Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
— Немає сумніву, все це не може вічно тривати й якогось дня лусне. Спробуйте надимати свиню славою і побачите, що вона вам нарешті все ж таки вибухне. Коли б я їхав на фронт, на ешелоні написав би:
Угноїмо кістьми людськими лан,
Acht Pferde oder achtundvierzig Mann 1.
1 Вісім коней або сорок вісім людей (напис на залізничних вагонах, нім.).
Відчинилися двері, і з’явився наглядач. Він приніс чверть пайка солдатського хліба на двох і свіжу воду.
Не підводячися з сінника, однорічник звернувся до наглядача з такими словами:
— Як це благородно і гарно з твого боку відвідувати в’язнів, о свята Агнесо дев’яносто першого полку! Вітаємо тебе, доброчинний ангеле, чиє серце наповнене співчуттям. Ти навантажений кошами їжі й напоїв, щоб зменшити наше горе. Ми ніколи не забудемо твоїх благодіянь. Ти сонячне видіння в темній нашій в’язниці.
— На полковому рапорті вам буде не до жартів, — пробурмотів наглядач.
— Тільки не сердься, хом’яче, — вів далі з нар однорічник. — Скажи нам краще, що б ти зробив, якби тобі довелося посадити десять однорічників? Та не дивися так, як баран на нові ворота, ключнику Маріанських казарм. Ти б замкнув двадцять, а потім десять з них випустив, ховрашку. господи, коли б я був військовим міністром, ти б у мене потанцював. Знаєш аксіому, що кут падіння дорівнює кутові відбивання? Але я тебе прошу тільки одне: покажи і дай мені точку опори у всесвіті, а я підніму цілу землю разом з тобою, ти, хвалько!
Наглядач вибалушив очі, його пересмикнуло, і він, грюкнувши дверима, вийшов.
— Товариство взаємної допомоги по усуненню наглядачів, — сказав однорічник, порівну ділячи порцію хліба. — Згідно з параграфом шістнадцятим тюремного статуту, ув’язнені в казармах мають аж до вироку діставати повний солдатський пайок, але тут панує закон прерій: «Хто швидше зжере те, що належить в’язням».
Обидва сиділи на нарах і гризли хліб.
— На прикладі наглядачів найкраще видно, — продовжував свої міркування однорічник, — як армія робить з людини нелюда. Певно, і наш наглядач до вступу на військову службу був юнаком з ідеалами, такий собі ясноволосий херувимчик, ніжний і чутливий до кожного, мабуть, обороняв нещасних, завжди захищав їх у бійках за дівчат на храмовому празнику в рідній околиці... І без сумніву, його всі шанували. Але сьогодні... Боже мій, як радо я б йому затопив у пику, бив би головою об нари й скинув у сортир сторч головою. І це також, приятелю, доказ цілковитого здичавіння звичаїв під впливом військового ремесла.
І він почав співати:
Не боялась навіть чорта,
Та зустрівся їй солдат...
— Милий друже, якщо подивитися на все це в масштабах нашої милої монархії, неодмінно дійдеш висновку, що з нею справа приблизно така, як з тим дядьком із твору Пушкіна. Пушкін писав, що його дядечко здохлятина і тому не лишається нічого іншого, як:
Зітхать і думку берегти:
«Коли ж візьмуть тебе чорти!» 1
1 Переклад М. Рильського.
Знову почулося скреготіння ключа в дверях, і наглядач почав запалювати в коридорі гасову лампочку.
— Промінь світла в царстві темряви, — вигукнув однорічник, — освіта проникає в армію. На добраніч, пане наглядачу! Вітай усіх старшин, і хай вам щось гарне присниться. Наприклад, що ви мені вже повернули моїх п’ять крон, які я вам давав на сигарети, а ви їх пропили за моє здоров’я. Спіть солодко, недолюдку.
Було чути, як наглядач щось бурмоче про завтрашній полковий рапорт.
— Знову самі, — сказав однорічник, — тепер, поки ще ми не полягали спати, я хочу кілька хвилин присвятити повчальній лекції про те, як день у день зростають зоологічні знання старшин і офіцерів. Щоб за всяку ціну виховати новий людський матеріал для війни, свідоме гарматне м’ясо, треба докладно вивчити природознавство або книгу «Джерела господарського добробуту», видану видавництвом Кочого, де кожний рядок пересипаний словечками: «худоба», «кабан», «свиня».
Останнім часом бачимо, проте, як наші проґресивні військові кола запроваджують нові назви для рекрутів. В одинадцятій роті капрал Альтгоф уживає слова: «енгадінська коза»; єфрейтор Мюллер, німець, учитель з Кашперських гір, називає рекрутів «чеськими смердюхами», фельдфебель Зондернуммер — «волячою жабою», «йоркширським кнуром» і кожному рекрутові обіцяє вичинити шкуру. При цьому виявляє такі професійні знання, немовби походить з родини чучельників. Військові начальники намагаються прищепити всім любов до батьківщини, керуючись у цьому особливими допоміжними засобами, такими, як дике ревіння, танець навколо рекрутів та войовниче гарчання, що нагадує африканських дикунів, які збираються здерти шкуру з невинної антилопи або приготувати шинку з місіонера, призначеного на обід. Німців це, безумовно, не стосується. Якщо фельдфебель Зондернуммер каже «заубанде» 1, він завжди негайно додає „die tschechische“ 2, щоб німці не образились і не прийняли цього на свою адресу.
При цьому всі підстаршини в одинадцятій роті дико поводять очима, немов нещасний собака, що пожадливо проковтнув намочену в олії губку і вона застряла йому впоперек горла. Одного разу я чув розмову єфрейтора Мюллера з капралом Альтгофом щодо дресирування ополченців. У цій розмові раз по раз чути було такі слова: „Ein Paar Ohrfeigen“ 3. Я думав спочатку, вони посварилися і розпадається німецька військова єдність, але я здорово помилився. Насправді йшлося тільки про солдатів.
«Коли така чеська свиня, — повчав добродушно капрал Альтгоф, — не навчиться і після тридцятого „nieder“ 4 стояти рівно, як свічка, то зацідити йому кілька разів у пику — для нього мало. Ти його гарненько садони кулаком у живіт, а другою рукою насунь шапку на самісінький ніс і скажи: «Kehrt euch!». А коли він обернеться, вгати йому ногою в сідницю, тоді побачиш, як він почне виструнчуватись і як прапорщик Дауерлінг реготатиме».
1 Банда свиней (нім.).
2 Чеська (нім.).
3 Кілька ляпасів (нім.).
4 Лягай! (Нім.)
Тепер, друже, мушу вам дещо сказати про Дауерлінга, — провадив однорічник. — Про нього рекрути з другої роти розповідають неймовірні історії — достоту так, як, скажімо, якась самітна бабуся на фермі поблизу мексиканських кордонів розповідає чудеса про подвиги відомого мексиканського бандита. Дауерлінг має славу людожера, антропофага з австралійських племен, які пожирають представників інших племен, що попали їм до рук. Його кар’єра блискуча. Невдовзі після його народження нянька впала разом з ним, і малий Конрад Дауерлінг ударився тім’ячком. Ще й до сьогодні на його голові лишилося таке сплющення, немовби на північний полюс напоролася комета. Всі сумнівалися, чи може з нього щось вийти, оскільки він переніс струс мозку; лише батько, полковник, не втрачав надії і запевняв, що йому це зовсім не може пошкодити, бо, річ ясна, молодий Дауерлінг, коли виросте, вибере собі військову професію. Молодий Дауерлінг після жорстоких боїв з чотирма класами нижчої реальної школи (він учився екстерном, причому слід зауважити, що один його домашній учитель передчасно посивів і з’їхав з глузду, а другий хотів стрибнути від розпачу з вежі святого Стефана у Відні) вступив до Гайнбурзького кадетського корпусу. Там ніколи не звертали уваги на попередню освіту, бо австрійським кадровим офіцерам це загалом зайве. Військовий ідеал вбачали лишень у грі в солдатиків. Освіта облагороджує душу, а це в армії зараз нікому не потрібне. Чим офіцери грубіші, тим краще.
Кадет Дауерлінг не виявляв здібностей навіть у тих дисциплінах, які кожен інший хоч і з бідою, а засвоював. І в кадетському корпусі видно стало наслідки того, що Дауерлінг у молоді роки вдарився голівкою. Його відповіді на іспитах відзначалися такою дурістю і були такі по-ідіотському заплутані, що вважалися просто класичними. Через це професори корпусу інакше не називали його, як „unser braver Trottel“ 1. Своєю блискучою обмеженістю він подавав безсумнівні надії, що за кілька десятків років попаде в Терезіанську військову академію або у військове міністерство.
1 Наш бравий дурень (нім.).
Коли спалахнула війна і всіх молоденьких кадетиків зробили прапорщиками, Дауерлінг потрапив у список гайнбурзьких вискочнів і таким чином дістався до дев’яносто першого полку.
Однорічник набрав повітря й продовжував розповідь:
— Коштами військового міністерства вийшла книжка „Drill, oder Erziehung“ 1, з неї Дауерлінг вичитав, що на солдатів треба наводити жах, бо від ступеня жаху залежить успіх муштри. Виходячи з цього принципу, він справді досяг неабияких успіхів у своїй роботі. Щоб не чути його вереску, солдати цілими ротами подавали рапорти про хворобу. Та це не мало успіху. Той, хто заявляв, що він хворий, діставав три дні vershärft 2. До речі, ви знаєте, що таке «посилений арешт»? Цілий день вас ганяють по плацу, а на ніч замикають у карцер. Це й було причиною того, що в роті Дауерлінга не було хворих. Всі хворі з його роти сиділи в карцері. На плаці Дауерлінг завжди дотримується вільного казарменого тону, який починається словом «свиня», а кінчається дивною зоологічною загадкою «свинячий пес». Водночас він дуже ліберальний. Залишає солдатові право вибору. Наприклад, він каже: «Вибирай, слоне: або кілька разів у морду, або три дні посиленого арешту». Якщо хтось обирав арешт, то все ж на додачу діставав ще двічі в морду, причому Дауерлінг завжди пояснював: «Ти, боягузе, боїшся за своє рило, а що будеш робити, як заграє важка артилерія?»
Одного разу, вибивши якомусь рекрутові око, він висловився так: „Pah, was für Geschichten mit einem Kerl, muss so wie so krepieren“ 3.
Так само говорив і фельдмаршал Конрад фон Гетцендорф: „Die Soldaten müssen so wie so krepieren“ 4.
1 «Муштра, або Виховання» (нім.).
2 Посиленого арешту (нім.).
3 Пхе, що за церемонії можуть бути з якимось мурлом, він усе одно так чи інакше здохне (нім.).
4 Солдатам все одно здихати (нім.).
Улюбленим і дуже успішним засобом Дауерлінг вважає лекції, на які він скликає солдатів чехів. Він розповідає їм про військові завдання Австрії, пояснюючи при цьому загальні основи військового виховання від «шпанглів» аж до шибениці або розстрілу. Одного разу на початку зими, ще до того як я потрапив у лазарет, ми вправлялися на плацу поруч з одинадцятою ротою. Після команди «Вільно!» Дауерлінг виголосив до своїх чеських рекрутів промову. «Я знаю, — почав він, — ви негідники, і вам треба вибити з голови всякі дурниці. З вашою чеською мовою ви не дійдете навіть до шибениці. Наш верховний головнокомандувач також німець. Ви будете слухати чи ні? Хай вам біс, лягай!»
Всі лягли, а Дауерлінг тільки походжав перед ними і далі просторікував:
«Сказано «лягай» — то й лежи, хоч би з вас, бандюги в цьому болоті й кишки повилазили. Команда «лягай» існувала ще в старому Римі; тоді до армії мусили йти всі від сімнадцяти до шістдесяти років і по тридцять років проводили на полі бою, а не вилежувалися, як свині, в казармах. Тоді також були одна військова мова ї одна команда. Спробував би в них хтось заговорити по-етруському. Панове римські офіцери показали б такому, де козам роги правлять. Я теж хочу, щоб ви всі відповідали по-німецькому, а не теревенили по-своєму. Бачите, як вам гарненько лежиться в болоті, а тепер уявіть собі, що було б, якби хтось із вас не хотів далі лежати й підвівся. Що б я зробив? Роздер би йому рота від вуха до вуха за непослух, бунт, опір, за невиконання обов’язків порядного солдата, порушення статуту й дисципліни, нехтування службовими приписами взагалі, з чого випливає, що на такого негідника чекає зашморг і „Verwirkung des Anspruches auf die Achtung der Standesgenossen“ 1.
1 Позбавлення права на пошану рівних за становищем громадян (нім.).
Однорічник замовк, а потім почав знову, очевидно, склавши собі за час паузи план дальшої розповіді про умови в казармах:
— Це трапилося за капітана Адамічки, чоловіка дуже апатичного. Сидячи в канцелярії, він звичайно дивився в порожнечу, наче тихий божевільний, і мав такий вираз обличчя, немовби хотів сказати: «Про мене, хоч моєю головою та об тин». На батальйонному рапорті казна про що думав. Одного разу до батальйонного рапорту зголосився солдат з одинадцятої роти зі скаргою, що прапорщик Дауерлінг увечері на вулиці назвав його чеською свинею. Цей вояк до війни був палітурником, робітником, що зберіг почуття національної гідності.
«Так, так, отакі, значить, справи, — тихо сказав капітан Адамічка, бо він завжди говорив дуже тихо. — Сказав це ввечері на вулиці? Треба ствердити, чи ви мали дозвіл вийти з казарми. Abtreten!“
За якийсь час капітан Адамічка наказав покликати того, що скаржився.
«Стверджено, — сказав він так само тихо, — що ви мали відпустку з казарми до десятої години вечора. Тому ви не будете покарані. Abtreten!“
Відтоді про цього капітана Адамічку говорили, що він має почуття справедливості. Але ж його, милий друже, послали на фронт, а на його місце призначили майора Венцеля. Цей просто сатанів, коли йшлося про національне цькування. Прапорщикові Дауерлінгу він добре вкоротив язика.
У майора Венцеля жінка чешка. І тому він найбільше боявся національних сварок. Свого часу, коли Венцель служив капітаном у Кутній Горі, він одного разу сп’яну вилаяв чеською сволотою старшого офіціанта в одному готелі. (Слід зазначити, що вдома і в товаристві майор Венцель говорив лише по-чеському і його сини вчилися в чеській гімназії). Але слово вилетіло, і цей випадок одразу ж потрапив у місцеві газети, а якийсь депутат навіть подав запит у віденський парламент про поведінку капітана Венцеля в готелі. Венцель мав великі неприємності, бо це було саме в час затвердженн» парламентом законопроекту про військову повинність, а тут, будь ласка, ця історія з п’яним капітаном Венцелем з Кутної Гори.
Потім капітан Венцель довідався, що все це йому наробив якийсь Зітко — підпрапорщик з однорічних добровольців. Саме Зітко й написав до газети, бо між ним і капітаном Венцелем була ворожнеча ще з того часу, коли Зітко в одному товаристві в присутності капітана Венцеля пустився міркувати про велич природи. Досить, каже, оглянутися навколо й подивитися, як темні хмари закривають обрій, як гори пнуться високо до неба, як реве водоспад у лісі й співають пташки, й ви замислитесь над тим, що таке, власне, якийсь там капітан у порівнянні з величчю природи. Він такий самий нуль, як і кожний підпрапорщик.
Всі офіцери були тоді під чаркою, і капітан Венцель хотів оперіщити нещасного філософа Зітка, як ту шкапу. Ворожнеча все посилювалась, і капітан, де тільки міг, переслідував Зітка, тим більше що слова підпрапорщика зробилися приповідкою.
«Що таке капітан Венцель у порівнянні з величчю природи», — говорили від малого до великого по всій Кутній Горі, «Я того гультяя доведу до самогубства», — казав, бувало, капітан Венцель. Але Зітко пішов у відставку і далі вивчав філософію. З того часу й триває запекла ненависть майора Венцеля до молодих офіцерів. Навіть підпоручники не застраховані від його диких витівок. А про кадетів та прапорщиків уже й казати нема чого.
«Передушу їх, як блощиць», — говорить, бувало, майор Венцель, і горе тому прапорщикові, який заради якоїсь дурниці посилає солдата на батальйонний рапорт.
Майор визнавав тільки великі й страшні провини, коли, наприклад, вартовий засне біля порохового льоху або вчинить якийсь ще гірший злочин, скажімо, перелізе вночі через мур Маріанських казарм і засне зверху на мурі, чи його зловлять уночі артилеристи, патруль ополченців. Одне слово, коли б хто допустився таких страшних речей, через які впала б ганьба на весь полк. Чув я раз, як він горлав у коридорі: «Господи боже мій! Його вже втретє зловив патруль ополченців! Зараз же посадити цю тварюку в карцер! Таких йолопів треба гоном гнати з полку, хай ідуть до обозу гній возити! Навіть не побився з ними! Це не солдати, а якісь вуличні підмітайла. Жерти йому дайте аж післязавтра, сінник заберіть. Та запхайте в одиночку і не давайте чим укриватись».
Тепер, приятелю, уявіть собі, що зараз же після приходу до нас майора Венцеля той пришелепуватий прапорщик Дауерлінг пригнав на батальйонний рапорт одного вояка за те, що той, мовляв, навмисне йому не козирнув, коли він, Дауерлінг, у неділю пополудні їхав фіакром через площу з якоюсь дівчиною. Ну й пекло було тоді на батальйонному рапорті, розповідали старшини. Фельдфебель батальйонної канцелярії втік з паперами в коридор, а майор Венцель верещав на Дауерлінга:
«Я цього не стерплю! Himmeldonnerwetter! Я забороняю! Ви знаєте, пане прапорщику, що таке батальйонний рапорт? Батальйонний рапорт — це вам не Schweinfest 1. Як він міг вас бачити, коли ви їхали через площу? Ви ж самі вчили, що при зустрічі треба козиряти старшим, а це не означає, що солдат повинен крутитись, як та сорока на тину, щоб побачити пана прапорщика, який переїжджає через площу. Мовчіть, будь ласка. Батальйонний рапорт — це дуже важливий захід. Коли солдат уже запевняв, що не бачив вас, бо саме на променаді козиряв мені, розумієте, мені, обернувшись до мене, до майора Венцеля, лицем, і не міг бачити ззаду фіакра, який вас віз, то, думаю, цьому треба вірити. Надалі прошу не турбувати мене такими дурницями». Відтоді Дауерлінг змінився.
1 Бенкет з приводу того, що зарізали свиню (нім.).
Однорічник позіхнув:
— Треба виспатись перед тим полковим рапортом. Я хотів вам бодай поверхово змалювати, як виглядає життя в нас у полку. Полковник Шредер не любить майора Венцеля. Це взагалі дивакуватий тип. Капітан Саґнер, на плечах якого лежить школа однорічних добровольців, вбачає у Шредерові тип справжнього солдата, хоч полковник Шредер нічого так не боїться, як фронту. Саґнер — стріляний горобець. Він, так само як і Шредер, не любить офіцерів запасу. Називає їх цивільними смердюхами. Однорічників вважає дикими тваринами. Їх, мовляв, треба перетворити на військові машини, нашити на них зірочки й послати на фронт, щоб там їх повбивали замість благородних кадрових офіцерів, бо тих треба берегти на розплід. Взагалі, — сказав однорічник, щулячись під ковдрою, — усе в армії тхне гнилятиною. Налякані маси ще не прозріли і, вирячивши очі, йдуть на фронт, дають себе сікти на капусту. Коли когось із них поціляє куля, він тільки й спроможний прошепотіти: «Мамо...» Немає героїв, а є худоба на заріз і є різники в генеральних штабах. Але кінець кінцем усе збунтується. О, тоді завариться гарна каша. Хай живе армія! На добраніч!
Однорічник замовк, потім почав крутитись під ковдрою і раптом спитав:
— Спите, приятелю?
— Щось не спиться, — відповів Швейк на других нарах, — роздумую.
— Про що ж ви думаєте, друже?
— Та про ту велику срібну медаль за відвагу, що її дістав один столяр, на прізвище Млічко, з Ваврової вулиці на Виноградах. Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безкоштовно штучну ногу й почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік із свого полку. Одного разу в шинку «Аполлон» на Виноградах він зчепився з різниками. Ті так розлютувалися, що відірвали штучну ногу і тріснули нею його по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знову причепили, але відтоді Млічко розсердився на свою велику срібну медаль «За відвагу» і пішов у ломбард, щоб заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якись особливий суд честі для військових інвалідів. Цей суд виніс вирок відібрати в нього медаль, і, крім того, присудили відібрати й ту нещасну штучну ногу.
— Як це?
— Дуже просто. Одного дня прийшла до нього комісія і повідомила, нібито він недостойний носити штучну ногу; відстебнули її та й забрали. Або, — вів далі Швейк, — це теж смішна історія, коли родичі якогось загиблого на війні дістануть раптом таку медаль з припискою, що ось їм наділяють цю медаль, хай повісять її кудись на видному місці. На Божетеховій вулиці, на Вишеграді, один розлючений батько, подумавши, що військові установи глузують з нього, повісив цю медаль у клозеті, а якийсь поліцай, що жив по сусідству і теж ходив у той клозет, доніс на нього за державну зраду. І це вилізло тому бідоласі боком.
— З цього випливає, — сказав однорічник, — що вся людська слава, як трава зів’яла. Нещодавно у Відні видали «Записник для добровольців-однорічників». Там уміщено такий хвилюючий вірш у чеському перекладі:
Поліг відважний однорічник,
Він за вітчизну кров пролляв
І приклад дав усім чудовий,
Як гинути за короля.
Убитого везе гармата,
Летить до неба скорбний спів,
А на мундир геройського солдата
Медаль полковник прикріпив.
Трохи помовчавши, однорічник сказав:
— Мені здається, що наш бойовий дух переводиться на циганський пшик. Отож, милий приятелю, пропоную в нічній пітьмі, в тиші нашої в’язниці заспівати пісню про артилериста Ябурка. Від цього наш бойовий дух підніметься. Але треба горлати так, щоб було чути по всіх закутках Маріанських казарм. Тому раджу стати біля Дверей.
І за хвилину з тюрми розлягалося ревіння, аж у коридорі забряжчали шибки:
Біля гармат стояв,
Раз по раз наби-наби,
Біля гармат стояв,
Раз по раз набивав.
Прилетіли кулі-злюки,
Відірвали йому руки,
Та далі він стояв,
Раз по раз наби-наби,
Та далі він стояв,
Раз по раз набивав.
На подвір’ї почулися кроки й голоси.
— Це наглядач, — сказав однорічник, — а з ним лейтенант Пелікан. Він сьогодні чергує. Це офіцер запасу, мій знайомий з «Чеської бесіди». В цивільному житті — статистик одного страхового товариства. У нього роздобудемо сигарет. Ану, давай затягнемо ще раз.
І вони знову заревли:
Біля гармат стояв...
Двері відчинились, і наглядач, підбадьорений присутністю чергового офіцера, розкричався:
— Тут вам не звіринець!
— Пардон, — відповів однорічник, — тут філіал Рудольфінума, концерт на користь ув’язнених. Саме скінчився перший номер програми «Воєнна симфонія».
— Припиніть це, — сказав поручник Пелікан з удаваною суворістю. — Сподіваюсь, вам відомо, що ви повинні о дев’ятій годині вже лежати й не галасувати. Ваш концертний номер чути аж на площі.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — сказав однорічник, — ми як слід не підготувались, і якщо якась дисгармонія...
— Таке він витіває кожного вечора, — намагався наглядач нацькувати офіцера на свого ворога, — і взагалі поводиться страшенно неінтеліґентно.
— Прошу вас, пане лейтенанте, — сказав однорічник, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Хай наглядач почекає за дверима.
Коли вони лишилися самі, однорічник по-приятельському сказав:
— Сипни-но сигарет, Франто. «Спорт»? Теж мені ще лейтенант! Хіба нічого кращого не маєш? Ну, гаразд, дякую й за це. Ага, і сірники також... «Спорт», — зневажливо сказав він, коли поручник пішов. — Людина і в біді повинна тримати себе достойно. Закуріть, приятелю, на добраніч. Завтра нас чекає страшний суд.
Перед сном однорічний доброволець не забув заспівати:
Ой у хмарі гори мої рідні,
А внизу долина,
Не вернеться те, що ми любили,
Дівчино єдина.
Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, однорічник помилився, бо полковникові Шредерові до деякої міри було властиве почуття справедливості, що виразно виявлялося після нічних розваг у готелі, коли полковник Шредер повертався додому вельми вдоволений з товариства, в якому провів час. Та коли не був задоволений...
Коли доброволець піддавав нищівній критиці умови життя в казармах, полковник Шредер сидів у готелі в товаристві офіцерів і слухав, як надпоручник Кречман, що повернувся з Сербії ранений у ногу (його там корова кольнула рогами), розповідав про атаки на сербських позиціях; він з приміщення штабу, до якого його призначили, стежив за ними.
— Так от, повискакували з окопів. По всій лінії на відтинку лінії двох кілометрів, лізуть уже через дротяні перешкоди і кидаються на ворога. За поясом ручні гранати, маски, ґвинтівки напереваги, готові стріляти, готові кинутись у баґнети. Кулі свищуть. Один солдат вистрибує з траншеї і тут же падає, другий падає на бруствері, висадженому в повітря, третій — за кілька кроків, але їхні товариші, як повінь, женуть із криком «ура» вперед у хмарах диму і пороху. А ворог стріляє з усіх боків: з окопів, з ямок, виритих гранатами, — і націлюється на нас із кулеметів. Знову падають солдати. Стрілецький рій намагається підібратися до ворожого кулемета. Одні гинуть, але інші вже вирвалися наперед! Ура! Впав офіцер. Уже не чути рушничних пострілів, готується щось страшне. Знову гине цілий рій, тріскотять ворожі кулемети: «тра-та-та-та...» Впав... Пробачте, я вже далі не можу, я п’яний.
Офіцер з пораненою ногою замовк і сидить з тупим виглядом у кріслі. Полковник Шредер ласкаво всміхається і слухає, як капітан Спіра, немовби з кимось сперечаючись, грюкає кулаком об стіл і щось без угаву повторює, щось зовсім безглузде, і незрозуміло, що він цим хоче сказати і що воно означає.
— Будь ласка, добре подумайте! У нас австрійські улани-ополченці, австрійські ополченці, боснійські єгері, австрійські єгері, австрійські піхотинці, угорські гонведи, тірольські цісарські стрільці, боснійські піхотинці, угорські гусари, артилеристи, обоз, сапери, санітарна служба, моряки. Розумієте? А Бельгія! Перший і другий призов до армії становить оперативну частину армії, третій призов виконує службу в тилу... — Капітан Спіра вдарив кулаком об стіл. — Крайова оборона виконує службу в країні у мирний час.
Один молодий офіцер наполегливо намагався переконати полковника в твердості свого воїнського духу й дуже голосно запевняв свого сусіда:
— Туберкульозників треба посилати на фронт, це піде їм на користь, а крім того, хай краще гинуть хворі, ніж здорові.
Полковник усміхався, але зненацька спохмурнів і, звернувшись до майора Венцеля, сказав:
— Дивуюся, що надпоручник Лукаш уникає нашого товариства, — відколи приїхав, ще й разу не був з нами.
— Він пише віршики, — насмішкувато кинув капітан Саґнер. — Тільки-но приїхав, а вже закохався в жінку інженера Штрейтера. Зустрів її в театрі.
Полковник ще більше спохмурнів:
— Кажуть, нібито він уміє співати куплети?
— Ще в кадетському корпусі розважав усіх куплетами, — відповів капітан Саґнер, — а які анекдоти знає — аж ну! І чому він не буває з нами — не розумію.
Полковник сумно хитнув головою:
— Немає вже між нами справжньої дружби. Раніше, пам’ятаю, кожний офіцер намагався внести в розвагу щось нове. Згадую, як один надпоручник, на прізвище Данкель, роздягнувшись догола, ліг на підлогу, встромив собі в зад хвіст від оселедця і вдавав перед нами русалку. А інший, надпоручник Шлейснер, умів ворушити вухами й іржати, як жеребець, нявчати по-котячому і гудіти, як джміль. Пригадую також капітана Скодай. Той завжди, на наше бажання, приводив до клубу дівчат. Це були три сестри, яких він вимуштрував, наче собачок. Поставить їх на стіл, і вони в такт починають перед нами роздягатись. У нього була маленька диригентська паличка, і, треба визнати, диригент з нього був неперевершений. А що він з ними, бувало, виробляв на канапі! Одного разу наказав поставити серед залу ванну з теплою водою, і ми по черзі мусили з тими дівчатами викупатись, а він нас тим часом фотографував, При цьому спогаді обличчя полковника Шредера розпливлося в блаженній посмішці.
— А що ми витворяли у тій ванні! — провадив полковник, огидно прицмокуючи й крутячись на стільці. — А тепер? Хіба це розвага? Навіть той нещасний куплетист не з’являється. А молодші офіцери й пити порядно не вміють. Ще нема дванадцятої години, а вже за столом, як бачите, п’ятеро п’яних. Були часи, коли ми по два дні висиджували, й чим більше пили, тим були тверезіші, хоч безперервно наливалися пивом, вином, лікерами. Немає тепер уже того військового духу. Лихий його знає, яка тут причина. Жодного дотепу, лише якісь безконечні теревені. Послухайте лишень, як там, у кінці столу, говорять про Америку.
Справді, з того боку долинав чийсь поважний голос:
— Америка не може встрявати у війну. Американці й англійці між собою — як кіт з собакою. Америка до війни не готова.
Полковник Шредер зітхнув:
— Оце вам базікання запасних офіцерів. І на дідька вони нам! Такий ще вчора шкрябав пером десь у банку, можливо, робив кульки й продавав корицю та гуталін або десь у школі розповідав дітям, що голод виганяє вовків з лісу, а сьогодні хоче рівнятися з кадровими офіцерами, все зрозуміти й до всього пхати носа. А коли і є в нас кадрові офіцери, як, наприклад, надпоручник Лукаш, то такий пан нас уникає.
Полковник Шредер пішов додому в поганому настрої. А вранці настрій у нього ще дужче зіпсувався, бо, лежачи в ліжку, він знайшов у повідомленнях з фронту одне речення, повторене кілька разів: «Наші війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції». Це були славні дні австрійської армії, мов хліб з одної діжі, подібні до днів під Шабацом.
Під враженням від прочитаного полковник Шредер о десятій годині ранку приступив до виконання церемонії, яку однорічник, мабуть, слушно назвав страшним судом.
Швейк з однорічником стояли на подвір’ї й чекали полковника. Тут уже зійшлися старшини, черговий офіцер, полковий ад’ютант і фельдфебель з полкової канцелярії з матеріалами про винуватців, на яких чекав меч правосуддя — полковий рапорт.
Нарешті з’явився похмурий полковник у супроводі капітана Саґнера зі школи однорічних добровольців, нервово хльоскаючи стеком по халявах своїх високих чобіт.
Книга: Ярослав ГАШЕК ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
