Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Дурна голова дурне думає. / Українська народна мудрість

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу


— Ну от. Афіґ-ґєнний мужик, між іншим. Показав мені, як морські вузли в'язати.

— Та ти далі розказуй!

— Міша, блядь! — Цоя хитає, неначе човен в синім морі. — Міша, блядь! Я ж... я ж попереджаю. Не вийобуйся, мужик, ладно? Не вийобуйся, ладно?

— Ну тихо, тихо, — заспокоює Цоя Юраха. — Розказуй далі.

— Та хулі там. Вони самі бачили. Може, Герман не бачив. Ти не бачив, Герман? Нє?

— Ні, не бачив я, не бачив.

— Герман, — каже Цой і лізе обійматися. — Герман. Ти афіґ-ґєнний мужик, Герман.

— Гаразд, гаразд, — саджу його на місце. — Йостек теж афіґєнний. І Алік афіґєнний. Може, взагалі, афіґєнніший, ніж я і Йостек разом взяті. Правда, Алік?

— Пфавда, — плямкає Алік розбитою губою.

— Ладно, бля, всі ви тут афіґєнні. Но я вам скажу, шо саме інтересне ше попереду. У нас ше є план.

Хтось, хто випив менше, пляцнув себе по лобі. «Прид-ду-рок», — видавлює той, що з книжкою, і знову б'є себе по лобі.

— Шо ти сказав, бля?

— Тихо, тихо, — знову заспокоює Цоя Юраха.

— Нє, не тихо! — стріпується Лорна. — Раз є план — курим план! Все, курим план!

Чуваків, бачу, напрягає. Мабуть, мріяли покурити у дружній атмосфері, в тісному товаристві, а тут отакий облом. Остання надія, і та упала. Лорна не замовкає:

— Куримо план! Курим план!

Здійнявся гармидер. Цой почав віддавати накази по приготуванню бульбулятора, братки загуділи, обговорюючи перспективу накуритися, Йостек пробує навернути Лорну на розум:

— Нафіга тобі той план, ти вже і так п'яна.

А Лорна — Лорна взагалі више всєх — затулила вуха долонями й давай верещати:

— Курим план! Куримо план! Курим план!

— Може, нам пола? — стиха питає мене Алік і киває у бік пагорба. Ні він, ні я не маємо настрою курити. На сьогодні компанії п'яних панків мені вже досить.

— Валимо, — кажу.

Встаємо і виходимо з кола. Йостек, ображений на Лорну, теж демонстративно йде геть. Віка залишається. Жанна теж пішла би геть, та тільки, дурепа, боїться йти наодинці з чоловіками, чи яка біда. Лорна зненацька розчехляється:

— Гей-гей, Герман! Гей, Зубастік! Геморойчик! Ви куди? А як же я?

Йостек кидає через плече:

— А ти покури собі, серденько. Може, не так страшно буде самій до нас вертатися.

Лорна таку перспективу не врахувала. Це ж справді, доведеться накуреним бабам самим повзти на гору. Крізь ніч.

— Я гукну тебе, добре? Або хай Віка по вас збігає, добре, Віка?

Віка фуркає: «Теж мені королева».

— О, Жанна по вас збігає. Збігаєш, Жанна? Жанна від такого зухвальства просто дерев'яніє:

— Та нє-еее, чого-оо я маю бігати?.. — жебонить вона, але Проти Лорни їй не встояти.

— Пиздуйте, пиздуйте, Жанна по вас збігає.

Алік, котрий вже відійшов метрів на сорок і, певне, вважає себе у пітьмі непомітним, показує Лорні середній палець. несподівано та озивається: — Я це бачила, Зубастік. Я це тобі нагадаю!

Ми вдома. Розгрібаю жарини недогарком колоди. Від приску йде приємне тепло. Нас троє, і ми мовчимо. Вуха відпочивають. Глибоко вдихаю холодне повітря. Кладу на вогонь пару гілляк і не утруднюю себе більш нічим. Облич не видно, тільки легкий інфрачервоний жар. Йостек черкає запальничкою на п'єзокристалі й розкурює свою суперлегку сигарету. Його джинси біліють у темряві. Раз по раз блисне лінза в Алікових окулярах.

Темрява.

— Вибач, — кажу я.

— Прошу?

— Я не тобі. Я до Аліка. Можливо, я був не надто тактовний сьогодні.

— Дуфниці.

— Просто... не знаю навіть таких слів. Розумієте, пацани. Я всередині себе говорю багато, гарно. Але щойно починаю говорити вголос, зразу ніби блок якийсь включається — і не можу з себе пари слів видавити. Недорікою таким стаю. А я би хотів відкритися. Все викласти перед вами. Це такий тягар, пацани.

— Ти спфобуй, не бійся. Скажи пафу слів. Далі буде легше.

— Я вбив людину, пацани.

— Я тоді працював у нічному кіоску. Продавав поповнення на мобіли. Реально вісім годин сидиш у металевому ящику. Жах. Ну і, власне, тоді й сталося це. Я був на нічній зміні. Може, була десь година друга ночі. Початок осені. Я заснув і прокинувся від шуму на вулиці. По звуках можна було здогадатися, що там кілька чоловіків серйозно сперечаються. Я тихцем виглянув у віконце і побачив двох придурків у трєніках, які трудились на районі. Вони приперли якогось мужика до дерева і погрожували йому. Я впізнав його — це був один типок із мого будинку. Він смикався, хотів вирватись, але його тримали міцно. Погрожували йому. Від нього нічого не вимагали, його просто подавляли. Я чув обривки фраз: «Я тєбя тут задушу, понял?..» І тут його дійсно один із типів почав душити. Я почув хрип і побачив у віконце, як здригається його тіло. Я не наважувався навіть дихнути. Не те, щоби вийти і допомогти бідаці. Щоб подзвонити кудись у міліцію, я навіть не мав думки. Я пересцяв по повній програмі. Нарешті я побачив, що тіло обм'якло і сповзло по стовбуру дерева. І тут один із типів подивився просто на мене, у віконце каси. «Ей, там кто-та єсть», — гукнув він. Це все було як один затяжний, страшний глюк, від якого я не міг очуняти. Вони підбігли до кіоску і почали копати у двері ногами, почали грюкати по стінах кулаками. Пхали мені крізь ґрати у віконце пляшки зі смітника і підпалений целофан. Нарешті мені вдалося затулити отвір шматком плексигласу. Я чув, один хотів тікати, а другий намагався підпалити кіоск. Вони погрожували, що знайдуть мене. А потім все стихло. Десь годину ще я вичікував і прислухався, що робиться. Я боявся, що вони могли затаїтися і пильнувати, коли я вийду на вулицю. Але вже почало світати. Коли я визирнув через шпарку назовні, нікого не було. Не було й тіла того чоловіка. Потім я довідався, що його виявили у баку на сміття зовсім поруч із кіоском. Убивць не знайшли.

Герман перевів подих і ковтнув води.

— Якби я не засцяв тоді, ми б їм надавали удвох із тим чуваком. Може, і нам би дісталося, але він би не загинув. Це точно. А я засцяв. От.

Якийсь час мовчимо. Від Германової історії мені незатишно. Я прочищаю горло і озиваюсь:

— Йди в міліцію. — Мій голос на диво здавлений. — Опиши їм тих бандитів. Може, так ти спокутуєш це...

— Ні.

— Чому?!

— Це не те. Я не зможу зробити цього.

— А ти взагалі бачиш якийсь вихід з конфлікту?

— Бачу. Покінчити життя самогубством.

— Але ж так не можна! — кажу я. — Не можна так просто... взяти і здатися!

— Слухай сюда, вумник, — огризається Герман так, що я аж лякаюся. — На тобі це не висить. Я бачу, всі ви тут любите поради роздавати направо і наліво. Але на тобі цей гріх не висить. Ти навіть не чув насправді того, що я розповідаю. Ти це зараз тільки усвідомиш, подумаєш: «Господи, хоч би зі мною такого не сталося», і забудеш із переляку. А мені ще засинати з цими думками. І прокидатися. І знову цілий день животіти. А потім знову пробувати заснути. І так щодня. По колу. З одної пітьми в іншу. Знаєш, на що це схоже? Ніби зубата чорна риба скубе в темряві твій труп.

Герман опускає голову десь між коліна і накривається з головою курткою.

Алік нахиляється вперед і промовляє:

— Герман. Послухай, Герман. Я хочу щось тобі сказати.

Герман відтуляє куртку й зирить одним оком. Потім випростовується. Я справді жахаюся того, що бачу. Його лице перекошене плачем, але він не вміє плакати, на його обличчі сухий болючий спазм. Алік говорить м'яко:

— Зупини на мить усі думки. Прислухайся до свого серця. Воно знає вихід. Чесний і достойний вихід.

Герман дивиться на Аліка, а потім опускає голову в долоні. Чути, як він тяжко стогне.

Тріщить вогонь. Зорі розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе ніяково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрібніших гілок, аби було більше світла. Потім додаю товстіших, і довкола багаття стає тепліше. Це заняття захоплює мене, тепер вогонь сильний і яскравий. Раптом Герман, ніби розбуджений полум'яним світлом, повільно піднімає голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, ніби він бачить все це вперше. Герман так само повільно встає, затим поспіхом починає скидати з себе свої «гади». Скидає і шкарпетки...

— Герман, можна поцікавитись, що ти робиш?

...і байкерську шкірянку з ланцюжками, і футболку...

— Я знайшов...

Скидає штани.

— Я знайшов... — відповідає він мені, намагаючись зберегти рівновагу на одній нозі, поки скидає з себе труси. — Знайшов для себе вихід.

Тепер він повністю голий. Герман підкладає у вогонь іще пару гілок, і полум'я спалахує новим жарким життям. Кілька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потім знову дивиться на мене своїм загадковим темним поглядом.

— Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, — і з цими словами він кидає у вогонь купу свого одягу, від чого ми на хвилину опиняємося майже у повній темряві. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту їжу. При цім викидає клуби в'язкого диму.

Алік весь цей час мовчить, він сперся на свій дрючок підборіддям і дивиться, як полум'я поступово поїдає важкі нічні делікатеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортає одежу у вогні довгою палицею.

— На, це тобі, — він кидає шкірянку в Аліка, й та, брязкаючи металевими кліпсами, падає на землю поруч.

Тільки я, здається, не розумію нічого.

— Ти можеш нормально пояснити, що ти витворяєш? Герман розвертається до мене.

— Я йду в гори. Сам. Голий і босий. Це буде тривати десять днів.

— Одинадцять буде краще, — не відриваючись від дрючка, не розтуляючи рота, не відводячи очей від вогню, кидає Алік. — Для шамана має значення число «одинадцять».

— Але навіщо?!!

— Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. І це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене відпустити, вона дасть мені їжу і воду. І тоді це теж буде розплатою за всі мої гріхи. Можливо, мене розтерзають друзі-вовки, до яких я зараз піду. Можливо, я здохну із холоду. Але я це зроблю. Аріведерчі, дорогі мої.

— Аріведерчі, брате-шамане, — каже Алік і піднімає руку на прощання. — Яку тобі станцювати пісню на прощання?

— Ей, ви шо?Люди! — озиваюся я. — Ви шо, подуріли? Герман дивиться на Аліка.

— Станцюймо на прощання щось веселе, іде? Наприклад, «Кукареллу».

— Афрік Сімон? Хо-хо, моя молодість!

— Так, Афрік Сімон, «Кукарелла».

— Та, бляха-муха, шо ж ви робите?! Алік? Герман? Ви чого?

— Починай, батьку, — каже Герман.

Я з відвислою щелепою спостерігаю, як Алік спинається на рівні ноги і раптом, приплескуючи й притоптуючи, починає видавати ротом дивні звуки.

— Тр-р-р ха-ха, т-р-р-р бум-ба, тр-р-р ха-ха...

На свій жах я ще й впізнаю цю дебільну пісеньку — амана кукарелла, чи як її. І тут починає приспівувати Герман, пританцьовуючи:

— Мулюнді ва мюланді, хафа-нана! Амана кукарелла, ша-ла-ла-ла!

На мене нападає істерика. Двоє дорослих чоловіків, пристрибуючи, притопуючи, танцюють довкруж вогнища, мов дикі.

— Стійте! Не робіть цього! Так же не можна!

Та вони танцюють з дедалі більшим завзяттям. Мені здається, якісь невидимі глядачі підтримують їх. Навіть більше, мене охоплює моторошне, божевільне враження, ніби ці двоє танцюють просто зараз на грандіозній сцені світу, і вселенський невидимий натовп із темряви підспівує їм та підбадьорює криками.

— Ва-кі рі-ді Ва-кі-рі-да-ю та — Пула, Пула, Но-вена-а Хей, вакі-ю да-ю та — Ду-руку Ха-фа-на-на! Ва-кі рі-ді Вакі-рі-да-ю та — Пу-ла, Пу-ла, Но-вена-а! Амана куркарелла-а-а ша-а-а... ла-а-а... ла-а... і хором: ЛА!!!

Я не встигаю помітити, як і куди щез Герман. Бачу тільки задиханого, спітнілого Аліка — він на краю пітьми й тиші вдивляється десь у бік потічка... Мені відняло мову. Я тяжко впустився. Голова йде обертом.

— Так не можна ж! Ви дорослі люди! — кидаю я Алікові в розпачі й (звідки це в мені?) ненависті.

Алік втомлено сідає на свою ковбичку і хусточкою втирає з чола піт. Він дивиться на мене зі співчуттям, зажурено. Мені лячно.

— Світ великий і таємничий, Йостеку. Одного дня ви це зрозумієте.

Він відхиляється трохи назад, підіймає з трави Германову шкірянку. Розтріпує її, та дзеленчить.

— Непогана, — каже він і накидає куртку собі на плечі, ніби все так і має бути. Ніби нічого не сталося. Сива щетина на його круглій підпухлій морді блищить. Розбита губа з чорною засохлою кров'ю, товсті окуляри на резинці, задумане обличчя, ціпок, на який опирається Алік, і байкерська куртка на плечах — знаю, воно безглуздо, але зараз все це здається мені якимись таємничими атрибутами справжнього шамана. Та я вчасно нагадую собі, що ця драматургія потрібна, виключно аби забити мені баки.

Зненацька, зовсім із протилежного боку хтось гукає нас. Із темряви виходить Віка. Вона обкурена й налякана.

— Ходіть дівчат заберіть. У них там серйозні проблеми. Ми похапцем збігаємо до табору панків.

Там усі з білими обличчями. Такими білими, аж світяться у темряві. Повна мовчанка. Вони збилися докупи, ці молоді дружні панки, збилися докупи, звільнивши простір для гри тіней. У самому центрі вільного місця сидить непорушна, ніби камінь в степу, Лорна із нерухомим обличчям. Її очі прикриті, вона дивиться на кінчик носа. Її лице холодне й красиве, у ній ввижається щось більше. Біля її ніг, скрутившись клубком, лежить тіло і плаче. Я з жахом упізнаю в нім Жанну. Моє серце стискається з жалю й перестраху.

— Що тут відбувається?

Жанна лежить у пилюці й обіймає руками Лорнині коліна. Захлинається сльозами. Видає страшний рев і знову заходиться скімленням. Плач її просто роздирає душу. Крізь схлипування Жанна видушує:

— Ви-и-иба-а-ач... Ви-и-иба-а-ач... ну ви-и-иба-а-ач ме-ні-і-і... Я-а-аа більше так не бу-у-уду... Я більше так йе-е-е бу-у-ду-у-у... Не треба-а-а, чуєш? Ну ви-и-иба-а-ач мені-і-і... вибач... вибач... вибач... Ну вибач мені-і-і-і...

Лорна не подає ознак активної свідомості. Її погляд зосереджений на кінчику носа.

Могильна тиша і грудні ридання. Я тільки усвідомлюю, що мене овіває нічний вітерець, і все. Голова пуста.

Хлопчаки не ворушаться. Мене теж ніби спаралізувало. Невже Лорна знову вдалася до своїх божевільних ескапад? О Господи! Тільки не це!

Віка першою кидається до Жанни і починає її підіймати з землі. Вона щось лопоче:

— Дорогенька, серденько, заспокойся, перестань, ну не плач, сонечко, ну.

Але Жанна втискається щокою в землю, лице її мокре від сліз, на ньому пил. Куртка перемазана соплями й попелом. Віка силою відриває Жанну від землі, і кожен може бачити, як по сірих від бруду щоках котяться важкі сльозини. Мені страшно. Воно знову почалося. Жанна стогне: «Вибач, вибач, вибач!», а Лорна нічого не зауважує. Я підходжу до неї, пробую підняти під пахви з землі. Але Лорна теж упирається, вдає, ніби приросла до місця. Мені бракує сил, і на допомогу приходить Алік. Дивом ми піднімаємо її й без зайвих слів виносимо за межі освітленого кола, трохи попереду Віка вже веде за руку Жанну. Жанна заходиться в істериці й вигукує:

— Ну, будь ласка, я більше не буду, ну чому, чому, чому... Лорна перестає притискати ноги до живота і стає на землю.

— Я сама, — каже вона і висмикує від нас руки. Гонорово йде на кілька кроків попереду. Ми з Аліком волочимося слідом. Зненацька Лорна кидається бігти в бік лісу — так несподівано, я зовсім не очікував, Лорна біжить до лісу, і мені виривається:

— Треба спіймати її!

Біжимо за нею, бігти доводиться вгору, але раз, два, три — і я навстрибки доганяю Лорну, хапаю її за каптур куртки. Лорна з розвороту чиркає мене по лицю пазурами, я з криком відсмикую руку, хапаюся за щоку, та вже поспіває Алік і валить Лорну на землю. Він придавлює їй руки колінами до землі, Лорна звивається і намагається копнути його в яйця.

— Ноги тримай! — викрикує Алік, але я не можу їх вловити, натомість дістаю удар у живіт. Нарешті хапаю обидві ступні, Лорна сильна, як чорт, вона дриґає ногами так різко, що Я остерігаюся, як би не заробити удару собі по зубах. Алік спритно хапає Лорну під руки.

— Несемо її!

Підіймаємо, чортиця пручається і видирається.

— Пустіть! — кричить. — Пустіть, їбанати! Пустіть! Мені треба в ліс! На курган! Мене кличуть на каміння! Ви чуєте! Перестань мене мацати, пиздюк, блядь, ВЖЕ мене пустив, ти чуєш?

Очі мені заливає піт, руки слизькі, я відчуваю, що на втримування Лорни йдуть всі мої сили, наче я взявся за щось нелюдське. Знову! Знову воно почалося! Це все Алікові фокуси. Добавилися! Крок за кроком несемо її вгору, коли аж Лорна каже:

— Поставте мене. Я сама піду.

Чомусь не можу ослухатися, відпускаю її ноги. Алік теж ослаблює хват, але одну її руку тримає. Я беру Лорну за другу руку, і ми ведемо її, як небезпечного злочинця. Лорна мовчки перебирає ногами, потім висмикує руки, і ми вже зовсім відпускаємо її. Вона самостійно долає останні метри й сідає біля вогню. Сидячи на колоді, нас чекала Віка.

Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.

Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.

Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.

Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.

Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю... Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:

— ...Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!

У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.

— Гаразд, — кажу. — На добраніч.

Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.

Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Йорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.

Пробую вмовити її:

— Не наглій, Лорна, дай мені спальник. Мовчить.

— Давай уже вкладатися, ніч надворі. Відповіді нема.

— Ти чуєш мене?

Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.

— Зараз нам усім буде піздєц.

Мене знову проймає боязкість — Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:

— Шо ти гониш? Який ше піздєц?

— Демони, — каже Лорна і закушує губи. Її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна Сказати, нашуга-на. Її жах передається мені. Сказати відверто, то я просто дерев'янію від жаху.

— ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛІСУ! - кричить вона голосно, щоби почули всі у таборі. — ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! Вони прийшли по мене, — додає вже тихше.

— Та шо ти гониш, — зневажливо кажу їй. Витягаю з наплічника стару болоньєву куртку і лягаю на каримат. Задуваю свічку й скручуюся бубликом.

Лорна лягати не збирається.

— Не треба було свічку гасити, — приречено каже вона.

— Лорно, розслабся. Ніяких демонів тут немає. Тут же ж не темно. Он і вогонь ше видно через стінку.

Крізь тент пробивається жевриво ватри, цих відблисків досить, щоб розгледіти Лорнине обличчя. На стінці танцюють химерні тіні. Я зручніше вмощуюся на кариматі, тісніше до Лорниної купи спальників, щоби було тепліше хоч з одного боку. Відчуваю, як мене навіть трохи придушує ця купа спальників, раптом стає замало місця в наметі, з'являється відчуття тісняви. Лорна, певне, відчула те саме:

— Ну, куда ти пхаєшся, блядь? Чого ви мені лізете на голову? І хоча я миттю відсунувся від неї на метр, Лорна продовжує відпихати від себе щось невидиме. Голос її дедалі більш переляканий: — Та перестаньте лізти на мене, ну скільки вас тут напхалося, суки, йдіть геть, уроди, блядь!.. Шо ви на мене всі навалилися, злізьте, блядь, чуєте, злізьте з мене!..

Я зриваюся і хутко відповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерігаю, як Лорна відпихає щось невидиме, явно без успіху.

— Лорна! — вигукую. — Роздуплися! Тут нікого немає!

— ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ!

— Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моїй долоні є точка!

Я тикаю їй під ніс долоню, на якій має бути уявна точка, це такий психологічний прийом, але на Лорну воно не діє. Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.

— Б'ЯДЬ! БОИТЬ! — скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. — Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!

Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.

— Куов, — вирікає вона.

Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.

Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння — наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жан-ну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.

«Ти вже не спиш?» — спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.

«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».

«Давай», — кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.

Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.

Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.

Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно... Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.

— Ти не спиш? — питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.

— Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.

— Давай.

— Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти... Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.

— Такий самий?

— Такий самий. Мені снилося таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. — Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. — Так цікаво... все так змінилося за один день...

— Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.

— А він вчора робив щось тобі?

Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».

— Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.

— І помогло?

Я мовчу. Знизую плечима.

— Якось так дуже спокійно стало... І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?

— Звичайно, лапонька.

— Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, Як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска З чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене...

— І що?

— І я прокидаюсь... Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає... Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни... Віка... ой... Віра... Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі — я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна — це моя найкраща в світі подруга.

Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.

— Вір...

— Що, котику?

— А ти спала з дівчатами?

— Ні.

— Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.

— Я не думаю так.

— Я знаю. Ти хороша... Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.

— Розкажи мені про неї.

Я посміхаюся.

— Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.

— Що ти маєш на увазі?

— Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.

— А ти хочеш сховатися від неї?

Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.

— Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. Її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу — самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?

Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній. З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» — хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що — продовжувала говорити з моїм Йостеком.

Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.

Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку. У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.

Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що — дурочка для розваг?

Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.

А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я — чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.

Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.

У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами... я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити...

— Ні, ні, — Віра гладить мене по щоці. — Розказуй далі.

Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу

ЗМІСТ

1. ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
2. А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він...
3. Я отримую безмовну відповідь на невисловлене запитання, бо мої очі...
4. — І півдупи відпаде. Взагалі, краще сьогодні про таке не думай, бо...
5. Я спохопився, глянув на годинник. До останнього автобуса...
6. З іншого боку, тільки зі згущеним молоком можна приготувати те, що...
7. — Я мушу знати можливу реакцію на шаманські сили, які прийдуть до...
8. — Ну от. Афіґ-ґєнний мужик, між іншим. Показав мені, як морські...
9. — Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у...
10. Я гадала, що буду зголоднілою, але від нервів чомусь перехотілося...
11. З крана дзюрчала вода. Я його швидко закрутила. Прибрала гучність...
12. Надвечір того спекотного дня ми пішли з дядьою Валєрою в гори....
13. Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у...
14. Світло потьмяніло. Атмосфера в присутності жалібниці згустилася до...
15. Алік роззирається довкола: на прояснене небо, на ліси, осяяні...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate