Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Слідкуйте за вашим тілом, якщо хочете, щоб ваш розум діяв правильно. / ДЕКАРТ

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова


Смакота/ Як підходило це слово до дрібно порізаних маринованих овочів, гарненько укладених у велику скляну банку з білою кришкою. Той, хто дав цьому припасу [520] таку назву, мав голову на в'язах. Завзятий і невтомний, він, певне, потоптав чимало рясту, назбирав зі всього світу різних утіх, напакував їх у банку, й, вигукуючи це слово, написав його великими літерами. Смакота! Воно ж бо так звучить, ніби качаєшся на зеленій луці разом з пустотливими гнідими лошатами, а в роті у тебе жмуток солодкої трави, або поринаєш з головою у глибоку воду і хвилі хлюпочуть тобі у вуха. Смакота! Дуглас простяг руку. А отут- прянощі...

- Що там бабуся готує нам на вечерю? - почувся з реального надвечірнього світу вітальні голос тітки Роуз.

- Ніхто ніколи не знає, що вона готує, поки не сядемо за стіл,- відказав дідусь, який сьогодні раніше повернувся з роботи, щоб гідно зустріти цю величезну рожеву квітку.- Це завжди таємниця, і ми можемо тільки гадати.

- Ну, а я люблю знати наперед, чим мене годуватимуть! - вигукнула тітка Роуз і засміялася. Кришталеві підвіски на люстрі у вітальні жалісно задзвеніли.

Дуглас забився ще глибше в сутінь комори.

Прянощі... Теж чудове слово. Та й базилік, і бетель. І естрагон. І кері. Все дуже гарні слова. Але смакота... ні, Смакота, з великої літери,- безперечно, найкраще!

Оповита серпанком пари, бабуся приходила, йшла і знову приходила, приносячи з кухні накриті покришками страви, а всі, хто був за столом, мовчки чекали. Ніхто не зважувався підняти покришку й глянути на сховані під нею наїдки. Нарешті сіла й бабуся, дідусь проказав подячну молитву, і тоді срібні покришки вмить злетіли вгору, наче зграйка сарани.

А коли всі роти були напхом напхані тими куховарськими дивами, бабуся випросталась на стільці й запитала:

- Ну як, смакує?

І всі родичі та пожильці, включаючи й тітку Роуз, що залюбки працювали щелепами, враз опинилися перед важким вибором. Озватись і порушити чари чи й далі втішатися цією солодкою поживою богів, що сама танула в роті? Здавалося, неспроможні зробити вибір, вони от-от заплачуть чи засміються. Судячи з вигляду, вони ладні були сидіти там довіку, і їх не зрушила б з місця ні пожежа, ні землетрус, ні вулична стрілянина, ні розправа [521] над невинними на подвір'ї за вікном,- так заволоділи ними ті неземні пахощі, що немовби обіцяли безсмертя. У ці хвилини, присмачені ніжними травичками, солодкою селерою, духмяними корінцями, навіть найчорніший негідник видався б їм божим ягням. Усі очі перебігали по сніжній рівнині столу, заставленого всілякими фрикасе, салатами, солодкою квасолею, свининою з кукурудзою та бобами, тушкованою рибою, м'ясним рагу. І чути було лише одвічне булькання варива у кухні та цокання виделок об тарілки, що немовби відлічувало секунди замість годинника.

Та ось тітка Роуз за одним глибоким вдихом зібрала докупи всю свою непогамовну рожевість, здоров'я, силу і, високо піднісши виделку з настромленою на неї дивовижею, аж надто голосно промовила:

- О, це й справді страшенно смачно. Але що воно таке?

Холодний лимонад перестав шумувати в запітнілих склянках, а виделки, що перед тим так і мигтіли в повітрі, тихо лягли на стіл поруч з тарілками.

Дуглас кинув на тітку Роуз такий погляд, яким дивиться на мисливця вражений кулею олень, перш ніж упасти мертвим. На всіх обличчях за столом відбились подив і образа. Хіба ж їжа не говорить сама за себе? Адже в ній і своя філософія, і свої запитання, і відповіді на них. Чи не досить того, що все твоє єство вдоволене цією миттю мало не побожного дійства і невимовного блаженства?

- Як я бачу,- знов озвалася тітка Роуз,-ніхто не почув, про що я спитала.

Нарешті бабуся, ледь розтуляючи рота, відповіла:

- Я називаю цю страву четверговою. Ми їмо її щочетверга.

То була неправда.

За всі роки жодна страва ніколи не скидалася на іншу. Оця, приміром,- звідки вона походила? Чи не з зелених морських глибин? А ота - чи не кулею здобуто її в блакитному літньому небі? Плавала вона чи літала, повнилася кров'ю чи хлорофілом, ходила по землі чи тяглася до сонця, не зрушаючи з місця? Ніхто не знав. Ніхто не питав. Нікого це не обходило.

Найбільше, що дозволяли собі домочадці,- це постояти в дверях кухні, коли там здіймалися хмари борошна, щось гриміло, брязкало, стукотіло,- так наче то [522] була якась знавісніла фабрика,- а бабуся підсліпувато мружила очі, і руки її самі знаходили потрібну банку чи миску.

Чи усвідомлювала вона сама цей свій особливий дар? Навряд. Коли в неї питали про її куховарські секрети, бабуся тільки опускала очі на свої руки, наділені якимсь чудесним чуттям, що самі собою чаклували з борошном чи занурювались у нутро випатраної індички, мовби шукаючи там сховану пташину душу. її сірі очі безпорадно кліпали за помутнілими від порошинок перцю й шавлії скельцями окулярів, оправа яких за сорок років біля плити теж зазнала руйнівної дії жару,- і часом бабуся зосліпу посипала біфштекси крохмалем, але які то виходили ніжні, соковиті біфштекси! А то раптом вкидала у м'ясний фарш абрикоси чи, анітрохи не зважаючи на куховарські приписи й рецепти, створювала найнесподіваніші гібриди м'яса, трав, садовини, городини - аби тільки, ледь побачивши їх на столі, кожен проковтнув слину й відчув приплив завзяття. Отож бабусині руки, як раніше й прабабусині, були її незбагненною таємницею, постійною втіхою, сенсом її існування. Вона й сама дивилася на них зачудовано, але не заважала їм жити своїм життям, таким, якого їм було просто не минути.

А тепер, уперше за довгі роки, хтось вихопився із запитаннями, неначе доскіпливий лабораторний дослідник, почав розводитися про те, про що годилося б мовчати.

- Гаразд, але з чого вона зроблена, ця четвергова страва?

- Ну,- ухильно відказала бабуся,- а що ти там відчуваєш на смак?

Тітка Роуз понюхала шматок на своїй виделці.

- Яловичина... чи це баранина?.. Імбир... чи, може, кориця?.. Шинкова підлива? Чорниці? Мелені сухарики? Часник? Мигдаль?

- Достеменно так,- мовила бабуся.- Кому покласти ще?.. Всім?

За столом зчинився гамір, забряжчали тарілки, замелькали руки, всі заговорили разом, ніби хотіли назавжди поховати ті блюзнірські запитання, а найголосніше говорив і найбільше метушився Дуглас. Та з облич усіх, хто сидів за столом, було видно, що їхній світ похитнувся і над загальним благоденством нависла загроза. Тут зібралося тісне коло домочадців, що звикли, [523] ледь зачувши обідній гонг, кидати все - чи то роботу, чи гру - й поспішати до столу. Вже хтозна-відколи їдальня стала для них чи не найпожаданішим місцем у домі, і, опинившись у ній, вони миттю розгортали тріпотливі білі серветки й хапалися за виделки та ножі, так ніби довго терпіли лютий голод в одиночному ув'язненні і тільки й чекали сигналу, щоб стрімголов, тиснучись і штовхаючись, бігти сходами наниз і займати місця за столом. І ось тепер вони збуджено гомоніли, намагалися жартувати, а самі нишком позирали на тітку Роуз, неначе вона ховала на своїх пишних грудях бомбу з годинниковим механізмом, що невпинно відлічував секунди до їхньої загибелі.

А тітка Роуз, мабуть, згадавши, що мовчання - це золото, заходилася коло третьої порції того хтозна-чого, докінчила її і подалася нагору, до своєї кімнати, щоб рошнурувати корсет.

- Бабусю,- сказала тітка Роуз, коли знову спустилася наниз,- яке ж безладдя у вас на кухні! Справжній розгардіяш, зізнайтеся. Скрізь пляшки, миски, коробки, все жужмом, наклейки поодривалися. То як ви знаєте, де у вас що? Я повік собі не прощу, якщо не допоможу вам навести лад, поки я тут. Ось зараз засукаю рукава - і до діла.

- Ні-ні, дякую, не треба,- сказала бабуся. Сидячи за стіною в бібліотеці, Дуглас почув їхню розмову, і серце його тривожно забилося.

- Та й задушно тут, як у турецькій лазні,- не вгавала тітка Роуз.- Треба відчинити вікно, підняти жалюзі, а то й не видно, що робиш.

- Світло ріже мені очі,- мовила бабуся.

- Ось щітка, зараз я перемию посуд і гарненько все розставлю. Я просто повинна вам допомогти, і не перечте.

- Ти сядь посидь,- сказала бабуся.

- Та що ви, бабусю, подумайте самі - вам же куди легше стане тут поратися. Куховарка з вас знаменита, нічого не скажеш, та коли ви так добре готуєте серед усього цього шарварку, то уявіть собі, наскільки краще у бас виходитиме, коли все тут буде на місці, все напохваті.

- Я про це ніколи не думала...- пробурмотіла бабуся. [524]

- А от подумайте. Скажімо, сучасні методи куховарства допоможуть вам готувати на десять чи п'ятнадцять відсотків краще. Ваші чоловіки й тепер наминають так, що аж за вухами лящить. А за якийсь тиждень і з-за столу встати не зможуть: така гарна й смачна стане їжа, що їм просто несила буде покласти ножа та виделку.

- Ти справді так гадаєш? - уже зацікавившись, спитала бабуся.

- Бабуся, не піддавайся! - прошепотів Дуглас у бібліотеці.

Але вже наступної хвилини з жахом почув, як за стіною взялися мести й шкребти, викидати напівпорожні паперові торбинки, наліплювати на банки нові наклейки, складати миски, каструлі й сковорідки на полиці, що роками, стояли порожні. Навіть ножі, які звичайно поблискували на столах, мов щойно виловлені сріблясті рибинки, опинилися в шухляді.

Дідусь, стоячи позад Дугласа, вже хвилин п'ять і собі дослухався до того, що діялося в кухні. Потім стурбовано почухав підборіддя.

- Як подумати, то в кухні й справді завжди був страшенний розгардіяш. Трохи прибрати там, звісно, не вадило. І якщо обіцянки тітоньки Роуз справдяться, то завтра нас із тобою, Дуг, чекає така вечеря, якої ще ніхто не куштував.

- Атож, сер,- озвався Дуглас,- якої ніхто не куштував.

- Що там у тебе? - спитала бабуся.

Тітка Роуз подала їй якийсь пакунок, що його тримала за спиною.

Бабуся розгорнула його.

- Куховарська книга! - вигукнула вона й упустила книгу на стіл.- Не треба мені цих мудрощів! Я беру жменьку цього, пучку того, дрібку ще чогось - і оце все...

- Я допоможу вам закупити припаси,- сказала тітка Роуз.- І ще, бабусю, я помітила, які у вас окуляри. Невже ви стільки років носите отаке казна-що? Скельця геть потерті, оправа покривлена. І як ви тільки в них щось бачите й досі не впали у засік із борошном? Зараз же ходімо по нові окуляри. [525]

Бабуся приголомшено вхопилася за лікоть тітки Роуз, і обидві вийшли на пополудневе осоння.

Повернулися вони з покупками: всякою бакалією, новими окулярами й шампунем для бабусі. Вигляд бабуся мала такий, наче хтось ганявся за нею по всьому місту. Вона насилу зводила дух, і тітка Роуз мусила допомогти їй піднятися на веранду.

- Ну, ось ми й удома, бабусю. Тепер у вас усе на своєму місці, і кожну річ легко знайти. До того ж ви тепер бачите!

- Ходімо, Дуг,- сказав дідусь.- Обійдемо свій квартал, нагуляємо апетит. Сьогодні буде вікопомний вечір. Закладаюся на свою жилетку: нас нагодують такою вечерею, якої ще світ не бачив.

Година вечері.

Ніхто уже не всміхався. Дуглас хвилини зо три жував один шматок, а тоді, вдавши, ніби втирає рота, виплюнув його в серветку. Він побачив, як Тбм і батько зробили те саме. Інші теж сиділи ні в сих ні в тих: хто згрібав їжу на тарілці в одну купу, хто виписував виделкою якісь смуги й візерунки, малював щось у підливі, споруджував картопляні фортеці, а хто нишком кидав собаці шматки м'яса.

Перший підвівся з-за столу дідусь.

- Наївся,- сказав він.

Решта домочадців сиділи понурі й мовчазні. Бабуся знервовано колупалась у своїй тарілці.

- Смачно, правда ж? - звернулася до всіх тітка Роуз.- До того ж і подали на стіл на півгодини раніше!

А інші думали про те, що за неділею настане понеділок, за понеділком вівторок, і так далі - цілий тиждень сумних сніданків, безрадісних обідів і жалобних вечер.

За кілька хвилин їдальня спорожніла. Розійшовшись по своїх кімнатах, усі впали в тужливу задуму.

Вражена бабуся поплентала до кухні.

- Ну,- сказав дідусь,- це вже занадто! - А тоді підійшов до сходів і гукнув нагору, де в сонячному світлі плавали незліченні порошинки:- Гей, спускатеся всі сюди!

Усі мешканці будинку зачинилися в сутінній затишній [526] бібліотеці й стали неголосно радитись. Дідусь спокійно пустив по колу капелюха.

- Для нашої киці,- сказав він. Потім важко поклав руку Дугласові на плече.- Ми доручаємо тобі важливу справу, хлопче. Ось послухай...- І, дихаючи теплом онукові у вухо, щось приязно зашепотів.

Другого дня по обіді Дуглас знайшов тітку Роуз саму в садку - вона зрізала квіти.

- Тітонько Роуз,- поважно мовив він,- може, підемо прогуляємось? Я покажу вам яр, там багато метеликів, і це якраз по дорозі до центру.

Вони обійшли разом усе місто. Дуглас без упину щось кваплицо й збуджено говорив, проте на тітку не дивився, а тільки щораз дослухався до бамкання годинника на міській управі.

Коли вони під нагрітими літнім сонцем в'язами повернулися назад до будинку, тітка Роуз раптом охнула й схопилася рукою за горло.

На нижньому східці веранди стояв, ретельно спакований, весь її багаж. На одній з валіз тріпотів на літньому вітерці рожевий залізничний квиток.

Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.

- Роуз,- мовив він, узявши тітчину руку й трусячи її вгору-вниз,- я маю щось тобі сказати.

- Що це означає? - запитала тітка Роуз.

- До побачення, Роуз,- сказав дідусь.

У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляючись, поїзд. На веранді нікого не було, валізи зникли, кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу на аптечну.

В цей час повернулася додому бабуся, що ходила сама до міста дещо прикупити.

- А де ж тітонька Роуз?

- Ми провели її на станцію і попрощалися,- відказав дідусь.- Усі гірко плакали. їй страшенно не хотілось їхати, але вона попросила переказати тобі найсердечні- [527] ше вітання й пообіцяла, що приїде ще, років через десять.- Він дістав з кишеньки масивний золотий годинник.- А тепер пропоную всім піти до бібліотеки й випити по скляночці вишнівки, поки бабуся готуватиме нам свою звичайну розкішну вечерю.

Бабуся подалась до кухні.

У бібліотеці домочадці й дідусь із Дугласом жваво балакали, сміялись, але всі чули приглушені звуки, що долинали з кухні. А коли бабуся вдарила в гонг, усі наввипередки, штовхаючись ліктями, посунули до їдальні.

Кожен відкусив по величезному шматку.

Бабуся допитливо придивлялася до облич за столом. А всі присутні втупили очі в свої тарілки, поклали руки на коліна й тримали за щоками непрожовані шматки їжі.

- Я розучилася готувати! - сказала бабуся.- Втратила свій хист...

Вона заплакала.

Потім підвелась і поплентала в свою ретельно опоряджену, обліплену наклейками кухню, опустивши перед собою безпорадні руки.

Спати лягли голодні.

Дуглас чув, як годинник на вежі міської управи вибив пів на одинадцяту, одинадцяту, потім північ, чув, як усі в домі неспокійно совались на ліжках, так наче під осяяною місяцем покрівлею великого будинку напливали морські хвилі. Він знав, що ніхто не спить, бо не дають заснути невеселі думи. Лежав довго й зрештою сів на ліжку. Всміхнувся до стіни, до дзеркала. Усміхнувся й тоді, коли відчиняв двері й скрадався сходами наниз. У вітальні було темно, пахло старістю і самотністю. Дуглас затамував віддих.

Потім він навпомацки дістався до кухні, трохи постояв, ніби чогось чекаючи...

І нарешті взявся до діла.

Пересипав млинцеве борошно з гарної нової бляшанки в стару торбину, де воно було завжди. Повернув-крохмаль у щербатий глиняний горщик. Висипав цукор з великої бляшанки з написом «Цукор» і розіклав його по звичних менших коробках, призначених, згідно з наклейками, для прянощів, ножів і шворок. Порозкидав гвоздику по півдесятку шухляд, де вона лежала роками. [528]

Познімав з полиць миски й тарілки, дістав із шухляд ножі, виделки, ложки й позалишав усе те, як було раніше,- на столах.

Він знайшов на полиці каміна у вітальні нові бабусині окуляри й сховав їх у коморі. А потім розпалив у старій дров'яній плиті величезний вогонь, пустивши в діло аркуші, видерті з нової куховарської книги. І на першу годину серед нічної тиші в закіптюженому комині загуло буйне полум'я, так загуло, що підняло на ноги всіх у будинку, спали вони там чи не спали. Дуглас почув, як на сходах зачовгали бабусині капці. А за хвилю й сама вона стала на порозі і, розгублено кліпаючи очима, подивилася на розгардіяш у кухні. Тим часом Дуглас уже встиг сховатися за дверима комори.

І ось о пів на другу глупої темної ночі легенький протяг поніс по коридорах смаковиті пахощі. Згори одне по одному почали спускатися жінки з накрученим на бігуді волоссям, чоловіки в купальних халатах- усі вони навшпиньки підходили до дверей кухні й зазирали всередину, де темряву осявали тільки нерівні спалахи червонястого вогню в розжареній до шкварчання плиті. І там, у тій теплій темряві, близько другої години ночі серед брязкання й дзвону посуду невиразним привиддям снувала бабуся, знов підсліпувато мружачи очі, і руки її самі непомильно знаходили все, що треба, посипали духмяними спеціями вариво, що булькало в каструлях і парувало в казанках, щось хапали, мішали, переливали, і її розшаріле обличчя над тими принадними дивами червоніло у відсвітах вогню, мов у справжньої чаклунки, натхненої магічними чарами.

Тихенько, мовчки домочадці накрили стіл найкращою скатертю, розіклали серветки та мерехтливе столове срібло, а щоб не порушити чарів, засвітили замість електричних ламп свічки.

Повернувшись додому з нічної роботи в друкарні, дідусь аж собі не повірив, коли почув, що в освітленій свічками їдальні проказують застільну молитву.

Ну, а сама їжа? М'ясо було присмачене прянощами, в соусах відчувався гострий дух кері, зелень прикрашали розетки з масла, печиво зблискувало золотистими краплями меду, і все те так вабило око й так просилось до рота, що над столом розглягалося тихе протягле мукання, неначе стадо худоби, вдершись на лужок, [529] допалося до солодкої конюшини. А далі з усіх уст посипалися радісні вигуки: як, мовляв, добре, що простора нічна одіж не спирає нікому живота.

О пів на четверту проти неділі, коли весь дім сповнило тепле відчуття ситості й умиротворення, дідусь відсунув свого стільця й велично махнув рукою. Тоді пішов до бібліотеки й повернувся з величезним томом Шекспі-ра. Поклав його на дерев'яний таріль і урочисто підніс дружині.

- Бабусю,- сказав він,- прошу тебе, приготуй нам завтра на вечерю цю чудову книгу. Я певен,-та, мабуть, і всі ми,- що завтра ввечері, коли ти подаси її на стіл, вона буде така ж ніжна, соковита, присмажена й м'яка, як груднинка осіннього фазана.

Бабуся взяла книгу обома руками й заплакала з радості.

Вони сиділи за столом аж до світанку: їли то те, то те на десерт, попивали настоянку з диких квітів, що росли на лужку перед будинком,- і тільки тоді, коли прокинулись перші птахи й зажеврів небокрай на сході, всі потяглися нагору, по своїх кімнатах. Дуглас лежав і дослухався, як далеко в кухні холоне плита. А ось пішла спати й бабуся.

«Містере Джонас,- подумки звернувся він до лахмітника,- хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу, атож, таки передав...»

Він заснув і побачив сон.

У тому сні бамкав гонг і всі домочадці з радісними вигуками мчали до їдальні снідати.

А потім, зненацька, літо скінчилося.

Дуглас уперше збагнув це, коли вони якось ішли вулицею в центрі міста. Нараз Том схопив його за руку і вражено показав на вітрину крамниці дрібного товару. Обидва прикипіли до місця: у вітрині рівними рядами, з моторошною незворушністю красувалися речі із зовсім іншого, такого далекого світу.

- Олівці, Дуг, десять тисяч олівців! [530]

- Ох ти ж чорт!

- Записники, по п'ять центів, по десять центів, зошити, гумки, акварельні фарби, лінійки, компаси... Сто тисяч штук!

- Не дивися. Може, то просто мана.

- Ні,- в розпачі простогнав Том.- То школа. Вже на носі школа! І чого б ото я виставляв такі речі, поки ще не скінчилося літо! Половину канікул зіпсували!

Вони рушили далі і, прийшовши додому, побачили на всохлому, полисілому лужку дідуся - він збирав поодинокі останні кульбаби. Якийсь час хлопці мовчки допомагали йому, а потім Дуглас, схилившись над власною тінню, сказав:

- Томе, коли цей рік отак кінчається, то який буде наступний - кращий чи гірший?

- Не питай мене.- Том дмухнув, наче в дудочку, у стеблину кульбаби.- Не я ж створив цей світ.- Він трохи подумав.- Хоч часом мені здається, ніби таки я.- І смачно плюнув.

- А я щось передчуваю,- мовив Дуглас.

- Що?

- Наступний рік буде ще більший, дні будуть ясніші, а ночі довші й темніші, люди так само вмиратимуть, і так само народжуватимуться нові, і посеред усього того буду я.

- Атож, Дуг, ти і ще мільярди людей, не забувай.

- У такі дні, як оце сьогодні,- тихо промовив Дуглас,- мені здається, що я... що я буду сам-один!

- Як потрібна буде допомога,- сказав Том,- ти тільки гукни.

- Що може вдіяти десятирічний братик?

- Десятирічному братикові на те літо буде вже одинадцять. Щоранку я розмотуватиму світ, наче клубок гумової стрічки в м'ячику для гольфу, а ввечері знову змотуватиму. Попросиш - покажу, як це робиться.

- Дурнуватий.

- Завжди був такий.- Том скосив очі й висунув язика.- І завжди буду.

Дуглас засміявся. Разом з дідусем вони спустилися в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися на полиці, де застиглими потоками, закорковане в пляшки з кульбабовим вином, виблискувало ціле літо. Ті пляшки, пронумеровані від одного до дев'яноста з чимось,- по одній на кожний літній день,- уже майже [531] всі були повні й неначе світилися жаром у підвальному присмерку.

- Це ж треба,- сказав Том.- Отак зберегти і червень, і липень, і серпень. Чудово придумано.

Дідусь звів очі, подумав і усміхнувся.

- Куди краще, ніж складати на горище речі, які більш ніколи не знадобляться. А так цілу зиму час від часу на хвилину чи дві повертатимешся в літо, а коли пляшки спорожніють і літо дійде кінця, то й не буде про що шкодувати, й не доведеться ще сорок років спотикатися об усякий зворушливий мотлох. Чистий продукт, ні тобі диму, ні куряви, сама тільки користь - ось що таке кульбабове вино.

Хлопці почали водити пальцями по рядах пляшок.

- Оце - перший день літа.

- А це - той день, коли я купив нові тенісні туфлі.

- Атож. А оце - Зелена машина!

- Курява з-під копит буйволів! Чін Лінсу!

- Чаклунка Таро!.. Нелюд!

- Але ж насправді літо ще не скінчилося,- сказав Том.- І ніколи не скінчиться. Я пам'ятатиму весь цей рік, усе, що сталося кожного дня, завжди пам'ятатиму.

- Воно скінчилося ще перед тим, як почалося,- промовив дідусь, розкручуючи гвинт винного преса.- Я нічогісінько не пам'ятаю, хіба тільки якусь там нову траву, що її не треба косити.

- Ти жартуєш!

- Ні, хлопці, ні. Колись ви й самі пересвідчитесь, що під старість дні немовби розпливаються... їх уже не відрізняєш один від одного...

- Та де!-заперечив Том.- Ось цього тижня я в понеділок катався на роликах в Електричному парку, у вівторок їв шоколадний торт, у середу впав і розтягнув сухожилок, у четвер зірвався в яру з виноградної ліани -> он скільки всякого за один тиждень! Та й сьогодні - цей день я теж запам'ятаю, бо на деревах уже почало жовкнути й червоніти листя. Скоро воно засипле весь лужок, ми позгрібаємо його в купи й плигатимемо на них, а потім спалимо. Ні, цього дня я ніколи не забуду! Завжди пам'ятатиму його, я певен!

Дідусь подивився вгору, де за підвальним віконцем шелестіло на холоднуватому вітрі вже торкнуте осінню листя дерев. [532]

- Ну звісно, пам'ятатимеш, Томе,- сказав він.- Неодмінно пам'ятатимеш.

І, залишивши у підвалі просякнуте м'яким світлом кульбабове вино, всі троє вийшли надвір, щоб справити останні літні обряди, бо відчували: це завершальний день чи, власне, вже вечір. А коли почало сутеніти, вони згадали, що ось уже два чи три дні о цій ще не пізній годині всі сусідні веранди стають безлюдні. І в повітрі з'явився якийсь інший, сухіший дух; і бабуся натякала, що краще б замість чаю з льодом попити гарячої кави; і скрізь зачинялися вікна, в яких тріпотіли білі завіски; і холодне м'ясо за вечірнім столом поступалося місцем гарячій печені. З веранд зникли москіти, а коли вже й вони здалися, то війні з Часом справді настав кінець, і людям також не лишалося нічого іншого, як покинути поле бою.

І ось тепер, як і три місяці тому,- чи, може, три довгих століття? - Дуглас, Том і дідусь стояли на чільній веранді, що порипувала, наче сонний нічний корабель на легких хвилях, і втягували в ніздрі повітря. Хлопцям здавалося, ніби кістки їхні, що на початку літа були наче зелені стебла м'яти й гнучкі пагони солодцю, стали тепер грубі, як слонові ікла, й крихкі, як крейда. Та найперше холодний подих осені дався взнаки дідусевим кісткам - так ніби чиясь незграбна рука вдарила по зжовклих басових клавішах старого піаніно, що стояло у вітальні.

Наче стрілка компаса, дідусь повернувся лицем на північ.

- Мабуть,- сказав він, трохи повагавшись,- ми вже не виходитимемо сюди ввечері.

І вони втрьох відчепили ланцюги від кілець під стелею веранди й занесли до гаража схожу на старі, пошарпані ноші лаву-гойдалку, а за ними летіли перші сухі листки, зірвані вітром з дерев. Чути було, як у бібліотеці бабуся шурує кочергою в камінному димоході. Від раптового подуву вітру забряжчали шибки у вікнах.

Дуглас востаннє прийшов ночувати в склепінчасту вежу великого будинку, над кімнатою дідуся та бабусі. Того вечора він записав у своєму блокноті:

«Усе тепер іде задом наперед. Як ото в кіно, коли стрічку крутять не в той бік і люди вискакують з води назад на вишку. Настає вересень, отож зачиняй вікно, що ціле літо стояло відчинене, знімай тенісні туфлі й [633] назувай важкі черевики, які закинув кудись у червні. Тепер люди мерщій тікають у теплий дім, наче зозулі назад у годинник. Ось іще хвилину тому на веранді було повно людей, і кожен хотів перекричати інших. Аж глядь - двері захряснулись, голоси вмовкли, і тільки листя падає і падає з дерев».

Він виглянув з високого вікна на околицю, де в річищах струмків сіріли, мов висхлі смокви, здохлі цвіркуни; подививсь на небо, де скоро вже під жалісний крик гагар потягнуться на південь перелітні птахи, а з верхівок дерев шугне до сизих хмар буйна заграва осіннього багрецю. Від далеких полів пахло гарбузами, що достигали, чекаючи того дня, коли в них проріжуть ножем трикутники очей і вставлять усередину запалену свічку. А тут, у місті, над деякими коминами вже здіймалися перші пасма диму, десь оддалік гуркотіло залізо - то ринули жолобами тверді потоки вугілля, утворюючи в підвальних засіках високі чорні кучугури.

Але година була вже пізня.

І Дуглас зі своєї високої вежі над містом махнув рукою.

- Усі роздягайтеся!

Почекав. Холодний вечірній вітер студив віконну шибу.

- Почистьте зуби. Знову почекав.

- А тепер,- мовив нарешті,- гасіть світло!

І моргнув. І місто сонно заморгало у відповідь - то там, то там гасли вогні. А тим часом годинник на міській управі вибив десяту, пів на одинадцяту, одинадцяту й, нарешті, дрімучу північ.

- Ану, останні... отам... і отам...

І ось він уже лежав у ліжку, а навколо спало місто, і завмер темний яр, і нечутно колихалось біля берега озеро, і всі спочивали - його родичі й друзі, старі люди й зовсім юні, на тій чи на тій вулиці, в тому чи в тому будинку, та й на кладовищах далеко за містом.

Він заплющив очі.

Червневі світанки, липневі полудні, серпневі вечори - все те минуло, скінчилося, згинуло без вороття і залишилось тільки в його пам'яті. Тепер попереду довга осінь, біла зима, свіжа зелена весна - досить часу, щоб пригадати собі все минуле літо й підбити його підсумки. А коли він щось і забуде, то в підвалі стоять перенумеровані [534] пляшки з кульбабовим вином, і в них - кожен літній день, усі до одного. Він часто спускатиметься туди й дивитиметься на них, як на сонце, доки зможе терпіти, а потім заплющить очі й розглядатиме пропечені плями, ті скороминущі карби, що мигтітимуть у його теплих повіках, і повертатиме то сяк, то так кожний вогник, кожний відбиток, аж поки вони складуться у виразну картину...

З цією думкою він і заснув.

І отак, заснувши, поклав кінець літу 1928 року.

© Aerius, 2004

Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова

ЗМІСТ

1. Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
2. Том спитав, чи не можна взяти з шоколадною підливкою, бо він не...
3. Його діти, що перед тим сварились і страшенно репетували, вмить...
4. І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у...
5. - Томе,- прошепотів Дуглас,- мені доконче треба помандрувати всіма...
6. - Нема нічого легшого. У мене ж не голова, а справжній кіноапарат....
7. - Бідолашний хлопчина,- зітхнув чоловік.- Він же безхитра душа, ти...
8. - Ти, напевне, Із Сполдінгів,- мовила міс Луміс до Дугласа.-...
9. Літня льодовня. Літня льодовня літнього дня! Вони...
10. - ...Тридцять п'ять, тридцять шість... Обережно, не впади. Ну й...
11. Чаклунка повільно підвела голову й подивилася на хлопців таким...
12. Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Джонаса, який придумував...
13. Смакота/ Як підходило це слово до дрібно порізаних...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate