Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
По безсмертних не плачуть. / Євген Дудар

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


В такому настрої, я перебував з рік. Весь цей час я був такий далекий від бажання напасти на дикунів, що жодного разу не виходив на горб подивитись, чи не видно їх де-небудь і чи не залишили вони яких-небудь слідів свого недавнього перебування на острові. Я боявся, що, побачивши цих недолюдків, я знову захочу провчити їх, спокусившись слушною нагодою напасти на них зненацька. Я тільки забрав звідти човен і перевів його на східний бік острова, де для нього знайшлась маленька, дуже вигідна бухта, оточена з усіх боків скелями. Я був певний, що, боячись течії, дикуни ніколи не зважаться висісти в цій бухточці. Я перевів свій човен з усією оснасткою, з саморобною щоглою, саморобним парусом і чимось подібним до якоря (хоч навряд чи цей прилад можна було назвати якорем, так погано я його зробив). Одно слово, я забрав з того берега геть усе, щоб не залишити й ознак човна або людського житла. Крім того, як я вже казав, я жив потайливіше, ніж будь-коли, і виходив із своєї келії лише тоді, коли це було необхідно для моєї повсякденної роботи - тобто доїти кіз та доглядати свою невеличку отару в лісі. Але це було на другому боці острова, і тут мені не загрожувала ніяка небезпека. Можна було з певністю сказати, що дикуни приїздили сюди не для того, щоб знайти тут що-небудь, і тому не ходили в глиб острова. Я не мав ніякого сумніву, що вони не один раз були на березі і перед тим, і після того, як я, переляканий своїм відкриттям, став обережнішим. З жахом думав я про те, яка була б моя доля, якби, не підозріваючи небезпеки, я натрапив на них тоді, коли блукав по острову півголий і майже беззбройний (крім однієї рушниці, часто [142] зарядженої самим лише дробом). Що було б зо мною, коли б, замість відбитка людської ноги, я несподівано побачив п'ятнадцять-двадцять дикунів і вони погналися 6 за мною? Певна річ, я не втік би від них, бо дикуни бігають дуже швидко.

Іноді думки про це так гнітили мій дух і так тьмарили мій розум, що я довго не міг підбадьоритись і обміркувати, що треба робити. Я був не те що нездатний опиратись, а не мав навіть духу зробити те, що міг зробити; а ще менше міг би зробити що-небудь тепер, після таких довгих міркувань. Справді, серйозно обдумавши все це, я мусив засумувати. Такий настрій іноді тримався дуже довго, але нарешті завжди перетворювався на вдячність провидінню, що визволило мене від багатьох невидимих небезпек і утримало від лихих учинків, яких я сам ніяк не міг би уникнути, бо не мав про них найменшого уявлення і не знав про їх можливість.

Дедалі частіше турбувала мене думка, що не раз турбувала мою голову й раніше, відколи я зрозумів, що про нас піклується милосердне небо, охороняючи від небезпек, яких повно в житті. Яким дивним способом ми, самі того не усвідомлюючи, рятуємося від лиха, про яке навіть не догадуємось! Як у години запаморочення, коли ми вагаємось, коли ми, так би мовити, стоїмо на роздоріжжі, не знаючи, якою дорогою йти,- і навіть тоді, коли ми вже вибрали дорогу і ось-ось подамось нею,- якийсь таємничий голос затримує нас! Здається, ідо все - і природні поривання, і нахили, і здоровий розум, і навіть певна мета - закликають нас іти цим шляхом, а проте душа наша не може струсити з себе нез'ясованого впливу, якогось гніту невідомої сили, що не пускає нас туди. Згодом завжди виявляється, що, коли б ми пішли тією дорогою, яку вибрали зразу і яку, на нашу думку, повинні були вибрати, вона привела б нас до загибелі. Під впливом цих і багатьох інших подібних міркувань я надалі склав собі таке життєве правило: під час вагань сміливо йти за внутрішнім голосом і робити так, як він підказує. Я завжди слухав його таємничих вказівок, хоч догадувався про них лише через якийсь неясний дотик чи натяк. А що це правильно, я міг би навести багато прикладів із свого життя, особливо з останніх років перебування на цьому нещасному острові. Я не рахую багатьох випадків, які пройшли для мене непомітно і на які я неодмінно звернув би увагу, коли б завжди дивився на все так, як дивлюсь [143] тепер. А втім, ніколи не пізно порозумнішати, і я не можу втриматись, щоб не порадити всім розсудливим людям, чиє життя склалось так само або й не так незвичайно, як моє,- ніколи не нехтувати таємничим голосом провидіння, від якої б невидимої сили він не походив. Я не можу пояснити цього, але не маю сумніву, що в цих таємничих вказівках ми повинні бачити докази єднання душ, докази існування зв'язку між тілесним і безтілесним світом. Кілька дивних прикладів цього єднання я матиму нагоду навести під час дальшої розповіді про своє самотнє життя в цьому нещасному місці.

Гадаю, читачеві не здасться дивним, коли я признаюсь, що свідомість небезпеки, яка завжди загрожувала мені, свідомість, під гнітом якої я жив останні роки, і страх та тривога, що ніколи не покидали мене, знищили в мені всяку винахідливість і припинили всі мої плани щодо поліпшення свого добробуту та своїх хатніх вигод. Я дбав більше про свою безпеку, ніж про своє харчування. Я не насмілювався тепер вбити цвях або нарубати дров, бо боявся, щоб дикуни не почули шуму. З цієї ж самої причини не насмілювався я й стріляти. Найбільше боявся я розкладати вогонь, бо дим, видний вдень здалека, завжди міг зрадити мене. Через це я переніс в інше місце всю роботу, що потребувала вогню, як от виробництво горщиків, люльок та іншого приладдя. Якось, на велику мою радість, я знайшов дуже простору, природну печеру в скелі, куди, напевне, не зважився б удертись жоден дикун, якби він навіть був коло самого входу до неї. Лише такій людині, як я, що мала потребу в безпечному притулку, могло спасти в голову залізти в цю нору.

Отвір цієї печери був під високою скелею; край її підніжжя я цілком випадково (бо не маю досить доказів, щоб приписати все це провидінню) рубав суччя, щоб випалити вугілля. Але перше ніж розказувати далі, я мушу пояснити, для чого мені стало потрібне деревне вугілля. Як уже сказано, боячись диму, я боявся розкладати вогонь близько від свого житла, але мені треба було пекти хліб, варити м'ясо і взагалі куховарити. Отже, я задумав замінити дрова вугіллям, що майже зовсім не дає диму. Я бачив в Англії, як на вугілля перепалюють товсті гілки під шаром дерну. Так само почав робити і я. Цю роботу я провадив у лісі і переносив додому готове вугілля, яке й палив, замість дров, не боячись, що дим викриє моє місце перебування. Та це [144] між іншим. Одного дня, рубаючи в лісі суччя, я помітив за величезним кущем маленьку заглибину в скелі. Зацікавившись, куди веде цей хід, я насилу проліз у нього і опинився в печері, такій заввишки, як дві людини мого зросту. Мушу, проте, визнати, що виліз я звідти куди швидше, ніж уліз, і в цьому не було нічого дивного, бо в глибині печери було темно, і я, вдивляючись у темряву, побачив очі якоїсь істоти, диявола чи людини - не знаю, що горіли як дві зірки, відбиваючи тьмяне денне світло, яке приходило ззовні. Трохи згодом я опам'ятався і назвав себе тисячу разів дурнем. Я сказав собі, що той, хто двадцять років самотньо прожив серед океану, не повинен боятися хоч би й диявола. Я був певний, що в тій печері не було нікого, страшнішого за мене. Набравшися духу, я взяв головешку і знову поліз у печеру. Не встиг я зробити й трьох кроків, як позадкував, переляканий ще більше, ніж уперше. Я почув гучне зітхання, ніби від болю, потім якісь переривчасті звуки, подібні до бурмотіння, і знову важке зітхання. Я остовпів від жаху; мене всього облив холодний піт, і коли б на голові в мене був капелюх, не ручусь, що моє волосся не підняло б його вгору. Проте, зібравши всю свою відвагу і підбадьорюючи себе думкою, що бог є всюди і може захистити мене, я знову рушив у печеру і, піднісши головешку над головою, побачив на землі величезного страшного цапа. Він лежав, важко дихаючи, і, як видно, подихав від старості. Я торкнув його ногою, щоб примусити підвестись; він спробував, але вже не міг. І я подумав, що він може лежати тут і далі, бо коли він так перелякав мене, то напевне не менш налякає і кожного дикуна, що наважиться вдертись сюди.

Отямившись від страху, я почав роздивлятись: печера була невеличка, приблизно в дванадцять квадратних футів, безформна - ні кругла, ні квадратна, зроблена не людськими руками, а природою. В глибині її я помітив відтулину, що йшла далі в землю і була така вузька, що пролізти в неї можна було тільки рачки. Я не знав, куди веде цей хід, і не захотів лізти в нього без свічки, а вирішив прийти сюди знову другого дня із свічками і трутницею, зробленою з рушничного замка, та з жаром у мисці.

Отже, другого дня я взяв шість великих свічок свого власного виробу (на той час я вже навчився виробляти дуже гарні свічки з козячого лою) і вернувся до печери. Підійшовши до вузького проходу, я мусив стати рачки і так повзти майже десять ярдів. Це був, до речі, дуже сміливий вчинок, коли взяти до уваги, що я не знав, куди веде цей хід і що чекає мене спереду. Проминувши найвужчу частину проходу, я помітив, що він усе ширшає, і незабаром я замилувався чарівним видовищем, якого ніколи ще не бачив на острові. Це була простора й висока печера, до двадцяти футів заввишки, де полум'я моїх двох свічок виблискувало на стінах J склепінні тисячами різнокольорових вогнів. Були ц0 діаманти, чи інше коштовне каміння, чи золото (це здавалось мені найімовірнішим) - я не знав.

Я опинився в чарівному, хоч і зовсім темному гроті з сухим і рівним дном, укритим дрібним піском. Ніде не було ніяких ознак цвілі чи вогкості, не було ніде й слідів гидких комах та отруйних змій. Важким був тільки вхід сюди, та й це було тільки вигодою, бо я шукав для себе надійного пристановища. Я був захоплений своїм відкриттям і вирішив перенести сюди не гаючись всі найдорожчі для мене речі, а передусім - порох та всю запасну зброю, а саме: дві мисливські рушниці (всіх їх було в мене три) і три з восьми моїх мушкетів. Таким чином, у моїй фортеці залишилось тільки п'ять мушкетів, що, ніби гармати, стояли напоготові коло моєї зовнішньої огорожі; я завжди міг брати їх з собою, рушаючи в похід.

Переносячи до нового приміщення запасну зброю, я за одним разом відкрив і барильце з підмоченим порохом. Виявилось, що вода протекла всередину всього на три або чотири дюйми; намоклий порох ствердів і зсохся в тверду скорину, всередині якої сухий порох лежав, як зерно горіха в шкаралупі. Таким чином, мій запас несподівано збільшився ще фунтів на шістдесят пороху. Це була дуже приємна несподіванка. Щоб краще зберегти весь цей порох, я переніс його в свій грот і ніколи не зважувався держати в своїй фортеці більше як три фунти пороху. Туди ж таки перетяг я й весь свій запас свинцю, прихований мною для куль.

Тепер я здався собі одним із стародавніх велетнів, що нібито жили в неприступних розколинах скель та печерах. Нехай, казав я собі, хоч п'ятсот дикунів вештаються по острову, шукаючи мене, вони не знайдуть мого пристановища, а коли й знайдуть, то однаково не насміляться вдертись до мене.

Старий цап, знайдений мною коло входу до печери, другого ж дня здох. Щоб уникнути смороду від падла, [146] я закопав його в яму там же, і це було легше, ніж витягати його надвір.

Ішов уже двадцять третій рік мого перебування на острові, і я так звик до місця та умов життя, що, якби не страх перед дикунами, що могли потурбувати мене, я охоче згодився б бути тут до останніх днів мого життя, поки не ліг би й не вмер, як той цап у печері. Я вигадав собі кілька розваг, що зробили моє життя багато веселішим, ніж раніше. Передусім, я навчив свого Поп-ку говорити, і він так любо белькотів, так ясно і виразно вимовляв слова, що слухати його було дуже приємно. У мене він прожив не менше ніж двадцять шість років. Як довго жив він після цього - не знаю, але я ще в Бразилії чув, ніби папуги живуть до ста років. Мож; мій вірний Попка ще й досі літає по всьому острову, гукаючи бідного Робінзона Крузо. Не зичу англійцеві потрапити на мій острів та почути його; бідолаха, який зазнав би такого нещастя, напевне прийняв би мого Попку за диявола. Мій пес був мені вірним і відданим другом майже шістнадцять років і здох від старості. Щодо моїх кішок, то, як уже сказано, вони так розплодились, що я мусив стріляти в них, бо вони загризли б мене і знищили б усі мої запаси. Коли дві кішки, яких я взяв з корабля, здохли, я прогнав решту пострілами і перестав годувати їх; тоді вони втекли до лісу й здичавіли. Я залишив у себе тільки двох чи трьох приручених улюбленців, а їхніх нащадків завжди топив. Ці улюбленці були частиною моєї сім'ї. При мені завжди було також двоє чи троє козенят, яких я привчив їсти з своїх рук. Я мав ще двох папуг; обидві вони вміли говорити і обидві вигукували «Робін Крузо», але зовсім не так добре, як мій перший Попка. Правда, я витратив на нього багато часу й праці. Я піймав і приручив кількох морських птиць, не знаючи їхніх назв, а щоб вони не могли полетіти від мене, повтинав їм крила. Молоді дерева, насаджені перед моєю фортецею, щоб сховати її на випадок появи дикунів, розрослися в густий гай, і мої птиці оселились у ньому та плодились, дуже потішаючи мене цим. Отже, повторюю, я почував себе спокійно й добре і був би цілком задоволений своєю долею, якби міг позбутись страху перед дикунами.

Проте доля вирішила інакше, і нехай усі, кому трапиться прочитати це оповідання, звернуть увагу, як часто в нашому житті лихо, якого ми найбільше боїмось і яке, ставшись, здається нам спочатку найжорстокішою [147] пригодою, буває нарешті найпевнішим і єдиним шляхом щоб позбутись нещасть, які переслідують нас. Я міг би навести багато прикладів із свого власного життя на доказ правдивості цього, але особливо визначні з цього боку події трапились за останні роки мого перебування на острові.

Був грудень місяць, як я сказав, двадцять третього року мого життя тут. Це був час південного сонцестояння (я не можу назвати його зимою), а для мене - пора жнив, що змушувала мене часто бувати в полі. Отже, вийшовши якось удосвіта з дому, я страшенно здивувався, побачивши вогонь на березі, милі за дві від мого житла, і не з того боку острова, де, за моїми спостереженнями, звичайно висідали дикуни, а з того, де жив я сам.

Мене охопив справжній жах, і я сховався в своєму ліску, не зважуючись ступити ні кроку далі, щоб мене не захопили несподівано. Але й там я не почув себе спокійним і боявся, що, коли дикуни, почавши блукати по острову, натраплять на мої ниви або на дещо з моїх робіт, вони відразу ж догадаються, що тут живуть люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. В цій скруті я хутко вернувся до своєї фортеці, втяг за собою драбину і зробив усе, щоб надати всьому дикого й природного вигляду.

Тоді я приготувався до оборони. Зарядив усі свої гармати, як я звав їх, що були на зовнішній стіні, та всі пістолі і вирішив боронитись до останнього подиху. Я не забув доручити себе божественній опіці і щиро просив бога визволити мене від рук варварів.

В цьому становищі я пробув години з дві, не маючи ніяких звісток ззовні, бо в мене не було кого послати на розвідку. Просидівши ще якийсь час і багато передумавши, я не мав уже сил терпіти далі невідомість і виліз нагору описаним уже способом, тобто по драбині, приставленій до краю гори, що звисав надо мною. Вилізши на саму вершину і піднявши за собою драбину, я вийняв підзорну трубу, ліг долі і, наставивши трубу на берег, почав дивитись. Я відразу ж побачив там не менше ніж дев'ятьох голих дикунів, що сиділи круг вогнища, розкладеного, певне, не для того, щоб погрітись, бо було дуже жарко, а, мабуть, щоб зготувати свій варварський обід із людського м'яса, яке вони привезли з собою живим чи мертвим - не знаю.

У них було два човни, які вони витягли на берег. [148]

Був час відпливу, і дикуни, очевидно, чекали припливу, щоб вернутись назад. Важко уявити собі, як збентежило мене це видовище, а особливо поява їх на моєму боці острова, так близько від мого житла. Заспокоїла мене трохи думка про те, що вони приїздять під час -припливу, якщо вони не причалили перед ним. Зміркувавши це, я вже спокійніше пішов назад збирати далі свій урожай.

Як я сподівався, так і вийшло: як тільки почався приплив, вони посідали в човни й. попливли геть. Я забув сказати, що за годину або півтори перед тим, як відчалити, вони танцювали на березі. У підзорну трубу я ясно бачив їх руки та стрибки. Бачив я й те, що всі вони були голі, але чи були це чоловіки, а чи жінки - не міг розібрати.

Побачивши, що вони відчалили, я відразу ж спустився з гори, взяв на плечі обидві свої рушниці, застромив за пояс два пістолі, причепив збоку тесак без піхов і, не гаючи часу, якнайшвидше попрямував до того горба, звідки я виявив колись перші ознаки цих людей. Добравшись туди, на що я витратив не менше як дві години (бо був обвішаний важкою зброєю і не міг іти швидко), я глянув на море і побачив ще три човни з дикунами, що разом з першим пливли від острова до суходолу. Для мене це було жахливе видовище, особливо коли я, спустившись до берега, побачив рештки огидного бенкету, який тільки що скінчився: кров, кістки й шматки людського м'яса, яке ці звірі пожерли з легким серцем, весело танцюючи. Ця картина так обурила мене, що я знову почав обмірковувати план знищення першої ж ватаги, яку я побачу на березі, хоч яка вона буде численна.

Мені здавалось ясним, що дикуни відвідують острів дуже рідко, бо минуло вже більш як п'ятнадцять місяців з дня їхнього останнього візиту, і за весь цей час я не бачив ні їх самих, ні свіжих людських слідів, ні взагалі нічого такого, що вказувало б на їхнє недавнє перебування тут. А дощової пори року вони, напевне, зовсім не бували на острові, бо не зважувались виїздити з дому, принаймні в таку далеку путь. Проте протягом усіх цих п'ятнадцяти місяців я не знав спокою, щохвилини чекаючи, що вони заскочать мене. Звідси я роблю висновок, що чекання зла багато гірше, ніж саме зло, особливо коли цьому чеканню та страхам не бачиш кінця. [149]

Весь цей час я був у найкровожернішому настрої і всі свої вільні години (які я, до речі, міг би використати багато краще) вигадував, як би напасти на них зненацька під час першого ж їх приїзду, особливо коли вони знову поділяться на дві ватаги, як це було останнього разу. Та я спустив з уваги, що, коли б я й перебив усю першу ватагу. з десяти-двадцяти чоловік, ті} другого дня, або через тиждень, або через місяць мені довелося б мати справу з новою ватагою, а там знову з Іншою, і так ad infinitum (1), поки я сам не перетворився б на такого ж самого, коли не гіршого, вбивцю, як ці дикуни-людожери.

Моє життя проходило тепер у повсякчасній тривозі. Я був певний, що рано чи пізно мені не втекти від цих безжальних звірів, і, коли якась важлива справа виганяла мене з дому, я йшов з великими пересторогами, щохвилини оглядаючись. Тепер я зрозумів уже, як добре мати в себе отару ручних кіз; моя думка держати їх в загонах була справді щаслива думка. Стріляти я не насмілювався, особливо на тому боці острова, де висідали дикуни. Я боявся сполохати їх своїми пострілами, бо коли б вони на цей раз утекли від мене, то, напевне, з'явилися б сюди через кілька днів, але на двохстах чи трьохстах човнах, і я знав, що тоді чекало б мене. Проте тільки через рік і три місяці я знову побачив дикунів, про що я розповім незабаром. Можливо, протягом цього часу дикуни побували на острові не один раз, але залишались тут недовго; в усякому разі, я їх не бачив. У травні двадцять четвертого року (як це виходило за моїми підрахунками) мого перебування тут я мав з ними дивну зустріч, про що розповім у своєму місці.

(1) До безконечності (латин.).

Ці п'ятнадцять-шістнадцять місяців були для мене дуже тривожні. Я спав неспокійно, щоночі бачив страшні сни і часто прокидався й схоплювався з ліжка. Іноді мені снилось, що я вбиваю дикунів і шукаю виправдання для цієї розправи. І вдень, і вночі я не знав спокою. Але поки що облишмо це.

В середині травня, а саме шістнадцятого дня (якщо вірити моєму вбогому дерев'яному календареві, де я досі відмічав числа), з самого ранку й до вечора лютувала велика буря з грозою, після чого настала горобина ніч. Заглибившись у поважні думки про тодішнє своє [150] становище, я читав біблію, коли раптом почувся звук гарматного пострілу, як мені здавалося, з боку моря. Я здригнувся від несподіванки; тільки ця несподіванка була зовсім не така, як досі, бо іншими були мої думки, збуджені цим пострілом. Боячись утратити хоч хвилину дорогого часу, я схопився з місця, миттю приставив драбину до виступу скелі і почав сходити нагору. Ледве я видерся на вершину, як передо мною блиснув вогник, а через півхвилини пролунав другий постріл. З напряму звуку я легко розібрав, що стріляють у тій частині моря, куди мене колись загнало течією разом з моїм човном. Я догадався, що це якийсь корабель, загибаючи, подає сигнали про своє небезпечне становище, і що десь недалеко є другий корабель, у якого він просить допомоги. Незважаючи на все своє хвилювання, я не стратив духу і встиг зміркувати, що коли я не зможу врятувати з біди цих людей, то, може, вони врятують мене. Не гаючи часу, я зібрав увесь хмиз, що був у мене напохваті, склав його в купу й запалив. Дерево було сухе, воно зайнялось відразу і так гарно розгорілось, що з корабля, якщо це справді був корабель, не могли не помітити мого вогнища. Його таки напевне й помітили, бо пролунав новий гарматний постріл, потім ще й ще, все з того ж самого боку. Всю ніч до світанку я підтримував вогонь, а коли зовсім розвиднілось і прояснилось, я побачив у морі, з східного боку острова, але дуже далеко від берега, чи то парус, чи то снасть судна - я не міг розглядіти навіть у підзорну трубу через туман над морем, що ще досі не розвіявся.

Весь день я часто поглядав у той бік і невдовзі побачив, що той предмет рухається. Звідси я зробив висновок, що це корабель і що він стоїть на якорі. Можете уявити собі, яке взяло мене нетерпіння, коли я переконався, що моя гадка правильна. Я вхопив рушницю й побіг на південно-західний берег до тих скель, до яких мене колись знесло течією. Тим часом зовсім вигодинилось і, прийшовши туди, я, на великий свій жаль, виразно побачив снасть корабля, що наразнвся вночі на підводні рифи, помічені мною тоді, коли я плавав там на своєму човні. Ці рифи перетинали путь морській течії і спричиняли ніби зустрічну течію. Лише через ці рифи я врятувався від найстрашнішої небезпеки, що будь-коли загрожувала мені протягом усього мого життя.

Отже, те, що рятує одного, губить другого. Мабуть ці люди, хто б вони не були, не знаючи про існування вкритих водою рифів, наскочили на них уночі через сильний східно-південний вітер. Коли б на кораблі помітили острів, а його, здається мені, навряд чи помітили, то спустили б шлюпку і спробували б добратись до берега. Але той факт, що вони стріляли з гармати, особливо після того, як я запалив своє вогнище, навів мені на думку силу припущень. Я уявляв собі, що, побачивши моє вогнище, вони сіли в шлюпку й почали гребти до берега, але не могли добратись через хвилювання і потонули. То мені здавалось, що вони загубили всі свої шлюпки ще перед аварією, а це могло, трапитись з багатьох причин під час великого хвилювання,- наприклад, коли корабель заривається у воду, шлюпки часто доводиться ламати або викидати в море. Можливо й те, що корабель, який зазнав аварії, був лише один із двох або кількох суден, що йшли одне за одним, і що, почувши сигнальні постріли, задні кораблі забрали з нього всіх людей. Нарешті могло трапитись, що, спустившись у шлюпку, екіпаж потрапив у згадану течію, його винесло в море на певну смерть, і тепер ці нещасні вмирають з голоду, а може, й готові з'їсти одне одного.

Але це були лише гадки, і в моєму становищі я міг тільки пожаліти нещасних. Ця сумна пригода стала мені за привід іще раз подякувати богові, що так невсипуще дбав про мене, покинутого та самотнього, і судив так, що з екіпажів двох кораблів, розбитих коло цих берегів, не врятувалась жодна людина, крім мене. Отак я дістав нове потвердження того, що, незважаючи на всю злиденність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться за що дякувати богові, якщо ми почнемо порівнювати це становище з іще жахливішим. Мабуть, саме таким було становище екіпажу корабля, що зазнав аварії. Важко припустити, щоб кому-небудь з екіпажу пощастило врятуватись під час такої страшної бурі, хіба що їх забрало інше судно, яке було поблизу. Та це була тільки можливість, і дуже невелика можливість; принаймні ніяких слідів другого корабля я не бачив.

Немає слів описати страшну тугу й жагуче бажання, що охопили мене, коли я побачив це видовище. З моїх уст мимоволі безперестанно вихоплювались слова: «Ах, коли б хоч двоє або троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була [152] б жива людина, з якою можна було б говорити». Ні разу за все своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і ні разу я не почував себе так гірко без нього.

Є таємні пружини поривань, що, бувши зворушені якоюсь видимою або й невидимою річчю, силою уяви, оживленою в нашій свідомості, захоплюють душу тією річчю так, що життя без неї стає нестерпучим. Таке було й моє жагуче бажання, щоб хоч одна людина з екіпажу потерпілого корабля врятувалась. «Ах, хоч би одна! Хоч би одна!» Я повторював ці слова тисячу разів. Моє бажання було таке палке, що, вимовляючи ці слова, я конвульсивно стискав руки. Мої пальці в'їдалися в долоні так міцно, що, коли б у мене було щось крихке, я мимоволі роздавив би його, а зуби я зціплював так міцно, що потім не міг розняти їх відразу. Нехай учені шукають причини подібних явищ; а я описую факт, що так вразив мене, коли я його виявив. Не берусь пояснити його походження, але, безперечно, це був наслідок палкого бажання і змальованих моєю уявою картин щастя, які обіцяли мені зустріч з ким-небудь із моїх братів християн.

Чи наді мною тяжіла лиха доля, а чи люди, що пливли на розбитому кораблі, були засуджені на загибель - тільки мені не судилось тоді зазнати цього щастя. До останнього року мого життя на острові я так і не довідався, чи врятувався хто-небудь з того корабля. Через кілька днів я зробив сумне відкриття: на березі, проти того місця, де розбився корабель, я знайшов труп потопленого юнги. На ньому були короткі полотняні штани, синя, теж полотняна, сорочка і матроська куртка. Ознак, які показували б його національність, на ньому не було; в кишенях у нього я не знайшов нічого, крім двох золотих монет та люльки, і певна річ, остання знахідка задовольнила мене більше, ніж перша. Тепер настало повне безвітря, і мені дуже хотілось :пробувати добратись до корабля на човні. Я був певен, що знайду там багато дечого, що могло б стати мені e пригоді. Але вабило мене, власне, не це, а надія, що ;а кораблі залишилась якась жива душа, яку я міг би врятувати від смерті і, таким чином, прикрасити своє умне існування. Ця думка опанувала мою душу. Я відчув, що ні вдень, ні вночі не знатиму спокою, поки не пробую добратись до корабля, поклавшись на волю божу. Бажання, що охопило мене, було таке сильне, що [153] я, не маючи сили опиратись, прийняв його за вказівку неба і зазнав би мук совісті, коли б не виконав його.

Під впливом цього бажання я поспішив вернутись до свого замку і почав готуватись у дорогу. Я взяв хліба, великий глек прісної води, компас, пляшку рому (у мене його лишилося ще чимало), кошик з родзинками, нав'ючив на себе весь цей вантаж, пішов до свого човна, вичерпав із нього воду, склав у нього все принесене, спустив у море й вернувся додому за новим вантажем. Цього разу я взяв чималий мішок рису, другий глек прісної води, дюжини з дві моїх невеличких ячних хлібин, або, вірніше, коржів, пляшку козиного молока, кусок сиру й зонтик, що мав правити мені за намет. На превелику силу, вмиваючись потом, перетяг я все це в човен і, помолившись богові, щоб він направив мене на вірну путь, відчалив. Держачись ближче до берега, я плив на веслах і нарешті добрався до північно-східного краю острова. Тепер я мав остаточно вирішити, чи йти мені в океан, а чи ні. Я глянув на бистрі течії, що обгинали острів на невеликій відстані від берега, згадав про першу поїздку, згадав, яка небезпека загрожувала мені тоді, і почав вагатись. Я знав, що, коли потраплю в якусь течію, мене може занести далеко від берега, я навіть можу згубити острів з очей, а тоді я неминуче загину навіть від невеликого вітру, бо човен у мене малий.

Ці думки так пригнітили мене, що я хотів був відмовитись від здійснення свого плану. Я причалив до берега в маленькій бухті, вийшов із човна й сів на горбок, бувши схвильований бажанням добратись до корабля і страхом небезпеки, що загрожувала мені під час подорожі. Заглибившись у свої думки, я все-таки помітив, що течія повернула і почався приплив. Тепер я вже протягом кількох годин не міг рушати в дорогу. Мені відразу спало на думку, що треба скористатись цим часом, вилізти десь на високе місце, подивитись, куди повертає течія під час припливу, і з'ясувати, чи можна так само швидко вернутись на острів іншою дорогою. Не встиг я цього подумати, як побачив неподалеку горбок - не дуже високий, проте на чистому місці, так що з його вершини можна було бачити море навколо острова і роздивитись напрями течії. Там я пересвідчився, що, тим часом як при відпливі течія йде від південного рогу острова, при припливі вона прямує до його північного берега. Отже, вертаючись, я мав [154] тільки скерувати човен на північ, і все буде гаразд.

Підбадьорений цим спостереженням, я вирішив рушити в путь наступного ранку, як тільки почнеться відплив. Переночував я в човні, укрившись матроською шинелею, а вранці пустився в море. Спочатку я йшов прямо на північ і держався цього курсу, поки не потрапив у середину течії, що прямувала на схід. Мене відразу ж понесло дуже швидко, хоч і не так, як тоді, коли мене несла південна течія під час моєї першої поїздки. Тоді я зовсім не міг справитися з човном, а тепер я, цілком вільно керуючи веслом, плив прямо до корабля. Я добрався до нього години через дві.

Побачив я дуже сумну картину: корабель (скільки видно було з його будови - іспанський) застряв між двох скель. Вся його кормова частина була розбита морем ущент; грот-щогла й фок-щогла були зламані до основи, але бушприт і вся носова частина збереглись цілими. Коли я підплив до борта, на палубі з'явилась собака. Побачивши мене, вона почала вити й скавучати, а коли я поманив її, скочила у воду й попливла до мене. Я взяв її в човен. Бідна тварина майже здихала з голоду. Я дав їй шматок хліба, і собака накинулась на нього, як той вовк, що протягом двох тижнів голодував у снігах. Коли вона наїлась, я поставив перед нею воду, і вона почала хлебтати так пожадливо, що, напевне, лопнула б, якби я дав їй пити досхочу.

Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

ЗМІСТ

1. Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
2. У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць з...
3. Аж ось на правому березі я побачив невеличку затоку й скерував до...
4. Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл та стілець,...
5. 16 червня. Знайшов на березі величезну черепаху. Це була...
6. Весь цей час я не додержував неділі. Спочатку в мене не було...
7. Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб...
8. Шостого листопада, на шостому році мого царювання, або, коли...
9. Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до...
10. В такому настрої, я перебував з рік. Весь цей час я був такий...
11. Після цього я зійшов на корабель. Перше, що я там побачив, були...
12. Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди...
13. - Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться...
14. Тут ми знову потрапили в безвихідь і не знали, що робити далі....
15. Поки діялось усе це, я відрядив П'ятницю та помічника капітана до...
16. Тільки-но закінчилась уся ця церемонія і я наказав віднести...
17. Отже, всі ми з нашим провідником 15 листопада виїхали з Памплони....

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate