членом повстанкому Ільченком, був змушений погодитися, що діло повстанкому — це політична обробка населення, а не контроля командного складу.

Отаман Деркач висловив пропозицію, щоб курінні отамани для походу мали верхових коней. Мамай і Фесенко від того “привілею” відмовилися, бо були піхотинцями і не вміли їздити. Щодо Петренка, то він прибув до Холодного Яру верхи і злазити з коня не збирався. Треба було і мені — його осаулові — сісти в сідло. Чорнота обдарував мене височенним шпаком, що його породу годі було устійнити. Кінь був непоганий, але... серце стискалося, згадуючи “Абрека”.

Удвох із Чорнотою ідемо оглянути зібрану кінноту, що вишикувалася вздовж дороги в один ряд. Верхівців було сто, та... оглянувши коней, Андрій плюнув і вилаявся. Новоприбулі коні — переважно почтиві хліборобські роботяги — стояли, похнюпивши голови і, видно, почувалися не зовсім добре в новій ролі. Сама думка про оперування на них разом з добрими кіньми холодноярської “кадрової” кінноти та частини прибулих була смішною. Вибравши сорок два верхівці на кращих конях до окремої сотні та виділивши вісімнадцять на середніх, як зв'язкових до штабів Куренів, Чорнота рішуче відмовився признати решту кіннотою. У наших селах відповідних коней, щоби змінити — теж не було. Мусіли хлопці віддати сідла на сховок до манастиря, коні до Мельників, а самі піти у піші сотні — поки роздобудуть добрих коней.

Поки сотники розподіляли та переписували повстанців, у штабі бригади відбулася коротка оперативна нарада. Постановляємо виділити дві тисячі найбільш боєздатних козаків і сьогодні-ж вирушити з ними нищити ворожі частини і “савєтскую власть” у степовій місцевості та за залізницею. Із місцевих сільських сотень підуть усі молодші, що належали колись до дієвих сотень. Із новоприбулих — частина піде — останні залишаться у Мельниках та близьких хуторах і селах. Для повстанців, що залишалися, була вироблена тимчасова організація, щоб вони, перебуваючи в бойовій готовости, могли відбити під командою Семена Чучупаки напад ворожих частин підчас нашої відсутности. При першій потребі всі вони віллються у сотні бригади, що до них були сьогодні приписані. Триста козаків, що залишилися під командою молодшого Деркача — отаманового брата — у манастирі, мають стати табором у лісі поблизу манастиря і стерегти рідних запасів, що їх ми там залишили. Одночасно мають стежити розвідкою за рухом червоних частин в околицях Кам'янки-Смілої. Залишалася також частина кулеметів.

Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр

ЗМІСТ

1. Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
2. — Я Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я...
3. Друга справа — це необхідність переходу від явних форм бойової...
4. Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні —...
5. — У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як з ними...
6. Випустивши з льоху арештованих і захопивши з шафи й бюрка предчека...
7. Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом...
8. На овиді темніла якась довга смуга. Беру напрям на неї....
9. Пройшовши кілометрів з десять лісом та полями, підійшли до кількох...
10. Отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака, Левадний, Василенко і...
11. Одного дня після обіду сторожа зпід Грушківки привела до штабу...
12. По нараді курінні з сотниками одразу визначили тих, що підуть у...
13. Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові...
14. Ця смілива “візита” колишнього “злодійського батька” із Чигирина...
15. Маючи такий солідний кулак повстанчих сил, мусимо поставити собі...
16. З маршем ми спізнилися і прийшли на край ліса, звідки видно було...
17. В гайку ще більш понуро. Вирвані трьох і шестицалевими гранатами...
18. Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі...
19. Командир подякував за “запросини” і пояснив, що довго стояти тут...
20. Землянок у нашому таборі було викопано чотири для людей, на...
21. Новини у Хмари були ті самі що й у нас. Під Кримом бої. На Заході...
22. Якось я трішки захворіла, та не надавала цьому жадного значення....
23. — Як буде добиватися, то ти двері відхили. Вовк завжди хвостом...
24. По зліквідуванні “сусідів” дні й ночі збігали спокійно. Червоні не...
25. Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у...
26. Катря вернулася підранок. Розмовляла з Махном — передавав, щоб...
27. На Черкащині вже не спішилися. Місцевість знайома, лісиста; в один...
28. — Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний Яр. Я за кордоном...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate