Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш АРХЕ
Андрій мій товариш, він меломан. Тонкий знавець берлінської школи електронної музики середини сімдесятих. І теж хімік. Ми з ним разом провчилися багато-багато років, і я його страшенно люблю. Я завжди казав Андронові, що ми з ним - як Менделєєв і Мєншуткін. А він мене, між іншим, так і називав - не просто Джимом, не тільки Менделєєвим, а Дмитром Івановичем. Тим більше сьогодні - в останній день, коли Андрон поруч.
- Бачиш, он ті дерева, - Андрон указав рукою в задубілій на морозі рукавиці десь на схід. Невеликий гайок якихось дерев покрився інеєм і тепер блищав на сонці, викликаючи в серці щем недосяжності прекрасного. За кілька секунд, поки ми робили ще по ковткові, сонце перемістилося на захід, й іній на деревах зі сліпучо-золотого зробився пастельно-блакитним.
- Вони з Ісландії. Дуже рідкісний сорт. В Европі такі ж є хіба у Франції і десь у Норвегії. А в нас - такі, акліматизовані. Гіршенькі, звичайно.
Хвилину я розглядав їх.
- А шо в них особливого?
- Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнадцятого століття. А якийсь польський граф зі Львова підпільно викупив пару щеп із двору самого Людовика п'ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.
Я кивнув головою, не маючи сил ігнорувати пекучо-прекрасні й до болю холодні пастелі.
- А секрет їх у тому, що влітку вони - дерева як дерева, а взимі іній на них забарвлюється в певний колір.
- Та ну!
- Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха. Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!
Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім світлом.
- А там-он далі - блідо-персикові, он там - ледь фіолетові. О, глянь сюди. Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.
134
Я зачаровано мняцкав поглядом м'які гами, зі смаком підібрані плавні переходи кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все непросто...
Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов ненароком, кинув:
- Ти чув про Клуб галогенів?
Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу виникли підозри: звідки чув, хто сказав... і таке.
- Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.
- Клянусь.
Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.
- Ти Таблицею поклянися.
Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Менделєєва, поклав занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив:
- Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Менделєєвим!
Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я вирішив довести, що вартий найвищої довіри.
- У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, - чітко вимовляючи кожне слово, відважив Андрій. Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування світової змови.
- Справжніх фанатів, - продовжив він. - Таких, як ми. Та шо там ми! Крутіших у сто разів!
- Скільки їх? - хрипким від хвилювання голосом спитав я.
- Четверо. І ше один.
- П'ятеро?
- П'ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п'ятий - Астат. Але його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого -
135
заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм підійдеш.
- І я тепер можу зайняти твоє місце, так?
- Якщо захочеш.
Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.
- Слухай, а чим той Клуб займається? - поцікавився я. Бо за цим питанням і починалася справжня терра інкогніта. Все, що можна було дізнатися від надійних джерел, - це тільки те, що в Клубі «люблять Менделєєва».
- Ми... Ну, ми... Вшановуємо пам'ять Хімічного Батька. Тільки на свій манір. Клуб збирається раз на рік - 17 лютого. На честь Просвітлення Дмитра Івановича.
Сакральна дата - 17.11.1869 - спалахнула в мені фосфорним вогнем, але знову ж таки я не подав вигляду. Тільки захоплено подумав: «Які люди! Які люди!»
Андрій продовжив:
- Ми також шукаємо Просвітлення. У вечір 17 лютого ми проводимо Ритуал галогенів. Власне, на Ритуалі галогенів і тримається весь Клуб. Якщо ж говорити зовсім прямо: Клуб - це Ритуал. Просто не говори нікому, куди ти зникаєш у ніч на сімнадцяте. І не патякай, що таке Клуб, коли дізнаєшся більше.
Я уважно вислухав усі заборони Клубу, визнаючи їх про себе цілком справедливими.
- А в чому суть Ритуалу? - спитав я буцім буденним голосом. Але все одно в горлі дерло, а пальці дрижали. Ось вона - летка мить щастя!
- Ми кричимо імена галогенів, - з найглибшою серйозністю повідомив мені Андрій і голосно заржав.
Андрон допив останній ковток білого міцного (тільки чому воно завжди ординарне?) і пожбурив тару в кущі.
- Тобі доведеться знайти членів Клубу самотужки. Називати імен я не маю права. Максимум, кого можу підказати: шукай Ґєну Фторного. Як будеш кого питати,
136
скажеш: «Євгеній, шо з Омська приїхав». Ти зможеш вийти на Фторного через П'явку. Його ти знаєш?
Хто такий П'явка, я знав. П'явку знають, мабуть, усі.
- Дивися, зараз почнеться, - змінив інтонацію Андрон. Я знову глянув на гайок ісландських дерев.
- Дуже важко вловити момент. Якщо надто світло - здається, дерева світяться через захід сонця. Надто темно - взагалі не помітиш... О! Тепер! Лови! Боже, ЦЕ КАПУТ!
Останній розпечений кантик сонця зник за обрієм. Зненацька хтось ніби ввімкнув ланцюг велетенських Гірлянд - ісландські дерева спалахнули тихим пастельним вогнем. Мої очі металися, бажаючи всотати цю миттєву красу до останньої п'яді, до останнього відтінку світла. Бежевий, і кремовий, і рожевий, і фіалковий, і бузковий, індиґо, ультрамарин і ще такі кольори, виокремити які зі спектру я не наважився б навіть сп'яну, залишаючи цю справу на Бога.
- Бережи таємницю, - сказав Андрій, намагаючись охопити цими словами все своє буття, і ми обійнялися на прощання.
Коли Андрона проводжали в останню путь на автобус, я ревів, як дитя.
ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ
Мій найкращий товариш зник у заграниці значень, так. Проте Андрон вказав мені на щось колосальне. Він вклав мені у долоні нитку до несамовитої таємниці. Все, про що я мріяв, отримало шанс стати справжнім. Залишалась елемен-тарщина.
Вечір 17 лютого хотілося провести в тісному колі членів Клубу галогенів, тягнути шампусик і жувати канапе зі шпротами, а прокинутися серед конфетті та пістрявих серпантинів. Я повинен був діяти активно.
Все то так. Але у мене почалися менструації.
137
/. Менструації
Ці духовні виділення відвідували мене раз на сезон. Під час тічки з моїх мізків цілодобово вибулькувалося щось дуже схоже на відпрацьовану кров: спогади про несказане, обіцяне і непереглянуте. Я затикав тічку як міг - розказував безглузді секонд-гендівські анекдоти, брехав, писав вірші, вив сичем на герань і лабав на гітарі. Це допомагало зосередитися на виділеннях. (Так, нічого особливого, просто малоприємні спогади з дитинства. Усе те, що коштувало мені нервів).
Найчастіше під час менструацій я тупо сидів і тік.
Я сидів у кімнаті, заваленій старими зошитами, пожмаканим папером, списаним рівняннями окисно-відновних реакцій, немитими майонезними слоїчками із засохлим жовтявим осадом на стінках, зловісно почорнілими мензурками, дрібками розбитих пробірок, довгими волосинами, спаленими сірниками, недокуреними цигарками, старими зашкарублими капцями, несвіжими крихтами черствого печива - серед усього цього милого срачу, цієї дратуючої нав'язливої всюдисущої хуйні я сидів і втикав у стінку. І мені було пофіґ.
Я тік.
2. Гніздо
Десь років так із п'ять тому я вирішив зробити зі своєї кімнати Музей однієї людини. Властиво, музей самого себе.
Покрити своєю присутністю кожну шпару, кожну пляму, кожен кутик кімнати, клеючи й слинячи, повзаючи і випорожнюючись тут і там, як велетенська оса-амфофіла.
Зробити осине гніздо.
Коли ідея ця прийшла до голови, я здався собі чистим і легким, як дотик каліграфа до паперу. Коли помру, думав я собі, в мою кімнату-музей бажаючих поселятимуть, як у готель. За тиждень відвідувач скромних дванадцяти квадратних метрів Осиного Гнізда, вкритих знаками моєї присутності, буде отримувати встановлений раціон, який
І38
один до одного відповідатиме кулінарним смакам покійника. Постійно гратиме улюблена музика покійника - для входження в атмосферу. Решту часу шановний добродій відвідувач смакуватиме найґустовнішу протопоезію побуту: залишені мною артефакти.
Мінерали, розкидані купками, пластами й нашаруваннями по хаті - берлінська блакить, силікатний пісок, гіпс, корунд, цирконій, берилій, брунатні розсипи брому, безліч пробірок з ароматними речовинами, схожими на киселі-концентрати. «...Але обережно, шановний! - застерігатиме рекламний проспект до музею. - Покійник добре знався на хімії, тож вважай - не натрап на отруту!». Сухі тільця комах, заплутані у павутиння, схожі на карту Ґондвани і Лавразії плями потопу з квартири поверхом вище, химерно орнаментовані воронячим пір'ям і тролейбусними квитками тріщини в кутках, порості добре вгодованої колонії плісені (я удобрював її спеціальними розсолами), м'які, плавні кільця волосин, схожі на лискучих вужів, якщо розглядати їх під лупою, вростання моєї органіки в бабусині розбиті годинники з потрісканим склом на циферблатах, перероблений на кальян апарат Кіпа з налиплим на стінки гашишем і з порохом, налиплим на гашиш, мензурки, клаптики подертих фотографій дівчат - витончена насолода самотнього фетишиста... велетенські шматки нігтів з великих пальців на ногах, схожі на засохлий, потертий на грубій терці твердий сир, погнуті ланки давно загублених ланцюжків, шпильки, трибки, браслети від годинників і ключики від «катеринок», старі батарейки моделей А, АА і ААА, «Крона» і «Сатурн», які з роками стають липкішими, а за язик щипають уже ледве-ледь. Газовий лічильник, розгаратаний спеціально до такої межі, щоб деркотів усередині: це деркотіння імітувало барабанний дріб дощу по бляшаному підвіконню. Ціла колекція предметів без назви: я умовно розділяв ці артефакти на Металевий і Склокерамічний періоди. Згодом додався ще й третій - «Найзагорнутіший», тому що я навіть не міг конкретно визначити, що я перед собою бачу. І чи не галюциную, бува.
139
3. Предмети без назви
Кілька слів про колекцію речей без назв. Усі вони мали загадковий вигляд, огорнуте невизначеністю походження й абсолютно сюрреалістичне призначення. Найтривіальніші об'єкти можна було порівняти з деякими предметами світу буденності: з гребенем для розчісування мідних дротів, наприклад, або з відламаним лезом ковзана, яким зручно пиляти черствий хліб, чи з затичкою до ванни, оздобленою компасом. Чи з футляром від подвійної підкови. Або з лупою для розглядання розсипаної солі (хто не знає, нагадаю: цей прилад кріпиться спеціальними затисками до шийки столової ложки чи виделки). Але таких предметів були одиниці. Решта - чорні діри інтерпретацій.
Я ретельно оберігав свою колекцію і не хотів, щоби хтось бачив її до моєї смерті. А то покажу комусь із необережності, а тут якийсь, блядь, кухонний ерудит відразу візьме й випалить: «Так це ж звичайнісінький штангенциркуль!». Чи там «зільберґштуцель» якийсь. І все - магія неназваного відразу зникне. Тому я дуже дорожу ними - небаченими і неназваними. Невпізнаними.
Колекцію неназваних речей стороннє око бачило тільки раз, і це око належало Андрієві - найближчому з найпосвя-ченіших. Попередньо я взяв з Андрона обітницю не називати мої об'єкти. Хай навіть подумки. Він оглянув їх і захоплено сказав: «Дмитре Івановичу, ти моз-зз-зґ».
Я й сам знав це: такі речі, як у мене, рідко де можна знайти. Про них не можна говорити конкретно. Я вже казав. Але на них можна натякати: «Глянь, яка в мене цік-кава штук-к-!
Зраджу секрет: у мене є кілька таких артефактів, що дуже влучно підходять до цього визначення - цікава штука. Ці екзоти свіжі й непередбачувані - якщо ти, читачу, намагаєшся уявити їх, пускай фантазію чимдалі: пружинки, стрілочки, циферблатики, шкалочки, насічечки, тумблер-чики, діодики, дивні дзьобики й вічка, вушка, петельки, лапки, вмонтовані клепсидрочки з метрономиками - все
там. І ще купа такого всякого, що страшно й згадати. Три речі видавалися мені просто несамовитими - вони були такими незрозумілими, такими неозначеними, що пускати свою фантазію їхніми потойбічними поверхнями було для мене як пірнати на ґумовому тросі в холодне провалля. Можливо, думав я, десь - на закинутому заводі грамплатівок, на кладовищі будильників, під велетенським сірим верстатом, на пустирищі під іржавою сіткою - припадає курявою зразок такої хитромудрої шняги, чи штуки, чи фіґовини, що при одному тільки погляді на неї ґумовий трос обірветься, і я опинюся наглухо замкнутим у безконечно
20
вузькому тунелі однієї-єдиної назви
4. Плацебо
Між іншим, колись у мене була теорія щодо походження речей без назви. Певний період життя видавалося, що всі люди перебувають на обстеженні у величезному дурдомі, який відтворює клімат, сприятливий для генезису властивої пацієнтові недуги. У ті дні я буквально поклонявся психотерапевтичному значенню таких фіктивних структур, як держава, традиція, сім'я чи соціум. В одній книжці писало, що такий метод терапії носить назву ПЛАЦЕБО. З іншого боку, це нагадало мені прийом, який застосовують при білій гарячці - хворому показують чистий аркуш паперу й просять описати, що він тут бачить.
Так, невидимі спостерігачі, як випливало зі спостережень, були майстрами абсурду. За способом присутності їх можна було поділити на дві когорти. Перші спостерігали й підштов хували нас у мареннях, званих «буденністю», «рутиною», «повсякденним життям» - займалися тим, що я називав позитивним спостереженням.
Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви закладена
20 Від самої думки, як виглядатиме такий предмет, як «пиздохрєнь», у мене бігають мурашки по шкірі.
140
І4І
потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я називав динамічним аналізом.
Спочатку я силкувався уявити собі, які істоти можуть критися за речами без назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за думками божевільних (сиріч, за мною).
Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що вистежую самого себе.
Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й непримітні, на перший погляд, об'єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об'єктом номер Ікс.
Я дуже злякався і більше про таке не думав.
З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш захоплююче?), я надибував несподівані новоутвори-міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий-добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав - і виявив надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного всесвіту відцентрова Гравітація.
Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж встати з ліжка, я знаходив волосину-другу і кілька хвилин проводив у медитації над їхнім походженням.
Динамічний аналіз.
Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.
Волосся пахло нестиглими абрикосами.
5. БЛИСК І СВИСТ
Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скрупульозно занотовував самого себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі (і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі - пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну чергову роботу. На звороті канцелярського бланка акварельками я намалював квітку - витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним дописав короткий афоризм на незабудь:
квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові
Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю майстерністю.
Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерехтінням.
Я вловив цей момент. Момент останнього штриха - невигадливої риски на портреті, по чому той оживає.
Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє «Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися всередині. По суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.
Думки? А ось вони - думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок. Таблиці Менделєєва.
Все. Я звільнився.
Тому: думки? які ще думки?!
Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зауважив черговий експонат музею невідомого походження. На стіні, обклеєній марками і пільговими тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква-
142
143
1Ґ
рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш-рекламка з середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою. В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці жінка тримала незапалену, як наразі, сиґарету. В іншій - плоскогубці з сіро-блакитними ручками. Під плакатом я прочитав напис:
ПРИЛУКИ. БУДЬ ОСОБЛИВИМ!
Я пішов на кухню, запарив чаю і дрижачою рукою кинув до нього шість ложок цукру. Про всяк випадок ковтнув пару таблеток парацетамолу (знову прийшла температура). Потім дзьобнув собі трохи домашнього винця і заліг спати, намагаючись сховатися під ковдрою, серед волосин із запахом нестиглих абрикосів; сховатися подалі від того жирного шрифту, яким, здається, почало писатися моє життя
?
вночі я прокинувся. Прокинувся і відчув себе повним рішучості віднайти клуб, хай би що там не робилося. В мені забурлила така енергія, наче я перетворився на прогрітий мотор джипа десь в африканській савані, і очі мої світилися, ніби фари у БеТееРа. Все було таким простим і зрозумілим, що я зітхнув із полегшення (чи навіть так: зіткнувсь із полегшенням), по чому негайно ?
Наступного ж дня специфічний настрій літер типу Bold мене покинув, і я з полегкістю вернувся до буденного.
Зранку, відразу після пари я пішов за ріг факультету - в дівчачу курилку, де, як правило, тусувався П'явка. Став, запалив. Біля мене відразу ж утворився діаметр вільного простору - я розумів, чому дівчата сахалися мене. Ще би - довметрове здоровило, вагою у сто кілограмів, у поно-
шеному плащику і дитячій шапочці на зав язку, я лякав усіх лютістю бороди і диким рухом велетенських очей з-під товстелезних окулярів, лякав кольоровим бамбоном на шапочці, лякав рукавичками, що висіли у мене на спеціальній шворочці, пропханій крізь рукави плащика (щоб не загубилися). Я був пострахом факультету і мав чим пишатись.
Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому - «Дмитро Шмігель, хімік-маніяк, почесний член Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В мене колись навіть сон був - що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.
Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи незрозумілого порошку бурого кольору. Мені подобалися такі фетиші - грудка сульфату міді в носовичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо-фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на згорнутий учетверо аркуш пагіеру: всередині - порошок перманганату калію. Марганцівку я носив як самозахист - якщо несподівано сипонути ЇЇ в очі, у недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.
Тільки-но я поліз у пачку за черговою сигаретою, як почув чийсь ввічливий голос:
- Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?
Я опустив очі донизу й оцінив свіжий, легкий стиль одягу П'явки. Його миле, беззахисне й відкрите всім вітрам і плювкам лице світилося довірою. Я ледь стримався від того, щоб не загасити сиґарету об зволожену рогівку його довірливого ока.
Натомість простягнув цигарку й з усмішкою виплюнув:
- Мерсі.
П'явка обвив цигарку своїми манірними пальчиками. Я підніс йому вогонь. П'явка втягнув губками дим. Я напружив вилиці. Я буквально відчував, як П'явка вже смокче з
144
145
мене енергію, навіть не почавши розмови. Войовничий пестунчик, згадалися слова Андрія. П'явка затягнувся, видихнув дим і
- Хух, ой, дякую, шо дав закурити, а то на парі так уже мене замучили, а я зранку не встиг, знаєш, я їжджу все тролейбусом, а спати лягаю пізно, а знаєш, як ранком важко вставати, а сьогодні ше запізнився і не встиг перед парою покурити, взагалі, сьогодні якийсь такий день, постійно бігаю. До речі, - П'явка простягнув спітнілу долоньку. - Буба.
Я потис цю в'язанку розпарених медуз і відрекомендувався:
- Дімка. Менделєєв. Джим. Хімік. П'явка розплився в посмішці.
- Ти шо, таке цікаве прізвище, тобі, певне, всі казали, шоб на хімію йшов! Та й правда, певне, знаєш, вищі сили так направили. Ти шо, отаке прізвище, - П'явка показав великого пальця. - Я тоже все життя мріяв про якесь нормальне прізвище, або...
- Це... взагалі-то... прі-і-ізвисько, - я навмисне розтягував слова, даючи підсікача його скоромовці.
- Ой, прізвисько? Ха, а я думав - ім'я! А в тебе одночасно два прізвиська - Менделєєв і Джим? А чому ти Джим? Це ніби від Дмитра?
Я вайлувато пригладив джим-моррісонівську бороду періоду скандалу в Маямі, вважаючи тему вичерпаною. П'явка розгублено замовк. Його лицем чітко замерехтіли стежини, котрими полились думки на кшталт: я от хотів з ним поговорити, можливо, дізнатися щось цікаве, можливо, це людина якась цікава, можливо, я йому сподобаюсь, можливо, ми станемо друзями, можливо, будуть якісь нові знайомства, а тут він не хоче відповідати, змовчав, он як, відкритих людей тепер ніде не люблять, ох-ох-ох...
Я перервав це ментальне пиздіння, просто струсивши головою. Бамбон на шапочці замотилявся. П'явка і справді
внутрішньо завмер. Я бачив: його поманила свобода, з якою я зробив цей жест, так само, як бражника манить нічний ліхтар.
Я глянув і зрозумів. І думайте про мене, що хочете, - що я самозакоханий, егоцентричний і зарозумілий, що насправді лише хочу виділитись із натовпу, що, до того ж, вдається не надто добре, - але я вмить просік усю П'явчину суть. З усіма його мамами, сестрами, бабцями, що закутують дитя в опіку, мов у шалик, а в шалик - наче в зашморг, з усіма виконаними і перевіреними татом домашніми завданнями21, він тільки умів бути ідеальним споживачем опіки, колискою родинних тривог та успадкованих страхів. Але перш за все він потребував опіки, хатнього дезоксигідрогероїну - за будь-яку ціну і кожної миті.
Я пошкодував, що не ношу в сумці пляшки з каламутним семом22 - отак би зараз, на здивованих очах П'явки, відважити в горлянку. Ну, суто для вигляду - ви ж розумієте, я не п'ю.
- Слухай, Буб, - я підійшов до П'явки, взяв його під руку і з упевненістю старого содоміта потягнув геть від натовпу. Буба переляканими очима чіплявся за погляди байдужих однокурсниць, мов за останню щаблину.
- Буб, давай поспілкуємося. - П'явка трохи розпру-жився і властива йому милість плюшевого заєнька знову заповзла на лице шляхетною цвіллю. - Розкажи мені про своїх друзів.
- Ой, друзі... Та що там друзі... Я, знаєш, я більше за все люблю спілкуватися з цікавими людьми. Стільки всякого нового дізнаєшся! От ви різне таке цікаве читаєте, а я, знаєш, також, я собі записую книжки, які треба прочитати. От, ти знаєш, так не люблю, коли всі читають оті дешеві детек-тивчики, різні любовні романчики, а я би там про буддизм читав про різні релігії знаєш їлось нове пізнавати от до речі я читав шо хто цікавиться буддизмом той вже в минулому
21 У якнайширшому трактуванні (Джим).
22 Самогоном.
146
147
житті був трохи просвітленим А ТИ ЦІКАВИШСЯ БУДДИЗМОМ?
Я ніяк не міг второпати, чому ж його слова смакували, як гівно в шоколаді: нонконформізм, пошуки себе, ла-ла-ла і таке інше... Відверто кажучи, не викликало це довіри. Відчувалося, що за тим ховається зворушливо-щільне кубельце інтрижок з люблячою бабцею чи мамою в ролі сірого кардинала. Вибух непослуху, спрямованого на пробудження нової порції опіки; злочин заради покарання. Щоб мама думала: «Який він у мене розумний, мій маленький пестунчик» і пригортала міцніше до себе. Бабки-кульбабки, висловлюючись лапідарно. Повний піздєц.
Найпростіше було уявляти П'явку як потужний сервер такої собі людської павутини знайомств. Головне знати, як підійти і коли вводити PIN-код. У нього й не було друзів як таких. Тільки посилання на імена. Безліч знайомих - фрагментарних і далеких. Людина з розряду тих, з ким вітаються мами твоїх однокурсників - причому таких однокурсників, яких ти і в лице ніколи не пам'ятаєш; чи Гардеробниці у фойє; чи продавщиця в магазині навпроти факультету (щодня ополудні він купляє сто грамів карамельок і пригощає продавщицю: ах, як зворушливо); чи просто незнайомі, яким випала біда щодня їздити з П'явкою в одному тролейбусі. В його вухах цілий день лящить: «Здоров, Буб, як життя, Буб?». Він був маленьким причепливим енергетичним упирцем, якого неможливо відігнати від себе, поки перед очима маячать це миле личко, довірливі оченята й несмілива усмішка. П'явка стояв перед витоками заледве не всіх знайомств. Простіше кажучи, П'явка знав усіх.
Не надійтеся, Вас він знає теж.
- У тебе багато знайомих, правда? От ти знаєш такого Женю? Євгенія з Омська?
Буба потроху оклигував від стресу. Його енергетичні мацаки висмикували останні сили з моєї нікчемної фізичної оболонки.
Т
- Ну, знаєш? Євген Фторний з Омська...
- Фторний... Женя Фтор, напевне?! Такий кавказець з носом?
У тому, що в Ієня Фторного, якого я шукав, теж є ніс, сумнівів майже не було. Та все ж потрібна зачіпка суттєвіша.
- То, кажеш, його знають під прізвиськом Фтор?
- Ну та, він з Диким дружить. Постійно про хімію говорить. Про інше він говорити не може, тільки про хімію і тонкі світи. От знаєш, я також читав там про тонкі тіла, про різних ґуру, а ти читав? От я, наприклад, я не таяк всі, я вважаю, шо це все правда, шо дійсно були такі вуйки, і з ними різні такі речі творилися, а ти читав про якихось? Ти як думаєш?
- Не знаю, як тебе, а мене від езотерики верне, - сказав я, пригадуючи, як злісно стругав після мухоморів. - А взагалі-то мені цікаво поговорити з тобою про Фтора і його дружбана Дикого. Розкажи мені про нього. Дикий теж на хімії повернутий?
- Ну! Та вони такі дурні, вони собі на спині один одному tatoo набили. Уявляєш, набити собі справжнє тату - велике ше й до того! Фтора так називають, бо йому Дикий велику букву F набив. І двієчку маленьку в індексі. А Женя Дикому - «йод два». Типу хімічні знаки. От я не знаю, це вже зовсім як папуаси. Я би собі такого нік-коли не зробив. Я би, знаєш, я би собі на плечі колись хотів - таку, знаєш, хортячу морду, агресивну таку. Але не зараз, а колись. Та, оце було би дійсно кльово - хортяча морда всередині зірки перевернутої, і такими витими буквами шось написано. Правда, кльово було би? Але я не знаю, це взагалі - робити якісь тату - це ж неприродно, ну, перевідні - ше куда не йшло...
«Тату-ю-ван-ня, - подумки промовив я і переконався, що світ стоїть там, де поклали. - Ну й напружний же ти!»
- Слухай, а де можна Фтора знайти? От де, скажи, вони з Диким люблять ходити?
- О, та вони такі волоцюги, вони навіть раз були на кафедрі в авдиторії ночували! Уявляєш собі? Бо не мали де заночувати. Тоді прибиральниця...
148
149
- Вибач, а ДЕ САМЕ ЇХ ШУКАТИ?
- Ой, я зараз не знаю, спробуй під «Жабою» пошукати, може, у «Книжці». Але найімовірніше, в «Опері скрипу». Ти мені знаєш шо, ти мені свій телефончик дай, а я тобі, як дізнаюся, обов'язково передзвоню.
- Не маю, - зверхньо відповів я. - Відключили на неуплату.
- А... Ага... О, тоді давай завтра після пар зустрінемося, можемо пошукати їх удвох, як ти на таке дивишся? От у мене сьогодні такі важкі пари, аж після п'ятої закінчуються, а завтра тільки дві практичні, хоча теж, знаєш, не мед...
- Завтра о третій. Тут, - я сплюнув на асфальт, уточнивши, де саме, і глянув йому в очі.
Я побачив там страх. Але ж я втішився!
8
Я знову сидів у себе вдома і тупо втикав на безлад кімнати, слухав, як тарабанить дощ усередині газового лічильника.
До вищепереліченого інвентарю додалася вагома деталь: на моєму ліжку розвалився, мнучи простирадла й прогинаючи пружини, величезний морж. Він уважно слідкував за мною спокійним поглядом чорних очей і важко дихав. Видно, моржеві було душно.
«Тю, морж», - подумав я, прийшовши додому й заставши тварюку на гарячому. Саме в той час мій новий знайомий важкими чи то стрибками, чи то кидками пересувався по кімнаті, залишаючи по собі кільватер розсунутого тілом сміття.
Тепер, попахкуючи сигаретою і недбало гортаючи підручник з аналітичної хімії, я час від часу глипав на його важку лискучу тушу і знову чомусь думав без здивування: «Тю, морж!». Присутність моржа мене до певної міри заспокоювала - він випромінював рівновагу. Особливо вдало морж гармоніював із покривалом, котре я стелив
поверх ковдри на ліжку. А складки! Боже, я зрозумів, що не
ЗМІСТ
На попередню
|
|
